1. Вісь „Берлін-Рим-Токіо”: зміст, мета, етапи формування.

2. Еволюція зп кнр у 60-90 рр.

3. Україна в регіональних організаціях

1. Вісь Берлін-Рим-Токіо. Зміст, мета, етапи формування.

У 1922 р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до державного керма Німеччини стала очолювана Гітлером націонал-соціалістична робітнича партія. Позиція Франції погіршилась і вона починає переговори з СРСР і укладає франко-радянський пакт про ненапад у 1932 р. У 1935р. до складу Німеччини в результаті плебісциту увійшла Саарська область. У березні 1936р. німецькі війська вступили в Рейнську область. Німеччина переозброїлась й була готова до агресивних дій. До середини 30-х років Італія стала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь в Африці. У жовтні 1935р. вона напала на Ефіопію. Навесні 1936р. ця війна завершилася: Ефіопія стала італійською колонією. Влітку 1936 р. в Іспанії почалась громадянська війна. Франко підтримали Італія та Німеччина. Протягом 1936-1939 р.р. було здійснено спільну італо-німецьку інтервенцію в Іспанії.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії зблизила обидві фашистські держави та сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку, хоча Муссоліні к Гітлеру прихильно не ставився, а той, в свою чергу, навіть після 1936 планував гіпотетичні військові дії проти Італії, якщо вона пручатиметься в австрійському питанні. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італій­ський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайсько­му басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Іта­лією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

А рівно через місяць – 25 листопада 1936 р. – в Бер­ліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відо­мий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж са­ме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 ро­ків. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних до­говорів, які б суперечили духові даної угоди». «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу ре­акцію протесту в СРСР.

6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Все ж, Італія залишалась складним союзником.

Тоді Гітлер вирішив домогтися визначеності, хоча б у відносинах з Муссоліні. 6 травня 1939 р. Ріббентроп зустрівся з італійським міністром закордонних справ Чиано в Мілані. Чіано передав думку Муссоліні: треба уникати великої війни ще два роки. Ріббентроп легко погодився: це заспокоювало італійських союзників, але ні до чого не ставило за обов'язок Німеччині. Зненацька Муссоліні запропонував укласти військовий союз. Гітлер, з яким здивований Риббентроп зв'язався по телефоні, негайно погодився. 22 травня 1939 року "сталевий пакт" між Німеччиною й Італією був підписаний у рейхсканцелярии.

Після початку війни Німеччина мала потребу в міцному співробітництві із своїми союзниками. "Антикомінтернівський пакт" не забезпечував його в достатній мері. Він не передбачав обов'язкової взаємної військової допомоги країн-учасниць або інших спільних дій. В умовах існування радянсько-німецького блоку питання, зокрема , у Сталіна, викликала його спрямованість. Японія, будучи одним з ініціаторів "антикомінтернівського пакту", була зацікавлена в підтримці Німеччини як проти Радянського Союзу, так і проти США. Але на перше їй було важко розраховувати через радянсько-німецький альянс, а співробітництва проти США "антикомінтернівський пакт" не припускав.

Ідея підтримати Японію в Азії, у всякому разі, проти Сполучених Штатів, восени 1940 р., коли було ясно, що США будуть активно допомагати Великобританії, здавалася Берліну доцільним. Німеччина не могла виключати й майбутнього зіткнення з Радянським Союзом, але в той момент така перспектива проглядалася більш смутно, ніж боротьба з США й Британії. Надзадачею німецької дипломатії було об'єднати всі тоталітарні держави, включаючи Радянський Союз, на базі протистояння з Великобританією й США. Але з'єднати в одній блоковій структурі СРСР й Японію з їх множинними геополітичними протиріччями в Монголії, Маньчжурії й Китаєві було надзвичайно складно. Крім того, Німеччина почувала себе досить упевненої, щоб говорити з Москвою більш твердо, ніж вона це робила восени 1939 р. Союз зі Сталіним здавався усе ще важливим, але не обов'язковою умовою здійснення німецьких планів світової перебудови. З літа 1940 р. у німецькій тактиці з'являється нова риса - прагнення зберегти взаєморозуміння зі СРСР при одночасному посиленні політичного тиску на нього. У зв'язку з останнім Японія могла представляти для Німеччини великий інтерес.

Тому німецька дипломатія приступилася до реорганізації мережі своїх дипломатичних союзів. 27 вересня 1940 р. у Берліні строком на 10 років був підписаний Потрійний пакт Німеччини, Італії і Японії, що передбачала всебічну взаємну підтримку учасниць у випадку, якщо одна з них виявиться в стані конфлікту із третьою державою, що не брала участь у момент підписання в європейській війні або китайському конфлікті. Тобто Японія не була зобов'язана негайно вступати у війну проти Британії, але Німеччина й Італія зобов'язувалися підтримати Японію у випадку її війни зі США. Крім того, Берлін і Рим визнали "керівництво" Японії в справі встановлення "нового порядку" у східно-азіатському просторі, що означало відмову Німеччини від претензій на колоніальні володіння переможених нею Франції (Індокитай) і Голландії (Індонезія). За це Японія погодилася на включення в договір ст. 5, що особливо обмовляла, що новий союз не був спрямований проти СРСР. Крім того, чисто формально, Токіо зафіксував своє визнання гегемонії Німеччини й Італії в Європі.