Білет №1

1. Громадянська війна в Іспанії, зміст, політики „невтручання”.

2. Бандугська конференція

3. Близькосхідне врегулювання в 90-ті рр. ХХ ст.

Білет №2

1. Вступ США у Першу світову війну: причини та наслідки

2. Криза політики розрядки. „Друга холодна війна”.

3. Договори СНО-1, СНО-2. Україна в процесі ядерного роззброєння.

Білет №3

1. Передумови радянсько-німецького зближення. Рапальський договір.

2. деколонізація Африканського континенту. Створення та діяльність ОАЄ.

3. Еволюція європейської політики України.

Білет №4

1. Брест-Литовська конференція і підписання мирних договорів з Радянською Росією та Україною

2. Врегулювання конфліктів на Африканському континенті у 80-90-і роки.

3. агресія Іраку проти Кувейту. Війна в Перській затоці.

Білет №5

1. Ліга Націй та її діяльність.

2. Тайванська проблема в МВ.

3. Миротворча діяльність ООН в 90-ті ХХ ст. – на поч. ХХІ.

Білет №6

1. Політика „умиротворення агресора”. Мюнхенська угода.

2. Нарада з безпеки і співробітництва в Європі.

3. Концептуальні засади і головні напрямки ЗП незалежної України.

Білет №7

1. Аншлюс Австрії, його міжнародні наслідки.

2. Створення держави Ізраїль. Перша арабо-ізраїльська війна.

3. Косовська проблема в МВ.

Білет№8

1. ЗП українських національних урядів у 1917-1921 рр.

2. Розвиток політичних відносин між африканськими державами у 60-70-і рр.

3. Еволюція взаємин Україна-НАТО.

Білет№9

1. Вісь „Берлін-Рим-Токіо”: зміст, мета, етапи формування.

2. Еволюція ЗП КНР у 60-90 рр.

3. Україна в регіональних організаціях

Білет№10

1. Причини і початок Першої світової війни

2. Створення ялтинсько-потсдамської системи МВ, її витоки та базові засади.

3. Проблема контролю над ядерним озброєнням та роззброєнням на суч.етапі.

Білет№11

1. Зміст і мета системи колективної безпеки в Європі у 1933-1935рр

2. „Нова східна політика ” ФРН.

3. Об’єднання Німеччини та його наслідки.

Білет№12

1. Режим чорноморських проток. Етапи створення та сучасність.

2. близькосхідне врегулювання в 80-ті рр.

3. СНД та Україна.

Білет №13

1. Радянсько-фінська війна. Позиція Ліги Націй та великих держав.

2. Інтеграційні процеси в Південно-Східній Азії. Створення АСЕАН та її діяльність.

3. Проблема реформування ООН.

Білет №14

1. Пакт Молотова-Ріббентропа та політика СРСР щодо країн Балтії в 1939-1940 рр.

2. Радянсько-китайські відносини.

3. НБСЄ (ОБСЄ) в 90-ті рр. ХХст. – на поч. ХХІ ст.

Білет №15

1. Політика Японії на Далекому Сході у 30-ті рр ХХ ст.

2. Завершення „холодної війни” та блокового протистояння.

3. НАТО у 90-ті ХХ ст. - на поч. ХХІ ст. Проблеми формування та еволюція.

Білет №16

1. Японська агресія проти Китаю, розгляд китайського питання в Лізі Націй. Позиція СРСР та США.

2. Радянсько-американські відносини у 70- на поч. 80-х рр. ХХ ст.

3. Проблема розширення ЄС.

Білет№17

1. Питання про відкриття „другого фронту” в Європі в 1941-1944 рр.

2. Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р. та його вплив на МВ у Південній Азії.

3. Проблема боротьби з міжнародним тероризмом в сучасному світі.

Білет №18

1. Початок Другої світової війни. „Дивна війна” на Заході, „особливі відносини ” СРСР та Німеччини.

2. Берлінські кризи 1948-1949 та 1958-1961.

3. Відносини між Україною та Росією. Стан і перспективи.

Білет №19

1. Версальсько-вашингтонська система мирних договорів.

2. „Німецьке питання ” після Другої св. війни.

3. Договір про звичайні збройні сили в Європі.

Білет №20

1. Формування антигітлерівської коаліції.

2. Суецька криза.

3. Створення та еволюція ЄС

Білет №21

1. Тегеранська конференція та її рішення.

2. „Сталінізація ”країн ЦСЄ після Другої світової війни та її наслідки.

3. Становлення пост-біполярної системи МВ.

Білет №22

1. Характерні риси дипломатії Німеччини та Італії напередодні Другої світової війни.

2. Еволюція доктринальних засад політики СРСР.

3. Проблема близькосхідного врегулювання на суч.етапі.

Білет№23

1. Мирне врегулювання в Європі після Другої св. війни. Підписання мирних договорів із союзниками Німеччини в Європі.

2. Інтеграційні процеси в Західній Європі в 70-80 рр.

3. Еволюція ЗП Російської Федерації.

Білет №24

1. Індо-пакистанський конфлікт. Історія та суч.стан.

2. Інтеграційні процеси та регіональна безпека в Латинській Америці у 80 – рр. – н початку ХХІ с.

3. Криза та розпад ялтинсько-потсдам.системи МВ.

Білет№25

1. Проблема ядерної зброї після Другої св.війни.

2. Кіпрська проблема в МВ.

3. Війна США та їх союзників проти Іраку (2003 р.): причини наслідки.

Білет №26

1. Еволюція доктринальних засад ЗП США після Другої світової війни.

2. Арабо-ізраїльське протистояння у 60-70-і рр.

3. Афганська проблема в МВ.

Білет №27

1. Політика США в Європі по завершенні Другої св.війни. „План Маршала”.

2. Загальноєвропейський процес у 80-ті рр.

3. „Нове політичне мислення” у ЗП СРСР.

Білет№28

1. Війна США у В’Єтнамі.

2. Карибська криза.

3. Проблеми розширення НАТО на Схід.

Білет№29

1. Становлення блокового протистояння в Європі після Другої світової війни.

2. Корейська війна.

3. Особливості та основні тенденції сучасних міжнародних відносин. (Тупориле питання!).

Білет №30

1. Рух неприєднання в МВ.

2. Конголезька криза і ООН.

3. Корейська проблема в МВ.

Білет №1

1. Громадянська війна в Іспанії, зміст, політики „невтручання”.

2. Бандугська конференція

3. Близькосхідне врегулювання в 90-ті рр. Хх ст.

1. Громадянська війна в Іспанії. Зміст політики невтручання.

Наприкінці 1935 р. активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії, керований комуністами. В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили республіканський уряд єдиного фронту.

Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3-4 дні до заколоту повідомляли свої міністерства про дії заколотників. Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-монархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового заклику мадридської радіостанції - “Над усією Іспанією безхмарне небо” - розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня - в самій Іспанії. Заколот спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, надали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх “добровольців” в Іспанію. Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.

Громадянська війна й воєнна інтервенція фашистських держав в Іспанії викликали широкий резонанс у світі.

Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його пропозицією 26 серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику “невтручання”. У вересні в Лондоні вони створили “міжнародну комісію невтручання”. Проте фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побоюючись перемог народних фронтів у своїх країнах.

США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї “Акта про нейтралітет”, уряд США в серпні 1936 р. наклав “моральне ембарго” на експорт зброї до Іспанії.

Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із заколотниками генерала Франко нового вогнища війни. Тож вони не тільки придушували демократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.

Радянський Союз, який спочатку ввійшов до “міжнародної комісії невтручання”, вже в жовтні 1936 р. висловив протест проти того, що комісія фактично сприяла фашистським заколотникам, і невдовзі покинув цю комісію.

СРСР вимагав від західних держав установити контроль над португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську війну в Іспанії на користь заколотників.

Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання республіканців про поставки радянської зброї. Йому не хотілося йти на воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому Сході радянським кордонам загрожувала японська вояччина.

Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину свого золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.

Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському урядові кредит у 85 млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському народу. До березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уряду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських пароплавів з борошном і продовольством німецькі та італійські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок у Радянському Союзі.

На допомогу Іспанській республіці в складі “Інтернаціональної бригади” прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були нерівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспанії за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь “Берлін — Рим”.

Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина посилили свою допомогу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.

Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В 1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призначений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянтської Франції.

В березні 1939 р. “п'ята колона” в Мадриді за підтримки англійської й французької агентури здійснила переворот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роздавлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд.

Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

2. Бандунзька конференція 1955 скликана з ініціативи Індонезії, Бірми, Індії, Пакистану та Цейлону (Шрі-Ланки) 18-24.04.1955 в Бан­дунгу (Індонезія); відбувалась в умовах початку розпаду колоніальної системи в Азії. Учасни­ки — 29 незалежних д-ав і колоніальних тери­торій Азії та Африки. Азію представляли 23 де­легації, Африку — 6. Серед них були представ­ники як соціал. країн (ДРВ і КНР), так і військ.-політ, блоків Заходу — Туреччина, Па­кистан, Ірак. Конференція гол. ч. займалась розробкою практ. програми мирного співісну­вання та незалежного розвитку країн Азії й Африки, подальшої б-би проти колоніалізму. Заключне комюніке мало в собі узгоджену платформу конференції — антиколоніалізм й антиімперіалізм. Воно містило також Декла­рацію сприяння заг. миру й співробітництву, яка у своїй основі мала принципи «Панча шила», запозичені з преамбули угоди між КНР та Індією про торгівлю і зв'язки Тибетського району КНР з Індією. Окрім цього, комюніке перелічувало 10 принципів мирного спів­існування: повага до основних прав людини, а також цілей та принципів Статуту ООН; повага до суверенітету та територ. цілісності всіх країн; визнання рівноправності всіх рас і націй, великих і малих; утримання від інтер­венції й втручання у внутр. справи інших країн; повага до права кожної країни на індивід, чи колективну оборону згідно зі Статутом ООН; утримання від використання угод щодо колек­тивної оборони в інтересах якоїсь із великих д-ав і від тиску на інші країни; утримання від агресії проти територ. цілісності або політ, незалежності будь-якої країни; врегулювання всіх спорів міжнародних мирним шляхом; спри­яння взаємним інтересам і співробітництву; по­вага до справедливості й дотримання міжнар. зобов'язань. Рішення конференції сприяли по­дальшому розвиткові нац.-визв. руху й утверд­женню в міжнар. відносинах мирного співісну­вання принципу. Конференція заклала основи Руху неприєднання. За висловом Дж. Неру, «Бан-дунська конференція знаменувала собою вихід на політичну арену з міжнародними цілями більше половини населення Земної кулі».

Але двома найістотнішими проблемами з тих, що розглядалися у Бандунзі, стали проблема взаємовідносин Заходу зі Сходом та проблема Тайваню. Перше питання порушено через тезу про «радянський колоніалізм». Сер Джон Котелавала, цейлонський прем'єр-міністр, підтриманий іракським і турецьким делегатами, вимагав засудження «радянського колоніалізму у Східній Європі». Неру контратакував вимогою об'єднати афро-азійські країни у третю міжнародну силу, яка сприяла б співіснуванню Сходу із Заходом. Врешті-решт, погодились на пропозиції загального засудження колоніалізму «в усіх його виявах».

Щодо нейтралізму, то його ніяк не визначили, оскільки один з прийнятих принципів проголошував повагу до права кожної нації на оборону, індивідуальну чи колективну безпеку відповідно до Хартії ООН. Тож конференція, відтак, не ослабляла, незважаючи на зусилля Китаю та Індії, прямі чи непрямі альянси, що були у США в Азії та Африці.

Що ж до Тайваню, то сер Джон Котелавала запропонував замирення, за яким належало передати острів під опіку країн СЕАТО на п'ять років. Антикомуністична спрямованість плану дозволила Пекінові схвалити його. Проте 23 квітня Чжоу Еньлай заявив: «Китайський народ має дружні почуття до американського народу. Він не хоче війни зі США. Китайський уряд готовий до переговорів про розрядку на Далекому Сході, зокрема – в районі Тайваню». Така заява давала надію щонайменше на врегулювання конфлікту. Та Державний департамент, за відсутності Фостера Даллеса, попервах наполягав на необхідності участі в переговорах Тайваню, що, власне, дорівнювало відмові від них. Утім, Даллес 26 квітня став на поміркованішу позицію.