1. Зп українських національних урядів у 1917-1921 рр.

2. Розвиток політичних відносин між африканськими державами у 60-70-і рр.

3. Еволюція взаємин Україна-нато.

1. Зп українських національних урядів 1917 – 1921 рр.

Зовнішня політика Центральної Ради (березень 1917- квітень 1918р.)

Як уже зазначалося, певні зовнішньополі­тичні повноваження були покладені на сек­ретаріат міжнаціональних справ Центральної Ради. Проголошення УНР у листопаді 1917 р. дало змогу Україні активно включи­тися у міжнародну діяльність в рамках бо­ротьби за припинення Першої світової війни. Формується перша дипломатична місія рес­публіки — делегація на мирні переговори у Брест-Литовську. Протягом грудня 1917 р. секретаріат міжнаціональних справ трансфор­мується у відомство міжнародних справ. До Швейцарії відряджається представник уряду УНР Ю. Гасенко для погодження умов запро­вадження постійного представництва України за кордоном. Англія та Франція призначають своїх представників в Україні. З січня 1918 р. починає діяти міністерство закордонних справ УНР. Після укла­дення Брестської угоди з Центральними державами Укра­їна відправляє послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії. Була тут і серйозна проблема: зов­нішньополітична залежність України від австро-німець­кого блоку гальмувала встановлення нормальних зносин з державами Антанти.

Зовнішня політика та дипломатія уряду П.Скоропадського.

досить ефективним засобом зовнішньої полі­тики гетьмана П. Скоропадського, що прийшов до влади внаслідок держ. перевороту 29.04.1918 й усунення від влади Центральної Ради. Але водночас П. Скоропад­ський, на відміну від своїх попередників із Цент­ральної Ради, в умовах порівняної внутр.-політ. стабілізації приділяв набагато більше уваги міжнар. проблемам й особисто контролював здійснення головних напрямків зовн. політики д-ви. Серед них: відносини з країнами Чет­верного союзу; взаємини з РСФРР та іншими д-вами й держ. утвореннями, що постали на те­ренах колишньої Російської імп. («окраїнними державами»); відносини з нейтральними д-вами і (з поч. листопада 1918) з Антантою.

З огляду на заг. становище гетьманату та пріо­ритетні цілі дипломатії Української Держави, хронологічно її можна поділити на два нерівні за тривалістю періоди: 29.04-14.11.1918, коли віт­чизняна дипломатія, незалежно від політ. упо­добань її керівників, спрямовувала свої зусилля на утвердження Української Держави як повно­правного суб'єкта міжнародних відносин; 14.11-14.12.1918, коли намітилось повернення до федералістського зовн.-політ, курсу. Коло партнерів Української Держави розширилось за рахунок Швейцарії, Швеції та нових незалежних д-ав на построс. просторі -Грузинської, Вірменської й Азербайджанської демократичних республік, Всевеликого Війська Донського, Кубанської й Білоруської народних республік, Польщі та Фінляндії. У Києві тоді перебувало 11 інозем. дипл. представництв.

Із приходом до влади П. Скоропадський під­твердив усі міжнар. зобов'язання Центральної Ради й у бесідах з інозем. держ. діячами та дип­ломатами, численних інтерв'ю зарубіжній пресі постійно наголошував на миролюбності Ук­раїнської Держави, а також її прагненні всіляко розвивати взаємовигідні та рівноправні стосунки з усіма країнами. Але, безперечно, першорядне місце серед них для Києва посідали д-ви австр.-нім. блоку, дипломатичні відносини з якими різнились: від приязних і безпроблемних із Бол­гарією та Туреччиною, певною мірою конфлікт­них, але в цілому взаємовигідних із Німеччиною, до вельми напружених з Австро-Угорщиною.

Наступність дипломатії Української Держави з добою Центральної Ради виявилась і в по­дальшому здійсненні курсу на згуртування навколо Києва «окраїнних держав», що ускладню­валось окупацією значної їх частини (Фінляндія, балт. країни, Польща, Білорусь) нім. військами та розгортанням громадян, війни на теренах Кубані й Дону.

Важливим напрямком діяльності дипломатії гетьманату було забезпечення реалізації ідеї соборності укр. етнічних земель і приєднання територій, історично пов'язаних з Україною, зокрема це стосувалось окупованої Румунією на поч. 1918 Бессарабії. До моменту вирішення проблеми держ. належності Бессарабії Київ вирішив не встановлювати дип. відносини з Бу­харестом на рівні послів, а 11.05.1918 гетьмансь­кий уряд видав розпорядження «Про заборону вивозу товарів у Румунію і Бессарабію». Т. зв. «митна війна» тривала протягом усього літа, доки до Києва не прибула для відп. переговорів румунська урядова делегація. Проте заг. зміна військ.-політ, ситуації в Європі у зв'язку з на­ближенням перемоги Антанти в Першій світо­вій війні змусила гетьманський уряд піти на під­писання з Бухарестом 26.10.1918 угоди, що фактично визнавала статус-кво в Бессарабії.

Окрім поступливої позиції в Бессарабському питанні, дипломатія Української Держави роз­раховувала використати для пошуку шляхів на­лагодження контактів з Антантою посольства в нейтральних Швейцарії (Є. Лукасевич) і Швеції (генерал-майор Б. Баженов). На доручення П. Скоропадського Д. Дорошенко і Є. Лукасе­вич на поч. листопада 1918 здійснили спробу порозуміння з представниками союзних д-ав у Берні. Б. Баженов спробував переконати військ, представника США в Стокгольмі у вимушеному характері запрошення німців в УНР улютому 1918 та готовності гетьманського уряду встановити торг, зв'язки із США. Але ця дип. активність, як і місія спец. представника гетьмана І. Ко-ростовця до Ясс, де перебували військ, пред­ставництва Антанти, на жаль, не мали успіху. Корекція зовн.-політ, курсу Української Держави відповідно результатів Першої світової війни від­булась занадто пізно, а оприлюднення 14.11.1918 т. зв. «федеративної грамоти» гетьмана про по­новлення держ. зв'язку з майбутньою небільшовицькою Росією лише прискорило початок повстання під проводом Директорії й утрату значної частки дип. здобутків.

П. Скоропадським влади 14.12.1918 і відновлення УНР співпало з виведенням із тери­торії України нім.-австр. військ (що позбавило її захисту від зовн. загрози), висадкою десанту Антанти на чорноморському узбережжі, понов­ленням збройної агресії з боку РСФРР і від­криттям двох нових фронтів: проти Добро­вольчої армії на півд. сході та Польщі на заході й півн. заході. Т. ч., якщо роком раніше УНР доби Центральної Ради безуспішно намагалась утриматися між більшовицькою Росією, Цент­ральними державами й Антантою, то із завер­шенням Першої світової війни на сході Європи залишилось два центри сили — Антанта, яка

зробила ставку на «білий рух», і «червона» Росія, що, в кращому випадку, неприхильно стави­лись до укр. незалежності.

Відповідно до змін акцентів у визначенні пріоритетних напрямків зовнішньої політики та стратегічних партнерів УНР, розстановці політ, сил у її керівництві вітчизняну дипломатію за­значеної доби умовно можна поділити на 4 пе­ріоди: 1) 14.12.1918 — поч. лютого 1919 —спроби збереження нейтралітету УНР і формування системи зарубіжного дип. представництва; 2) поч. лютого — поч. квітня 1919 — орієнтація на Ан­танту; 3) сер. квітня - сер. листопада 1919 — «орієнтація на власні сили»; 4) із сер. листопа­да 1919 — формування укр.-польського військ.-політ. і дип. союзу (після залишення 21.11.1920 Армією УНР нац. території й відступу до союз­ної Польщі він переріс у Тарнівський період дипломатії Державного Центру УНР в екзилі).