2. Радянсько-китайські відносини

1 жовтня 1949 - проголошення КНР.

Мао не відмовлявся від співробітництва зі США (необхідна допомога для економічного розвитку), Алі США однозначно підтримував Тайбей. Це привело до проголошення Китаєм принципу "триматися однієї сторони".

1950-і рр - активне співробітництво з соц. країнами.

Однак КНР ніколи не подобалося нерівне положення зі СРСР.

Після розвінчання культу Сталіна - листопад 1956 - Заява китайського уряду про помилки радянського уряду.

Мао вважав, що світова війна неминуча, хотів розвивати власні військові сили, Але СРСР посилався на достатню силу своїх озброєнь й обіцяв допомогу.

До кінця 50-х підсилюються обвинувачення з боку Китаю в "ревізіонізмі", змові з імперіалізмом для розділу миру.

В 1960 СРСР припинив усіляку допомогу Китаю. Вивів всіх своїх співробітників.

В 60-х рр Мао Дзедун - нове гаснуло - "наносити удари обома руками" (проти США й СРСР одночасно).

1966 - Китай відмовився послати делегацію на 23 з'їзд КПРС - всі зв'язки розірвані. Позиція й політика КНР представлялася як єдино вірна в побудові комунізму.

З 1966 м - Культурна революція. КНР заявила про недійсність всіх договорів про кордон між царською Росією й Кит (неправомірні). Така політика привела до військових зіткнень у березні 1969 м на р. Уссурі через о. Даманський. До зміни політичного лідера в Китаї нормалізації відносин між 2 країнами досягти не вдалося навіть частково.

Відносини між КНР і СРСР після смерті Мао Цзэдуна розвивалися дуже важко. Протягом 1976-1981 р. у Китаєві тривали антирадянські кампанії, зовнішня політика СРСР зазнавала різкої критики, СРСР визначалася як наддержава, що прагне до "світової гегемонії" і загрозливої безпеки Китаю й усього миру. У нову конституцію КНР 1978 р. була включена теза про ті, що СРСР є "самим небезпечним вогнищем світової війни". Зі своєї сторони Радянський Союз, прагнучи сприяти створенню спокійної обстановки й полегшити пошук шляхів до поліпшення відносин, почав ряд конструктивних кроків.

Однак китайська сторона як звичайно відреагувала на радянські пропозиції покращення стосунків вкрай негативно. Хуа Гофеном були висунуто вимоги, щоб СРСР скоротив збройні сили в районі границі й вивів свої війська з Монголії. Більше того, у квітні 1979 р. Постійний комітет ВСНП заявивши про намір припинити дія Договору про дружбу, союз і взаємну допомогу між КНР і СРСР від 14 лютого 1950 р., укладеного строком на 30 років, після закінчення якого він повинний був автоматично продовжувати свою дію. Інформуючи про своє рішення не продовжувати дія договору, уряд КНР запропонувало радянському уряду провести переговори про врегулювання невирішених питань у відносинах між Китаєм і СРСР і поліпшенні відносин. СРСР погодився почати переговори й запропонував предмет таких переговорів: поліпшення відносин і вироблення документа про принципи взаємин між СРСР і КНР як вихідна база. Надалі радянська сторона запропонувала включити в цей документ положення про невизнання чиїх би ті не було домагань на особливі права або гегемонію в Азії й у світових справах, а також додати до предмета переговорів обговорення питання про розвиток у дусі рівності й взаємної вигоди торгівлі, науково-технічних зв'язків, культурного обміну. На першому ж пленарному засіданні в жовтні 1979 р. радянська делегація представила проект декларації про основи взаємин між СРСР і КНР на базі відомих принципів мирного співіснування.

Китайська делегація, однак, вироблення принципів взаємин поставила в залежність від урегулювання "невирішених питань" й "усунення перешкод". Переговори тривали до кінця листопаду 1979 р. і були перервані з ініціативи китайської сторони. Після уведення радянських військ в Афганістан МЗС КНР виступив 20 січня 1980 р. із заявою, у якому вказав, що "проведення іншого раунду китайсько-радянських переговорів у цей час є недоречним", а у квітні того ж долі Постійний комітет ВСНП припинив дію Договору між СРСР і КНР про дружбу, союз і взаємну допомогу. У СРСР уважно спостерігали за розвитком подій у Китаї, і не залишилися непоміченими як зміни, що відбувалися у внутрішній політиці країни, так і відома незадоволеність китайського керівництва характером і змістом його взаємин зі США. Виступаючи в березні 1982 р. у Ташкенті, Л. Брежнєв підкреслив у своїй мові ряд моментів, не залишених без уваги в Пекіні: (1) СРСР не заперечує соціалістичний характер існуючі в КНР будуючи; (2) Радянський Союз виступає проти всіляких концепцій "двох Китаїв" і вважав і продовжує вважати Тайвань частиною Китаю; (3) СРСР не загрожує КНР і не висуває до неї ніяких територіальних претензій; (4) СРСР виражає готовність домовлятися без усяких попередніх розумів про прийнятні для обох сторін заходах щодо поліпшення радянсько-китайських відносин на основі взаємоповага інтересів один одного, невтручання в справи один одного й обопільну користь й, зрозуміло, не на шкоду третім країнам. 5 жовтня 1982 р. почалися радянсько-китайські переговори по нормалізації відносин, що ознаменували новий щабель радянсько-китайських контактів - так звань період "малих кроків".

У нових умовах - незважаючи на відсутність реального прогресу в політичних відносинах через неготовність радянської сторони обговорювати питання усунення "трьох більших перешкод", що висувалися КНР як передумова до нормалізації двосторонніх відносин: скорочення радянських військ уздовж радянсько-китайської границі й висновку їх з території МНР, виведення радянського військового контингенту з Афганістану, а також припинення Радянським Союзом підтримки присутності в'єтнамських військ у Кампучії - відзначалося певне просування в інших областях двосторонніх відносин. Після тривалої паузи почав рости обсяг радянсько-китайського торговельного обороту, уперше після 1966 р. відновилася прикордонна торгівля, був розширений, по китайському проханню, транзит між Китаєм й Європою по радянських залізницях , вирішений ряд питань у рамках змішаної радянсько-китайської комісії йз судноплавства на прикордонних ріках.

Поступово почав розвиватися й політичний діалог: стали практикуватися зустрічі міністрів закордонних справ у Нью-Йоркові в ході сесій Генеральної Асамблеї ООН; з 1983 р. поперемінно в Москві й у Пекіні на рівні заступників міністрів закордонних справ проводилися щорічні консультації з міжнародних питань, у ході яких сторони обмінювалися відповідною інформацією.

У липні 1986 р. генеральний секретар ЦК КПРС М.С. Горбачов виступив у Владивостоці з мовою, у якій були визначені основні напрямки зовнішньої політики СРСР в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. На китайському напрямку радянська сторона пропонувала цілий ряд ініціатив, зокрема була підтверджена готовність до радянсько-китайської зустрічі на будь-якому рівні, обговоренню конкретних заходів для раціонального скорочення сухопутних збройних сил; була виражена згода вважати фарватер Амуру прикордонною лінією. Із приводу "трьох перешкод" була зроблена Заява про наміри значно скоротити радянська військова присутність у Монголії, здійснити частковий вивід військ з Афганістану, також була висловлена зацікавленість СРСР у нормалізації китайсько-в'єтнамських відносин.

Відповіддю китайської сторони була відмова від гаснула про "радянську погрозу" і заяви про готовність проведення зустрічі на вищому рівні за умови, що в питанні "трьох перешкод" буде відбуватися хоч який-небудь прогрес. Китайські представники високо оцінювали зміни в зовнішній політиці СРСР, а також у цілому концепцію нового політичного мислення. Більше конструктивним стало в 1985-1987 р. зміст радянсько-китайських політичних консультацій, що проходили як і раніше на рівні заступників міністрів закордонних справ, а з 1987 р. почалися також радянсько-китайські прикордонні переговори, метою яких був висновок нового договору про границю.

Важливими віхами на шляху нормалізації радянсько-китайських відносин стали такі кроки, як підписання у квітні 1988 р. Женевських угод по Афганістану, оголошений урядом СРВ у січні 1989 р. графік повного й залишкового висновку своїх військ з Кампучії до кінця вересня 1989 р. , а також оголошена М. С. Горбачовим у його виступі в ООН у грудні 1988 р. готовність істотно скоротити збройні сили СРСР (у тому числі й на Далекому Сході).

Візит М. С. Горбачова в КНР відбувся в травні 1989 р. і констатував повну нормалізацію відносин двох країн. За підсумками візиту М. С. Горбачова в Китай було опубліковано комюніке, у якому, зокрема , відзначалося, що радянсько-китайська зустріч на вищому рівні "знаменує нормалізацію міждержавних відносин між Радянським Союзом і Китаєм" і що "це відповідає корінним інтересам і сподіванням народів двох країн, сприяє збереженню миру й стабільності в усім світі".

У травні 1991 р. відбувся візит у СРСР генерального секретаря ЦК КПК Цзян Цземіня. У ході переговорів обговорювався широкий спектр проблем радянсько-китайських відносин і було підписане угода про проходження радянсько-китайської границі на її східній ділянці. Сторони також обговорили широке коло міжнародних проблем, включаючи питання радянсько-американських відносин, роззброювання, положення в Південно-Східній Азії, на Корейському півострові й у районі Перської затоки.

3. НБСЄ-ОБСЄ у 1990-тих – на поч. ХХІ ст.

Загальноєвропейський (або гельсінський) процес, розпочатий влітку 1975 р. на заключ­ному етапі Наради з безпеки й співробітництва в Європі, набув якісно нових ознак після Паризького самміту НБСЄ і підписання 21 листопа­да 1990 р його заключного документу – «Хар­тії для нової Європи». Результатом цього стало, зокрема, створення нових інституційних структур процесу НБСЄ. Також було вирішено, що чергові зустрічі держав-учасниць будуть, як правило, проводитися двічі на рік, але триватимуть не довше трьох місяців, якщо не буде досягнуто іншої домовле­ності.

Цим документом було засновано Раду міністрів закордонних справ країн — учасниць НБСЄ як головний форум для регулярних політичних консультацій. Відповідно до Хартії також було створено Комітет старших посадовців, відповідальний за розгляд поточних питань, підготовку засідань Ради та виконання ухвалених нею рішень, та три постійні органи НБСЄ: Секретаріат у Празі, який згодом увійшов до загального Секретаріату у Відні, Центр запобігання конфліктам у Відні та Бюро вільних виборів (Варшава), пізніше перейменоване на Бюро демократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ). 19 червня 1991 р. в Берліні відбулося перше засідання Ради міністрів закордонних справ. Рада затвердила механізм консультацій та співпраці з надзвичайних ситуацій в межах діяльності НБСЄ. Цей механізм було задіяно для врегулювання ситуації в колишній Югославії та Нагірному Карабаху.

Крім цього, було при­йнято низку документів принципового й страте­гічного характеру, учасники зустрічі зробили значний внесок до створення найсприятливіших передумов для поступового подолання стану нерівноваги, який виникнув унаслідок розпаду СРСР та політичних змін у регіоні ЦСЄ Паризька Хартія констатувала, що "ера конфронтації та розколу в Європі закінчилася".

Наступна зустріч, що відбулася у Гельсінкі у липні 1992 р, відзначалася тим, що стала свого роду підбиттям підсумків розвитку про цесу НБСЄ після падіння Берлінського муру Якщо у Гельсінкі розроблявся кодекс поведінки двох систем, які не сприймали одна одну, то у Гельсінкі-92 йшлося про згоду держав, відмінних за своїм суспільно-політичним ла­дом, але які висловили готовність будувати єдину Європу, узявши за основу спільні прин­ципи та цінності.

Прийнятий на гельсінському самміті 10 ли­пня 1992 р заключний документ під назвою "Виклик часу перемін" визначав орієнтири на майбутнє, являючи собою програму заходів щодо активізації співробітництва в інтересах демократії й процвітання, забезпечення рівних прав на безпеку У цьому документі чітко ви значалася необхідність ефективного управління процесом НБСЄ.

На зустрічі в Празі (січень 1992) Ради міністрів закордонних справ країн-учасниць був ухвалений рішення підсилити роль Центра по запобіганню конфліктів, що займається плануванням миротворчих місій. В основному місії Організації переслідують два завдання: урегулювання або запобігання конфліктів на території країн-членів ОБСЄ й інформування про кризові ситуації. Як правило, місії відрізняються друг від друга по числу задіяних співробітників (від 3 до 600 чоловік) і по конкретних завданнях, обумовленим відповідним мандатом ОБСЄ.

На початку 21 в. ОБСЄ підтримує 8 місій в Албанії, Боснії й Герцеговині, Хорватії, Сербії й Чорногорії, Македонії, Молдові, Грузії, Вірменії й 7 бюро в Мінську, на Україні, у Баку, Алма-Аті, Бішкеку, Ташкенті й Душанбе. Так, наприклад, основне завдання місії ОБСЄ в Боснії й Герцеговині (створені 8 грудня 1995) полягали в моніторингу дотримання Загальної рамкової угоди про мир у Боснії й Герцеговині ("Дейтонскиі угоди") і зміцнення миру демократії й стабільності в регіоні.

Безсумнівним успіхом ОБСЄ в Закавказзя було створення Мінської контактної групи по Нагорному Карабаху (1992) для врегулювання збройного конфлікту між Азербайджаном і Вірменією. Група, куди ввійшли представники Великобританії, Німеччині, Російській Федерації, США й Франції, займалася вирішенням карабаського конфлікту, а її спостерігачі стежили за дотриманням перемир'я між конфліктуючими сторонами. В 1993 Мінська група запропонувала план урегулювання територіальних суперечок Баку і Єревана ("Уточнений графік"), але ці положення не були прийняті ні Вірменією, ні Азербайджаном. Зрештою , в 1994 обидві сторони, за посередництвом Росії, домовилися дотримувати неофіційної угоди про припинення вогню, що діє по теперішній час.

Розробкою й просуванням мирної угоди між Вірменією й Азербайджаном займається Група планування високого рівня (ГПВУ) ОБСЄ, але, на даний момент, її зусилля так і не увінчалися успіхом.

Будапештський саміт (1994) завершився рядом інституціональних реформ. НБСЄ було перетворено в постійну організацію ОБСЄ, договірні сторони приділили додаткову увагу проблематиці вирішення карабаського конфлікту й т.д. Система безпеки, запропонована ОБСЄ на самміті в Будапешті 5-6 грудня 1994 р. глав держав та урядів країн НБСЄ започаткували широке комплексне обговорення усіх аспектів безпеки з метою розробки її концепції на 21 сторіччя й з урахуванням поточних дебатів з цих питань у країнах-учасницях.

Декларація Лісабонського самміту 1996 року про Систему спільної всеосяжної безпеки Європи у 21 сторіччі підтвердила, що європейська безпека вимагає якнайширшої співпраці і координації між країнами — учасницями ОБСЄ та європейськими і трансатлантичними організаціями і визначила ОБСЄ як особливо ефективний форум для розвитку співпраці та взаємодоповнення між такими організаціями та установами. Наступним етапом у розбудові Системи безпеки стала зустріч країн — членів ОБСЄ на рівні міністрів закордонних справ у Копенгагені в грудні 1997 р., яка ухвалила рішення про Основні напрямки розробки Документа-хартії ОБСЄ з питань європейської безпеки. Документ-хартію має бути розроблено на платформі безпеки, що базується на співробітництві і має на меті поглиблення співпраці між взаємопідсилюючими інституціями через неієрархічні робочі стосунки, зорієнтовані на практичну діяльність. На зустрічі в Копенгагені було вирішено, що Спільна концепція розвитку співпраці між взаємопідсилюючими інституціями має закласти підвалини для такої роботи.

Стамбульський саміт (1999) завершився підписанням Хартії європейської безпеки. Під час зустрічі російська делегація зазнала твердої критики через політику Москви в Чечні. Росія зобов'язалася скоротити свою військову присутність у Закавказзя й у Наддністрянщину.

XXІ століття. (Протистояння Росії й ОБСЄ):

o 2000 - зустріч РМЗС у Відні. Прийнято Декларацію "Про роль ОБСЄ в Південно-Східній Європі", рішення про посилення діяльності ОБСЄ по боротьбі з торгівлею людьми, схвалений документ по обмеженню незаконного обороту й поширення легкої й стрілецької зброї. Через принципові розбіжності міністрам не вдалося прийняти підсумковий загальнополітичний документ зустрічі - міністерську декларацію.

o 2001 - зустріч РЗМС у Бухаресті. Прийнято міністерську декларацію, план з по боротьбі з тероризмом, документ про зміцнення ролі ОБСЄ як форуму для політичного діалогу, заяви по регіональних проблемах (Грузія, Молдавія, Нагорний Карабах, Південно-Східна Європа й Центральна Азія).

o 12 червня 2002 - Лісабонська міжнародна конференція. Прийнято заключний документ "Запобігання тероризму й боротьба з ним" з оцінкою ролі міжнародних і регіональних організацій у протидії тероризму.

o 2003 - зустріч РМЗС у Маастрихті. Затверджено рішення в області військово-політичної безпеки (про знищення надлишків звичайних боєприпасів, про посилення контролю за поширенням переносних зенітно-ракетних комплексів, Посібник із кращої практики в області легкої й стрілецької зброї). Починаючи з 2003, у зв'язку з конфліктом між Росією й більшістю країн-членів ОБСЄ політичні декларації не приймалися. У Маастрихті державний секретар США Колін Пауелл заявив, що Росія повинна виконувати Стамбульські угоди 1999 (про вивід військ із Грузії й Наддністрянщини) і на це повинне бути зазначене в декларації. Росія заблокувала документ.

o 15 січня 2004 - засідання Постійної ради ОБСЄ - Росія запропонувала змінити існуючий погляд на ОБСЄ як на "інструмент обслуговування інтересів окремих держав й угруповань".

o 2004 - зустріч РМЗС у Софії збіглася з "Помаранчовою революцією" в Україні (Україна - чемпіон). Заключний документ був заблокований.

o 2005 - засідання ради глав МЗС у Любляні (Словенія) завершилося без прийняття підсумкової декларації. Триває протистояння між Росією й іншими членами ОБСЄ, що вимагають від її виводу військ з Придністров”я й осудливими її за законопроект, що готується, про некомерційні організації, відповідно до якого буде ужесточен контроль за ними з боку держави. Росія, зі своєї сторони, обрушилася із критикою на діяльність ОБСЄ в останні роки, особливо на діяльність спостерігачів ОБСЄ, що забезпечують моніторинг виборів у СНД. МЗС Росії Сергій Лаврів представив свій план - "Дорожню карту реформи ОБСЄ". На засіданні єдиним фронтом проти Росії виступили країни ГУАМ.

Білет №15

1. Політика Японії на Далекому Сході у 30-ті рр ХХ ст.

2. Завершення „холодної війни” та блокового протистояння.

3. НАТО у 90-ті ХХ ст. - на поч. ХХІ ст. Проблеми формування та еволюція.

1. Політика Японії на Далекому Сході у 30-ті роки.

Ще в середині 1927 р. японський уряд генерала Танаки прийняв програму широкої експансії на Далекому Сході. В «меморандумі Танаки» ставилися по черзі основні завдання японських збройних інтервенцій. Щоб з допомогою політики «заліза та крові» кінець кінцем розтрощити США, як це зробила Японія з Росією в 1905 р., необхідно спочатку завоювати Китай. Щоб завоювати Китай, потрібно насамперед захопити Маньчжурію, потім Внутрішню Монголію і навіть зовнішню — МНР. Далі знову воювати з Росією. Протягом тривалого часу «меморандум Танаки» становив зовнішньополітичну програму японських мілітаристів.

В кінці 1920-х років Японія провела декілька невеликих збройних акцій проти Китаю та СРСР, укріплюючи позиції на Далекому Сході. У 1931 р. різко погіршилося економічне становище Японії: її промислове виробництво скоротилося на третину, з'явилося понад 3 млн безробітних. Агресивні кола Японії бачили вихі тільки у війні в Китаї.

У ніч на 19 вересня 1931 р. біля Мукдена на залізниці пролунав вибух бомби – провокація, привід для вступу японських військ у північно-східні міста Китаю — Мукден, Чанчунь, Гірин та ін. Почалася японська окупація в Маньчжурії.

Китай звернувся зі скаргою до Ради Ліги Націй, яка зажадала від Японії вивести свої війська з Китаю. Рада Ліги Націй на прохання Китаю вирішила 9 грудня 1931 р. відрядити на місце подій спеціальну комісію на чолі з лордом Літтоном. Поки комісія Літгона понад півроку добиралася до Китаю, японська агресія в Китаї поширювалася. Наприкінці 1931 – в січні 1932 рр. японські війська окупували Цицикар, Харбін, а потім усю Маньчжурію, захопили Шанхай, бомбардували китайські міста.

Західні держави морально осудили Японію за порушення пакту Бріана—Келлога, але не оголосили ніяких санкцій проти неї. Президент Гувер, осудивши інтервенцію Японії («доктрина Стімсона або Гувера» від 7 січня 1932 р. про невизнання її захоплень китайської території), водночас оголосив: японці «відновлюють порядок у більшовизованій частині Китаю». Дауес (посол США в Англії), запрошений на засідання Ради Ліги Націй, у Парижі заявив, що США не хочуть економічних санкцій проти Японії й пропонують спільну «інтернаціоналізацію» дій і створення «нейтральної зони» в Маньчжурії.

Французький генерал Вейган зазначив, що Японія «зміцнює позиції цивілізації на Сході проти більшовиків». Французький генштаб почав готувати «добровольців» для відрядження в Китай.

Радянський Союз оголосив суворий нейтралітет і запропонував Японії укласти договір про ненапад, але остання відмовилася. Тоді за пропозицією СРСР 12 грудня 1932 р. були відновлені радянсько-китайські дипломатичні відносини. СРСР почав економічно допомагати Китаю.

Не натрапивши на опір великих держав (жодних санкцій з боку Ліги Націй!), японське командування з допомогою своїх китайських прихильників проголосило 9 березня 1932 р. маріонеткову державу Маньчжоу-Го на чолі з імператором Пу І (рус. – Пу И).

Нарешті комісія Літтона добралася до Китаю і в жовтні 1932 р. (майже через рік після призначення) опублікувала свою доповідь. Комісія в щлому осудила японську окупацію Маньчжурії, обвинуватила Японію в порушенні пакту Бріана—Келлога та Вашингтонського «договору 9-ти» (1922 р.) і закликала до «міжнародного співробітництва» і «відкритих дверей» у Китаї. Радянському Союзу закидалася підтримка антияпонського руху в Китаї.

В грудні 1932 р. надзвичайна сесія Асамблеї Ліги Націй заслухала представників Китаю та Японії. Лорд Саймон навіть підтримав Японію. Асамблея передала питання в «Комісію 19-ти» й підкомітети Ліги Націй. Тим часом японські війська спокійно просувалися до Пекіна й Внутрішньої Монголії.

В лютому 1933 р. Генеральна Асамблея Ліги Націй нарешті затвердила доповідь (Японія голосувала проти), осудивши Японію, але без жодних санкцій, і закликала «продовжувати переговори». Ліга Націй виявила своє цілковите безсилля. Японська делегація заявила, що Японія не може залишатися членом Ліги Націй. 28 березня 1933 р. Японія вийшла з Ліги.

Окупація Маньчжурії й демонстративний вихід Японії з Ліги Націй створили вогнище війни на Далекому Сході. В той час понад 50 тис. японських солдатів перебували в Китаї. В 1937 р. їх налічувалося вже понад 300 тис.

Після підписання з Німеччиною «Антикомінтернівського пакту» Японія почала новий етап своєї агресії в Китаї. В прийнятій ще в серпні 1936 р. в Японії новій зовнішньополітичній програмі «Основні принципи національної політики» ставилися завдання «ліквідувати загрозу з півночі, з боку Радянського Союзу», «зустріти у всеозброєнні Англію та Америку», поширити «національне й економічне просування на південь, особливо в район країн південних морів».

Спочатку японці, згідно з «меморандумом Танаки», вдерлися на територію Монгольської Народної Республіки (березень 1936 р.). Але СРСР, 12 березня 1936 р. підписавши із МНР протокол про взаємну допомогу на 10 років, розбив японців.

7 липня 1937 р. японці спровокувавши інцидент в 10 км від Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час захопили Пекін, Тяньцзінь, Калган та ряд інших міст. Через місяць японські війська висадилися біля Шанхая, захопили його й попрямували на захід, здобули Нанкін та Ханькоу. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організувала блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї.

Становище Китаю в цих умовах значною мірою залежало від позицій великих держав. США, додержуючись «доктрини Сгімсона» (від 7 січня 1932 р.), «не визнавали» захватів Японії в Китаї. Американський закон про нейтралітет забороняв експорт воєнних матеріалів до воюючих країн. Користуючись тим, що ні Японія, ні Китай не оголошували стану війни, Ф. Рузвельт заявив, що на них дія цього закону не поширюється. Американські поставки (втому числі стратегічних матеріалів) в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися.

5 жовтня 1937 р. у своїй промові в Чикаго Рузвельт закликав до створення «карантину» щодо японського агресора. Суперечності між США й Японією ще більше загострилися після потоплення японською авіацією в грудні 1937 р. трьох американських танкерів. Проте в цілому політика США щодо Японії залишалася незмінною.

Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссельській конференції учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія відмовилася брати участь. Зате взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася агресором. Тільки СРСР порушив питання про санкції проти неї. Як і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-китайську війну, факіично потурали Японії.

СРСР, осудивши агресію Японії, 21 серпня 1937 р. підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн дол., а в 1939 р.— на 150 млн). В той час японці здійснили воєнні провокації проти Радянського Союзу. В липні — серпні 1938 р. вони атакували радянський кордон у районі озера Хасан. 11 травня 1939 р. вони вдерлися на територію Монгольської Народної Республіки в районі річки Халхін-Гол. 15 вересня 1939 р. Японія змушена була підписати з СРСР та МНР угоду про припинення воєнних дій з 16 вересня.