42.»Байки харківські» Григорій Сковорода

У поетичному доробку Г. С. Сковороди певне місце посідають байки. Великий філософ високо цінив жанр байки, вважаючи, що вона у «смішній своїй шкаралупі» містить зерно істини. Його цикл «Байки Харківські» складається з тридцяти творівЧастину він написав після того, як залишив Харківський колегіум. Писав байки, усамітнюючись поблизу Харкова в лісах, полях, У своїх байках Сковорода підносить дружбу, любов, розум та позитивні людські риси, показує, що справжня цінність людини визначається не одягом, зовнішньою красою, багатством, походженням, титулами, , тобто не зовнішніми, а внутрішніми якостями. Ці якості — розум, знання, працьовитість, чесність, справедливість...

Г. Сковорода підніс вимогу самовдосконалення в ідеї «сродної праці», тобто такої праці, яка відповідає нахилам і здібностям людини. Великий філософ узагалі учив, що труд є основою всієї «машини» життя, і прославляв людей праці, як «трудолюбствующих», чистих серцем. їм протиставляв він представників панівної верхівки, як звірів, зміїв, що мають серце, жадібне до золота,

43.Сад божественних пісень як збірка барокової лірики

Збірка «Сад божественних пісень» різниться жанровою різноманітністю: тут є і пейзажні вірші («Гей, поля, поля зелені», «) і панегірики «На день народження Василя Томари»), і оди («Похвала бідності»), і пісні («Про свободу»). У вірші «Всякому місту звичай і права» Г. С. Сковорода не просто змальовує звичай і соціальні пороки кріпосницької системи, а й сатирично викриває і заперечує весь тогочасний лад як антилюдяний і аморальний. У поезії «Кто серцем чист й душею» автор на питання, де той «чудовий пишний град» людського життя, відповідає: «Сам ти град, коли в душі є сад високих помислів, сподіванок та мрій». Треба лише доглядати той «сад людської душі». Поет використовує постійні фольклорні епітети («неволя гірка», «зелена діброва», «нудьга проклята»), приказки, порівняння («Всяка тримає свій ум голова», «В серця є власні любов і тепло…»).

ПIСНЯ 7-та

Чи хто мене вiд тебе зможе вiдвернуть,   А чи вогонь iз неба схочу я задуть?   Хай весь свiт - у забуття,   Лиш в тобi життя, о Icyce! 

Веди мене з собою, в горну путь на хрест,   Радий жить над горою, кину земну персть.   Смерть твоя - то життя,   Жовч - солодке пиття, о Icyce! 

Рани твoї бiд вi - то моя печать,   А твiй вiнок терновий - слави благодать,   Пшеничная зернина хоч в нивi згнива,   Та з мертвого рослина i плiд ожива.   Розпни моє ти тiло, прибий на той хрест,   Хай зовнi я не цiлий, в нутрi ж бо воскрес.   О мiй новий Адаме! Прегарний ти син!  

44.»Сміховий світ» мандрівних дяків.Основні жанри школярської гумористики та характерні явища її розвитку.

Мандрівні дяки ( «спудеї», «нищістуденти», «бакаляри», «», «недоуки», «— представники української сміхової культури XVII–XVIII ст., творці бурлескно-гумористичної літератури, що ознаменували появу низового бароко.

Твори цього періоду поділялись на: вірші-орації( виголошувались з певною інтонацією) та вірші-травестії( відбувалась вистава з переодяганням) Релігійні сюжети в основному на теми Різдва) та Великодня

Початком цього мандрування можна вважати дозвіл митрополита Рогози у 1591 році школярам ходити колядувати.Згодом все це дійство перетворилось на маленьку виставу.