1. Зміст і мета системи колективної безпеки в Європі у 1933-1935рр

2. „Нова східна політика ” фрн.

3. Об’єднання Німеччини та його наслідки.

31. Зміст і мета системи колективної безпеки в Європі у 1933-35 роках.

Після виходу Німеччини з Ліги Націй 14 жовтня 1933 року, ситуація в Європі поступово розжарювалася в міру того, як Німеччина знімала із себе одне за іншим версальські зобов'язання й крок за кроком (поки на словах) зближалася з фашистською Італією. Німеччина більш ніж удвічі збільшує військовий бюджет на 1934-35 проти попередні. Франція й Англія стривожені.

Виступаючи 23 жовтня 1932 р. у Туріні, Муссоліні заявивши, що Ліга Націй через завелику кількість її членів не може забезпечити мир у Європі. Він висунув ідею догоди між чотирма великими західними державами: Францією, Італією, Німеччиною й Англією - "пактом чотирьох". Метою цього договору було збереження миру. Для його досягнення треба було, щоб чотири держави проводили спільну політичну лінію в європейських та колоніальних питаннях. Йшлося про можливість переглядати мирні домовленості у межах Ліги Націй. З погляду Муссоліні, котрий, як відомо, завжди підтримував ревізіоністські країни (Болгарію, Угорщину), "пакт чотирьох" мав привести до зміни карти Європи. Німеччина, яка також прагнула ревізії Версальського договору і якій в одній із статей італійського проекту обіцялася рівноправність щодо озброєння, пристала до проекту з ентузіазмом, а віце-канцлер ФОН Папен заявивши навіть, що Муссоліні висунув "геніальну" ідею. Для Франції цей проект мав зовсім інший зміст. Вона була зв'язана з країнами, які виграли від мирних договорів, - Малою Антантою й Польщею. А реакція малих держав виявилася дуже гострою. 25 березня держави Малої Антанти, які в лютому 1933 р. утворили "Постійну раду", оприлюднили Заяву, у якій зазначалося, що великі держави не повинні під будь-яким приводом розпоряджатися територією малих держав без їхньої згоди. Польща зайняла таку саму позицію. Врешті на переговорах було розроблено більш-менш тонкий текст, який і був парафований 7 червня в Римі. "Пакт чотирьох" укладався на десять років. У ньому йшлося тепер не про спільну політику з усього комплексу європейських і неєвропейських питань, а просто про "дійову політику співпраці з метою підтримання миру", обмежену тільки тими питаннями, які стосуються чотирьох країн. Проте пакт не було ратифіковано у Франції через суперечність його положень союзним зобов'язанням Франції щодо малих країн.

9 лютого 1934 року підписаний Балканський пакт (Греція, Румунія, Туреччина, Югославія). Зобов'язалися: спільно захищати внутрібалканські границі й погоджувати зовнішню політику. Втім, це тільки загострило напругу в регіоні, тому що Італія з Німеччиною надавили на Албанію й Болгарію, щоб ті не підписували пакт.

З 1934 року міністром закордонних справ Франції став Барту.

Франція початку активно просувати ідею т.зв. Східного пакту - аналог Локарнского пакту (1925 - гарантія франко-німецької й бельгійсько-німецької границі) на схід від Німеччини, із зобов'язаннями відсічі агресорові. Барту планував членство як мінімум Німеччини, СРСР, Польщі, Чехословакии й Прибалтійських країн. Британці дали на ідею добро, але залишилися осторонь Барту об'їхав столиці Польщі, Румунії, Югославії й Чехословакии в 1934 році, але у Варшаві йому показали "наша відповідь Чемберлену". Польща не хотіла вступати в союз із лютим ворогом - СРСР, а Францію як партнера по безпеці бачила в труні, мол їм Німеччина ближче. Зате ЧСР і СРСР прийняли ідею. От отут й англійці зрозуміли, що з умиротворенням Німеччини (і напрямком її агресивних устремлінь на схід) ідея пакту якось не в'яжеться, і почали потихеньку вставляти Барту палки в колеса. А 9 жовтня 1934 року Барту й король Югославії Олександр були вбиті в Марселі. Пакт провалився остаточно.

2. «Нова східна політика» ФРН — зовн.-політ, курс коаліційного лівоцентриського уряду ФРН на нормалізацію відносин із схід.-європ. д-вами. Після формування в жовтні 1969 коаліційного уряду Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) та Вільної демокр. партії (ВДП) на чолі з канцлером В. Брандшом та мін. зак. справ В. Шеєлем дипломатія ФРН повернулась до спроб нормалізації відносин із країнами Схід. Європи, початок яким був покладений ще 25.03.1966 «мирною нотою» канцлера Л. Ер-харда, що містила пропозицію країнам ОВД (див. Варшавський договір 1955) укласти угоди про відмову від застосування сили один до од­ного. 28.11.1969 ФРН приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968, що сприяло конструктивнішому ставленню СРСР до ініціатив нового уряду ФРН. Неофіц. пере­говори між держ. секретарем відомства федер. канцлера Е. Баром і мін. зак. справ СРСР А. Гро-мико з питань політ, нормалізації у Схід. Єв­ропі розпочались у Москві 30.01.1970. Водно­час дип. контакти відбулись і між представ­никами уряду ФРН та урядами Польщі й НДР. Початок переговорів з політ, проблем нім.-рад. відносин був позначений підписанням 1.02.1970 в Москві перших трьох угод у рамках проекту експорту сибірського газу в Центр, та Зах. Єв­ропу в обмін на постачання труб та обладнання консорціумом зах.-нім. фірм та банків за гаран­тійною підтримкою уряду ФРН.

За вимогою СРСР ФРН погодилась розгля­дати свої майбутні угоди з країнами Схід. Єв­ропи та угоду із СРСР у комплексі. Тому пред­метом моск. переговорів була проблема визнання з боку ФРН результатів Другої світової війни у Схід. Європі в цілому й наступні двосторонні угоди ФРН з ПНР, НДР та ЧССР повинні були базуватись на принципах та нормах майбут­нього радянсько-західнонімецького договору. Заключний етап переговорів у Москві відбувся в ході візиту В. Шеєля в СРСР 26.07-7.08.1970. Основні положення Московського договору 12.08.1970 затверджували готовність уряду ФРН визнати державність НДР, існуючі європ. кор­дони, у т. ч. зах. кордон Польщі, та активно брати участь у конструктивному розвитку про-

цесів розрядки в Європі. Ще до підписання тексту угоди, 7.08.1970, уряд ФРН надіслав урядам Великої Британії, СРСР, США, Фран­ції ноту, в якій підтверджувались особливі права й обов'язки держав-переможниць щодо Німеччини в цілому, т. ч. продемонструвавши свою позицію стосовно юрид. інтерпретації тексту дог-ру, який не був повноцінним екві­валентом мирного дог-ру з об'єднаною Ні­меччиною.

Переговори між представниками уряду ФРН та уряду Польщі відбувались із лютого по лис­топад 1970 кількома етапами у Варшаві та Бонні, а завершились 7.12.1970 підписанням Варшавсь­кого договору про основи нормалізації відносин між ПНР та ФРН. За цим док-том ФРН ви­знавала зах. кордон Польщі, встановлений Потс­дамською (Берлінською) конференцією 1945, та підтверджувала його недоторканність. Як у ви­падку з Московським договором, підписання цієї угоди супроводжувалось нотою уряду ФРН урядам країн-переможниць про продовження їх особливих прав щодо Німеччини в цілому. Польська сторона в окремому інформ. док-ті визнала можливість для громадян ПНР нім. походження за певних умов емігрувати в одну з існуючих нім. д-ав. Остаточного вирішення еміграційне питання знайшло в серпні 1975, коли після спільної заяви 2.08.1975 й угоди між ПНР і ФРН 9.10.1975 бл. 120 тис. етнічних німців отримали можливість виїзду до ФРН в обмін на надання Польщі фінанс. компенса­цій і кредитів урядом ФРН. Підписання Чотиристоронньої угоди 1971 щодо Західного Берліна позитивно вплинуло на процес ратифікації Московського й Вар­шавського договорів та переговорний процес між НДР і ФРН, який розпочався в листопаді 1970 після зустрічей канцлера ФРН В. Бранд-та та голови Ради міністрів НДР В. Штофа (19.03.1970 в Ерфурті й 21.05.1970 в Каселі). Переговори про умови політ, дог-ру між НДР та ФРН відбувались паралельно з переговорами щодо док-тів з реалізації Чотиристоронньої угоди та Угоди про транспортне сполучення між НДР та ФРН, що були підписані 26.05.1972 і стали першими міжнім. міжнар.-прав. угодами. Договір про основи взаємовідносин ФРН та НДР було підписано 21.12.1972. За ним ФРН визнавала НДР на основі принципу рівноправ­ності двох д-ав, що означало встановлення дипломатичних відносин та закінчення міжнар. ізоляції НДР. Проте, водночас, офіц. позиція ФРН щодо державності НДР продовжувала базуватись на факті особливого характеру нім.-нім. відносин, які для ФРН не були міжнар. за своєю прав, природою.

Центр, темою переговорного процесу між ФРН та ЧССР, що розпочався на рівні міністрів закорд. справ лише 7.05.1973, була проблема прав, оцінки Мюнхенської угоди 1938. Чехосло­вацька сторона наполягала на визнанні цієї угоди недійсною від самого початку, тоді як представники ФРН вважали, що за нормами міжнародного права міжвоєнного періоду Мюн­хенська угода була дійсною до моменту її пору­шення Німеччиною в березні 1939 своїм вторг­ненням в Чехословаччину та наступними роз­поділом і анексією цієї країни. У тексті Празь­кого договору 11.12.1973 сторони закріпили компромісне формулювання, яке однозначно вказує на недійсність Мюнхенської угоди лише щодо сучас. взаємин Чехословаччини та ФРН. Як у випадку з Московським та Варшавським договорами, угода між ФРН та ЧССР під­тверджувала недоторканність існуючих кордо­нів та проголошувала відмову від застосування сили.

«Нова східна політика» та нормалізація від­носин ФРН із країнами Схід. Європи та СРСР зробили можливим початок заг.-європ. процесу та його інституціоналізацію з підписанням Заключного акта Наради з безпеки та співро­бітництва в Європі 1975, проведення наступ­них заг.-європ. конференцій, а також призвела до суттєвого зростання міжнар. ролі ФРН.

3. Німеччини об'єднання 1989-90 — процес відновлення єдності нім. д-ви після завер­шення «Холодної війни» шляхом приєднання НДР до ФРН. Упродовж 1989 динамічний розвиток політ, подій у країнах Центр, та Схід. Європи почав змінювати модус вівенді нав­коло НДР. Заключна декларація Бухарестської зустрічі у верхах країн-членів ОВД (8.06.1989) визнавала права країн регіону на самовиз­начення та де-факто проголошувала відмову СРСР від втручання в їхні внутр. справи. Відкриття наприкінці червня 1989 угорсько-австр. кордону призвело до масового виїзду громадян НДР до ФРН через Угорщину й Австрію. Загострення політ, кризи в НДР ви­кликало відставку 18.10.1989 Е. Хонекера з усіх держ. та парт, посад. Було прийнято новий закон про виїзд із НДР. Ще до завершення законотворчої процедури увечері 9.11.1989 на офіц. рівні було зроблено заяву про наяв­ність у громадян НДР права виїзду в ФРН через усі прикордонні переходи, внаслідок чого фактично був ліквідований режим держ. кордону між двома країнами.

Питання про початок процесу Н. о. було поставлене у виступі Канцлера ФРН Г. Коля в бундестазі 28.11.1989 з т. зв. «планом з 10 пунк­тів», яким розпочалась активна фаза міжнар. врегулювання нім. проблеми. Оскільки пози­ція 4 держав-переможців (Великої Британії, США, СРСР, Франції), які за міжнар. угодами мали особливі права в Німеччині, не була достеменно відома, план Коля передбачав поступове Н. о. через певний період співісну­вання двох д-ав у рамках єдиної конфедера­тивної спільноти. Але вже в ході візиту Коля до Дрездена 19-20.12.1989 стратегія уряду ФРН кардинально змінилась і виходила із завдання об'єднання в максимально наближений термін. Усі зацікавлені д-ви, крім США, поставилися до перспективи Н. о. негативно. Демонстра­цією опозиції зах.-європ. д-ав став офіц. візит Президента Франції Ф. Міттерана 20-22.12.1989, перший за всю історію існування НДР, здійс­нений лідером зах. держави-переможиці. Серед країн Центр, та Схід. Європи основними опонен­тами Н. о. були Польща, для якої принципово важливим залишалось визнання ФРН існую­чих кордонів, та СРСР, який прагнув макси­мально зберегти статус-кво в Центр. Європі. 8-9.12.1989 на засіданні Європ. Ради в Страс­бурзі ФРН досягла важливого компромісу зі своїми зах.-європ. союзниками. Під тиском Франції та інших членів Європейського еконо­мічного співтовариства (ЄЕС) делегація ФРН погодилась розпочати третій етап створення Європ. валютного й екон. союзу та скликати у грудні 1990 міжурядову конференцію з метою змін положень Римських угод 1957. Крім того, заради підтвердження зах.-європ. вибору своєї зовн. політики, ФРН виступила з ініціативою розпочати паралельно другу конференцію, яка ставила б за мету створення Європ. політ, союзу. Досягнення згоди з принципових пи­тань поміж зах.-європ. д-вами дозволило роз­почати офіц. переговори держав-перемож-ниць. Першим етапом діалогу стала зустріч послів Великої Британії, США, СРСР, Франції

11.12.1989 в Берліні. Під час візиту канцлера Коля в Москву 10-12.02.1990 обговорювались умови, за яких СРСР був готовий дати прин­ципову згоду на Н. о. Ними були визнання остаточного характеру існуючих зовн. кордо­нів НДР та ФРН, надання фінанс. допомоги СРСР та позаблоковий статус об'єднаної Ні­меччини. Саме остання вимога виявилась най­більш суперечливою та нереальною в нових істор. умовах.

Проте принципова згода, яку надав СРСР щодо відновлення єдності нім. д-ви, відкрила можливість для офіц. переговорів про міжнар. аспекти об'єднання у форматі «2+4» (обидві нім. д-ви та держави-переможниці). Відп. рі­шення було прийнято під час зустрічі міністрів закорд. справ країн НАТО та ОВД з нагоди обговорення проекту дог-ру про «відкрите небо», яка відбулась 12-14.02.1990 в Оттаві. Вирішальними для формування єдиної позиції зах. країн у ході подальших переговорів були візит Коля до Парижа 15.02.1990, за резуль­татами якого Франція остаточно зняла всі свої застереження, та зустріч Канцлера ФРН

24.02.1990 з Президентом США Дж.Г.В. Бушем у Кемп-Девіді, яка остаточно з'ясувала межу можливих компромісів із СРСР з приводу членства майбутньої об'єднаної Німеччини в НАТО. Динаміка переговорного процесу за форматом «2+4», що офіційно розпочався 5.05.1990 на рівні міністрів закорд. справ, визначалась подіями всередині Німеччини. 18.03.1990 в НДР відбулись перші демокр. вибори. Сформований за їхніми результатами коаліційний уряд на чолі з Л. де Мез'єром проголосив про намір здійснити об'єднання на

підставі ст. 23 Основного закону ФРН та роз­почати негайно переговори про створення валютного, екон. й соц. союзу двох країн. Відп. міжурядові угоди були підписані 18.05.1990 та набули чинності 1.07.1990. Створювалась си­туація дефіциту часу для учасників перего­ворного процесу, насамперед для делегації СРСР, яка продовжувала обстоювати принцип нейтралізації майбутньої нім. д-ви.

Декларація, що була прийнята на саміті НАТО 5-6.07.1990 в Лондоні, про незастосу-вання сили першими та пропозиція країнам ОВД зробити спільну заяву про відмову роз­глядати іншу сторону як потенційного про­тивника та про незастосування сили й погрози застосування сили проти територ. цілісності та політ, суверенітету будь-якої д-ви світу ство­рила позитивний контекст для вирішального етапу переговорів Коля з М. Горбачовим (відбу­вались 15-16.07.1990 в ході перебування канц­лера на Півн. Кавказі). В обмін на визнання за об'єднаною Німеччиною права самостійно вирішувати питання про членство у військ, союзах, ФРН зобов'язалась зберегти всі існу­ючі обмеження у військ, сфері, у т. ч. відмову від вир-ва, володіння та розпорядження зброєю масового знищення, підтвердження участі в режимі нерозповсюдження ядерної зброї, а також одно­стороннє зменшення чисельності збройних сил до 370 тис. Крім того, ФРН зобов'язалась підписати окремі угоди про умови виведення рад. військ з нім. території після об'єднання.

Третій раунд переговорів у форматі «2+4» за участю мін. зак. справ Польщі К. Скубішевсь-кого, що відбувся в Парижі 17.07.1990, під­твердив результати рад.-нім. домовленостей та узгодив деталі майбутнього дог-ру. Підписання Договору про остаточне врегулювання щодо Німеччини 1990 відбулось 12.09.1990 в Москві. 1.10.1990 чотири держави-переможниці пере­дали урядові ФРН декларацію про припи­нення їхніх прав та обов'язків щодо Берліна та Німеччини в цілому з моменту набуття чинності Договору про остаточне врегулювання щодо Німеччини, що означало остаточне вре­гулювання «німецького питання» та віднов­лення в повній мірі суверенітету Німеччини. Офіційне Н. о. відбулось на урочистій цере­монії в Берліні 3.10.1990 на першому пленар­ному засіданні новообраного парламенту ФРН.

Білет№12

1. Режим чорноморських проток. Етапи створення та сучасність.

2. близькосхідне врегулювання в 80-ті рр.

3. СНД та Україна.

1. Режим чорноморських проток. Етапи створення та сучасність.

СеврСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1920 під­писаний 10.08.1920 у Севрі (поблизу Парижа) між Великою Британією, Італією, Францією, Японією як головними союзними державами, а також союзними з ними Бельгією, Вірменією, Грецією, Польщею, Португалією, Румунією, Ко­ролівством сербів, хорватів і словенців, Хіджа-зом та Чехословаччиною з одного боку, і Туреч­чиною — з іншого, за результатами Першої світо­вої війни. Зона чорноморських проток, що номінально залишалася в складі тур. території, підлягала повній нейтралізації і переходила під контроль спец, міжнар. комісії. Сирія, Ліван, Палестина і Месопотамія передавались під мандатне управління.

Під час підписання договору в країні вже панував хаос, і після встановлення режиму Ататюрка його уряд не визнав Севрский мирний договір, що, проте , діяв. Вони вимагали перегляду.

Лозаннська конференція 1922-23 — міжнар. конференція, що проходила 20.11.1922-24.07.1923 (з перервою 4.02-22.04.1923) у Ло­занні (Швейцарія) за участю Великої Британії, Франції, Італії, Японії, Греції, Румунії, Коро­лівства сербів, хорватів і словенців, а також Туреччини; розглядала питання остаточного мирного врегулювання з Туреччиною після Першої світової війни та встановлення режиму чорноморських проток. Делегацію РСФРР, до складу якої входили представники УСРР та Грузинської СРР, запросили лише для обго­ворення питання про режим чорноморських проток, як і делегацію Болгарії; США були представлені спостерігачами. Велику увагу на конференції було приділено питанню під­готовки нового мирного дог-ру між країнами Антанти та Туреччиною, котрий мав замінити підписаний султанським урядом Севрський мирний договір 1920, що викликало піднесення в країні нац. руху та створення уряду на чолі з генералом М. Кемалем (Ататюрком). Він розпочав успішні бойові дії проти грец. військ, які за підтримки брит. та франц. частин нама­галися з окупованої ними території Анатолії повести наступ на Анкару. Після визволення Анатолії від грец. військ у вересні 1922 і підпи­сання Туреччиною Муданійського перемир'я 1922 розпочалася підготовка до Л. к., на якій Туреч­чина могла розраховувати на укладення більш справедливого мирного дог-ру. Три комісії (економічна, юридична та політична), що були створені конференцією, вирішували питання європ. кордонів Туреччини та бл.-схід. проб­леми. Важливе місце у роботі конференції зайняло питання про встановлення режиму чор­номорських проток, стосовно якого були запро­поновані три проекти конвенції — британський, радянський і турецький. Внаслідок розбіж­ностей, що виникли під час їх обговорення, конференція була перервана. Після відновлення її роботи 24.07.1923 були підписані Заключний акт, Лозаннський мирний договір 1923 та кон­венція про режим проток, яку СРСР не ратифі­кував. ). На конференції була схвалена Кон­венція про режим чорноморських проток, основою якої став брит. проект. Вона перед­бачала демілітаризацію Босфору й Дарданелл, вільний прохід у мирний час через ці протоки не лише торг., але й військ, суден усіх д-ав із певними обмеженнями для останніх за тон­нажністю та кількістю. У воєнний час право вільного проходу отримували торг, судна та військ, кораблі нейтральних д-ав. За дотриман­ням конвенції мала спостерігати створена під егідою Ліги Націй у Стамбулі міжнар. комісія проток у складі Великої Британії, Італії, Фран­ції, Японії, Болгарії, Греції, Румунії, СРСР, Королівства сербів, хорватів та словенців і Ту­реччини. За США залишалося право надіслати до комісії свого представника після їх приєд­нання ДО КОНВеНЦІЇ. Конвенція була переглянута на Монтрьо Конференції 1936.

Монтрьо конференція 1936 — міжнар. зустріч, що відбулась 22.06-21.07.1936 в Монтрьо (Швейцарія) за участю представників Великої Британії, СРСР, Франції, Японії, Австралії, Болгарії, Греції, Румунії, Туреччини та Югосла­вії. Виробила нову конвенцію про режим Чор­номорських проток, що замінила Лозаннську конвенцію 1923 (див. Лозаннська конференція 1922-23). Навесні 1936 Туреччина виступила з пропозицією до всіх держав-учасниць Лозаннсь­кої конференції 1922-23 провести переговори для врегулювання питання про режим проток, на яку погодились усі зацікавлені держави, окрім Італії. Одразу після відкриття М. к. Велика Британія зажадала забезпечення необ­меженого доступу військ, кораблів усіх д-ав до Чорного моря через протоки; Туреччина пого­дилась на цю пропозицію. СРСР виступив із застереженнями щодо вільного доступу військ, кораблів нечорноморських д-ав у протоки, ви­магаючи визначити для них кількісні та якісні обмеження. Після того, як брит. делегація зняла свої пропозиції, було досягнуто принципової згоди, що стала основою нової конвенції. її було підписано 20.07.1936. Конвенція вста­новлювала режим проток, що відповідав меті забезпечення свободи судноплавства міжна­родного торговельного за одночасного гаранту­вання безпеки в Чорному морі для Туреччини та інших причорноморських д-ав. За торг, суд­нами всіх країн зберігалась свобода проходу протоками як у мирний, так і воєнний час. Військ, кораблі нечорноморських д-ав при проході протоками в мирний час обмежувались класом (легкі надводні кораблі, малі бойові та допоміжні кораблі) та заг. тоннажем на час проходу (15 тис. т), а щодо входу до Чорного моря — ще й сумарним тоннажем усіх військ. кораблів, що там перебували на той момент (ЗО тис. т для всіх нечорноморських д-ав, із від­повідним підвищенням ліміту до максимуму в 45 тис. т у разі збільшення сумарного тоннажу чорноморського флоту найпотужнішої військ. -мор. причорноморської д-ви на 10 тис. т та три­тижневим терміном перебування в акваторії Чор­ного моря. Чорноморські д-ви отримували право на проведення будь-яких військ, надводних та підводних кораблів, незалежно від класу та тоннажу. Встановлювався порядок оповіщення Туреччини про прохід військ, кораблів. У воєн­ний час, якщо Туреччина залишалася нейтраль­ною стороною, протоки мали бути закритими для всіх воюючих д-ав. У разі, якщо воюючою сторо­ною була сама Туреччина або в разі виникнення безпосередньої загрози втягнення Туреччини у війну, режим проток для військ, кораблів встановлювався тур. урядом. Міжнар. комісію проток, створену Лозаннською конвенцією 1923, було скасовано. Суверенітет Туреччини над зоною проток відновлювався в повному обсязі, вона отримала право ремілітаризувати зону проток. Конвенцію було укладено терміном на 20 років з автоматичною пролонгацією в разі відсутності денонсації за 2 роки до закінчення терміну її дії. Конвенція набула чинності 9.11.1936 і залишається міжнар.-прав, основою режиму чорноморських проток донині.