3. Близькосхідне врегулювання в 90-ті рр.

Поштовх початку мирного процесу в регіоні дала й війна в Перській затоці. Саме рішення Москви й Вашингтона спільно зайнятися близькосхідним урегулюванням було прийнято на зустрічі у верхах у Хельсінкі 10 вересня 1990 року. Це рішення було тісно пов'язане з Кувейтською кризою й стало можливим завдяки компромісу: СРСР зайняв позицію нейтралітету стосовно Іраку, у свою чергу США пообіцяли надавити на Ізраїль. До того ж США вдалося утримати Ізраїль від відповідного удару по Іраку, після обстрілу останнім територии Ізраїлю "Скадами". Це підняло авторитет обох держав у регіоні й дозволило не допустити переростання Іракської агресії в новий ізраїльський конфлікт.

Скликання 30 жовтня 1991 у Мадриді за ініціативою США й СРСР Близькосхідної мирної конференції. На конференцію запрошувалися уряди Ізраїлю, Сирії, Лівану, Йорданії. Палестинці запрошувалися в рамках об”єднаної Йордано-палестинської делегації. Переговори велися про тимчасові міри самоврядування, а не про остаточне врегулювання. Результати конференції:1. вироблено формулу "мир в обмін на землю".2. Остаточно сформувався інститут коспонсорства.3. Конференція дала значний поштовх переговірному процесу на Близькому Сході.

Основою близькосхідного мирного процесу стали двосторонні переговори Ізраїлю з кожним з його сусідів за посередництвом США. У такий спосіб Кемп-девідський процес одержав своє продовження в 90-х роках. В 92 році склалась сприятлива ситуація для мирного процесу - на парламентських виборах в Ізраїлі перемогла партія "Авода" (Партія праці), що висунула як національний пріоритет ідею миру з арабами. Починається визнання ізраїльською стороною ОВП як єдиного представника палестинського народу, ізраїльський Кнесет скасовує положення про заборону на контакти з ОВП. Більше того, наприкінці 1992 року в Норвегії в Осло починаються прямі закриті контакти Ізраїлю із представниками ОВП з питань урегулювання конфлікту (тобто до скасування заборони на такі контакти). Вони проходили паралельно з переговорами у Вашингтоні, у яких брала участь палестинська делегація на підставі мадридської формули. Однак усе ще серйозною перешкодою на шляху переговорів залишалися положення Палестинської Хартії , за яких не визнавалося право держави Ізраїль на існування. Ця ситуація кардинально помінялася з листом глави ОВП Ясіра Арафата ізраїльському прем'єр-міністрові Іцхаку Рабіну від 9 вересня 1993 року. У цьому листі Арафат визнав право держави Ізраїль на існування, погодився з резолюціями 242 й 338 Ради безпеки ООН.

Перша угода, що вдалося підписати в рамках близькосхідного мирного процесу, стала палестино-ізраїльська Декларація про принципи. Декларація була підписана 13 вересня 1993 року у Вашингтоні міністром закордонних справ Ізраїлю Шимоном Пересем і членом виконкому ОВП Махмудом Аббасом. Свідками виступили США й Росія. За декларацією принципів, що містить набір взаємопогоджуваних положень, метою переговорів є створення тимчасового органа палестинського самоврядування (Ради) на Західному березі ріки Йордан й у Секторі Газа на перехідний період, що не перевищує 5 років, що привів би до постійного врегулювання на базі резолюцій 242 й 338 Ради Безпеки ООН. Вибори в Раду передбачалося провести не пізніше, ніж через 9 місяців від дня вступу в силу палестино-ізраїльської угоди. П'ятирічний перехідний період починався із часу виводу ізраїльських військ із Сектора Газа й району Єрихона. У такий спосіб був створений правовий режим для створення палестинської автономії.

Логічним продовженням Декларації про принципи було створення Палестинської автономії. 4 травня 1994 року в Каїрі представники ОВП й Ізраїлю підписали угоду за яким у Секторі Газа і Єрихоні вводився режим автономії. Угода передбачала виведення ізраїльських військ із зазначених територій у тритижневий період, створення Палестинської Ради, що складається з 24 чоловік. У компетенцію нової адміністрації входила територіальна, функціональна й персональна юрисдикція. Для підтримки громадського порядку створювалися поліцейські сили, які підкорялися новій адміністрації. Так само був визначений і п'ятирічний строк для врегулювання палестино-їзраільського конфлікту (сьогодні ми бачимо, що вкладеться в цей строк сторонам не вдалося). У такий спосіб був покладений початок створенню палестинської автономії. 17-18 травня 1994 Сектор Газа і Єрихон перейшли під контроль палестинців, а вже в липні в Газу з Тунісу переїхав лідер ОВП З Арафат.

Після досягнення успіху на палестинському напрямку, активізувався йорданський напрямок двосторонніх переговорів. Ще у вересні 1993 у Вашингтоні між Ізраелем і Йорданією було підписано раніше погоджений "порядок денний" переговорів. 25 липня 1994 у Вашингтоні була підписана Йордано-ізраїльська Декларацію про припинення стану війни, що стало ще одним кроком на шляху до миру на Близькому Сході. 26 жовтня 1994 у районі порту Акаба король Йорданії Хуссейн і прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін підписали повномасштабну мирну угоду між двома країнами. Обидві сторони відмовилися від участі у воєнних діях один проти одного, зобов'язалися разом боротися з тероризмом. Нова угода ще раз підтвердила ефективність політики двосторонніх переговорів.

Однак всі таки найбільш успішним був палестино-ізраїльський напрямок. 11 серпня 1995 у єгипетському місті Таба була парафована, а 28 вересня у Вашингтоні підписана Тимчасова угода між ОВП й Ізраїлем про поширення влади Палестинської автономії на Західний берег і Сектор Газа. Тимчасова угода передбачала створення Палестинської Ради, якій ізраїльтяни повинні передавати владу на зазначених територіях. Палестинці старше 18 одержали право брати участь у виборах місцевої адміністрації які повинні були бути проведені 20 січня 1996 року. За тимчасовою угодою переговори про остаточне врегулювання повинні були початися не пізніше 4 травня 1996 року й закінчитися до 4 травня 1999. Нова угода викликала широке невдоволення екстремістських сил обох сторін. На жаль їхньою жертвою став ізраїльський прем'єр Іцхак Рабін, що був убитий 4 листопада 1995 року.

Для багатьох це стало шоком, коли на выбрах, які відбулися 29 травня 1996 переміг Нетаньяху, значно більше консервативний політик, супротивник установлення палестинської держави. Палестино-ізраїльський діалог після невеликої затримки активізувався тільки наприкінці 1996, а 15 січня 1997 була підписана нова угода про поступову передачу під палестинський контроль міста Хеброн. Однак ситуація загострилася вже в навесні 1997, коли Ізраїль оголосив про будівництво єврейського кварталу в Східному Єрусалимі. Реакцією арабських терористів на це стали терористичні акти. У результаті вибуху організованого терористами ХАМАС 30 липня, на ієрусалимському базарі, близько 20 чоловік було вбито й близько 200 - поранено. Мирний процес знову виявився на грані зриву. Незважаючи на регрес у мирному процесі, наприкінці 1997 діалог між сторонами вдалося відновити. Складна внутрішня ситуація в Ізраїлі змусила Нетаньяху трохи зм'якшити свою позицію. Завдяки тиску США на обидві сторони, у жовтні 1998 у Вай Рівер було досягнуто згоди, що АНАЛИТИКИ оцінюють не менше як "розморожування" мирного процесу (дивитеся текст). Угода між Ізраїлем і палестинцями було підписано 23 жовтня 1998 року, посередниками виступили президент США Б. Клінтон і король Йорданії Хуссейн. Угода передбачала передачу Ізраїлем 13,1% окупованої території палестинцям, звільнення 750 палестинських ув'язнених в обмін на спільні антитерористичні дії й анулювання пунктів Палестинської Хартії, які були ворожими стосовно держави Ізраїль. У грудні цього ж року, під час візиту Клінтона на Близький Схід, Палестинська рада анулювала ті положення Хартії, які закликала до знищення держави Ізраїль.

1999 рік приніс зміни в близькосхідний мирний процес - змінилася внутрішньополітична ситуація в Ізраїлі. На дострокових виборах у парламент в Ізраїлі 17 травня 1999, перемогла партія Ехуда Барака, з яким багато хто зв'язували надії на прискорение мирного процесу. 4 вересня 1999 року в єгипетському містечку Шарм аль-шейх між Ізраїлем й ОВП була підписана нова угода (дивитеся текст). За ним обидві сторони погоджувалися з повним виконанням всіх положень Тимчасової угоди, а так само з виконанням всіх невиконаних угод, які були укладені між ними починаючи з вересня 1993. 11 статей нової угоди призначалися як підстава для виконання умов Вай-Рівер меморандуму. Шарм аль-шейх меморандум установив і новий строк для остаточного врегулювання - переговори про постійний статус повинні були початися не пізніше 13 вересня 1999, і закінчитися після витікання 1 року від дня поновлення переговорів.

Білет №2

1. Вступ США у Першу світову війну: причини та наслідки

2. Криза політики розрядки. „Друга холодна війна”.

3. Договори СНО-1, СНО-2. Україна в процесі ядерного роззброєння.

1. Вступ США у Першу світову війну: причини та наслідки

Коли в Європі почалася війна, США заявили про свій нейтралітет. Політика США була досить складною. Для них була б невигідна повна перемога ні тієї, ні іншої воюючої сторони. Америка воліла бачити Європу розколотої на два табори. Ні перемога й гегемонія Німеччини, ні повна перемога Англії й Росії не посміхалися США. Але перемога Німеччини була б найменш бажаною: вона привела б до гегемонії єдиної держави у всій Європі. Відомі були й колоніальні плани німецького імперіалізму в Латинській Америці, зокрема в Бразилії. Не була виключена й можливість німецько-японського союзу проти США. Це було однієї із причин, чому нейтралітет США був із самого початку більше сприятливим для Англії. Таким чином, потік пацифістських фраз Вільсона і його виступу з метою примирення воюючих держав мали під собою досить реальний ґрунт: вся ця дипломатія пацифізму відповідала зацікавленості США в тім, щоб у Європі збереглися два угруповання, що суперничають.

Однак військово-політична обстановка внесла свої виправлення в позицію Вільсона. Уже до зими 1914/15 р. стали ясні два факти. По-перше, що війна вимагає зовсім небаченої кількості військового спорядження й боєприпасів. По-друге, що вона затягується й що, отже, потреба ця буде досить тривалою. У листопаді 1914 р. представник Моргана відправився в Лондон для переговорів із британським урядом про фінансування військових замовлень союзників у США. З початку 1915 р. у США сталі удосталь розміщатися військові замовлення Антанти; і перед американським капіталізмом відкрився новий ринок величезного масштабу. Німеччина таких замовлень розмістити не могла, по тій простій причині, що в Німеччину нічого не можна було провезти. Англійська блокада перепинила всякий доступ до німецьких портів. Це мало незлічимі наслідки. Англійська морська першість, направивши весь потік американської військової продукції, продовольства й сировини в порти Антанти, прив'язало США до союзників новими міцними нитками.

Поразка Антанти нанесло б найсильніший економічний збиток американському імперіалізму й політичний удар Вільсону й демократам. Допустити цієї поразки США не могли.

Величезну роль в агітації за виступ США на стороні Антанти зіграла кампанія проти нещадної підводної війни, проведеної Німеччиною. Ця війна була спробою призупинити потік американських товарів по тому єдиному руслу, у яке їх направило англійська морська перевага, тобто до портів Антанти. Затоплення "Лузітанії" й особливо "Сассекса" викликало енергійні протести США. У травні 1916 р. підводна війна була ослаблена на вимогу Бетмана. Це було зроблено з побоювання штовхнути США в ряди супротивників Німеччини. Тим часом у самій Америці прихильники залучення США у війну покладали на дії німецьких підводних човнів головні свої надії.

Крім дій німецьких підводних човнів зіграли свою роль і побоювання щодо можливого майбутнього нападу Німеччини на США. Наприкінці 1915 р. полковник Хауз у такий спосіб висловився по даному питанню: "США не можуть піти на те, щоб союзники зазнали поразки. Не можна допустити, щоб Німеччина встановила над усім світом своє військове панування. Ми, звичайно, будемо наступним об'єктом нападу, і доктрина Монро буде значити менше, ніж клаптик паперу".

Протягом першого років війни Вільсон і Хауз не раз виступали з мирними й посередницькими пропозиціями. Хауз їздив у Європу зондувати ґрунт для миру.

Німці самі удосталь давали Вильсону приводи для війни. Так, наприклад, англійською розвідкою була перехоплена телеграма, адресована німецькому посланникові в Мексиці. Йому поручалося запропонувати мексиканському уряду приєднатися до Німеччини й напасти на Сполучені Незабаром після переобрання Вільсона президентом восени 1916 р. він вирішив зробити ще один пацифістський виступ. Однак Німеччина випередила його свєюм "мирною пропозицією" від 12 грудня. Тоді, не чекаючи офіційної відповіді союзників на німецький демарш, 18 грудня Вильсон відправив ноту воюючим державам. У ній Вильсон констатував, що, за заявою обох сторін, вони борються тільки за політичну й економічну волю, за незалежність малих націй і за мир. Обидві сторони, продовжував президент, не пропонують, однак, конкретних умов миру. Президент запрошував заповнити цей пробіл.

Нота Вильсона викликала невдоволення Німеччини. Німецька дипломатія побоювалася, що Вільсон хоче виступити як міжнародного арбітра й нав'язати Німеччини вигідний для США мир. 26 грудня німецький уряд відповів Вільсону, що мир повинен бути досягнуть шляхом прямих переговорів між учасниками війни (тобто США не одержують слово в поділі). Антанта спочатку також була вкрай незадоволена виступом Вільсона. Але, довідавшись про негативну відповідь Німеччини, дипломатія союзників зміркувала, що Німці самі поклали на себе відповідальність за зрив мирного посередництва президента. Прекрасно розуміючи, що тепер із цього посередництва однаково нічого не вийде, міжсоюзницька конференція в Лондоні в грудні 1916 р. вирішила дати Вільсону саму попереджувальну відповідь. 10 січня Вільсону була послана нота союзних держав. У ній перераховувалися конкретні умови миру, як того просив президент. Умови ці були такі: відновлення Бельгії, Сербії, Чорногорії; евакуація німцями французьких, російських і румунських областей; дотримання національного принципу, що означало повернення Ельзасу й Лотарингії Франції й розчленовування Австро-Угорщини й Оттоманської імперії. Закінчувалася відповідь союзників вказівкою па необхідність реорганізації Європи з метою створення гарантій безпеки, волі й т.д. Нота Антанти згадувала також про відновлення Польщі. Звичайно, всі ці декларації були тільки дипломатичним маневром.

Тим часом німецька дипломатія проявляла воістину дивну некмітливість. 31 січня Німеччина сповістила США про поновлення необмеженої підводної війни. Вільсон відповів посланням до Конгресу. Обвинувачуючи Німеччину в порушенні врочисто прийнятих нею на себе зобов'язань, він заявляв про розрив дипломатичних зносин між Німеччиною й США. Це відбулося 3 лютого 1917 р.

Навесні 1917 Антанту осяг ряд невдач. По-перше, підводна війна спочатку виявилася досить чутливою. По-друге, після Лютневої революції почалося розкладання царської армії. Побоювання за долю Антанти змусили Вільсона зробити останній акт. 6 квітня 1917 р. США оголосили війну Німеччини.