1. Аншлюс Австрії, його міжнародні наслідки.

2. Створення держави Ізраїль. Перша арабо-ізраїльська війна.

3. Косовська проблема в мв.

1. АНШЛЮС— анексія Австрії, здійснена фаш. Німеччиною 11-12.03.1938 на виконання гітлерівського плану розширення нім. «життєвого простору» під гаслом об'єднання територій проживання німецькомовного населення в єдиному Третьо­му Рейху. Ідея об'єднання Австрії з Німеччи­ною виникла в середовищі німецькомовних австр. монархістів після падіння Габсбургської монархії та розпаду Австро-Угорщини 1918 унаслідок її поразки в Першій світовій війні. А. був заборонений Версальським 1919 і Сен-Жер-менським 1919 мирними договорами. Однак, оскільки заборона суперечила принципу само­визначення народів, що був наріжним каменем « Чотирнадцяти пунктів» В. Вільсона і Паризької мирної конференції 1919, А. став метою багатьох політиків як у Німеччині, так і в Австрії, які продовжували агітацію на його користь упро­довж 1920-х, особливо в Зальцбурзі та Тіролі. В умовах світової екон. кризи 1931 виникла ідея створення митного союзу між Австрією та Німеччиною, проект якого був представлений на розгляд Ради Ліги Націй, де Франція та її союзники-члени Антанти малої розцінили його як перший крок до політ. А. і висловились проти проекту. Міжнародний Суд в Гаазі визнав мит­ний союз несумісним із Женевським протоко­лом про Австрію 1922.

Після приходу А. Гітлера до влади 1933 в Ні­меччині посилились вимоги щодо А. Австрії, особливо після нацистського заколоту у Відні 25.07.1934, у ході якого було вбито австр. канц­лера Дольфуса. Але заколот завершився пораз­кою нацистів. Франція, Велика Британія та Іта­лія на сесії Ліги Націй 27.09.1934 підтвердили Декларацію про незалежність Австрії 17.02.1934. Примирення і зближення Італії та Німеччини 1936 під час громадян. війни в Іспанії залишило австр. уряд в ізоляції перед загрозою анексії з боку Німеччини. У лютому 1938 на зустрічі з Гітлером у Берхтесгадені новий Канцлер Авст­рії К. Шушніг отримав ультиматум, у якому нім. диктатор вимагав амністії австр. нацистам, включення представників нацистської партії до уряду, призначення нім. ставленика Зейсс-Інкварта на посаду міністра внутр. справ та добровільного приєднання Австрії до Третього Рейху. Оголошення Шушнігом дати прове­дення плебісциту 13.03.1938 з питання незалеж­ності Австрії призвело до негайної мобілізації нім. армії, ультимативної вимоги Гітлера щодо скасування плебісциту, відставки Шушніга 11.03.1938 і призначення на його місце Зейсс-Інкварта, який після виконання цих вимог звер­нувся з проханням про введення нім. армії на територію Австрії. 13.03.1938 Австрія була прого­лошена частиною гітлерівського Рейху. 10.04.1938 під нім. контролем було проведено плебісцит, на якому 99% населення висловилось на ко­ристь А. Повторно А. був заборонений після Другої світової війни згідно з Державним дого­вором про відновлення незалежної і демократич­ної Австрії 1955.

2. Створення Ізраїлю. Перша арабо-ізраїльська війна.

До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона характеризувалася посиленням англо-єврейського й арабо-єврейського протистояння. В ситуа­ції, що склалася, уряд Великобританії змушений був піти на створення англо-американської комісії з палестинської проблеми. Проте Рада ЛАД відкинула в червні 1946 р. рекомендації комісії. Негативною була реакція сіоніст­ських кіл, оскільки їх не влаштовувало збереження мандат­ного режиму управління Палестиною. Спроби Велико­британії знайти компромісне рішення проблеми також не мали успіху. Тим часом ситуація в Палестині продовжу­вала загострюватися. Тоді Великобританія у квітні 1947 р. винесла палестинську проблему на обговорення ООН. При цьому вона розраховувала використати механізм голосу­вання ООН на свою користь і продовжити мандат на Палестину.

Питання про створення незалежної єврейської дер­жави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї ООН. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з па­лестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого.

З квітня 1947 р. по травень 1948 р. палестинська проб­лема багаторазово обговорювалася на сесіях Генеральної Асамблеї ООН і засіданнях Ради Безпеки ООН. США підтримували ідею створення в Палестині єврейської дер­жави, пропонуючи різноманітні плани її майбутнього устрою. Радянський Союз спершу виступив за скасування мандата Великобританії на Палестину, виведення звідти англійських військ та створення двоєдиної арабо-єврейської федеративної держави. Однак ця пропозиція була відхи­лена як арабськими, так і єврейськими представниками. Згодом Радянський Союз висловився за створення на те­риторії Палестини двох незалежних держав.

У квітні 1947 р. ГА ООН ухвалила рішення створити спеціальний комітет ООН у справах Палестини, до складу якого ввійшли представники Австралії, Канади, Гвате­мали, Індії, Ірану, Нідерландів, Перу, Швеції, Чехословаччини, Уругваю та Югославії. 7 з 11 його членів під­писали звіт, що рекомендував утворити на території Па­лестини дві держави – арабську і єврейську та надати міжнародний статус Єрусалиму.

Спеціальний комітет у справах Палестини схвалив 25 квітня 1947 р. план її поділу, більшістю голосів прий­нятий другою сесією ГА ООН, що проходила у Нью-Йорку з 16 вересня по 29 листопада 1947 р. 29 листопада 1947 р. було прийнято резолюцію 181/ІІ, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і США, проти – 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобри­танію.

У відповідності з резолюцією 181/П на колишній під­мандатній території Палестини мали утворитися дві дер­жави – єврейська (площа 14,1 тис. кв. км – 56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа 11,1 тис. кв. км – 43 % території Па­лестини, населення 758 520 чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % те­риторії Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Був визначений термін виведення англійських військ – до 1 серпня 1948 р. Передбачалося проголосити незалежність обох держав не пізніше 1 жовт­ня 1948 р.

Отже, на території Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така перспектива задоволь­няла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль. Москва нама­галася повернути всі економічні привілеї, якими користу­валася на Близькому Сході царська Росія (адже цей ре­гіон є одним з найширших ринків збуту зброї). Приблизно таку ж мету ставили собі США. Основною перешкодою для реалізації радянської й американської близькосхідної політики було домінування в цьому регіоні Великобританії, що й зумовило збіг позицій США й СРСР. Великобританія ж, прагнучи зберегти свої позиції на Близькому Сході, пропонувала створити одну єврейсько-арабську державу з особливим внутрішнім устроєм.

Але між двома сесіями ГА ООН Сполучені Штати кардинально змінили свою позицію на користь Велико­британії. Проаналізувавши загальносвітову кон'юнктуру, у Вашингтоні дійшли висновку, що посилення впливу СРСР на Близькому Сході може мати вкрай небажані для США наслідки, про що яскраво свідчила ситуація в Східній Європі Крім того, США сподівалися на певні поступки з боку Великобританії. Тож у Вашингтоні ви­знали за необхідне взяти курс на політичний та війсь­ково-стратегічний союз із арабським світом, а не держа­вою євреїв у Палестині, яка ще не існувала.

Це й спричинилося до відмови США від підтримки рішення другої сесії ГА ООН про створення двох неза­лежних держав на території Палестини. Цього разу США рішуче обстоювали ідею створення єдиної єврейсько-арабської держави. Приклад Сполучених Штатів у цьому наслідували інші держави, й зокрема, звичайно, країни Латинської Америки.

Таким чином утворився англійсько-американський блок, що становив не менш ніж 80 % складу всіх де­легацій. Це означало, що ідею створення в Палестині незалежної єврейської держави поховано. Але багато в чому завдяки рішучим і винахідливим діям голови української делегації В. Тарасенка позачергова сесія Ге­неральної Асамблеї в Нью-Йорку ухвалила де-юре рішен­ня попередньої, другої сесії Генеральної Асамблеї ООН 1947 р. про створення на території Палестини єврейської держави Єдиною можливістю зберегти чинність цього рішення було не допустити голосування на позачерговій сесії англійського проекту резолюції до 18-ї години 14 травня 1948 р., як того вимагав регламент сесії І цією можливістю скористався В Тарасенко, якому вдалося зірвати голосування сесії з англійського проекту.

15 травня в Тель-Авіві було проголошено консти­туювання незалежної Держави Ізраїль та створено його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. Розпоча­лася розбудова нової держави. Цю державу одразу визнали США й СРСР.

Тим часом арабські країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові Палестини була створена Армія визволення Палестини, три тисячі бійців якої були направлені в Палестину в січні 1948 р. Великобританія вирішила не перешкоджати розв'язуван­ню арабо-єврейського конфлікту і заявила, що з 15 трав­ня 1948 р. вона при­пиняє чинність свого мандата на Палестину.

В той самий день на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уря­ди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену ого­лосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїльська (палестинська) війна. Війна в Палестині точилася до весни 1949 р. з перер­вами, пов'язаними з посередницькими зусиллями. Арабську єдність підривали гострі суперечності. Армія визволення Палестини підкорялася великому муфтію Єрусалима. З усіх арабських країн лише одна Йорданія мала сучасну армію – Арабський легіон, яким командував англієць генерал Глабб. Король Йорданії формально став головнокомандувачем арабських збройних сил.

Однак, незважаючи на розкол арабських сил і якісну перевагу армії Ізраїлю, на початковому етапі воєнні дії в Палестині розвивалися на користь арабських країн. Арабський легіон завоював центральну частину Палес­тини, включаючи стару частину Єрусалима. Іракські війська здобули ряд міст (Наблус, Дженін), єгипетські війська зайняли Безр-шеву.

Ізраїль спирався на підтримку світового співтоварист­ва, яка дістала відображення в наданні йому військової допомоги, в тому числі Сполученими Штатами і СРСР. Із трибуни ООН радянський, а також український представники вимагали виведення арабських військ із території Ізраїлю. Значну допомогу надали Ізраїлю Чехословаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія. Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених ООН для створення араб­ської палестинської держави, частину Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були анексо­вані Йорданією. Сектор Гази відійшов під контроль Єгипту.

Війна завершилася в лютому–липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йор­данією (3 квітня), Сирією (20 липня). Угоди мали тимча­совий характер і не врегулювали остаточно територіальні питання. Переговори проходили на грецькому острові Родос за посередництва представників ООН. Згідно з угодами про перемир'я між Ізраїлем і арабськими країнами були встановлені тимчасові кор­дони, по обидві сторони яких створювалися демілітаризо­вані зони. Контроль за додержанням перемир'я покладав­ся на спеціальну комісію ООН.

3. Косовська проблема — комплекс політ., екон. та етнічних суперечностей у співісну­ванні албанського та сербсько-чорногорського населення в Косово, який переріс у протиріччя між косовськими албанцями та югославською федерацією і став проблемою міжнар. відносин в Півд. Європі. За конституцією СФРЮ 1974 Косово отримало статус авт. краю в складі Сербської республіки. В етнічному складі краю бл. 90% складали албанці; одночасно край був територією з найнижчим рівнем життя в СФРЮ. На несприятливому соц.-екон. тлі загострю­вався міжетнічний конфлікт у Косово: албанці вимагали підвищення статусу краю у складі Сербії до республіки у складі федерації, проти чого заперечувало керівництво СФРЮ та Сербії. Після придушення відкритих виступів на поч. 80-х албанці Косово почали здійснювати політику бойкоту виборів та інших заходів, які проводила центр, влада. 1987 були прийняті поправки до конституції Сербії, які значно обмежували права автономій. У березні 1989 ключові функцій автономії були передані сербському керівництву, в краї введено пряме правління Белграду. У відповідь влітку 1990 косовська опозиція, яка мала більшість у Скуп­щині краю, проголосила його самостійною республікою у складі СФРЮ. Після цього пред­ставницькі органи Косово були розпущені, обмежено викладання та використання албан­ської мови, вжито дискримінаційних заходів проти албанців при прийомі на роботу.

Протягом 90-х протистояння в Косово не при­пинялося, а з жовтня 1997 загострилось після збройних сутичок албанців із сербською полі­цією. Озброєні загони албанського населення Косово об'єдналися в Визвольну армію Косово (ВАК), яка розпочала бойові дії проти сербських поліцейських і сил безпеки. На поч. 1998 через небезпеку поширення косовської кризи на сусід­ні країни, НАТО розробила програми військ. допомоги Албанії та іншим країнам регіону на випадок ескалації конфлікту. США висловлюва­лися за здійснення тиску на керівництво СРЮ з метою припинення силових дій проти албан­ців, але в Раді Безпеки ООН Росія та КНР висту­пали за визнання К. п. внутр. проблемою СРЮ. 17.01.1999 голова місії Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) в Косово В. Уолкер виступив із повідомленням про вбивство 40 мирних албанців у с. Рачак, Президент Сербії М. Мілутинович звинуватив Уолкера в упередже­ності і перевищенні своїх повноважень, федер. уряд наказав Уолкеру протягом 48 годин зали­шити країну. На своєму надзвичайному засіданні Рада НАТО висунула вимогу до сербської влади знайти та притягнути до суду винних у подіях в Рачаку, а також надати представникам Міжна­родного трибуналу для колишньої Югославії (МТКЮ) можливість розслідувати це масове вбивство, проте групу слідчих Трибуналу було затримано на югославсько-македонському кордоні. 19.01.1999 представники командування НАТО направили С. Милошевичу вимоги про скасування рішення про висилку Уолкера та надання дозволу групі слідчих МТКЮ на проведення розслідування. Після візиту в Белград голови ОБСЄ К. Волєбека 22.01.1999 уряд СРЮ призупинив виконання рішення про висилку Уолкера.

У сер. січня 1999 представники країн Кон­тактної групи почали роботу над розробкою плану проведення переговорів між сербами і албанцями; за основу було взято «план Хілла», запропонований наприкінці 1998 пос­лом США в Македонії К. Хіллом, який пропо­нував надання автономії Косово без повної незалежності краю. План Контактної групи передбачав також розгортання в Косово миро­творчих сил НАТО. Наприкінці січня 1999 Рада НАТО висунула ультиматум сербам і косовським албанцям, вимагаючи негайно розпо­чати переговори за планом Контактної групи. Міжнар. конференція з мирного врегулювання в Косово почалася 06.02.1999 в Шато-Рамбуйє, неподалік від Парижа. Делегації безпосередньо не зустрічалися одна з одною, посередники ознайомили обидві сторони з планом Кон­тактної групи і додатками до нього. 22.02.1999 держсекретар США М. Олбрайт попередила сербську делегацію, що в разі зриву ними переговорів по СРЮ будуть нанесені повітр. удари. Більшість пунктів плану мирного врегу­лювання в Косово були прийняті обома сторо­нами, невирішеними залишались лише два: косовські албанці наполягали на проведенні референдуму з питання про незалежність Косово після закінчення 3-річного перехідного періоду, представники Сербії категорично заперечували проти введення на територію Косово інозем. військ, особливо військ НАТО, як миротворчих сил. На переговорах була оголошена перерва, а сторонам запропоновано протягом 2 тижнів обміркувати план мирного врегулювання. 15.03.1999 албанська сторона ого­лосила про готовність підписати план Кон­тактної групи, серби відповіді не дали.

24.03.1999 НАТО почала бомбардування території СРЮ з метою змусити її прийняти план мирного врегулювання, але згоди Ради Безпеки ООН на це отримано не було; 26.03.1999 12 із 15 членів РБ ООН висловилися за схвалення дій, проти виступили Росія, КНР та Нігерія. Росія висунула пропозицію засу­дити дії НАТО проти СРЮ як агресію. Повітр. удари НАТО змусили керівництво СРЮ прий­няти умови плану і вивести війська та поліцію з Косово. Для закріплення результатів повітр. кампанії, забезпечення повернення албанських біженців та виведення Косово з-під контролю уряду СРЮ НАТО провела під своїм керів­ництвом миротворчу операцію в краї за участі бл. 50 тис. військовослужбовців із США, Вели­кої Британії, Німеччини, Франції, Італії й ряду інших д-ав. Рос. контингент, введений в Ко­сово, залишився під нац. контролем.

Білет№8