Подовження приголосних перед -я, ю, є, і

4. Приголосні д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч подовжуються (а на письмі позначаються двома літерами), коли вони стоять після голосного: а) Перед я, ю, і, є в усіх відмінках іменників середнього роду II відміни (крім родового множини): знаряддя, знаряддю, на знарядді та ін.; життя, життю, у житті; мотуззя, у мотуззі; колосся, колоссю, у колоссі; гілля, гіллю, на гіллі; знання, знанню, у знанні; збіжжя, збіжжю, у збіжжі; сторіччя, сторіччю, у сторіччі; піддашшя, піддашшю, на піддашші; а також у похідних словах: гілля — гіллястий, гіллячка; життя — життєвий (і життьовий), життєпис та ін. Але: знань, знарядь, піддаш, сторіч, угідь. Якщо в родовому відмінку множини іменники середнього роду закінчуються на -ів, подовження зберігається: відкриття — відкриттів, почуття — почуттів.

б) Перед я, ю, і, е в усіх відмінках деяких іменників чоловічого та жіночого роду І відміни (за винятком родового множини із закінченням -ей): суддя, судді, суддю, суддів і т. ін.; стаття, статті, статтею (але в родовому множини — статей); рілля, ріллі, ріллю, ріллею; Ілля, Іллі, Іллю, Іллею та ін.

в) Перед ю в орудному відмінку іменників жіночого роду однини ІII відміни, якщо в називному відмінку основа їх закінчується на один м’який або шиплячий приголосний: молодь —молоддю, мить — миттю, мазь — маззю, вісь — віссю, міць — міццю, сіль — сіллю, тінь — тінню, подорож — подорожжю, ніч — ніччю, розкіш — розкішшю. Але: молодість — молодістю, повість — повістю, кров — кров’ю, матір — матір’ю, пригорщ – пригорщю. В називному відмінку однини вони закінчуються на два приголосних (у тому числі шч – на письмі щ), губний або р.

г) Перед я, ю в прислівниках типу зрання, навмання, спросоння; попідвіконню, попідтинню;

д) перед ю, є у формах теперішнього часу дієслова лити (литися): ллю, ллєш, ллємо, ллєте, ллють, ллється, ллються, а також у похідних: виллю, наллю та ін.

Примітка. Приголосні не подовжуються в словах: кутя, попадя, свиня, у формах числівника третя, третє та ін.

6)

Чергування голосних звуків

Чергування звуків — постійна і закономірна зміна їх у коренях і афіксах етимологічно споріднених слів та форм. Наприклад: стіл — столи, нести — носити, плести — заплітати, могти —помагати. В українській мові розрізняють два види чергувань: позиційне (фонетичне) й історичне (фонетично не зумовлене). 1. Позиційне —це чергування, яке відбувається залежно від позиції звука в слові і зумовлюється фонетичними законами сучасної мови. Наприклад: лити —ли [е] ла; ле [и] ла. Тут звукове чергування: и — и [е] — е [и]. 2. Історичне — це чергування, успадковане із спільнослов'янської та давньоруської мов. Інші виникли в період формування фонетичної системи Української мови. Більшість чергувань голосних належить до історичних: а) чергування о — а: могти — помагати, горіти — згарище, схопити — хапати; б) чергування е — і: плести — заплітати, летіти — літати, мести — замітати; в) чергування о — е — и з нулем звука: беру — брати, день —дня, ставок — ставка, дзвінок — дзвінка; г) чергування і — а: сідати — садити; д) чергування и — і: бити — бій, бий — бійка; е) чергування о, е — і: столи — стіл, семи — сім, печі — піч. Примітка. У коренях дієслів звук о чергується із звуком е, якщо маємо наступний наголошений суфікс -а-; -я- {котити — катати, скочити — скакати). Але деякі слова цьому правилу не підлягають: вимовити — вимовляти, простити — прощати. ЧЕРГУВАННЯ О, Е З І Це чергування є специфічним для української мови. Фонеми о, е виступають найчастіше у відкритих складах, фонема і —в закритих. Наприклад: 1. У різних формах того самого слова: семи —сім, осені — осінь, гори — гір, мого — мій, радість — радості — радістю, ніч — ночі — ніччю, піч — печі — піччю, Канів — Канева, Харків — Харкова, Чернігів — Чернігова. 2. У словах одного кореня або спільної основи: воля — вільний, будова —будівельник, робота — робітник, нога — підніжжя. 3. При зміні початкового звука о на і з'являється протетичний приголосний звук в: овес — вівса, око — вічко. Примітка. У словах із звукосполученнями: -оро-, -оло-, -ере-, -еле- о, е в закритих складах не переходить в і. Наприклад: подорож, мороз, сторож, очерет, шелест, прибережний, перед, через, посередній та ін. ЧЕРГУВАННЯ О, Е З НУЛЕМ ЗВУКА При заміні слова голосні о, е в суфіксах випадають. Наприклад: садок — садка, день — дня, орел — орла, сон — сну.

ЗВУК А З ЕТИМОЛОГІЧНОГО (ДАВНЬОГО) О

У сучасній українській мові є ряд слів, у яких в основі сталася зміна етимологічного (давнього) звука о на а. Наприклад: багато, багаття, багатир (у значенні багач); гаразд, гарячий (але горіти); хазяїн, кажан, калач тощо.

Таку зміну називають гармонійною асиміляцією (уподібненням).

У багатьох словах давній звук о зберігається: богатир (у значенні силач), монастир, солдат, лопата, товар, козак, гончар, корявий, поганий та ін.

ЧЕРГУВАННЯ Е З О ПІСЛЯ ШИПЛЯЧИХ ТА J

У сучасній українській мові після шиплячих ж, ч, ш, щ може вживатися звук є і звук о: шести —шостий, четвертий — чотири, жених —жонатий.

1. Звук є після ж, ч, ш, щ, буквосполучення дж та j живається перед м'яким приголосним (зокрема, перед складом з е та и): пшениця, вечеря, учень, щербина, жевріти, вишенька, четверо, честь та ін.

2. Звук о вживається після шиплячих, буквосполучення дж та і перед твердими тіриголоснимй: (зокрема, перед складом з

о, а у, и): пшоно, жолудь, жоржина, бдокола, чоловік, щока, жовтий, знайомий, його, іграшок, жорстокість, дружок.

3. Не змінюється е на о після шиплячих у книжних та іншомовних словах: чек, жетон, печера, чемпіон, ковчег та ін.

4. У деяких словах е зберігається після шиплячих за усталеною традицією: шепіт, черга, чепурний, черпати, чекати, щедрий, щезати, червоний та ін.

ВПРАВИ:

1) Запишіть слова, вставте, де потрібно, пропущені букви. Прокоментуйте їх правопис: веч...ря — звеч...ра, с.сти — с.діти, д...ти —д...тина, ч...тири — Ч,..твертий, Ш...СТЬ - Ш...СТЕРО - Ш...СТИЙ, В...З - В...ЗИТИ - в...зти, д...нь — Д...ні, спати — с.н — сни, с.м — с.ми — с.мий, н...ч.— н...чі — н...ч...ю, б...гато — б...гатий — б...гатир — б...гатство, воля — в...літи — в...льний, л...д — л...ду, дзв...н — дзв...нити, ПЛ...СТИ — пл...т — запл...тати

2) Підберіть слова, в яких було б чергування голосних: о — е, і — а, е — і, о — а.

3) Пригадайте й запишіть слова, в яких чергувалися б о, е, з і, о та е з нулем звука. Складіть із ними речення.

4) Від поданих слів утворіть відповідні форми, у яких би випали звуки е, о: учень, велетень, хлопець, молодець, палець, ранець, перець, виконавець, майстер, січень, березень, квітень, червень, липень, Дурень, пень, день, стілець, горобець, гравець, садок, листок, струмок, ставок, лісок, тинок, деньок, замок, горбок, брусок, куток, візок, лужок, льонок, стіжок, колосок, гурток, молоток, колобок,

Чергування приголосних звуків

У сучасній українській мові при відмінюванні слів та утворенні нових відбувається чергування приголосних звуків. До найпоширеніших належать: 1. Чергування г, к, х з ж, ч, ш. Наприклад: плуг —плужок, друг —дружба, дорога —дорожній, вік —вічний, око —очі, рука —ручний, юнак —юначе, пастух —пастуше, сухий — сушити; 2. Чергування г, к, х з з, ц, с. Це чергування відбувається перед закінченням -і в давальному відмінку однини іменників жіночого роду та в місцевому відмінку однини іменників чоловічого, жіночого та середнього родів. Наприклад: Давальний відмінок: знахідка — знахідці, книга —книзі, облога — облозі, опалубка — опалубці, папка — папці, пересадка — пересадці, плаха — пласі, покупка — покупці, сім 'янка — сім 'янці, фабрика — фабриці Місцевий відмінок: берег — на березі, блок —у блоці, відпустка — у відпустці, капелюх — на капелюсі, колега — на колезі, палатка — в палатці, поріг — на порозі, рейка — на рейці, техніка — в техніці Чергування відбувається також при словотворенні, наприклад: аптека — аптеці, універмаг — в універмазі, літфак — на літфаці

Прочитай слова. Зверни увагу на зміну голосних звуків у коренях слів. [о] - [і] [е] - [і] коня — кінь печі — піч воза — віз речі — річ носа — ніс осені — осінь коса — кіс лебеді — лебідь

Палаталізація приголосних звуків

Пом’якшення, або палаталізація, приголосних звуків відбувається внаслідок до. даткового підняття язикової спинки до твердого піднебіння, щ о виникає в певному фонетичному оточенні приголосного звука. Різні приголосні мають неоднаковий ступінь палаталізації. Дані експерименталь­ них досліджень палаталізації приголосних звуків української мови свідчать, що най- вищий ступінь пом’якшення виявляють передньоязикові зімкнені приголосні, за НИМИ йдуть передньоязикові африкати, передньоязикові щілинні, далі губні, задньоязикові та дрижачий [р]. Серед палаталізованих приголосних розрізняють пом’якшені і напівпом’якшені звуки. До напівпом’якшених належать: [б], [п], [в], [м], [ф], [г], [г], [к], [х], [ж], [ч], [щ^ [Д*} Пом’якшення приголосних здійснюється в українській мові в чітко визначених позиціях: 1) усі приголосні набувають палатальної вимови перед голосним переднього ряду [і], якщо вони не розділені паузою на стику префікса і кореня або частин складно- аюроченого слова: [н'іс], [р'ід], [в’ікно], [ж ’і'н'ц'і], але [беизім е‘н:иї], [пе'дінсти'ту'т], [де'ржінспе'кц'уа]; 2) передньоязикові приголосні [д], [т], [з], [с], [дз], [ц], [л], [н] перед інш им м’яким приголосним та Щ: [д'н'і], [могуУн'ії], [з'н'а'ти*], [пі'с'н'а], [ві'д':іл], [міц'н'і1], [дз'він]; перед наступним пом’якшеним звуком [в], [м]: [с'в ’а'то], [ц'в’ах], [дз'в’а'кнути], [с'м’іх]. У словах іншомовного походження можуть вимовлятися пом’якш ено всі при­ голосні, включаючи й губні, задньоязикові і глотковий (про це йдеться в розділах «Орфоепія», «Орфографія»). Крім того, в українському літературному мовленні широко вживаються пом’як­ шені приголосні в інших позиціях, зокрема перед іншими приголосними. Я к правило, така палаталізація зумовлюється асимілятивними змінами звуків.

Закон відкритого складу зумовив такі важливі фонет. зміни, як занепад приголосних у кінці слова, розвиток протетичних приголосних, переміщення меж складів, спрощення, асимілятивні та дисимілятивні зміни у групах приголосних, монофтонгізацію дифтонгів, утворення носових голосних та складотв. сонантів. Одним з виявів закону відкритого складу стала асиміляція приголосних перед j (приголосний j часто виступав на поч. складу як іменний та дієслівний суфікс). Це привело до виникнення у П. м. палатальних приголосних і дефонологізації. Відповідно до закону складового сингармонізму голосні й приголосні в складі сполучалися за принципом їх однорідності з погляду передньої і непередньої артикуляції. Внаслідок цього приголосні в позиції перед голосними переднього ряду ставали палаталізованими. Результатом загального процесу пом’якшення приголосних стала перша палаталізація задньоязикових g, k, х, які перейшли у палатальні шиплячі dž’ (пізніше ž’), č’, š’ (ž’ērǒs, č’ī, souš’ītī — укр. жар, чи, сушити). Після монофтонгізації дифтонгів, у пізній період історії П. м., відбулися друга і третя палаталізації задньоязикових приголосних. Їх наслідком стали м’які свистячі — палаталізовані dz’ (пізніше z’), c’, s’ (друга палаталізація) та палатальні dz" (пізніше z"), c", s" (третя палаталізація), пор. mūs’ě, ŏv’ьс"ā укр. мусі (від муха), вівця. На основі палаталізації задньоязикових у П. м. виникли нові морфонол. чергування, які мали вел. вплив на іменне та дієслівне словотворення. Збагачення консонантизму П. м. відбулося за рахунок фрикативних приголосних і африкат. Підсумок розвитку вокалізму полягав у тому, що ознака часокількості у голосних стала фонологічно несуттєвою і поступилася протиставленню голосних за якістю: ī > і, ĭ > ь, ū > у(ы), ū > ъ, ē > ě, . > е, ā, ō > а, ă, ŏ > о. Наголос у П. м. був музичним. На довгих голосних, дифтонгах і дифтонгічних сполученнях розрізнялися два види інтонації: акутова (висхідна) і циркумфлексова

7)Орфоепія (грец. orthoйpeia, від orthуs - правильний і йpos - мова). Термін "орфоепія" має два основних значення: 1) "сукупність норм літературної мови, пов'язаних зі звуковим оформленням значущих одиниць: морфем, слів, пропозицій. Серед таких норм розрізняють вимовні норми (склад фонем, їх реалізація в різних позиціях, фонемний склад окремих фонем) і норми суперсегментний фонетики (наголос та інтонація) "; 2) розділ мовознавства, що вивчає правила усного мовлення. Обсяг поняття "орфоепія" не є цілком встановленим: одні лінгвісти розуміють орфоепію звужено - як сукупність не тільки специфічних норм усного мовлення (тобто норм вимови і наголосу), але і правила утворення граматичних форм слова: свічок - свічок, колихатися - колишеться , важче - важче. У нашому посібнику, відповідно до цього на початку цього параграфа визначенням, орфоепія розуміється як сукупність правил вимови і наголосу. Освіта ж граматичних форм розглядається лише в тому випадку, якщо форморазлічітельную функцію виконує наголос. Орфоепія тісно пов'язана з фонетикою: правила вимови охоплюють фонетичну систему мови, тобто склад розрізняються в даній мові фонем, їх якість, зміна в різних фонетичних умовах. Предмет орфоепії - норми вимови. Орфоепічні норми - це єдино можливий або переважний мовної варіант, відповідний системі вимови і основним закономірностям розвитку мови. Орфоепія включає в себе наступні розділи. 1. Орфоепічні норми в області голосних і приголосних звуків. 2. Особливості вимови запозичених слів. 3. Особливості вимови окремих граматичних форм. 4. Поняття вимовних стилів. Їх особливості. Норми орфоепії. Орфоепічні норми називають також літературними вимовних нормами, так як вони обслуговують літературна мова, тобто мова, якою говорять і пишуть культурні люди. Літературна мова об'єднує всіх говорять по-російськи, він потрібен для подолання мовних відмінностей між ними. А це означає, що у нього повинні бути строгі норми: не тільки лексичні - норми вживання слів, не тільки граматичні, а й норми орфоепічні. Відмінності у вимові, як і інші мовні відмінності, заважають людям при спілкуванні, перемикаючи їх увагу з того, про що йдеться, на те, як говориться.

Норми вимови визначаються фонетичною системою мови. У кожній мові діють свої фонетичні закони, за якими вимовляються слова. Наприклад, у російській мові ударний звук [о] в безударному положенні змінюється на [а] (в [о] ду - в [а] так, т [о] чит - т [а] чить); після м'яких приголосних ударні голосні [ о, а, е] змінюються на ненаголошений звук [і] (м [я] з - м [і] сной, в [е] л - в [і] ла, л [е] з - вл [і] мовити) ; в кінці слів дзвінкі приголосні змінюються на глухі (ду [б] и - ду [п], моро [з] и - моро [з]). Така ж міна дзвінких на глухі відбувається перед глухими приголосними (ру [б] ить - ру [п] ка, як з ить - наскільки [з] ко), а глухі приголосні перед дзвінкими змінюються на дзвінкі (ко [з] ить - до з ьба, моло [т] ить - моло [д] ьба). Вивченням цих законів займається фонетика. Орфоепічні норми визначають вибір вимовних варіантів - якщо фонетична система в даному випадку допускає кілька можливостей. Так, в словах іншомовного походження в принципі згоден перед літерою е може вимовлятися як твердо, так і м'яко, при цьому орфоепічна норма іноді вимагає твердого вимови (наприклад, [де] када, [ТЕ] мп), іноді - м'якого (наприклад [д 'е] кларації, [т'е] мперамент, му [з'е] й). Фонетична система російської мови допускає як поєднання [шн], так і поєднання [ч'н], пор. Було [ч'н] ая і Було [шн] а, але орфоепічна норма наказує говорити коні [шн] о, а не коні [ч'н] о. Орфоепія включає також норми наголосу: правильно вимовляти докумнт, а не док PRIVATE мент, почав, а не нчала, звонт, а НЕ звніт, алфавт, а не алфвіт). В основі російської літературної мови, а значить і літературної вимови, лежить московське наріччя. Так склалося історично: саме Москва стала об'єднувачем російських земель, центром російського держави. Тому фонетичні риси московського нарєчія лягли в основу орфоепічних норм. Якщо б столицею російської держави стала не Москва, а, припустимо, Новгород чи Володимир, то літературною нормою було б "окання" (тобто ми б зараз вимовляли в [о] так, а не в [а] так), а якщо б столицею стала Рязань - "якан" (тобто ми говорили б в [л'а] су, а не в [л'і] су). Орфоепічні правила попереджають помилку у вимові, відсікають неприпустимі варіанти. Варіанти вимови, визнані неправильними, нелітературними, можуть з'являтися під впливом фонетики інших мовних систем - територіальних діалектів, міського просторіччя або близькоспоріднених мов, переважно українців. Ми знаємо, що не всі говорять по-російськи люди мають однакове вимову. На півночі Росії "окают" і "екают": вимовляють в [о] та, м [о] в [о] рит, н [е] су), на півдні - "акають" і "якают" (кажуть в [а ] так, н [я] су), є й інші фонетичні відмінності. У людини, що не володіє літературною мовою з дитинства, а свідомо освоює літературну вимову, у мові можуть зустрітися вимовні риси, властиві місцевим говором, який він засвоїв у дитинстві. Наприклад, вихідці з півдня Росії часто зберігають особливу вимову звуку [г] - вони вимовляють на його місці дзвінке [х] (звук, в транскрипції позначається знаком [g]). Важливо розуміти, що такого роду вимовні риси є порушенням норм тільки в системі літературної мови, а в системі територіальних діалектів вони нормальні й правильні і відповідають фонетичним законам цих діалектів. Є й інші джерела нелітературного вимови. Якщо людина вперше зустрів слово в писемній мові, в художній або іншій літературі, а до цього він ніколи не чув, як воно вимовляється, він може неправильно його прочитати, озвучити: на вимова може вплинути буквений образ слова. Саме під впливом написання з'явилося, наприклад, вимову слова чу [ф] ство замість правильного чу [з] тво, [ч] то замість [ш] то, допома [ш] нік замість помо [ш] нік. Орфоепічна норма не завжди стверджує як єдино правильний лише один з вимовних варіантів, відкидаючи інший як помилковий. У деяких випадках вона допускає варіанти вимови. Літературним, правильним вважається як вимова е [ж'ж '] у, ві [ж'ж'] ати з м'яким довгим звуком [ж '], так і е [жж] у, ві [жж] ать - з твердим довгим; правильно і до [ж'ж '] і, і до [жд] і, і ра [ш'ш'] істіть і ра [ш'ч '] істіть, і [д] вір і [д'] вір, і п [о] езія і п [а] езія. Таким чином, на відміну від орфографічних норм, що пропонують один варіант і забороняють інші, орфоепічні норми допускають варіанти, які або оцінюються як рівноправні, або один варіант вважається бажаним, а інший допустимим. Наприклад, Орфоепічний словник російської мови під редакцією Р. І. Аванесова (М., 1997) слово басейн дозволяє вимовляти і з м'яким і з твердим [з], тобто і ба [с'е] йн і ба [се] йн; у цьому словнику пропонується вимовляти маневри, планер, але допускається і вимова манври, плнер. Поява багатьох орфоепічних варіантів пов'язано з розвитком літературної мови. Вимова поступово змінюється. На початку 20 ст. говорили а [н '] гел, Це [р'] ковь, ве [р'х], пе [р '] вий. Та й зараз у мові літніх людей нерідко можна зустріти таке вимову. Дуже швидко йде з літературної мови тверде вимова приголосного [з] у частці - ся (сь) (сміючи [з] а, зустріли [з]). На початку 20 ст. це було нормою літературної мови, так само як як і тверді звуки [г, к, х] у прикметників на - кий, - гій, - хій і в дієсловах на - кивати, - утекла, - Хіва. Слова високий, суворий, ветхий, схоплюватися, підстрибувати, струшувати вимовляли так, як якщо б було написано суворої, старій, вскаковать, подприговать. Потім норма стала допускати обидва варіанти - старий і новий: і сміявся [з] а і сміявся [з '] я, і будів [г] ий будів [г'] ий. У результаті змін в літературному вимові з'являються варіанти, одні з яких характеризують мова старшого покоління, інші - молодшого. Орфоепічні норми встановлюються вченими - фахівцями в області фонетики. На підставі чого лінгвісти вирішують, який варіант слід відкинути, а який схвалити? Кодифікатори орфоепії зважують всі "за" і "проти" кожного з зустрічаються варіантів, при цьому беручи до уваги різні чинники: поширеність произносительного варіанту, його відповідність об'єктивним законам розвитку мови (тобто дивляться, який варіант приречений, а в якого є майбутнє ). Вони встановлюють відносну силу кожного аргументу за мовний варіант. Наприклад, поширеність варіанту важлива, але це не самий сильний аргумент на його користь: бувають і поширені помилки. Крім того, фахівці з орфоепії не поспішають затвердити новий варіант, дотримуючись розумного консерватизму: літературну вимову не повинно змінюватися дуже швидко, воно повинно бути стійко, адже літературна мова пов'язує покоління, об'єднує людей не тільки в просторі, але і в часі. Тому рекомендувати треба традиційну, але живу норму, хоча б вона і не була найбільш поширеною

Графіка (гр. graphike від graphō — пишу, креслю, малюю) — це сукупність усіх засобів даної писемності, сукупність накреслень, якими жива мова передається на письмі: літери алфавіту, апостроф, знак наголосу, розділові знаки. Під цим терміном також розуміють систему співвідношень між буквами (літерами) і звуками. Графіка як розділ мовознавства встановлює, які основні звукові значення мають окремі букви, тобто як вони читаються. Крім того, до засобів графіки відносять різні прийоми скорочення слів, використання пробілів між словами, великих літер, відступів при абзацах, усіх можливих підкреслень, а в друкарському відтворенні тексту — і шрифтових виділень. У спеціальному виді письма — транскрипції — можуть застосовуватися й інші графічні знаки — знак м'якості, довготи тощо. Графіка визначає ті можливості, що їх має письмо для передачі окремих звуків і звукосполучень. Для графіки важливий лише звуковий бік мови, а етимологічні та морфологічні моменти нею зовсім не враховуються. Ступінь досконалості графічної системи визначається тим, наскільки точно букви письма відповідають звукам (фонемам) мовлення. Ідеальної графіки, в якій кожна літера відповідала б окремому звукові (фонемі), а кожен звук (фонема) виражався б одним буквеним знаком, не існує. Сучасна українська графіка щодо цього — одна з найдосконаліших, тому що більшість літер українського алфавіту однозначні.

ОРФОГРАФІЯ (грец. ’ορυογραφία — правопис, від ’ορυός — правильний і γράφω — писати) — історично сформована й загальноприйнята система правил над. мови щодо способів передачі мовлення на письмі, яка поряд із пунктуацією становить правопис певної мови (хоч нерідко терміни «орфографія» і «правопис» уживаються як тотожні). О. визначає правила написання звуків (фонем) літерами, написання слів разом, окремо й через дефіс, уживання великої літери, правила переносу частини слова з рядка в рядок; крім того, О. регулює написання афіксів і закінчень відмінюваних слів. Орфогр. правила, як складова частина системи письмових норм літ. мови, повинні бути єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов’язковість О. для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літ. мови, робить його дійовішим, ефективнішим, що, звичайно, сприяє піднесенню мовної культури народу. В основі О. лежить графіка; водночас вона грунтується на певних принципах, які зумовлені фонет. та грамат. будовою мови й віддзеркалюють шляхи формування та розвитку її правопис. системи. Сучас. О. побудована на двох осн. принципах — фонетичному та морфологічному.

За фонет. принципом слова передаються на письмі згідно з їх літ. вимовою, тобто кожному звукові відповідає окр. літера, напр.: гáрний, дуб, нéбо. Таке написання відрізняється від фонет. транскрипції трохи меншою точністю в передачі звуків. Так, на основі цього принципу вживається літера а для позначення як первісного звука [а]: камінь, так і того [а], що розвинувся на місці етимол. [о] в позиції перед наголошеним [а]: гарячий (пор. горíти), калáч (пор. кóло); літера о — на позначення як первісного [о], так і пізнішого походження, зокрема [о] на місці [ъ] та давніх [е], [ь] після шиплячих приголосних і j перед твердим приголосним: совá, сон, пшонó, шовк, йогó; літера у — на позначення звука [у] незалежно від його походження: з [у] чи з давніх [о], [е], [ъ]: вýхо, пáрубок (<паробъкъ), мáчуха (<мачеха), яблуко (<яблъко) та ін. За цим принципом згідно з вимовою пишеться с перед к, п, т, х, ф (сказáти, списáти, сформувáти), передаються на письмі асимілятивні зміни в сполученнях кінцевих приголосних [г], [к], [х], [ж], [ч], [ш], [з], [ц], [с] словотвірної основи із [с] суфіксів -ств-о, -ськ-ий (козáцтво, товари́ство; козáцький, товари́ський) та ін.

В основі морфол. принципу лежить збереження на письмі цілісного образу морфеми незалежно від її звучання, що допомагає швидше сприймати й розуміти написане слово. Однак не всі морфеми, що відрізняються фонетично, пере даються на письмі за цим принципом. Є мор феми, яким властиві історичні чергування звуків, але вони пишуться відповідно до їх звук, складу в сучас. мові. Згідно з морфол. принципом передаються на письмі такі звуки й звукосполучення, як [о], [е], [и] в ненаголошеній позиції: кожýх, тепéр, сивéнький; приголосні, які внаслідок фонет. асиміляції змінили своє звучання: боротьбá, нíгті, зши́ти; дочцí, кни́жці; учишся, розжéвріти; багáтство, квітчáти; м’які приголосні, крім [л], перед ін. м’якими: кузня, пісня, сьогóдні, але сільськи́й; відсутні у вимові приголосні: [т] перед суфіксами -ськ-, -ств-: студéнтський, студéнтство, тури́стський і т. ін.; [д], [т] у звукосполученнях [стц’], [здц’]: невíстці, пої́здці та ін. За цим принципом вживаються дві літери для позначення довгого м’якого приголосного, що утворився внаслідок асиміляції на межі двох морфем: буття́, знання́, мíддю. Отже, за морфол. принципом О. фонема, незалежно від її позиц. змін, завжди позначається тією самою літерою, тому цей принцип ще називають фонематичним. Він може реалізуватися й фонет. написаннями при передачі фонем у сильній позиції (гóлуб, борóтись, ніготь), збігається з фонет. принципом у письмовому відображенні чергування фонем у споріднених морфемах, яке виникло на основі звук, змін у процесі істор. розвитку мови: пéчі — піч, гаря́чий — горíти, перемóга — перемóзі, ти́хий ти́ша, сади́ти — сáжа — саджý. Проте повної відносності між фонемами та літерами в укр. письмі немає. Пор.: щокá [шчокá], юність [йýн’іс’т’], джміль [жміл’]. Таким чином, укр. О., яка значною мірою фонематична, водночас включає й елементи нефонемат. письма. В укр. мові використовується також історичний, або традиційний, принцип О., але обмежено. За цим принципом слова передаються на письмі так, як вони писалися раніше, хоч у сучас. мові таке їх написання не зумовлене ні вимовою, ні грамат. будовою слова. Цей принцип О. відбитий насамперед у графіці. За традицією вживаються літери, які в певних позиціях позначають по дві фонеми (я, ю, є, ї, щ), знак м’якшення, що не має звук. значення; традиційним є збереження подвоєних приголосних в іншомов. власних назвах, хоч вони не завжди вимовляються (Голландія, Таллінн, Джонні), написання і після д, т, з, с, р (тобто порушення «дев’ятки» правила) у власних іншомов. назвах (Дідро, Тіто, Зімбабве, Міссісіпі, Грімм), написання и в словах типу кишеня, лиман та е в словах леміш, левада тощо, в яких не можна перевірити наголосом звук. природу сильного варіанта фонеми.

Певне застосування в сучас. укр. О. має й смисловий, або семантично-диференційний, принцип письма. Так, за смисловим розрізненням слів уживається велика та мала літери (пор. Кавýн — прізвище й кавýн — рослина, Орел — місто й орел — птах), написання слів разом, окремо й через дефіс (нагóлову — присл. і на гóлову — ім. з прийм., по-нáшому — присл. і по нашому — займ. з прийм.).

8)Лексикологія як наука про слово, його значення і словниковому складі мови

Лексика - це сукупність слів мови, її словниковий (лексичний) склад. Іноді цей термін використовується у більш вузькому значенні - по відношенню до окремих пластів словникового складу (застаріла лексика, суспільно-політична лексика, лексика Пушкіна і т. д.). Основна одиниця лексики - слово.

Лексика безпосередньо звернена до дійсності, тому вона дуже рухлива, сильно змінює свій склад під впливом зовнішніх факторів. Виникнення нових реалій (предметів і явищ), зникнення старих веде до появи або догляду відповідних слів, зміни їх значень. Лексичні одиниці не зникають раптово. Вони можуть довго зберігатися у мові як застарілі або застарілі слова (історизм, архаїзми). Нові слова (неологізми), ставши загальновживаними, закріпившись у мові, втрачають властивість новизни. Лексика національної мови завжди взаємодіє з лексикою інших мов - так з'являються запозичення. Зміни в лексичному складі відбуваються постійно, так що точна кількість всіх слів мови принципово неможливо підрахувати.

У лексиці знаходять відображення соціальні, професійні, вікові відмінності всередині мовного колективу. Відповідно до цього виділяються різні пласти слів. Різні соціальні та професійні об'єднання людей поряд із загальновживаною використовують у спілкуванні лексику обмеженого вживання. Наприклад, у мові студентів часто можна почути слова, пов'язані з студентському жаргону, люди однієї професії вживають специфічну для цієї професії спеціальну лексику - терміни і професіоналізми. У промові людини, що володіє літературною мовою, можуть проявлятися риси одного з російських діалектів (самі діалекти, або говірки, вивчає наука діалектологія). Такі вкраплення кваліфікуються як діалектизми. У кожній мові виділяються групи слів з різними стилістичними характеристиками. Стилістично нейтральні слова можуть вживатися в будь-якому стилі мови і складають основу словника. На їхньому тлі виділяються стилістично забарвлені слова - вони можуть належати «високого» або «низького» стилю, можуть бути обмежені певними типами мовлення, умовами мовного спілкування (наукова, офіційно-ділова, книжкова лексика і т. д.).

Слово, що має кілька значень, називається багатозначним, а здатність слова вживатись у кількох значеннях — багатозначністю (полісемією). Більшість загальновживаних слів української мови ― багатозначні. Наприклад, у “Словнику української мови” зафіксовано тридцять значень дієслова іти: “ступати ногами”, “рухатися в якомусь напрямку” (про транспорт), “вирушати куди-небудь”, “ставати кудись на роботу”, “діяти певним чином”, “брати шлюб”, “знаходити збут” (про товари), “виділятися з чого-небудь”, “наставати” і т.д. Слово крило має десять значень: “літальний орган птахів”, “несуча поверхня літака”, “лопать вітряка”, “дашок над колесом автомашини”, “бокова частина будівлі”, “угрупування в політичній організації” і т.д. Кожне таке слово набуває свого конкретного значення в сполученні з іншими словами. Наприклад, у “Слові про похід Ігорів” (ритмічний переклад) іменник земля вжито в кількох значеннях: 1. Земля гуде. Ріки мутно течуть. (Земля — суходіл). 2. Чорна земля під копитьми кістьми була засіяна, а кров’ю полита... (Земля — ґрунт). 3. Інгвар, і Всеволод, і всі три Мстиславичі, не злого гнізда шестикрильці! Ви не правом побідників собі землі розхватали! (Земля — земельне володіння). 4. О Руськая земле, уже ти за горами єси! (Земля — країна). Слово може бути багатозначним тому, що в його назві враховується лише одна якась ознака предмета. А таку саму ознаку можуть мати й інші, відмінні предмети. Наприклад, у слові стіна основне значення — “вертикальна міцна частина будівлі” (на матеріал, з якого вона виготовлена, у ньому не вказується), тому цим словом ще називають і “прямовисну бічну поверхню чого-небудь” (стіна урвища), і “муровану огорожу” (стіна замку), і переносно “щільний ряд людей” (людська стіна), і так само “моральну перепону між людьми” (стіна непорозуміння) тощо. У багатозначному слові одне значення основне, інші — побічні. У слові голова основним є значення “частина тіла”, інші (“розум”, “керівник”, “передні ряди”, “основна річ” тощо) — побічні. Іноді в слові буває два й більше основних значень. Наприклад‚ слово грубий має три основні значення: 1) “товстий”; 2) “необроблений”; 3) “брутальний”. Багатозначність дає змогу при відносно обмеженій кількості слів називати ними практично необмежену кількість предметів і явищ.

Метафора – з грецької «перенесення». Розкриття сутності одного предмета чи явища через особливості іншого.

• Йде сніг – сніжинки, як відомо, «ходити» не вміють;

• Полетів у магазин по цукерки – не на літаку«полетів», а дуже швидко пішов;

• «Троянди днів», «крило зорі» (В. Соссюра).

Метонімія – заміна одного слова іншим на основі суміжності (тобто тісного зв’язку).

• Читати Підмогильного – не сам твір, а його автор;

• Я з’їв цілу тарілку – не сам предмет, а що в ньому вміщено;

• Київ прокидається – не самі люди, а місто, в якому вони перебувають.

Синекдоха – різновид метонімії. Заміна назви цілого предмета назвою його частини.

• Червона шапочка – на позначення всієї дівчинки – лише її головний убір;

• Ноги моєї тут не буде – на позначення цілої людини – тільки частина її тіла;

• Вчися шанувати копійку – на позначення всіх грошей – найменша частина грошей.

Також пам’ятайте про уособлення (персоніфікацію) – це вид метафори, перенесення ознак особи на предмети, речі, явища, тваринний і рослинний світ.

• В золотій смушевій шапці циган-вечір сходив з гір, Ніс він ніченьці-циганці з срібла кований набір (О. Олесь).

Раджу вам, друзі, вивчити не так визначення цих тропів, як самі приклади. Знаючи по 3 приклади до кожного тропа, зможете легко впізнати ці прийоми у завданнях тестів.

Метафоричних вам снів!;)

9)Пролистати роботу: 1 2

Лексика мови постійно збагачується. В процесі мовного спілкування одне й те ж саме поняття характеризується з різних сторін, виділяються нові його ознаки. Це приводить до утворення нових слів. У лексемах може відбиватися ставлення мовців до предметів реального світу, їхні емоції та волевиявлення. Між словами, що позначають одне розгалужене поняття чи його компоненти або різні відтінки й оцінки, встановлюються близькі зв'язки, їх називають синонімічними, а слова — синонімами. Слово синонім грецького походження й дослівно означає «однойменний». Тобто це слова, що мають спільність значення, але відрізняються відтінками значень чи стилістичними забарвленнями, наприклад: лихо, горе, біда, нещастя; нудьга, сум, жаль, туга. Отже, синоніми мають дві суттєві властивості. З одного боку, вони подібні, близькі, а з другого — значеннєві відтінки й стилістичне забарвлення їх не збігаються, не роблять їх однаковими. Синонімія — це повний або частковий збіг значення двох чи кількох слів або словосполучень, це явище подібності змісту при відмінностях у формі. Декілька синонімів, що мають одне спільне значення, називаються синонімічним рядом. Ряд має одне стрижневе, опорне слово, що виражає найзагальніше значення й не має стилістичних відтінків. Воно ще називається семантичною домінантою і об'єднує навколо себе інші стилістично забарвлені синоніми, наприклад: ходити — крокувати (урочисто), марширувати (в шерензі), поспішати (швидко), плентатися (повільно); стійкий — міцний, непохитний (дуже стійкий); сміятися— реготати (голосно сміятися), хихикати (неприємно сміятися) ;безжалісний — безсердечний (нечутливий до чужого болю), жорстокий (дуже безжалісний); метелиця — хуртовина, завірюха, хуга; мати — ненька; солдат — боєць, воїн, армієць, ратник; бандит — грабіжник, розбійник; пахучий — запашний, духмяний, ароматний; дбати — клопотатися, піклуватися, турбуватися; бій — битва, січа. Синоніміка — це сукупність синонімів, наявних у мові. Синоніми бувають лексичні, морфологічні, синтаксичні, фразеологічні. Лексичні синоніми — це подібні або тотожні за значенням слова. Абсолютних синонімів у мові мало: оплески — аплодисменти, доказ — аргумент, зодчий — архітектор, відтінок — нюанс, літак — аероплан, укол — ін'єкція, водограй — фонтан, вітрило — парус. Вони не мають якихось значеннєвих відтінків. Використовують їх у мовленні для того, щоб уникнути повторів. Абсолютні синоніми виникають, коли замість власне українського слова запозичується іншомовне з таким самим значенням. Зловживати іншомовними словами не слід. У мові постійно діє закон економії мовних засобів. Тому витворюючи або запозичуючи нові слова й вирази, мова намагається за цим законом диференціювати їх, тобто розрізнювати за значенням, відтінками значень, функціями так, щоб не було абсолютно однакових мовних одиниць. В результаті, крім незначної кількості абсолютних синонімів, в українській мові є дуже багато серед лексичних синонімів ідеографічних (значеннєвих) і стилістичних. Ідеографічні синоніми передають різні значеннєві відтінки того самого поняття: говорити — виступати, проголошувати, розмовляти; тихий — повільний, спокійний, хата — дім, будинок, житло, квартира; дорога — шлях, гостинець, путь, узвіз, тракт, бетонка. Стилістичні синоніми при спільності значення передають різне стилістичне забарвлення (емоційне, оцінне): говорити — базікати, патякати; ходити — швендяти, човгати; їсти — глитати, жерти. Вони, як правило, закріплюються у мовленні певного стилю, наприклад: говорити, але на зборах — виступати; розбір, але в науковому стилі — аналіз; прохання, але в офіційно-діловому стилі — заява. Лексичні синоніми можуть бути загальномовними й контекстуальними. Загальномовними називаються ті, що не залежать від контексту, їхня синонімічність, сприймається й поза контекстом: життєпис — біографія; абетка — азбука — алфавіт; визискування — експлуатація; всесвіт — космос; лаштунки — куліси. Контекстуальними називають ті синоніми, що набувають синонімічності тільки в контексті (чи у словосполученні): чешу (йду) до хати; сива (давня) історія; заливатися (сміятися) без причини тощо. Контекстуальні синоніми, як правило, мають яскраве емоційно-експресивне забарвлення: Маланка ледве допхалась до своєї халупки; їй не хотілось нічого робити і вона, склавши руки, як у неділю, гаптувала словами хитрі мережки; Хома був усюди. Він, здавалось, забув людську мову і лиш, як жужіль од горіння душі, викидав з себе: «Бити! Палити!» (М.Коцюбинський). Морфологічними синонімами називають варіанти форм, що передають те ж саме поняття. Наприклад, давальний і місцевий відмінок: батьку — батькові, на батьку — на батькові; по полі — по полю; орудний відмінок: тією — тою, п'ятьма — п'ятьома. Синтаксичні синоніми — це граматично різні конструкції, що виражають ту саму думку. Такими можна вважати:

Анто́німи (грец. αντι —проти, ονομα — ім'я) — парні різнокореневі слова з протилежним значенням. У ролі антонімів можуть виступати повнозначні частини мови, що показують якість: іменники (хоробрість — боягузтво), прикметники (коханий — остогидлий), дієслова (дружити — ворогувати), прислівники (мирно — войовничо). У поетичній та ораторській мові антоніми вживаються як засіб антитези, наприклад: «Той мурує, той руйнує…» (Т. Шевченко).

Антоніми в семантичному полі розташовуються на протилежних полюсах. Коли взяти низку слів на позначення стосунків між людьми (семантичне поле): любов, симпатія, дружба, приязнь, пошана, прихильність, доброзичливість, байдужість, неповага, недолюблювання, неприязнь, зневага, ворожість, ненависть, то на протилежних кінцях стоятимуть антоніми любов — ненависть.

Антоніми в мові існують тому, що в самій дійсності та в людських оцінках існують предмети, явища, дії, ознаки з протилежними якісними, кількісними, просторовими й часовими властивостями: день і ніч, тепло і холод, добро і зло, початок і кінець чогось, легкі й важкі предмети, близькі й далекі відстані, давній і майбутній час тощо. Мова лише називає ці якості.

В українській мові [ред.]

Антоніми виражаються тією самою частиною мови й позначають однорідні явища, тобто явища одного плану. У мовленні обидва антоніми поєднуються з тими самими словами: і початок, і кінець — дня, тижня, століття, роботи, твору, дороги, подорожі, поневірянь, нитки тощо; і сонячний, і хмарний — день, ранок, вечір, літо, осінь, весна, погода.

Антонімами бувають переважно слова з абстрактним якісним значенням: веселий — сумний, гарячий — холодний, високий — низький, білий — чорний, повний — порожній; добро — зло, радість — горе, світло — темрява; дружити — ворогувати, радіти — сумувати, хвилюватися — заспокоюватися; добре — погано, легко — важко, корисно — шкідливо. Менше антонімів є серед слів із просторовим та часовим значенням: високий — низький, широкий — вузький, ранній — пізній; схід — захід, висота — глибина, ранок — вечір; глибоко — мілко, вдень — уночі. Серед дієслів антонімічними найчастіше бувають ті, що або походять від якісних прикметників, або вказують на спрямовану дію: дорожчати — дешевшати, ширшати — вужчати, віддалятися — наближатися, підніматися — спускатися, давати — брати, вдихати — видихати. Антоні­мічними бувають також прийменники: від — до, над — під, перед — за, у — з.

Багатозначні слова вступають в антонімічні відношення окремими своїми значеннями: тихий — гучний (голос); тиха — вітряна (погода); тихе — розбурхане (море); тихе — неспокійне (життя) тощо.

Трапляються випадки, коли те саме слово передає два протилежні, антонімічні, значення. Так, слово сходити означає і «підніматися», і «спускатися»; сходження — і «підняття на гору», і «спуск із гори»; позичати — і «давати в борг», і «брати в борг»; колись — і «у минулому», і «у майбутньому». Наприклад, «— На які ж ви гори сходили ? — зацікавлено допитувався Воронцов» (О. Гончар). «З гори сходять кілька хлопців» (І. Нечуй-Левицький). «Сидів колись дідок під явором густим» (Л. Глібов). „Скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не загинув, то він сильний” (Леся Українка).

Слова, не пов'язані з якісною чи кількісною оцінкою явищ, із різними протистояннями, не мають антонімів: стіл, вікно, літак, думка, слово, мрія, математика, мистецтво, політика, хліборобський, заячий, писати, дивитися. Тому не можна вважати антонімічними й поняття, пов'язані з розрізненням чоловічої та жіночої статі: батько — мати, брат — сестра, чоловік — жінка, цап — коза, баран — вівця. Вони хоч і мисляться попарно, проте не протиставляються, не взаємовиключаються, а лише зіставляються за певною ознакою, як, наприклад, слова стіл і стілець, солодкий і кислий, іти і їхати, що також не є антонімами.

За характером відношень у семантичному полі антоніми бувають двох видів:

• з проміжними ступенями вияву якостей, коли між двома антонімічними поняттями розташовуються одне чи більше понять із менш вираженою інтенсивністю: гарячий — гаряченький — теплий — тепленький — теплуватий — прохолодний — холоднуватий — холодний — крижаний, світло — сутінки — темрява;

• без проміжних ступенів вияву якостей: життя — смерть, перемога — поразка, присутній — відсутній, лівий — правий, однаковий —різний, множити — ділити, наступи ти — відступати, нападати — захищатися, купувати — продавати, говорити — мовчати, всередині — зовні, вгору — вниз.

За структурою антоніми бувають:

• різнокореневі (власне лексичні): великий — малий, легкий — важкий, спека — мороз, мужність — боягузтво,

любити — ненавидіти;

• однокореневі (словотвірні): надія — безнадія, спокій —неспокій, орієнтація — дезорієнтація, логічний — алогіч­ний, раціональний — ірраціональний; особливо багато їх серед дієслів: відчинити — зачинити, увійти — вийти, навантажити — розвантажити, недосолити — пересолити.

Слова з не- лише тоді антонімічні, коли ця частка творить нове слово з новим значенням: правда — неправда (брехня), друг — недруг (ворог), воля — неволя (рабство). Антоніми з не- виражають меншу міру протиставлення, ніж різнокореневі антоніми: багатий — небагатий (убогий), легко — нелегко (важко), правда — неправда (брехня). Але такі похідні слова з не-, як гарячий — негарячий, швидко — нешвидко, не є антонімічними. Вони передають не протилежні значення, а значення з різним ступенем вияву якостей.

В антонімічні відношення можуть вступати також фразеологізми: далеко — під носом, працювати — бити байдики, смеркає — на світ благословляється, темно — хоч голки збирай.

Антоніми бувають загальновживані (постійні) і контекстуальні. Загальновживані антоніми мають протилежне значення й поза контекстом (сум — радість); контекстуальні ж набувають протилежного значення тільки в контексті внаслідок переносного вживання слова. Наприклад, у вислові «Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провалля» (М. Рильський) завдяки контексту сприймаються як антоніми пари слів пишний — сумний, яр — провалля. Використання антонімів робить мову виразнішою, багатшою, контрастнішою, дає змогу загострити увагу на певних явищах, виділити їх. Ось як, наприклад, поет різнобічно виявляє своє ставлення до України, бачення свого місця в її житті:

«	Буду лагідним, буду жорстоким, Буду мудрим, та буду дурним, На красу твою — буду стооким, На ганьбу твою — буду сліпим, Буду я і наївним, і хитрим, Буду щедрим, та буду скупим, Буду я, наче скеля, несхитним і, мов комишина, хистким.	»
— Р. Третьяков

Антоніми використовуються в прислів'ях, приказках, дотепах: «На чорній землі білий хліб родить», «Порожня бочка гу-чить, а повна — мовчить», «Чужого доброго не гудь, а свого поганого не хвали». На контекстуальних антонімах побудовані деякі іронічні вислови: «Розжалобився, як вовк над поросям — від 'їв ніжки та й плаче», «Добрий баранчик, та по-вовчому виє», «Такий добрий, що в ложці води втопив би», «Така гарна, що як вигляне у вікно, потім собаки на те вікно три дні гавкають». Антоніми входять до складу багатьох фразеологізмів: ні живий ні мертвий; ні холодно ні жарко; ні туди ні сюди; ні в сих ні в тих; і сміх і гріх; рано чи пізно; наліво і направо; пройти крізь вогонь і воду; змінити гнів на милість; ні богові свічка, ні чортові кочерга.

На антонімії будується такий стилістичний засіб, як оксиморон, коли свідомо поєднують протилежні за змістом поняття, які разом дають нове уявлення: без надії сподіватися, солодкий біль, небезпечна безпека, дзвінка тиша, живий труп, бідний багач, щасливе горе. Наприклад:

«	В день такий на землі розквітає весна і тремтить од солодкої муки	»
— В. Сосюра

«

Звідтіль ми пішли, звідтіль, Де тісно — самому, а двом — просторо, Навшпиньках за нами, навшпиньках Йшло наозирці щасливе горе.

»

Омо́німи (від грец. homos — однаковий і грец. onyma — ім'я) — це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення. В народі омоніми часто не відрізняються від омографів та омофонів. Омоніми з'являються внаслідок:

• звукових змін у слові у процесі розвитку мови;

• смислових змін у слові у процесі розвитку мови;

• випадкового збігу звучання слова рідної мови та запозиченого з іншої мови;

• випадкового збігу звучання форми різних слів.

Розрізняють омоніми:

• повні (абсолютні) — омоніми, у яких збігається уся система форм. Наприклад, ключ (від замку) — ключ (джерело), рукав (елемент одягу) — рукав (річки).

• часткові — омоніми, у яких збігаються за звучанням не всі форми. Так, слово кадри, що означає склад працівників, вживається тільки у множині, а слово кадри, що означає окремі сцени чи епізоди з кінофільму, знімки на кіноплівці, є формою множини іменника кадр.

Групи часткових омонімів [ред.]

• Омофони (фонетичні омоніми) — це слова, однакові за звучанням, але різні за написанням (стати по три — потри; вгорі — в горі).

• Омографи (графічні омоніми) — це слова, які однаково пишуться, але фонетично відрізняються. В українській мові вони зазвичай різняться тільки наголосом (по́тяг — потя́г; за́мок — замо́к; бра́ти — брати́).

• Омоформи (граматичні омоніми) — це слова, звучання яких збігається лише в окремих граматичних формах (покласти на віз — віз дрова; жовте поле — поле город).

• Омоморфеми (омонімічні морфеми) — морфеми, які збігаються у написанні і вимові, але мають різні граматичні значення (чистий став(ок) — став, як вкопаний).

Зовнішньо омонімія подібна до полісемії (багатозначності). Проте за своїм змістом і походженням це різні явища.

Кожне переносне значення багатозначного слова обов'яз­ково так чи інакше пов'язане з його первинним значенням: вогнище — 1) купа дров, що горить; 2) місце, де розкладали вогонь; 3) своя оселя, родина (у давнину близькі люди зби­ралися навколо вогнища); 4) центр, зосередження чогось.

Омоніми семантичної спільності не мають: бал (оцін­ка), бал (вечір із танцями); стан (корпус людини), стан (становище), стан (стоянка), стан (механізм, прокатний стан).

Лексичні омоніми поділяють на повні (абсолютні) і неповні (часткові).

Повні омоніми збігаються в усіх граматичних формах:

• Бал­ка (дерев'яний чи металевий брус), балка (яр): обидва іменники в усіх відмінках однини й множини мають однакові форми.

• Точити (робити гострим), точити (цідити): обидва дієслова змінюються абсолютно однаково.

• Моторний (швидкий), моторний (пов'язаний із мотором): обидва прикметники однаково змінюються за родами, відмінками та числами.

• Кран (для підіймання і переміщення вантажів), кран (для перекривання води, газу тощо).

Неповні омоніми збігаються лише в частині граматичних форм:

• Баранці (молоді барани) — має всі форми однини й множини, баранці (піна на гребенях хвиль) — має тільки форми множини.

• Захід (одна з чотирьох сторін світу) — має форми лише однини, захід (дія для досягнення якоїсь мети), захід (спуск небесного світила за обрій) — мають і форми однини й множини.

• Злити (викликати злість), зли­ти (полити): у них усі інші форми різні, крім форм минулого часу й умовного способу.

• За́мок (укріплена будівля), замо́к (для замикання дверей, шухляд та ін.).

Неповними омонімами є також збіги окремих форм різних частин мови: а) іменників і відіменникових прислівників: кружка (довкола) і кружка (родовий відмінок іменника кружок); боком (не прямо) і боком (орудний відмінок іменника бік); б) іменників і звуконаслідувальних вигуків: рип (рипін­ня — рип дверей) і рип (різкий звук від тертя — двері рип); стук (удар — почувся стук) і стук (різкий звук удару — щось у вікно стук); в) інші випадкові збіги: мати (рідна людина) і мати (володіти чимось); коли (у який час) і коли (наказовий спосіб дієслова колоти); їм (перша особа однини теперішнього часу дієслова їсти) і їм (давальний відмінок займенника вони).

У мові омоніми найчастіше з'являються внаслідок запози­чень. Є два випадки звукових збігів таких слів:

а) звуковий збіг запозиченого слова з українським: мул (дрібні частинки у водоймах) і мул (назва тварини, за­позичена з латинської мови); клуб (маса кулеподібної форми) і клуб (назва організації, запозичена з англійсь­кої); як (прислівник) і як (назва тварини, запозичена з тибетської);

б) звуковий збіг різних запозичених слів: гриф (міфічна істота, з грецької), гриф (частина струнного музичного інструмента, з німецької) і гриф (штемпель на документі, з французької); метр (міра довжини, з грець­кої), метр (віршовий розмір, з грецької) і метр (учитель, з французької); кран (трубка із закривкою, з голландської) і кран (механізм для піднімання вантажів, з німецької

Пароніми — слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад: білити і біліти; сильний і силовий, громадський і громадянський, дружний і дружній. Часто вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом, префіксом чи закінченням. Незначна відмінність у вимові призводить до помилок, тому варто приділяти увагу вживанню малознайомих слів, додатково перевіряючи їхнє тлумачення.

За звуковим складом пароніми бувають:

однокореневі — відрізняються лише суфіксами або префіксами: земний «пов'язаний із землею, земною сушею» — земельний «пов'язаний із землекористуванням» — земляний «зроблений із землі» — землистий «з частками землі», «за кольором подібний до землі»; дільниця «адміністративно-територіальна або виробнича одиниця» — ділянка «земель­на площа», «сфера діяльності»; танк «бойова машина» — танкер «судно»; зв'язаний «з'єднаний вузлом», «скріпле­ний за допомогою мотузка, ланцюга» — пов 'язаний «за­кріплений», «поєднаний чимось спільним»; ефектний «вра­жаючий» — ефективний «з позитивними наслідками» — дефектний «зіпсований, з дефектом» — дефективний «не­нормальний», «із психічними або фізичними вадами»; сер­дечний «пов'язаний із серцем», «щирий» — сердешний «бі­долашний»; вникати «намагатися зрозуміти суть чого-не­будь» — уникати «прагнути бути осторонь чого-небудь»;

різнокореневі — відрізняються одним-двома звуками: ком­панія «товариство» — кампанія «сукупність заходів»; сту­пінь «міра інтенсивності», «вчене звання» — степінь «добу­ток однакових співмножників»; промінь «смужка світла» — пломінь «полум'я»; талан «доля» — талант «обдарування»; розпещений «зіпсований надмірною увагою» — розбещений «морально зіпсований»; гучний «голосний» — бучний «пиш­ний», «галасливий»; веліти «наказати» — воліти «хотіти»; гамувати «заспокоювати, приборкувати» — тамувати «за­довольняти потребу в чомусь», «стримувати».

За лексичним значенням пароніми бувають:

синонімічні: повідь — повінь, крапля — капля, слимак — слиз­няк, привабливий — принадливий, хиткий — хибкий, плос­кий — плаский, барабанити — тарабанити, линути — рину­ти, притаїтися — причаїтися, рипіти — скрипіти, радити — раяти;

антонімічні: лепський — кепський, прогрес — регрес, екс­порт — імпорт, еміграція — імміграція, густо — пусто;

семантично близькі: крикливий — кричущий, церемонний «манірний, проханий» — церемоніальний «урочистий, за пев­ним розпорядком», цегельний — цегляний, ніготь — кіготь, м'язи — в'язи, кіш «кошик» — ківш «черпак», кристал — кришталь;

семантично різні: газ — гас, глуз — глузд, орден — ордер, дипломат — дипломант, ефект — афект.

Пароніми, як і омоніми, у художній літературі та в побуті використовуються для створення каламбурів — жартівливої гри слів: — Сумніваюсь, чи ти козак чи кізяк, — засміявся задоволений своїм жартом Варчук (М. Стельмах). Страшніш від огненних геєн голодна хіть зажерливих гієн (Б. Олійник). Прийомний син барона був баран (Л. Костенко). Нечесну приватизацію в народі називають прихватизацією; донощиків, шо на вухо доносять, іменують Навуходоносорами (за ім'ям вавилонского царя Навуходоносора). Використання омонімів і паронімів як художніх та стилістичних засобів називається парономазією.

Разом із тим треба пам'ятати, що звукова, а іноді й зна­ченнєва близькість паронімів може призвести до сплутування їх: незгоди («відсутність взаємопорозуміння, розбіжність у поглядах») і знегоди («нещастя, труднощі»); факт («подія, явище») і фактор («умова, причина»); уява («здатність уявляти») і уявлення («розуміння, поняття»); зумовити («спричинити») і обумовити («зробити застереження») тощо.

10)Лексика української мови складалася і розвивалася впродовж багатьох віків. У лексиці знаходять відображення зміни, що відбуваються в житті нашого суспільства, багата і славна історія українського народу, величезні досягнення в економіці і культурному житті сучасної України. Лексика (від грецького lexis - слово) - це сукупність слів, уживаних у будь-якій мові. Паралельно з терміном "лексика" вживається також рівнозначний термін "словниковий склад".

Розділ мовознавства, що вивчає лексику, називається лексикологією. Лексикологія вивчає лексику сучасної мови в цілому, як систему, а також основні типи лексичних значень слів, їхні структурно-семантичні розряди, групує слова за їхнім походженням і за стилістичним вживанням. Таку лексикологію ще називають описовою, на відміну від історичної лексикології, яка вивчає формування і розвиток лексичного складу мови протягом певного історичного періоду. Існують також інші галузі науки про слово, що вивчають окремі, часткові проблеми лексикології: семасіологія - наука про значення слова і пов'язані з ним питання багатозначності (полісемії), омонімії, синонімії, антонімії, етимологія - наука, що вивчає походження слів, спорідненість їх з іншими словами; фразеологія - вчення про стислі лексично неподільні сполучення слів. Суміжною з лексикологією і безпосередньо з нею пов'язаною є лексикографія - лінгвістична дисципліна, що вивчає наукові основи створення різних словників і займається їх укладанням на основі наукових досягнень лексикології.

За походженням лексика української мови не однорідна. Окремі слова і цілі групи слів в українській мові виникли в різні епохи і з різних джерел. Отже, з погляду походження лексика сучасної української мови поділяється на кілька груп.

1. Спільнослов'янська лексика. Це найдавніший шар словникового складу української мови, успадкований через давньоруську з мови праслов'янської, що існувала до V-VI ст. н.е., а потім, розпадаючись, стала тим джерелом, а основі якого виникли і розвивалися всі інші слов'янські мови. Закономірно, що слова спільнослов'янського походження з часом зазнали певних фонетичних та морфологічних змін і вимовляються тепер відповідно до норм сучасної мови.

До спільнослов'янського лексичного фонду відносяться слова, поширені в усіх або в більшості слов'янських мов. Мати, син, дочка, батько, сестра, баба, жінка, орати, сіяти, кувати, шити, меч, граблі, вовк, коза, бик, кінь, свиня, ніс, зуб, око, борода, воля, гнів, гріх та інші.

2.Східнослов'янська лексика - та частина українського словникового запасу, яку наша мова успадкувала разом із спільнослов'янською лексикою з мови давньоруської - спільного джерела сучасних української, російської та білоруської мов. Східнослов'янська лексика, точніше, слова цієї групи виникли лише в діалектах східнослов'янської давньоруської мови в епоху її окремішнього існування й розвитку і поширені переважно в сучасних східнослов'янських мовах: білка, кішка, селезень, собака, коровай, пряник, коржик, гречка, осока, урожай, полова, мельник, селянин та інші.

3. До власне української лексики належать слова, які виникли на українському мовному грунті, тобто в період становлення і подальшого розвитку мови української народності (приблизно з XIV ст.): багаття, бавитись, будинок, вареник, гай, карбованець, кисень, паляниця, освіта, мрія, літак...

Досить значну за обсягом, стилістичними функціями і за семантичними ознаками лексичну групу становлять старослов'янізми, тобто слова, засвоєні із спорідненої старослов'янської мови, яка з ІХ ст. виконувала роль єдиної міжнародної літературної мови слов'янства. У Х ст. старослов'янська мова разом із впровадженням християнства стала поширюватись і на території Української Русі.

Засвоєння старослов'янізмів почалося ще в давньоруський період, але й пізніше тривалий час старослов'янська мова не втрачала свого значення: уста, супостат, істина, небеса, Бог, хрест, золото, вождь, святиня, собор, союз, соратник.

Засвоєння українською мовою російської лексики стало активним після возз'єднання України з Росією (друга половина XVII ст.). Частина русизмів у різні часи засвоюється шляхом безпосередніх усно-розмовних контактів: начальник, завод, чин, подвиг, хазати, а з XVIII ст. російська мова стала основним посередником у засвоєнні українською мовою іншомовної лексики західноєвропейського походження: акт, адвокат, боцман, генерал, дивізія, комісія.

До XVII ст. Білорусія і більша частина України були у складі Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої, і саме тоді формувалася по суті єдина українсько-білоруська літературно-писемна мова із спільною значною частиною лексичного фонду: бадьорий, бурчати, в'ятір, гудити, дьоготь, ківш, кажан...

Лексичними запозиченнями з інших слов'янських мов у українській вважаються такі: з польської - брама, бавитись, барвінок, вдячність, досконало, жупан, склеп, полька, панство.., з чеської - влада, наглість, табір та ін.

Найдавнішими запозиченнями слід вважати слова з грецької та латинської мов.

Слова грецької мови: ботаніка, геологія, математика, психологія, азот, хлор, атмосфера, граматика, драма, діалог, демократія тощо.

Латинські слова: інфекція, ангіна, вена, делегат, арматура, мотор...

Інтенсивне проникнення слів з німецької мови відбувалося у XVII-XVIII ст.: орден, солдат, швабра, паштет, фарш, футляр, шахта, вексель, бухгалтер...

Французькі запозичення входять в українську мову головним чином через російську мову з другої половини XVIII ст. і особливо в ХІХ ст.: політика, кур'єр, балет, режисер, роль, романс, абажур, магазин, пальто, люстра...

Запозичення з англійської мови припадають на середину ХІХ і початок ХХ ст.: док, шхуна, мічман, футбол, хокей, старт, фініш, трамвай, кекс, ром, пунш.

З голландської мови: матрос, гавань, шлюпка, каюта...

З італійської: адажіо, бас, віолончель, опера...

З тюркських мов: кайдани, тютюн, бугай, базар, чабан тощо.

Протягом багатьох століть здійснювались контакти між східнослов'янськими мовами, тому найбільше слів українського походження проникало в російську та білоруську мови. В російських пам'ятках XIV-XV ст. дослідники знаходять слова брунатний, гай, тиждень... Українська мова в XVI-XVII ст. була посередницею і одним із джерел збагачення російської мови іншомовною лексикою: автор, гімн, натура, крохмаль, метафора, фантазія, фігура, фортуна... Про тісні контакти української та білоруської мов свідчить значний прошарок у них спільної лексики: бачити, ганок, гудзик, помилка, хата, клуня... Запозичення з української мови зустрічаються в польській, чеській, словацькій, угорській, молдавській, румунській, литовській, французькій мовах та інших. Але вони майже не досліджені.

Інтернаціоналізми - це слова, що вживаються в багатьох мовах і мають спільне значення: комунізм, біологія, фізика, трактор, інженер, аспект, радіо, телевізор, супутник, концерт, архітектура, соло, соната, лектор, студент, університет, суботник тощо.

Лексика української мови в процесі свого історичного розвитку постійно змінюється, збагачується і вдосконалюється, причому лексичні зміни в інших структурних ярусах мови (у фонетиці, морфології) не такі інтенсивні і помітні. Розвиток лексики визначається, з одного боку, дією внутрішньомовних факторів, а з другого - він залежить безпосередньо і від позамовної дійсності. Зміни словникового складу значно більше, ніж зміни в інших ярусах мови, пов'язані з виробничою діяльністю людини, з економічним, політичним і соціальним життям суспільства. Будь-яка нова зміна в житті суспільства - чи то поява нових продуктів харчування чи споживання, чи новинок техніки, чи нових уявлень, понять та інших реалій - потребує свого позначення засобами мови, передусім лексичними засобами. Поповнення лексики новими засобами назви, термінами відбувається постійно і безперервно, бо в лексиці відбиваються всі процеси історичного розвитку суспільства

Власне українська лексика є кількісно найбільшим шаром у словниковому складі української мови. Власне українські слова виражають специфіку української мови, тобто те, чим вона на лексичному рівні відрізняється від інших слов'янських мов. Переважна більшість власне українських слів виникла на основі лексичного складу староукраїнської (XI — XIV ст.) і спільнослов'янської мов. Ці слова за будовою нерідко є похідними (вітатися, батьківщина, заздалегідь, карбованець, півень, панувати, самітність, щодня, чемність). Власне українські слова мають різні значення і вживаються для називання предметів, явищ природи, життя і побуту людей, їхньої виробничої діяльності тощо: гай, смуга, тато, жовтень, січень, галушка, багаття, мрія, відродження, незалежність, щоденник, зупинка, наступний, хурделиця, сівба, чересло, бандура, вареники, прапор, сіяч, вихователь, хвіртка, долівка, горище, повітка, дровітня, затірка, капусняк, кваша. Специфічність власне української лексики зумовлено насамперед вживанням особливих іменникових суфіксів: -ин(а): година, хвилина, тканина; -ин(и): відвідини, роковини, заручини; -анин(а), -янин(а): біганина, стрілянина; -щин(а), -ччин(а): Київщина, козаччина; -ник, -ниц(я): візник, заступник, заступниця; -івник, -івниц(я), -альник, -альниц(я), -ильник, -иль-ниц(я): газівник, фрезерувальник, формувальниця, волочильник; -ець: кравець, промовець, швець; -к(а) (для жіночого роду): вчителька, лікарка, організаторка; -ій: водій, носій; -ень: красень, велетень; -ань: здоровань, горбань; -ищ(е): днище, горище, дідище, бабище; -от(а): голота, німота; -анн(я), -енн(я), -інн(я): змагання, бачення, світання, розуміння. Ознакою власне української лексики є подовження попередніх приголосних в іменниках середнього роду на -я: гілля, волосся, знання, безлюддя, завзяття, зусилля. За допомогою суфіксів -ик (вогник, столик), -очок, -ечок, -инк(а), -оньк(а), -еньк(о), -онькіо) (кілочок, вершечок, батечко, голівонька, рученька, серденько), -ц(е) (віконце, слівце), -ячк(о) (пір'ячко, сміттячко) утворюються слова зі значенням здрібнілості та пестливості. За допомогою суфіксів -уват(ий), -юват(ий), -овит(ий), -езн(ий), -анн(ий), -есеньк(ий), -юсіньк(ий) утворюються власне українські прикметники: довгуватий, синюватий, талановитий, грошовитий, довжелезний, невблаганний, нездоланний, тонесенький, малюсінький, білюсінький. До власне українських слів належать також ті, що утворені за допомогою префіксів су- (сузір'я, суміш), перед-(передвісник, передмова), між-, межи- (міжгір'я, межиріччя), по- (поверх, подвір'я), прі- (прізвище, прізвисько, прірва). Власне українськими є також слова, утворені за допомогою часток аби-, де-, бозна-, хтозна-, будь-, -небудь, -сь, ні-: абихто, абищо, дехто, деколи, бозна-хто, бозна-де, хтозна-який, хтозна-як, будь-який, будь-де, хто-небудь, де-небудь, хтось, десь, ніхто, ніде. До власне українських належать прийменники (біля, від, з, серед, посеред, між, поміж, під, попід, задля, коло, навколо, проміж, щодо, з-під, з-над, з-перед, з-поза, з-поміж), сполучники (та, але, бо, чи, аби, щоб, проте, зате, якби, якщо, як, немов, наче, начебто, мов, мовби, мовбито, ніби, нібито, дарма що, ледве, ледь, тільки, щойно), частки (хай, нехай, невже, хіба, тільки, ось, це, майже, таки, саме, хоч би, ані), модальні слова (можливо, звичайно, зрозуміло, безумовно, безперечно, здається, ймовірно, мабуть, певно, напевне), вигуки (цить, геть, овва, лишенько, лелечко, цур, пек, добридень).

11)Лексичні запозичення

Мова збагачується не лише завдяки розвиткові багатознач­ності слів і постійному творенню нових лексем, а й за рахунок запозичень. Запозичення полягає в засвоєнні слів однієї мови іншою. Відносно того, якими шляхами запозичуються слова, за­позичення бувають: прямі — з мови в мову: стьожка, хвороба, повидло, ковадло запозичені безпосередньо з польської; башлик, сарай, ка­рий — із татарської; опосередковані — через інші мови: індійське sakkhara — арабське sukkar — італійське zuchero — німецьке Zucker — українське цукор; тюркське ходжа — російське хозяин — українське хазяїн. Відносно того, яким способом запозичуються слова, запо­зичення бувають: усні: левада, лиман, корабель, квасоля, огірок — із грецької; базар, гарбуз, казан, тютюн — із татарської; книжні: аудиторія, олімпіада, пюпітр, бюро. Усні запозичення завжди краще пристосовані до законів мови, ніж книжні. За ступенем адаптації розрізняють: засвоєння — слова, що вже повністю фонетично й грама­тично пристосувалися до української мови; наприклад, у запозичених колись словах дріт, колір, папір, як і в неза-позичених, відбувається чергування голосних; колишнє французьке слово пальто відмінюється, як і будь-яке українське: пальта, у пальті і т. д.; не відчуваємо іншо­мовного походження в запозичених словах левада, лиман, базар, кавун; власне запозичення — слова, у яких процес фонетичного й граматичного пристосування ше не завершився; наприклад: бюро, журі, ательє, тротуар — із французької мови; джен­тльмен, траулер — з англійської; бухгалтер, ландшафт — із німецької; такі слова мають невластиві українській мові сполучення звуків, форми; кальки — поморфемні переклади слів; наприклад, україн-. ське свідомість — це переклад морфем латинського соп-scientia, де соп- за значенням дорівнює українському префіксові з-, a scientia означає «знання, відомість»; за -. англійським зразком half-back утворено українське півза­хисник; запозичення значень — українське слово набуває значення, . яке має його іншомовний відповідник; наприклад, політичні поняття правий, лівий запозичено з французької мови — droit, gauche: у часи французької буржуазної революції в Конвенті помірковані жирондисти сиділи праворуч, а при­хильники радикальних дій монтаньяри — ліворуч; словотвірні запозичення — використання іншомовних мор­фем; наприклад, грецький елемент теле- «далеко» увійшов до таких українських слів, як телебачення, телезв 'язок, те­лепередача, телеприймач, телеустановка, телеуправління; варваризми — слова з особливо виразними ознаками іншо-мовності; наприклад: олрайт, о'кей — з англійської; мерсі, тет-а-тет — із французької; екзотизми — слова для позначення екзотичних, незвичай­них реалій, для яких у мові немає назв: кімоно, чалма, сак­ля, аул, меджліс, хурал. Коло значень запозиченого слова різко звужується. На­приклад, англійське слово jazz, крім «джаз», означає ше й «грубий», «гротескний», «кричущий»; французьке слово ргіх, від якого походить приз, означає «ціна», «вартість», «цінність», «нагорода», «премія»; німецьке слово Flanke, крім «фланг», оз­начає «бік у тварини», «сторона», «схил», «край поля», «бічна поверхня». Іноді значення запозичених слів може змінюватися. На­приклад, у давніх греків слово епіграф означало «напис на па­м'ятнику», в українській мові — «цитата перед твором»; анг­лійське слово wagon, яке через німецьке чи французьке посе­редництво потрапило в українську мову зі значенням «вагон», в англійській мові означає «фургон», «віз», «дитяча коляска», «товарний вагон», «вагон-платформа», «вагонетка», але не «ва­гон» у нашому розумінні (поняття «вагон» в англійській мові позначається словом carriage). Іншомовні слова в мові, яка запозичує їх, втрачають внут­рішню форму, тобто стають немотивовані. Наприклад, анг­лійське слово marketing, що дослівно означає «торгівля» і вжи­вається в нашій мові як маркетинг, складається з кореня mark-(одне зі значень — «тавро», «фабрична марка»), суфікса -et-(market означає «ринок», «збут», «купувати») та суфікса з уза-гальнювальним значенням -ing. Значення цього слова в англій­ській мові випливає з його складових частин. В українській мові воно немотивоване, стоїть поза зв'язком з іншими слова­ми й поняттями і є незрозумілим. Тому запозичення іншо­мовних слів без крайньої потреби — явище небажане. Слова, запозичені з інших мов, не завжди пристосовані до фонетичних законів української мови. Вони навіть пи­шуться за іншими правилами, ніж українські. Тому для пра­вопису важливо вміти розрізняти запозичені й незапозичені слова: а) майже всі слова, які починаються на а, є, і більшість на і — іншомовного походження: абітурієнт, абстракція, автомобіль, адміністрація, аеродром, аукціон; евакуація, економіка, експеримент, електрика, ефективний; ідеоло­ гія, інтеграція, інфраструктура, історія; б) ншомовного походження є слова, що мають звук ф: фабрика, факультет, фарфор, феєрверк, фешенебельний, форма, фунікулер, футбол, графік, сифон, торф (винятки: Фастіві форкати); в) в іншомовних словах бувають збіги голосних: біографія, ваучер, віртуозний, гіацинт, океан, поезія, радіо, сеанс; в українських — вони можливі лише на межі значущих частин слова, найчастіше префікса й кореня: виорати, заозерний, наодинці, наосліп, зауважити, самоочисний, кароокий; г) іншомовним словам властиві важкі для вимови збіги приголосних: бургомістр, демонстрант, комплект, матч, пункт, сандвіч, тембр, тюбінг, умбра, циліндр; г) в іншомовних словах не чергуються о, є з і та немає випадних о, є, як в українських: бетон — бетону (пор. українське дзвін — дзвону), ваніль — ванілі (пор. сіль — солі), бюлетень — бюлетеня (пор. день — дня), катер — катера (пор. вітер — вітру), тон — тону (пор. сон — сну); але є чимало й українських слів, у яких голосні не чергуються й не випадають: тінь — тіні, ліс — лісу, мороз — морозу, берег — берега, приятель — приятеля; д) в іншомовних словах рідко виділяються префікси й су­фікси, а корінь може мати три та більше складів (на відміну від українських слів, у яких корені одно-, рідше двоскладові): вітамін, гіпотеза, дисципліна, температура, характер; якшо ж і виділяються префікси й суфік­си, то вони відмінні від споконвічних українських: асоціація, дисоціація; експорт, імпорт, тран-порт; дез-організація, реорганізація; демонст-ант, демонстр-ація, арбітраж; є) частина іншомовних слів із кінцевим голосним не від­мінюється: амплуа, комюніке, шосе, журі, таксі, ескімо, , рагу, кенгуру, інтерв'ю. Надмірне, бездумне вживання іншомовних слів робить мову малозрозумілою, перетворює її на жаргон і, крім того, руйнує її систему, розхитує усталені закони. Тому мова посту­пово очишає себе від непотрібних запозичень (в українській мові тепер майже не вживаються слова аероплан, голкіпер, хав­бек тощо). Свідоме прагнення не допускати запозичень у мову й позбуватися їх називається пуризмом (від лат. purus «чистий»). Свого часу пуризм сильно виявився в німецькій, чеській, ісландській мовах, тепер у Франції на державному рівні став­ляться перепони засміченню французької мови іншомовними словами. В Україні у 20-х pp. XX ст. була зроблена спроба на­близити книжну мову до народної, але тодішнє державне ке­рівництво перешкодило цьому. Якщо є дві назви — українська й іншомовна, то перевагу слід надавати українській. Вона завжди зрозуміліша, милозвучніша, легше запам'ятовується. Наприклад, краще сказати вихідний, ніж уїкенд; образ, ніж імідж; нестача, ніж дефіцит; чинник, ніж фактор; відшкодування, ніж компенсація; торгівля, ніж маркетинг; відповідник, ніж еквівалент; вада, ніж дефект; оплески, ніж аплодисменти; обрій, ніж горизонт; велетенський, ніж. гігантський; поважний, ніж. респектабельний; продовжений, ніж пролонгований і т. д. Щоправда, іноді іншомовне слово і його український від­повідник можуть різнитися відтінками чи обсягом значення. Наприклад, коли йдеться про офіційне відвідання, вживають слово візит, а не відвідини. Різні відтінки значення мають слова повідомлення, звіт {рапорт; ухвала і резолюція (останнє оз­начає ще й напис службової особи на заяві, доповідній записці тощо); вигідний, зручний і комфортабельний (останнє має ще й значення «затишний»). Є чимало іншомовних слів, які не мають точних українських відповідників: абстрактний, аварія, валюта, варіант, жетон, економіка, інститут, конкурс, копія, ліміт, ломбард, медаль, організація, практика, приватний, регулярний, стан­дарт, суб'єкт, транспорт, факт, фонд, центр, штабта ін. Українська мова в різні часи більшою чи меншою мірою запозичувала слова із слов'янських мов — давньоболгарської, польської й російської; з античних мов — грецької й латинської, з тюркських мов та із західноєвропейських — французької, німецької, англійської, італійської тощо.

12)Лексика української мови з погляду сфер уживання

За сферами вживання словниковий склад української мови поділяється на за­ гальновживану і спеціальну лексику, або лексику обмеженого вживання. Загальновживану лексику називають ще загальнонародною. До її складу нале­ жать слова, використовувані всіма носіями літературної мови. Це назви предметів побуту (двері, човен, молоток, вікно, чоботи, сорочка, стіп, відро), процесів труцової діяльності [нести, різати, пекти, читати), явищ природи (дощ, сніг, мороз, вітер), людей, звірів, птахів, риб, рослин (дочка, мати, діти, голуб, ластівка, окунь, щука, калина, верба), кольорів, смаків, почуттів (зелений, солодкий, радість, жаль), розміру, ваги (великий, важкий), військових понять (військо, куля, зброя), понять культури (пісня, книга, мелодія), суспільно-політичних понять (держава, народ), чисел (два, п ятдесят) тощо. Використання цих слів нічим не обмежене, вони становлять актив­ ний словник української мови і використовуються у всіх стилях, тому називаються стилістично нейтральними. Крім основного лексичного фонду української мови, є слова, використання яких обмежене або територією, або тією чи іншою сферою науки, техніки, мистецтва, виробництва. Такі слова належать до пасивного словника, використовуються лише в певних стилях і тому називаються стилістично маркованими. Це діалектна лексика, терміни, професіонапізми, жаргонізми. Близькими до жаргонізмів є арготизми (від франц. аг%оі — замкнутий) — слова, які зазнали навмисних змін вставленням складів, додаванням звуків тощо з метою утаєм­ ничити, зробити незрозумілим для інших їхній смисл. Наприклад: дулясник — вогонь, ботень — борщ, зивро — відро, хаза — хата, морзуля — цибуля. До пасивної лексики належать також застарілі слова (архаїзми та історизми) і неологізми. Стилі української мови мають своєрідні лексичні ознаки, спеціально дібрані лек­ сичні засоби, або стилістично забарвлену лексику. Основу всіх стилів становить міжстильова (або нейтральна) лексика, вона зрозуміла для кожного. Стилістично забарвлена поділяється на лексику усного мовлення, лексику писемного мовлення, офіційно-ділового, публіцистичного та наукового стилів. Окрему групу становить емоційна лексика — слова з позитивним чи негативним забарвленням (білявенький, дубище, хлопчисько). В уснорозмовному стилі виділяють також просторічні слова (бовдур, роззява, телепень, беркицьнутися).

Діалект, або наріччя, — великий підрозділ мови, що об'єднує групу говірок, пов'язаних між собою рядом спільних явищ, невідомих іншим говіркам. Українська загальнонародна мова має три такі наріччя: північне, південно-західне й південно-східне. Північне наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей. Фонетичними особливостями цих говірок є дифтонги (двозвуки) уо, уе, уи, уі на місці і в нових закритих складах у літературній мові: вуол, вуел, вуил, вуіл (літ. віл), двозвук іе на місці колишнього ѣ, якому в літературній мові відповідає і: ліес, сіено — ліс, сіно; тверда (проти м'якої в літературній мові) вимова звуків р та ц: бура, рад, трох, хлопец (літ. буря, ряд, трьох, хлопець). Як і в літературній мові, в говірках цього наріччя дзвінкі приголосні в кінці слова та складу не оглушуються: бабка, лад, хліеб. З морфологічних ознак слід відзначити закінчення -у в давальному відмінку однини іменників другої відміни (батьку, брату), збереження давнього закінчення -є в іменників середнього роду (насінне, зіллє), нестягнену форму прикметників {зеленая, високиє). Лексичні та семантичні діалектизми північного наріччя: кабиця — «літня піч у дворі або в садку», пуд — «страх», товар — «худоба» тощо. Південно-західне наріччя поширене на території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопільської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області, південної частини Житомирської області, західної частини Черкаської та північної частини Миколаївської областей. Говірки цього наріччя мають низку специфічних рис порівняно з літературною мовою. У фонетиці — це вимова ненаголошеного о як у (курова, чулувік); тверда вимова р (бурак, зор'я, пор'ядок); метатеза в словах на зразок кирвавий, кирниця (літ. кривавий, криниця); неподовжений приголосний в іменників середнього роду (житє, весілє); оглушення дзвінких приголосних у кінці слова і складу (шипка, перелас); у деяких говірках шиплячий призвук у вимові м'яких свистячих звуків (с^шміх, ц^чвіт). Дуже багато відмінностей у наголошуванні слів: пíду, підéмо, дровá, пúтання, тáблиця, бýла, нéсла й ін. (літ. підý, пíдемо, дрóва, питáння, таблúця, булá, неслá). У морфології — закінчення -ов в орудному відмінку однини іменників першої відміни (водов, горов); -ови в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду другої відміни (батькови, сватови); перехід м'якої групи прикметників до твердої в більшості говірок (верхний, синий); уживання минулого часу замість інфінітива в складеній формі майбутнього часу дієслів (буду брав, буду носив) тощо. Чимало лексичних діалектизмів: лилик — «кажан», шмата — «білизна», бадьо — «дядько». Південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську області, Крим, південно-східні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну частину Миколаївської областей. До цього наріччя належать говори Середньої Наддніпрянщини, що лягли в основу літературної мови. В основному лексична, морфологічна, фонетична структура південно-східного наріччя збігається з відповідними структурами української літературної мови. Проте в деяких говорах цього наріччя є відмінності морфологічного (ходе, носе, ходю, носю) та лексичного плану (мазати — «білити», пакіл — «кілок»), що не стали надбанням літературної мови. Діалектизми — це слова, поширення яких обмежується територією певного наріччя (діалекту). Діалектизми бувають лексичні, етнографічні, семантичні та ін. Лексичними діалектизмами вважаються слова говору, що називають поняття, для позначення яких у загальнонародній мові використовуються інші назви. Найбільше таких слів серед повнозначних частин мови: бараболя — «картопля», когут —«півень», блават — «волошка», нецьки — «ночви», тайстра — «торба», ляскавиця — «грім», таний — «дешевий», банітувати — «лаяти», банувати — «шкодувати», желіпати — «кричати», ачей — «може». Етнографічні діалектизми є назвами місцевих реалій, невідомих або невикористовуваних за межами певного говору. Як правило, це назви одягу (гуня — «жіноча свитка», каптур — «очіпок», черес — «широкий шкіряний пояс», бебешка — «вид кофти»), назви страв місцевої кухні (жур — «страва з вівсяного борошна», каварма — «страва з баранини», потрібка — «страва з подрібненої печінки»), назви житлових і господарських приміщень та їхніх частин, знарядь праці, предметів побуту тощо (папера — «великий кошик з верболозу на овочі», підря — «полиця під покрівлею в гуцульській хаті», колиба — «чабанська або лісорубська хатина»), назви, пов'язані з місцевим мистецтвом (дримба, трембіта, флояра), з місцевою демонологією (мольфар — «чаклун», арідник — «злий дух», мавка — «лісова русалка»). Семантичні діалектизми — слова загальнонародної мови, які в місцевих говорах відрізняються значенням (вино — «виноград», масть — «жир», квасок — «щавель», базар — «майдан», губа — «гриб», струк — «перець», гірчиця — «перець»). Діалектизми не використовуються в науковому та офіційноділовому стилях, крім тих випадків, коли вони є предметом опису та вивчення (у таких науках, як діалектологія та етнографія). У художній літературі та (хоч і значно рідше) в публіцистиці вони вживаються з метою кращого відображення місцевого побуту, колориту, змалювання пейзажу, для мовної характеристики героїв: «Туго росла дитина, а все ж підростала, і не стямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і невідоме нікому або без причини кричить. Гачі на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить. Тоді мати виймала люльку з зубів, замахнувшись на нього, люто гукала: — Ігі на тебе! Ти, обмініннику. Щез би у озеро та в тріски!.. І він щезав. Котивсь зеленими царинками, маленький і білий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався у темний ліс, де гаджуги кивали над ним галузками, як ведмеді лабами» (М. Коцюбинський). Діалекти є невичерпним джерелом збагачення літературної мови. Завдяки творчості майстрів українського слова чимало діалектизмів стало надбанням загальноукраїнського красного письменства. Проте без потреби вживати діалектну лексику не слід, оскільки невмотивовано й невдало використані діалектизми засмічують літературну мову, роблять її незрозумілою, важкою для сприймання.

Кожна галузь науки, техніки, виробництва, мистецтва має специфічну термінологію.

Розрізняють такі основні групи термінологічної лексики:

а) математичну (множення, кут, дільник, квадрат, частка);

б) фізичну (молекула, електрон, калорія, енергія, вольт);

в) електротехнічну (контакт, струм, заземлення, ізоляція);

г) радіотехнічну (антена, радіоцентр, радіоприймач);

д) літературознавчу (драма, поема, анапест, сюжет, персонаж);

е) лінгвістичну (фонема, фонологія, афікс, іменник, сполучник, синтаксис, лексикологія, пароніми, діалект, метатеза, гіпотаксис, парадигма);

є) філософську (об'єкт, базис, діалектика);

ж) фінансову (банк, кредит, дебет, баланс, фінансувати);

з) хімічну (азот, водень, кисень, іонізація, хімічна реакція, оксиди);

і) біологічну (рецептор, клітина, тичинка);

к) медичну (хірургія, ін'єкція, пеніцилін, грип, термометр);

л) музичну (соло, тріо, квінтет, октава, балалайка);

м) морську (катер, боцман, кубрик, капітан);

н) залізничну (купе, експрес, провідник, тамбур, начальник

потягу);

о) спортивну (футбол, тайм, гол, аут, шахи, гросмейстер,

шах, ферзевий дебют).

Професіоналізми — слова й живомовні звороти, властиві мові людей певного фаху. Оскільки професіоналізми вживають на позначення спеціальних понять лише в царині того чи іншого фаху, ремесла, промислу, вони не завжди відповідають нормам літературної мови. Професіоналізми виступають як неофіційні (отже, експресивно забарвлені) синоніми до термінів. Вони ніби деталізують загальновідомі назви. З-поміж професіоналізмів можна вирізнити науково-технічні, професійно-виробничі, просторічно-жаргонні. Вони доволі різноманітні щодо семантичних характеристик

Особливості професійної лексики [ред.]

На відміну від термінів, професіоналізми не мають виразного наукового визначення й не становлять цілісної системи. Якщо терміни — це зазвичай абстрактні поняття, то професіоналізми — конкретні, тому, що детально диференціюють ті предмети, дії, якості, що безпосередньо пов'язані зі сферою діяльності відповідного фаху, для прикладу:

• слова та словосполуки, притаманні мові моряків: кок (кухар), камбуз (кухня), кубрик (кімната відпочинку екіпажу), бак (носова частина корабля), чалитися (приставати до берега), ходити в море (плавати), компа́с, Мурма́нськ, рапо́рт тощо;

• професіоналізми працівників банківсько-фінансової, торговельної та подібних галузей: зняти касу, підбити, прикинути баланс, тверда валюта (стабільний курс), відмивання грошей (легалізація протизаконних коштів), брудні гроші (протизаконно отримані кошти);

• назви фігур вищого пілотажу: штопор, бочка, петля, піке й інше;

• професіоналізми користувачів ПК: мама (материнська плата), клава (клавіатура), скинути інформацію (переписати), глюк (збій програми), вінт — вінчестер (твердий диск накопичування інформації);

• професіоналізми музикантів, наприклад: фанера (фонограма), ремікс (нова версія відомої мелодії), розкрутити (розрекламувати пісню, ім'я).

Використання [ред.]

Здебільшого професіоналізми застосовують в усному неофіційному мовленні людей певного фаху. Виконуючи важливу номінативно-комунікативну функцію, вони точно називають деталь виробу, ланку технологічного процесу чи певне поняття й у такий спосіб сприяють ліпшому взаєморозумінню. У писемній мові професіоналізми використовують у виданнях, призначених для фахівців (буклетах, інструкціях, порадах).

Професіоналізми використовують також літератори, щоб створити фаховий колорит, відтворити життєдіяльність певного фахового середовища у своїх творах.

В офіційно-діловому стилі мовлення професіоналізми вживають із певними застереженнями.

13)Перейти до: навігація, пошук

Активна і пасивна лексика української мови — два шари лексики, наявність яких зумовлена такими основними чинниками, як поява нових слів і вихід з ужитку слів, що позначали старі явища й реалії.

Активна лексика [ред.]

Активна лексика становить ядро словникового складу мови. Вона об'єднує як споконвічно українські слова, так і численні групи запозичених слів. Головна її ознака — регулярне використання у сфері діяльності людини.

Зокрема слова хліб, молоко, яблуко, дорога, тролейбус, повітря, дочка, дощ, великий, солодкий, читати, тут тощо — загальновживані слова, використовуються у побуті. Проте до активної лексики належать і такі слова як синус, косинус, діагональ, перпендикуляр, префікс, іменник, речення, кома, кут — терміни. Активна лексика — це слова, які часто часто вживаються в повсякденному спілкуванні. Вони зрозумілі для кожного члена мовного колективу. Це загальновживані слова (хліб, сіль, гіркий, добрий, іти, бігти) та широковідомі терміни (нація, діаспора, принтер, квартет).

Пасивна лексика [ред.]

Пасивна лексика — слова, які вийшли або виходять з активного вжитку, а також нові слова, недавно створені чи запозичені з інших мов — неологізми.

Неологізми [ред.]

Серед неологізмів в українській мові зараз є такі слова як геном, клонування, клон, менеджмент, логістика, віртуальний, інтерактивний, іміджмейкер.

Кожне слово на час своєї появи було неологізмом. Наприклад, свого часу слова метрополітен, космодром, телебачення, місяцехід були неологізмами. Проте тепер ці слова стали звичайними і до неологізмів їх більше не зараховують.

Поряд із звичайними є семантичні неологізми — слова, що раніше існували у мові, проте з часом набули інших значень. Наприклад народний депутат.

Нові неологізми творяться за наявними у мові моделями. Так, за зразком біологія, геологія, зоологія утворилися слова вірусологія, дельфінологія, спелеологія… За зразком атмосфера, стратосфера утворено слово біосфера і так далі.

Є також і авторські словотвори. Наприклад вірш Івана Драча:

Бабусенько, бабулиня, бабусенція. Ой гаряча, ой бабулик, ой-ой-ой-єчки.— Ляпотить, хлюпотить у ночовоньках Дівулиня, дівчина, дівогоренько, А бабуся так і вештається, ой-я, А бабище все шупортається, ой-я, З кочергами, з баняками, банячищами… Внучка, внученька, студентонька Спить у баби на ряднищі, на рядні Під кожухом, кожушиськом, кожушариськом. На лежанці в цмоки цмокає, аж оєчки. (Випадає їй казьонний дім, І валет бубновий в нім, Туз хрестовий заберу, Швидше вже сама помру…) А дівуля, дівчинина, дівувальниця До кожуха, кожушенька так і горнеться, А бабуся, бабулиня, бабусенція До дівчиська, дівчиииська так і тулиться — Сиротина ж, сиротуля, сиропташечка, Бабумамця, бабутатко, бабусонечко…

Авторські неологізми [ред.]

Авторські або індивідуальні неологізми є поширеним явищем в українській літературі.

Інивідуально-авторські неологізми рідко переходять у загальновживану лексику. Як правило, вони надовго зберігають забарвлення образної індивідуальності й доречні тільки в окремих творах, де виконують певну художню функцію.

Неологізми окремих сучасних українських письменників:

• Андрія Малишка:

• огнепоклонники, злотоголово

• Дмитра Павличка

• лебедіють

• Павла Тичини:

• аеропланити, багряноводний, бистрозір, брунькоцвіт, вічнодумний, сонцеприхильник, яблуневоцвітно, ясно-соколово

• Ліни Костенко:

• золотаве звечоріння, стрімголова малеча, одкам'янійте, статуї античні, пензлі боговгодні

• Василя Стуса

• спогадування, сніння, серцеокий, самозамкнений, стотривожна душа, на цих всебідах, усевитончуваний зойк

• Михайла Стельмаха

• місяць-білогривець, підсмуток очей, нездужжя, пора зацвітать і одцвітать, зашовковитися, піднебесність

• Олеся Гончара

• рожеве клубовиння, надвечірність, гороїжиться берег, двигіт ударів, протисезонно.

Деякі зі створених письменниками неологізмів увійшли до загальновживаних слів. Найбільше це стосується літераторів 19 століття і першої половнини 20:

• Старицький М.

• мрія, майбутнє, крок

• Франко І.

• поступ, чинник

• Олександр Олесь

• прагнути

• Винниченко В.

• незграбний, бруд, окремий

• М. Рильський

• розкрилитися

• М. Стельмах

• всніжити

• Н.Куцярський Мороженкіна-як шось таке дуже хороше чи приємне.

Абревіатури [ред.]

Порівняно нове явище у розвитку мов — абревіатури. Позитивною рисою цього виду лексики є те, що та сама кількість інформації передається набагато меншою кількістю букв чи звуків. Наприклад, замість Українське державне об'єднання для продажу сільськогосподарської техніки, запасних частин, мінеральних добрив та інших матеріально-технічних засобів, організації ремонту й використання машин вживається Укрсільгосптехніка.

Застарілі слова [ред.]

Архаїзми [ред.]

Архаїзмами (від грец. άρχαίοζ — старовинний, давній) у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. У точнішому розумінні до архаїзмів належать слова, «що називають такі предмети чи поняття, які самі по собі аж ніяк не застаріли, але для позначення яких тепер користуються іншими словами». Від інших застарілих слів, зокрема історизмів, архаїзми таким чином відрізняються тим, що мають у сучас­ній мові синоніми. Усі наявні в мові архаїзми поділяються на окремі типи. За класифікацією, поданою в довіднику сучасної української мови, таких типів виділяється П'ять: 1. Власне лексичні архаїзми — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: рать — військо, уста — губи, рот, перст — палець. 2. Лексико-словотворчі архаїзми відрізняються від сьогоднішніх відповідників суфіксами або префіксами: вої — воїни, шкатула — шкатулка, коляса — коляска. 3. Лексико-морфологічні архаїзми характеризуються застарілою граматичною формою: роль — роля, читає — читаєши, моліться — молітеся, сини — синове. 4. Лексико-фонетичні архаїзми від сучасних назв різнять­ся однією чи двома фонемами: поет — піїт, злато — золото, ріжний — різний. 5. Лексико-семантичні архаїзми — застарілі значення слів, які тепер уживаються з іншими, сучасними значеннями: живот (життя), язик (мова, народ), мир (громада, світське життя). В художніх творах архаїзми можуть використовуватись з метою: 1) відтворення історичного колориту тієї доби, про яку йдеться у творі, наприклад: «А паче всього він хоче, — тут сотник обернувся до Замойського, — він хоче, щоб козацтву реєстровому якнайскорше таки виплатили державне утри­мання» (І. Ле); 2) мовної характеристики особи, яка говорить, наприк­лад: «Мир дому і живущим в ньому, — сказав Балабуха, обнявши отця Степана» (І. Нечуй-Левицький); 3) надання мові відтінку урочистості, схвильованої під­ несеності над звичайною, побутовою формою вираження, наприклад: «Світе вольний, несповитий» (Т. Шевченко); «Що ти за сила єси?» (П. Тичина); 4) створення комічного враження, наприклад: «Турн тяжку боль одоліває, к Енею руки простягає і мову слезную рече…» (І. Котляревський). 

Історизми [ред.]

Історизмами називаються слова, застарілі через те, що вийшли з ужитку ті предмети, які вони позначали, наприклад: мушкет, кунтуш, опанча, шеляг, челядь, отрок і т. д. З цієї ж причини історизми інколи називають матеріальними архаїзмами. На відміну від останніх історизми не мають у сучасній мові синонімів. Історизми трапляються переважно в худож­ніх творах історичної тематики, де вони позначають реалії доби, про яку йдеться, а також слугують засобом відтворення колориту мови тих часів, наприклад: «І була під Києвом січа велика. Стріли закрили сонце, а від тупоту копит, іржан­ня коней і брязкоту заліза не чути було людського голосу. Ціла орда з ханом Отроком прийшла під Київ. <…> Хоч як завзято натискали половці, хоч як підбадьорював їх Отрок, сам ідучи попереду й пускаючи стрілу за стрілою до руських панцирів, хоч бурею літав він з своїм бун­чуком від одного крила війська до другого — але стояла Русь, мов стіни святої Софії. Половецькі стріли застряга­ли в руських кольчастих телягах, списи ламалися об щити непроступним муром» (Л. Мосендз).

14) Лексика мови з погляду експресивно - стилістичної точки зору, поділяється на міжстилеву, розмовно-побутову і книжкову. 1. Міжстилева лексика Багата своїми виразними можливостями і семантичною ємністю, лексика мови являє собою складне і різноманітне явище не тільки з погляду походження, соціально-діалектного характеру і важливості в загальній системі мови, але і з погляду експресивно-стилістичної. Стилістичні розшарування лексики і розходження слів по експресивному фарбуванню тісно зв'язане з тим, що мова являє собою сукупність декількох стилів, різних по тим мовним засобам і прийомам (у першу чергу лексичними), що беруться для висловлювання визначеного змісту. Застосування тих, а не інших засобів мови обумовлюється, як відомо, тією областю і ситуацією, у якій розгортається мовне спілкування. Мета повідомлень, що ставить перед собою той що говорить чи пише, змушує його відбирати з загальнонародної мови таку лексику, що була б найбільш діюча, найбільш виразна, найбільш придатна для поставленої задачі. Саме тому кожний зі стилів мови характеризується визначеною системою лексичних засобів. Класифікація лексики з її стилістичної сторони звичайно ускладнюється її класифікацією з погляду експресивної. Це зовсім природно, тому що кожен стиль має свої, йому лише властиві експресивні особливості. Ясно, наприклад, що такому стилю, як науковий, буде далека емоційно пофарбована лексика; навпроти, для стилю художньої літератури така лексика буде одним з найбільш характерних ознак. У переважній більшості випадків саме емоційна характеристика слова й експресивні особливості визначають його стилістичне вживання. З погляду експресивної, слова поділяються на розряди і групи по їх експресивному фарбуванню, що поясняється тим, що в слові іноді спостерігається не тільки вказівка на будь-яке явище дійсності, але і висловлюється відношення розмовника до цього явища. Саме супровід назви визначеним оцінним моментом і створює в слова те чи інше емоційно-експресивне фарбування (презирство, несхвалення, зневагу, жарт, іронію, ласку). З погляду експресивно-стилістичної, у лексиці мови виділяють такий шар слів, що є міжстилевим, що має застосування у всіх стилях мови, і являє собою розряд слів експресивно не пофарбованих, емоційно нейтральних. Міжстилеві слова є назвами життєво важливих явищ дійсності без будь-якої їхньої оцінки - це чисті найменування предметів, якостей, дій: wind, a flower, night, to run, to fly, red, good, a dog, a person, to think, to know, beautiful. З огляду на експресивну нейтральність такої лексики, її нерідко називають нейтральною лексикою. 2. Розмовно-побутова лексика Розмовно-побутова лексика вживається в невимушеній бесіді. Вживання її в писемній мові обмежено стилями художньої літератури і публіцистики, де вона використовується з визначеними художньо-виразними цілями. Всіляке вживання розмовно-побутової лексики в книжковій мові додає даному контексту розмовний відтінок, і розмовно-побутові слова відчуваються в ньому як елементи, якщо йому зовсім не далекі, так принаймні сторонні. Розмовно-побутова лексика поділяється на 2 розряди: загальнонародну розмовно-побутову лексику розмовно-побутову лексику, чи соціально диалектно обмежену. Це - діалектизми. Розмовні професіоналізми й арготизми. Серед лексичних шарів обмеженого вживання, що є лексичними факторами мови, однієї будь-якої групи людей, іноді дуже широкої, особливе місце належить лексиці діалектної. Під діалектною лексикою маються на увазі такі слова, що не входять у загальнонародну лексичну систему, а є приналежністю одного чи декількох діалектів мови. Діалектна лексика є лексикою позалітературною, лексикою усної розмовно-побутової мови будь-якої частини народу, об'єднаного територіальною спільністю. Діалектизми, що вживаються в художній літературі, усвідомлюються як чужі і сторонні літературній мові, своєрідні мовні інкрустації, вживані звичайно у визначених стилістичних художньо-виразних цілях.

Наприклад: Babbie - маля Chaw - плямкання Chop-chop - швидко Emmat - мураха Flasket - кошик для білизни Fleet - дрібний Всередині діалектної лексики можна намітити кілька типів слів в залежності від того, що відповідає тому чи іншому діалектному слову в літературній мові. З цього погляду в ній виділяються власне лексичні діалектизми, лексико-фонетичні, лексико-словотворчі, семантичні й етнографічні. Професіоналізми Прфесіоналізми — це слова, що є приналежністю мови визначеного колективу, що об'єднаний будь-якою виробничою діяльністю, чи спеціальністю чи професією. У їх склад входять словникові одиниці, відомі не всьому народу, і вживані однією будь-якою професійною групою (медичні працівники, юристи, моряки). Професіоналізм позначає спеціальні поняття, знаряддя чи продукти праці, виробничі процеси. Тому їх іноді називають спеціальними словами чи термінами. От кілька прикладів професіоналізмів: Ab domen- черевна порожнина (мед.) Abscess - раковина в металі (тех.) Barbarize - засмічувати мову варваризмами Biopsy - біопсія (мед.) Bleeder - запобіжний клапан (тех.) Debtor - дебет (бухг.) Demandant - позивач (юридич.) Parol – той, що не міститься в документі за печаткою (юридич.) Mast-head - щогли (мор.) Membrane - діафрагма (тех.) Moulding - виливок (тех.) Panzer - бронетанкові війська (воен.) Sanction - передбачена законом міра покарання (юрид.) Як і діалектизми, професіоналізми складають такий шар слів лексикі мови, сфера вживання яких є обмеженою. Однак вони серйозно відрізняються від діалектизмів: сфера їхнього вживання обмежена не териториальністю, а соціально; вони входять до складу лексики літературної мови. У ряді випадків сфера вживання тих чи інших професіоналізмів розширюється настільки, що вони втрачають свій особливий характер вживання і перетворюються в загальнонародні слова. Таке входження спеціальних термінів у загальне вживання порозумівається або широким поширенням спеціального предмета і поняття, або метафоричним вживанням їх для позначення раніше не називаних ними предметів і явищ дійсності. Як слова, що стали з професіоналізмів загальновживаними завдяки широкому поширенню спеціальних предметів і понять, що ними позначаються, можна назвати, наприклад, слова globe, screen. Професіоналізми вживаються звичайно в усному мовленні представників будь-якої професії, спеціальності й у науково-технічних стилях письмової мови. Можливі професіоналізми й у стилі публіцистики і художньої літератури, однак також вони можуть бути виправдані лише як визначений стилістичний засіб для зображення трудової діяльності чи мовної характеристики персоналу. Використання професійної лексики повинне бути розумним. 3. Арготизми Під арготизмами варто розуміти такі соціально обмежені у своєму вживанні слова, що є емоційно-експресивним вираженням того, що стилістично нейтрально обертається загальновживаними словами. Арготизми відрізняються від професіоналізмів наступними рисами: 1. Вони завжди являють собою слова, що є не основними, а рівнобіжними позначеннями будь-якого явища дійсності. 2. Це означає, що поруч з ними завжди існують синоніми загальнонародного вживання. Всім без винятку арготизмам присуща яскрава експресивно-стилістична зафарбованість. Внаслідок експресивно-стилістичної зафарбованості арготизми мають звичайно значно більш широке поширення і легко переходять у просторіччя, розмовно-побутову мову, не зв'язану суворими літературними нормами. Ось кілька прикладів арготизмів: Те go on a bust - to have a merry time Cow of a night - Devil of a night Gawd it is crook - God it’s unnatural! To get ones own back (on a person) - to have ones revenge Got the stuff? - Have you got the money? I have got my eyes peeled all right -1 keep my eyes open Work be hanged - До чорта роботу Dud - a useless thing When he dashed well pleased - when he wished По експресивних стилістичних властивостях арготизми аналогічні вульгаризмам. Загальнонародна розмовно-побутова лексика включає у свій склад дві групи слів: 1) Розмовно-літературну лексику, що поєднує слова розмовно-побутового характеру, що не порушують норм літературного вживання; 2) Простонародну лексику, характерну для простої невимушеної мови, не зв'язаної суворими нормами.

Від міжстилевої лексики, однаково характерної для усної і писемної мови, розмовно-літературна і просторічна лексика відрізняється своїм специфічним експресивно-стилістичним фарбуванням. Слова розмовно-побутової лексики, називаючи що-небудь, дають також і визначену оцінку називаного. Розмежовуючи в загальнонародній розмовно-побутовій лексиці лексику розмовно-літературну і просторічну, варто мати на увазі, що межі між цими розрядами дуже хиткі і рухливі й в існуючих словниках встановлені далеко не завжди. До розряду книжкової лексики входять такі стилістично обмежені і закріплені у своєму вживанні слова, що зустрічаються переважно в писемній мові. 5. Застарілі слова Зникнення в мові слів і окремих значень являє собою складне явище, що відбувається повільно і не відразу. Втрата слова чи його значення - наслідок тривалого процесу архаізації відповідного мовного факту, коли він з явища активного словникового запасу спочатку робиться надбанням пасивного словника, і лише потім поступово забувається і зовсім зникає з мови. Цей процес не являє собою прямолінійного процесу; у ряді випадків застарілі слова згодом знову повертаються в активний запас лексики мови. Природно, що велике значення в ступені застарілості того чи іншого слова й окремого значення має час виходу його з активного вживання. У великій мірі вони визначаються також: місцем даного слова з відповідним значенням у номінативній системі загальнонародної мови; первісною поширеністю слова і тривалістю споживання в складі активного словника; 3) наявністю чи відсутністю ясним і безпосереднім зв'язком з родинними словами. Наведемо кілька прикладів застарілих слів в англійській мові: Bagnio - в'язниця для рабів Bait - зупинятися в шляху для їжі BarVely - відкрито Endlong - прямо Entertain - підтримувати Errantry - пригоди мандрівного лицаря Esurient- голодний I am fear - я боюся Feign- видумувати Flatiron - праска Megrim - мігрень Meed - нагорода Meridian - опівдні Paint - рум'яна Peregrinate - подорожувати Tarpaulin - моряк Крім того, що застарілі слова різні по ступеню своєї архаїчності, вони відрізняються один від одного причинами, внаслідок яких вони застаріли. Виділяють дві основні категорії слів: историзми; архаїзми. Таким чином, чітко просліджується неоднорідність лексики мови. Слова розрізняються між собою не тільки тим, відкіля і коли вони з'явилися в мові, життєво важливі це слова чи ні, але і тим, що вони виявляються різнорідними в ряді випадків по своєму стилістичному вживанню й експресивної зафарбованості.

Уся лексика української мови із стилістичного погляду поділяється на стилістично нейтральну і стилістично забарвлену. ^ Стилістично нейтральна лексика становить основу будь-якого висловлювання. Стилістично нейтральних слів у мові переважна більшість. Це звичайні назви явищ природи (вода, сніг, вітер, злива), рослин і тварин (верба, явір, пшениця, кінь, соловей), родинних стосунків (батько, мати, брат, сестра), органів людського тіла (голова, око, брова, нога), будівель та їх частин (будинок, дах, димар), меблів (стіл, стілець, шафа), страв (борщ, каша, молоко), одягу й взуття (шапка, хустка, чоботи), знарядь і процесів праці (сокира, лопата, копати, орати), основних почуттів і станів людини (радість, гнів, сон), кольорів (зелений, синій, жовтий), дій і станів (ходити, думати, сміятися, радіти), обставин місця, часу, способу дії (вгорі, тут, вчора, тоді, швидко), числівники (один, два), займенники (я, він, такий, стільки), прийменники (в, на, з, біля), сполучники (і, та, але, або) тощо. Стилістично забарвлена лексика розподіляється певною мірою за функціональними стилями. Відповідно розрізняють: а) офіційно-ділову лексику, яка відрізняється точністю, конкретністю, максимальною уніфікованістю: заява, довідка, посвідчення, протокол, ухвала, резолюція, інструкція, наказ, розпорядження, вищезазначений, розглядуваний. б) наукову лексику, яка характеризується насамперед розвиненою термінологією, слова тут вживаються в прямому значенні, їхня семантика точно визначена й окреслена: іменник, прикметник, підмет, присудок, префікс, суфікс, сурядний, підрядний; в) лексику публіцистичного стилю, яка насичена словами на позначення суспільно-політичних явищ: державність, суспільство, громадськість, більшість, номенклатура, популізм, імідж, авангард, політичний, лівий, правий; г) конфесійну лексику, у якій переважають старослов’янізми й книжні слова, що надають висловлюванню урочистості, піднесеності: Бог, Господь, благодать, спасіння, гординя, гріх, благовістити, праведний, преподобний, непорочний, благословенний; ґ) лексику художніх творів, яка, крім того, що охоплює елементи розмовно-побутового й публіцистичного стилів, характеризується образністю, метафоричністю, переносним вживанням слів, поетизмами: передгроззя, марево, легіт, далеч, гомін, маєво, запашний, стоголосий, безмовний, рахманний, неозорий, несказанний, химерний, моторошний, тернистий, сягати, щеміти, зітхати, спрожогу, зненацька, навсібіч; д) розмовно-побутову лексику з виразними позитивними й негативними відтінками значень: матінка, матуся, донечка, водичка, смакота, малесенький, близенько, спатки, хлопчисько, бурмило, хапуга, діляга, поцупити. За емоційно-оцінним значенням стилістично забарвлена лексика поділяється на слова піднесеного плану (“високий” стиль) і слова зниженого плану (“низький” стиль). До слів піднесеного плану передусім належать: а) книжна лексика: доблесть, торжество, мисль, бентежність, благоговіння, воїн, чадо, десниця, перст, достойний, волелюбний, незборимий вікопомний, бентежити, мислити; б) поетизми: небокрай, відлуння, приваба, легіт, відлуння, могуття, борня, небокрай, розмай, блакить, дівчинонька, лебідонька, легкокрилий, золототканий, осяйний, надхмарний, гожий, линути, зоріти. До слів зниженого плану належать: а) розмовна лексика: балакати, вештатися, гультяй, діляга, читалка добряк, базіка, гульвіса, морока, панькатися, комизитися, приндитися, забрьоханий, підтоптаний, лупатий; б) фамільярна лексика — безцеремонна, розв’язна: варнякати, вшелепатися, цмокнути, директорша, чудило; в) вульгаризми: пика, морда, дурило, хамло, патякати, ляпати, жерти. Емоційне звучання деяких слів досягається за допомогою суфіксів: а) пестливих: матінка, матуся, таточко, татусь, сестриця, сеструня, дівчинонька, голубонька, зіронька, гайочок, миленький, ріднесенький; б) згрубілих: носище, бабище, хлопчисько, дівчисько, чолов’яга, п’янюга, басюра, багнюка, писака, старезний, грубезний. Нейтральні слова набувають позитивного чи негативного емоційного забарвлення, якщо їх вжито в переносному значенні: ^ 1. Позирав щораз в віконце, чи не трапиться вона, його щастя, його сонце, його зіронька ясна (П.Грабовський). 2. Якась собака винишпорила, що в листі друковане, і мене кличуть на пошту, щоб одкрити при мені листи (М.Коцюбинський). 3. А соцький, він свиня пиката, нехай минає мою хату (М.Кропивницький). Експресивна лексика може вживатися в усіх функціональних стилях літературної мови. Але найчастіше вона використовується в художніх творах і публіцистиці, а також у розмовно-побутовій сфері. Експресивна лексика надає висловлюванню більшої виразності, образності, помітніше впливає на почуття співрозмовника, читача.

15)Фразеологія як розділ науки про мову.

Фразеологією ( гр. phrases- зворот, вислів і logos - поняття , вчення) називається розділ мовознавства, що вивчає усталені мовні звороти.

Об’єктом дослідження фразеології як розділу мовознавства є стійкі вислови, їх семантика, структура, походження, роль у мові, взаємозв’язок з іншими мовними одиницями, зокрема словом і

реченням.

Фразеологією називають також сукупність усталених зворотів певної мови. Фразеологія кожної мови - це скарбниця народу, здобуток його мудрості й культури, що містить багатий матеріал про його історію, боротьбу з гнобителями й нападниками, про звичаї, ідеали, мрії й сподівання .Так, в усталених зворотах пропав, як швед під Полтавою, висипався хміль із міха та й наробив ляхам лиха звучить відгомін боротьби з чужинцями. У сталих словах казав пан кожух дам, та слово його тепле; богу слава, а попові дай сала – ненависть і зневага до гнобителів, а історія виникнення усталених словосполучень перемивати кісточки, сім п’ятниць на тиждень , ні пуха ні пера та інші піднімає завісу над звичаями, віруваннями, обрядами наших предків. Тому-то

фразеологія привертає увагу мовознавців, істориків, етнографів, філософів.

Стійке сполучення, що являє собою змістову цілісність і

відтворюється в процесі мовлення, називається фразеологізмом. Наприклад: покласти зуби на полицю; повісити носа; як рак свисне ;з вогню та в полум’я.

Фразеологізми, з одного боку, мають ознаки, спільні з словами, словосполученнями і реченнями, а з другого - відрізняються від них.

Як і слова, фразеологізми:

1) не користуються щоразу ,а відтворюються як готові, наявні в мові одиниці з певним значенням;

2) відзначаються стійкістю складу і сталістю структури;

3) часто позначають одне поняття і вступають у синонімічні зв’язки з словами;

4) виконують ту ж функцію, що й слова.

Наприклад: накивати п’ятами - втекти; пасти задніх - відставати.

На відміну від слів, фразеологізми

1) складаються із самостійних одиниць мови – слів, які найчастіше функціонують окремо та мають відповідні форми;

2) відрізняються більшою точністю значення, яке частіше, ніж у словах, супроводжується образною характеристикою.

Наприклад: пройти вогонь і воду; чужими руками жар загрібати.

Фразеологізми мають сталу конструкцію, одні й ті ж компоненти, заміна чи доповнення руйнує їх.

Фразеологічне багатство української мови.

Основні групи фразеологізмів.

З давніх - давен народ із покоління в покоління передавав усталені звороти – чудові перлини народної мудрості .Серед фразеологізмів можемо найти такі, що прийшли в українську мову ще із спільнослав’янської і давньоруської ( водити за носа , іду на ви ) і засвоєні зовсім недавно (з космічною швидкістю, потрібний як стоп – сигнал зайцю).

Немає такої ділянки, галузі життя, буття народу, які б не

характеризувались усталеними зворотами. У фразеологізмах виражаються явища розумової діяльності (ламати голову; сушити мозок; перебирати в пам’яті), психічного стану (бути на сьомому небі; сам не свій; руки опустити; на дибки ставати), взаємин між людьми (посадити в калюжу; давати прочухана; носити камінь за пазухою), стану людського організму (носом клювати ; зуб на зуб не попадає), дається оцінка людей, явищ, дій (ні риба, ні м’ясо; на розум не багатий; як сніг на голову) та інші.

Серед українських фразеологізмів є традиційні формули – власне українські каламбури (на городі бузина, а в Києві дядько; трошки гречки, трошки проса, трошки взута , трошки боса), образні порівняння (старий, як світ; чистий, як сльоза), доброзичливі побажання (великий рости; будь здорова, як вода, а багата, як земля), припрошування (гостинно просимо; чим багаті, тим і раді), різні примовки (скільки літ, скільки зим).

Велику цінність становлять прислів’я і приказки, які також належать до фразеології. Вони всебічно й багатогранно відтворюють різні сторони життя народу: возвеличують духовні цінності, таврують ганебне, висміюють вади, висловлюють співчуття, поради , вчать, наставляють і виховують людей.

Наприклад: мир та лад - великий клад; правда кривду переважить; не місце красить людину, а людина місце; скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться.

Фразеологічні звороти являють собою смислову і структурну єдність.

За ступенем структурно - семантичної спаяності можна виділити дві групи фразеологізмів: неподільні словосполучення і розкладні щодо змісту сталені звороти .

Значення частини неподільних фразеологізмів не мотивується значенням складників – слів (за вухом не свербить, на гарячому зловити, дати гарбуза), значення інших безпосередньо пов’язане із семантикою слів, що входять до їх складу (мозолити язика, знати пальці). Деякі неподільні фразеологічні одиниці характеризуються наявністю застарілих ,не вживаних у сучасній літературній мові слів і граматичних форм та відсутністю живого синтаксичного зв’язку між їх компонентами: точити ляси, зняти бучу, збити з пантелику ; от тобі й на, пиши пропало.

Фразеологічні одиниці з структурою словосполучення і речення .

До кожного фразеологізму входить,як правило, не менше двох складників. Це можуть бути повнозначні слова з службовими і без них (все тече, все міняється; решетом воду носити; серце з перцем), повнозначне і службове слово (не промах, з пелюшок , на порі) і навіть тільки службові слова (або-або, від і до, за й проти).

Структурно-граматична організація фразеологічних одиниць надзвичайно різноманітна. Проте слова в них пов’язані за правилами української граматики й усталені звороти мають структурні відповідники серед вільних сполучень слів.

За структурно-граматичним оформленням виділяють дві основні групи фразеологічних одиниць: фразеологічні одиниці , співвідносні із словосполученням і фразеологічні одиниці, співвідносні із реченням.

Фразеологічні звороти , співвідносні з словосполученнями можуть мати

структуру як підрядного, так і сурядного словосполучення, тобто такого, що складається із незалежних одне від одного слів.

Фразеологічні одиниці типу сурядних словосполучень – найчастіше поєднані сполучниками сурядності (переважно єднальними).

Фразеологізми типу підрядних словосполучень складаються, як і всі звичайні словосполучення, з головного (стрижневого) слова і одного чи кількох залежних слів або словосполучень.

Наприклад: підносити до неба; змінити гнів на милість; тримати в чорному тілі.

Головним словом найчастіше буває іменник або дієслово.

Стилістичне використання фразеологічних одиниць

Фразеологічні записи української мови , як і її лексичний склад ,

стилістично диференційовані . Серед фразеологічних звороті виділяють міжстильові та обмежені вживання у певному стилі.

Міжстильовими називаються фразеологічні звороти , що використовуються в усіх стилях мовлення. Наприклад: привертати увагу, із року в рік, робити послугу.

Міжстильові фразеологічні звороти являють собою загальновживані найменування певних предметів і явищ дійсності. Їм не властиві додаткові відтінки значення, експресивність, емоційність.

Переважна більшість фразеологічних зворотів має стилістичні особливості і є опорою образного, емоційно наснаженого мовлення. Ці усталені звороти тяжіють до певного стилю. Офіційно-ділова фразеологія – це усталені звороти ,що використовуються в документах, ділових паперах. Наприклад: оголосити догану, взяти до уваги, заслухавши і обговоривши.

Багатозначність, синонімія та антонімія фразеологічних зворотів

Є ряд фразеологічних одиниць, зокрема серед крилатих висловів, прислів’їв та приказок, які досить легко змінюють чи розширюють свої компоненти з рядів відповідної синонімії закладених в образі можливих уточнень

Джерела української фразеології .

Переважна більшість фразеологізмів, як і слів, за походженням є корінними українськими. Серед них виділяються спільнослов’янські, спільносхіднослов’янські і власне українські.

До складу української фразеології входять також усталені звороти, засвоєні з інших мов. Дуже часто це вислови, поширені в багатьох мовах світу . До складу української фразеології ввійшли висловлювання К.Маркса і Ф. Енгельса, звороти спортивних та державних документів. Найбільше засвоєно українською мовою фразеологічних зворотів з російської мови – висловлювання Леніна, російських письменників, фразеологізми з народної мови .

Широко використовуються в української мові фразеологізми античного походження – старогрецькі, староримські, усталені звороти з

західноєвропейських мов – німецької, французької, англійської, італійської та ін.

Основним, невичерпним джерелом української фразеодлогії є народна мова, якій властиві влучність, образність. Саме влучні, метафорічні вислови стають усталеними і поповнюють фразеологічні запаси мови. Особливо багато фразеологічних зворотів виробничо - професійного походження .

Ряд фразеологізмів є дотепними висловами з анекдотів, жартів та інших жанрів усної народної творчості: не до солі, вийшов пшик, ростуть груші на вербі .

У фразеологізмах відбиті спостереження над оточуючим життям, людьми, природою: жувати жуйку; розправляти крила; скриготати зубами; задирати носа .

В української фразеології віддзеркалюються найрізноманітніші сфери життя народу, його історія, культура, суспільні відносини, виробнична діяльність, морально – етичні норми, погляди, вірування, прагнення. У ряді фразеологізмів чується відгук боротьби народу з татарськими нападниками, польською шляхтою, згадуються часи козацтва, розкриваються класова невірність, боротьба народу проти панства, бюрократизм чиновників, хабарництво.

Історія багатьох фразеологічних зворотів здається загадковою і

незрозумілою. Живе людина, що добре знає свою справу і кажуть про неї : “Він на цьому ділі собаку з’їв “.А трапиться незугарний працівник , який не вміє зробити того , за що взявся , як говорять: “Зробив із лемеша швайку“, і за кожним висловом стоїть своя, цікава історія, тепер уже забута, хоч зворот живе в різних сферах сучасної людської діяльності .

Так, історія фразеологізму перемивати (перетирати) кістки (кісточки) –займатись пересудами , обмовляти кого-небудь – зв’язана з обрядом другого поховання, яке організовувалось у східних слов’ян через кілька років після смерті людини . Наші предки вважали, що покійника треба звільнити від гріхів, зняти з нього закляття через очищення останків небіжчика.

Перемиваючи кості в прямому значенні цих слів, пригадували життя покійного, переповідали окремі події, найскравіші сторінки біографії, говорили про характер, вихваляли, возвеличували його. Так поняття перемивати кістки було пов’язане з аналізом життя, вчинків, рис людини, яку вдруге ховали.

Живе в нашій мові фразеологічний зворот прикласти руку - взяти участь у чомусь . Історія його походження відкриває завісі над особливостями організації в давнину діловодства . Сьогодні, написавши будь-який діловий папір, документ, ми засвідчуємо його достовірність власноручним підписом. Так робили і в давнину, бо знали про своєрідність підпису кожної людини. Проте письмом у давні часи володіло не так багато людей і неписьменні, замість підпису прикладали до паперу руку або палець, попередньо злегка пофарбувавши їх. Відбиток руки або пальця надійно замінював підпис .

Ще іншу стороні життя наших предків розкриває фразеологічний зворот сім п’ятниць на тиждень , який використовується для характеристики нестійкої, легковажної людини, яка часто міняє свої рішення, погляди, не дотримується своїх слів.

Колись існував культ “святої п'ятниці“. Пригадайте, як шанував і боявся “святої п ‘ятниці” старий Кайдаш із твору І.Нечуя - Левицького “ Кайдашева сім’я”. На відзначення “ святої п’ятниці “ будувалися церкви, день відкриття яких вважався в певній місцевості святом. У цей день приймали й честували гостей, поминали померлих. Біля

церкви збиралося багато людей; організовувався ярмарок, велись торги,

купували, продавали, міняли, брали в борг і повертали борги. П’ятниця

ставала строковим днем, з яким зв’язували виконання обіцянок, зобов’язань. Траплялося, зрозуміло, й такі люди, які не дотримувались

слова і відкладали виконання своїх обіцянок до наступної п’ятниці або й переносили на інший день . У таких людей всі дні тижня ставали строковими, перетворювались у п’ятниці,а обіцянки так і залишались не виконаними.Так і з’явився вислів , що став усталеним і досить точно характеризує непослідовних легковажних людей.

Майже всі ідіоми та й інші фразеологічні звороти мають цікаву історію. Ознайомлення з нею не тількі дає відповідь на запитання, чому ми так говоримо, а й збагачує знання про життя, історію, культуру, побут нашого народу в минулому.

Українська фразеологія багата крилатими висловами власне українського походження. Це афоризми, що належать перу письменників: Караюсь, мучуся, але не каюсь! І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь (Т.Шевченко); всякому городу нрав і права (Г.Сковорода); пропаща сила (П.Мирний) ; коні не винні (М.Коцюбинський); досвітні вогні (Л.Українка).

16)Лексикографія (від грец. λεξικογραφία та грец. λεξικόν — словник і грец. γράφω — пишу), словникарство — розділ мовознавства, пов'язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну й теоретичну лексикографію. Тісно пов'язана з лексикологією. Лексикографія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос (див. Глосографія), тобто тлумачення написів на берегах і в тексті рукописів книг.

Завдання лексикографії [ред.]

Лексикографія займається словникарським кодифікуванням лексики якоїсь мови в цілому, зокрема її літературного різновиду (також лексики окремих авторів, див. словник мови письменника), чи в частинах облизько (діалектні словники), чи ділянкових (термінологічні словники), в діахронному перекрої (історичні словники з простеженням розвитку форм і значень включених слів), з розглядом походження слів (етимологічні словники з розкриттям найдавнішої форми й значення та споріднености з їх лексемами в інших мовах), з поданням сучасної правописно-наголосової норми слів (правописні й орфоепічні словники), їх уживання у стійких словосполученнях і фразеологізмах (фразеологічні словники) і стилістичного цінування (стилістичні словники); значення слів можуть подаватися тією самою мовою (тлумачні й енциклопедичні словники) або якимись іншими мовами (перекладні, дво- й кількамовні з поданням еквівалентів з інших мов).

Енциклопедичні словники [ред.]

Енциклопедичні словники фіксують і пояснюють не слова, а пов'язані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних ділянок знання, мистецтв, виробництв, політичного життя тощо. Тому в енциклопедичних словниках зовсім не мають місця слова таких граматичних категорій, як займенники, вигуки, сполучники, частки; прислівники, дієслова та прикметники подаються у цих словниках лише тоді, коли вони термінологізувались, тобто вживаються для точного вираження спеціальних понять і означення спеціальних предметів.

Є енциклопедичні словники загальні, або універсальні (тритомний «Український радянський енциклопедичний словник», 1986–1987 рр.) і галузеві, або спеціальні («Українська літературна енциклопедія», Т.1, 1988 р.).

Основні філологічні словники [ред.]

Філологічні словники мають кілька основних типів і багато різновидів, але об'єктом описування в них завжди є саме слово. Залежно від типу й характеру філологічного словника, конкретне слово в ньому може розглядатися в одному чи в кількох аспектах, скажімо, з погляду походження чи функціонування протягом певного історичного періоду, правописання, вимови і т. д.

Філологічні словники можуть бути одномовні, двомовні і багатомовні.

Серед одномовних словників найважливішим типом є словник тлумачний. В ньому засобами рідної мови розкривається (витлумачується) значення слова, характеризуються його граматичні й стилістичні властивості, подаються типові словосполучення (речення) і фразеологічні звороти, де вживається слово у відповідному значенні («Словник української мови», Т 1-11, 1970–1980).

Словник етимологічний — лексикографічна праця, в якій з'ясовується походження слова: розкривається первісне значення, реконструюється найдавніша форма слова, вказується, чи слово запозичене, чи власне українське («Етимологічний словник української мови» у 7 томах).

Словник асоціативний — словник, у якому представлені результати асоціативного експерименту. Статті в А. С. розташовують за алфавітом. Назвою статті в асоціативних словниках служать слова-стимули, після яких наводять викликані ними реакції в алфавітному порядку; реакції з однаковою частотністю упорядковують за алфавітом у межах відповідної групи (Бутенко Н. П. Словник асоціативних норм української мови. — Львів, 1979; Бутенко Н. П. Словник асоціативних означень іменників в українській мові. — Львів, 1989; Мартінек С. В. Український асоціативний словник: У 2 т. — Львів, 2007).

Словник іншомовних слів — словник, у якому розкривається значення іншомовних слів, що ввійшли до лексичного складу рідної мови, і вказується, з якої мови вони засвоєні («Словник іншомовних слів», Довіра, 2000).

Словник історичний — один з різновидів тлумачного словника, в якому подаються слова певної історичної епохи за даними писемних пам'яток, з'ясовується їх значення, наводяться ілюстрації («Словник староукраїнської мови XIV–XV ст.», Т 1-2, 1977–1978).

Словник орфографічний — словник, який подає перелік слів у їх нормативному написанні.

Словник орфоепічний — служить довідником правильної нормативної вимови і нормативного наголосу.

Словник перекладний — словник, у якому реєстрове слово в різних його значеннях перекладається відповідниками іншої мови.

Словник синонімів — у ньому подані ряди синонімів, що групуються навколо стрижневих слів, розташованих в алфавітному порядку.

Словник термінологічний — словник, у якому подана система термінів певної галузі науки, виробництва, мистецтва.

Література [ред.]

Сидні І. Лендау. Словники: мистецтво та ремесло лексикографії / Пер. з англ. Ольга Кочерга. — К.: К. І.С., 2012. — 480 с.

Українська лексикографія [ред.]

Докладніше: Українська лексикографія

[сховати] п о р Типи словників
Діахронічні словники	Історичний • Етимологічний
Синхронічні словники	Лексичні (тлумачний · тезаурус · діалектний · термінологічний · жаргонів і сленгів · арго · ономастичний · іншомовних слів · абревіатур · синонімів · антонімів · омонімів · паронімів · неологізмів · стилістичний · інверсійний) • Фразеологічний • Граматичний (морфемний) • Словотвірний • Акцентологічний • Орфоепічний • Орфографічний • Перекладний
Словники, що описують сферу мовлення	Словники тропів (метафор · епітетів · перифраз · порівнянь) • Мови письменник • Конкорданс • Римівник • Крилатих виразів • Слововживань • Труднощів мови • смислової сполучуваності слів • Частотний • Дитячої мови

17)1. Є два шляхи поповнення лексичного фонду мови -- словотворення і запозичення. Основний -- словотворення. У мовленні людини наявні дві групи слів -- утворювані і відтворювані (ті, що пам'ятає). Процес творення слів називається деривацією, а наука про неї -- дериватологією. Словотвірна дериватологія як наука вивчає, як утворилися і як треба утворювати слова. В словотвірному процесі беруть участь явища трьох рівнів: морфемний, морфо нологічний і словотвірний. Звідси й розрізняють розділи дериватології -- морфеміку, морфонологію і словотвір. В українському мовознавстві в галузі дериватології як в плані теоретичному, так і в плані прагматичному внесли вклад вчені І. Ковалик, В. Горпинич, Н. Клименко.

Морфеміка -- 1) сукупність морфем мови, 2) розділ граматики, який вивчає поділ слова на морфеми. Морфеміка аналізує морфемний склад слова, описує закони конструювання морфів, визначає правила поєднання морфем, їх класифікацію тощо.

Під морфемною будовою слова розуміється сукупність значущих частин, які виокремлюються у слові.

2. Морфема -- мінімальна, неподільна, двостороння, значуща частина мови, що має план змісту і план вираження. Термін в українській мові вперше вжив Є. Тимченко. Морфеми мають здатність відтворюватися і повторюватися у мові: син-ій, син-яв-а, син-і-ти. За характером виявлення морфеми бувають матеріально виражені і нульові. Морфеми поділяються на регулярні з чітко окресленим змістом і нерегулярні. Морфеми -- значущі частини слова. Їх значущість виявляється у зіставленні ряду споріднених слів або граматичних форм: п'ят - п'ят-ак, доля - не-доля, слов-о - слов-ом.

3. Морфеми співвідносяться з фонемами, оскільки складаються з однієї, двох або кілько фонем (за-ход-и-ти). Зі словами, оскільки входять у слово (хліб, роз-вантаж-ува-ти). Проте морфеми відрізняються від слова: а) вони не членуються, б) не називають поняття, в) не утворюють речення, г) мають більш узагальнене значення, д) морфеми мають бінарний характер.

4. Морф -- конкретний представник морфеми, один із її різновидів: нес-ти, нос-и-ти, нош-а. У цих словах маємо морфи кореневі нес-, нос-, нош-. Можуть бути суфіксальні стіл-ець і стіл-ц-я, префіксальні (з-, зі-, зо-). Розрізняють аломорфи -- морфи, які виступають в конкретній граматичній позиції: перед -н- (друж-н-ій), перед -і (друзі).

5. В одну морфему об'єднуються два типів морфів -- аломорфи і варіанти морфем.

Аломорфи мають свої особливості: 1) тотожне значення, 2) формальні відмінності, 3) відмінності зумовлені граматичною позицією у слові (до чи після певного класу одиниць), 4) не замінюються в одній і тій самій позиції. Наприклад, префіксальними аломорфами є з-, зі-, із, -с- зі спільним значенням “рух з поверхні” в словах збігти, зіскочити, сплигнути. В словах українець - українця аломорфи -ець/-ц(я).

Варіанти морфем -- це: 1)тотожні за своїм значенням, 2)однакова граматична позиція, 3)різне фонетичне оформлення, 4)здатність взаємо- замінюватися чи змінюватися. За двома останніми ознаками відрізняються від аломорфів флективні варіанти (грош-има, гріш-ми), суфіксальні (здоров-іш-ий, здоров-ш-ий), кореневі (масл-о - мас-н-ий).

. Морфеми мають багатоаспектний характер. Їх класифікація відбувається на основі чотирьох важливих ознак: а) за значенням; б) за позицією в структурі слова; в) за функцією; г) за способом вираження. За значенням морфеми поділяються на кореневі і афіксальні. За характером значень морфеми можуть виражати предметне, дериваційне і релетивне значення. Носієм предметного значення є корінь. Носіями дериваційного значення є префікси і суфікси (без-дум-(й)-а). Релятивне (від лат. relatio -- відношення) виступає закінчення, рідше суфікс (слон-ен-я -- суфікс -ен- має дериваційне і релятивне значення: утворюю назву малої істоти та іменник середнього роду). В. Горпинич поділяє морфеми за значеннями на семантичні (корінь), лексико-граматичні (суфікси, префікси, конфікси) і граматичні (закінчення). Конфікс -- це поєднання префікса і суфікса чи префікса і постфікса, як рамкової конструкції для утворення слів: о-…-ок (одвірок) під-…-ок (підліток), по-…ому (по-новому).

Афіксоїд -- морфема, подібна до афікса і до кореня. Розрізняють префіксоїди (бі-, мікро-, міні-, полі-, мало-, багато-, загально-, пів-, напів- -- мікроавтобус, загальновживаний) і суфіксоїди ( -віз, -роб, -мір, -різ, -дром -- водовіз, молоковіз, землемір, космодром, ракетодром).

2. У складі простого слова має місце позиція для чотирьох типів морфем: префікса, суфікса, кореня, флексії. Ще розрізняють інтерфікс, постфікс, конфікс.

Префікс -- препозитивна морфема, знаходиться перед коренем (перед-день), перед іншим префіксом (по-написувати). Система префіксів поповнюється за рахунок перейнятих з інших мов (а-, анти-, інтер-, де-, ультра- та інші) і за похідних зне-, недо- (знеболити).

Суфікси знаходяться після кореня (брат-н-ій) і після суфікса (не-залеж-н-ість). Закінчення -- словозмінний афікс, що виражає граматичне та релятивне значення. Термін “флексія” належить Ф. Фон Шлегелю, а термін “закінчення” Я. Головацькому.

Інтерфікс -- морфоподібний компонент, який з'єднує дві основи чи суфікс і корінь. В українській мові їх налічують біля 30: -о-, -е-, -и-, -ан-, -ів-, -ин- (купе-(й)-н-ий, тр-(и)-чі, бур-(е)-вій, птах(о)ферма, ялт-(ин)-ськ-ий, америк-(ан)-ськ-ий).

Конфікс --двокомпонентна афіксальна морфема (з-далек-а).

3. За функцією морфеми поділяються на основні (обов'язкові) і службові (факультативні). До обов'язкових належить корінь слова - носій лексичного значення. Функція кореня -- виражати найзагальніше значення і бути базою для творення інших слів. Факультативні морфеми -- це афікси, службові морфеми, які виражають граматичне або словотвірне значення.

За функцією афіксальні морфеми поділяються на словотворчі, формотворчі і словозмінні. До словозмінних належать афікси ,які утворюють словоформи однієї лексеми, -- флексії і деякі суфікси: серц-е -- серц-я флексії утворюють форми Н.в. і Р.в. одн., мат-ер-і -- суфікс -ер- разом із флексією -і утворює форму Р.в. одн. До словотворчих належать афікси, за допомогою яких утворюються слова з різними значеннями. Словотворчу функцію виконують суфікси (Тернопіль - тернопіл-ець, тернопіль-ськ-ий) префікси (давній - пра-давній), конфікси (плече - перед-пліч-ч-я), постфікси (мучити-ся).

До формотворчих відносять афікси, які утворюють форми ступенів порівняння прикметників, дієприкметників, дієприслівників, форми на -но, -то, суфікси дієслів минулого часу -в-, -л-, суфікси видових форм дієслова -ну-, -ува-.

4. за способом вираження афікси поділяються на матеріально виражені і нульові або, по-іншому, на субстанціальні (повнозначні) і нульові (неповнозначні). Субстанціальні (повнозначні) -- такі, які мають план вираження буквами, (звуками): прірв-а, прірв-ою. Флексії -а, -ою матеріально виражені, позитивні. Нульові -- такі морфи, план змісту у яких не виражений звуками (буквами): флексії степ , знань , зелен , батьків , писав , сядь ; суфікси хід, синь, тризубий.

За активністю вживання афіксальні морфеми поділяються на регулярні (-ач), нерегулярні (-амт пошт-амт), за участю в творені слів на продуктивні (під-, -ник, -н-ий і т.д) і непродуктивні (-івн-а королівна). Також вживаються терміни активні афікси і неактивні. Окремі афіксальні морфеми є унікальні і їх називають уніфіксами (поп-ад-я).

18)В українській мові виділяють такі морфеми:

• корені (основна значуща частина слів),

• афікси

• префікси (уточнюють зміст кореня, передають лексичне значення, інколи виражають граматичне значення, як вид у дієслів)

• постфікси

• суфікси (що мають дериваційне або словотвірне значення, передають лексичне та, частіше, граматичне значення)

• флексії або закінчення (мають реляційне значення, тобто вказують на зв’язок слова з іншими членами речення)

• інтерфікси (службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв’язування коренів у складних словах — водоспад).

Афікси в українській мові можуть бути словотворчими та словозмінними (писати / написати у дієсловах доконаного та доконаного видів, високий, вищий, найвищий у прикметниках).

Частини мови	Афікси
Іменник	Давні префікси — пра-, па-, су-, уз-: прадід, пасинок, сузір'я, узлісся. Префікси, запозичені з інших мов — анти-, контр-, ультра-, архі-: антитеза, контрнаступ, ультразвук, архімільйонер. Дієслівні префікси в віддієслівних іменниках — на-, ви-, с-, за-: наступати → наступ, напада­ти → напад, виступати → виступ, сходити → схід, заспіва­ти → заспів. Здрібніло-пестливі суфікси — -к-, -он-, -очок(ечок), -очи-, -ечк-, -иця, -ик-, -оньк(еньк): ручка, дубок, дубочок, вершечок, ві­конечко, водиця, коник. Збільшувально-згрубілі суфікси — -ищ-: дубище. Суфікси, які не мають емоційного значення — -ар(яр), -ець(єць), -ник, -льник, -ість, -іст (-ист), -тель-, -нн,-, -енн-, -ізм (-изм): шах­тар, столяр, мудрець, робітник, фольклорист, романіст, учитель, питання, радість, патріотизм, гуманізм.
Прикметник	Суфікси та префікс якісних прикметників для утворення ступенів порівняння — -ш- (-іш-), най-: старий → старший → найстарший, світлий → світлі­ший → найсвітліший. Префікси та суфікси якісних прикметників для передачі більшої чи меншої міри ознаки, якості — пре-, за-, над-, -езн-, -уват- (-юват-), -еньк-, -есеньк- (-ісіньк-, -юсіньк-), -аст- (-яст-): предобрий, зависокий, надпотужний, величезний, довгуватий, синюватий, маленький, гарнісінький, тонюсінь­кий, довгастий, червонястий. Суфікси та префікси, за допомогою яких утворюються відносні прикментики від іменників — -ов-, -ан- (-ян-), -ат, -ськ-: дуб → дубовий, вода → водяний, зуб → зубатий, слюсар → слюсарський, батьків → батьківський, дерево → дерев'яний, від іменників з прийменниками — -н-: без упину → безупинний, між об­ластями → міжобласний, без меж → безмежний, від дієслів — -лив-, не-: бала­кати → балакливий, непролазний, непроникний, від прислівників — -ш- + -н-: сьогодні → сьогоднішній, вчора → вчорашній, дома → домашній. Суфікси для утворення присвійних прикметників від іменників чоло­вічого роду — -ів- (-ов-, -ев-), -ів- (-їв-, -єв-): батько → батьків, батькова, батькове, батькові; лікар → лікарів, лікарева, лікареве, лікареві; Матвій → Матвіїв, Матвієва, Матвієве, Матвієві. від іменників жіночого роду — -ин-, -їн-: жінка → жінчин, жін­чина, жінчине, жінчині; Надія → Надіїн, Надіїна, Надіїне, Надіїні.
Дієслово	З одним дієслівним коренем можуть поєднуватися два, рідше три префікси: понаносити, понаприносити. Префікси зі значення напряму дії — ви-, в-, об-, за-, пере-, до-: ви­їхати, в'їхати, об'їхати, заїхати, переїхати, доїхати. Префікси зі значенням початку або кінця дії — за-, до-, при-: запрацювати, донести, принести. Префікси зі значенням повторюва­ності дії — по-: постукувати, потрушувати. Словозмінні префікси для утворення форми доконаного виду — з-, по-, про-, на-: їсти → з'їсти, шити → пошити, читати → прочитати, писати → написати. Суфікси для утворення дієслів від іменників — -ат- (-ят-), -ит-, -уват- (-юват-): обід → обідати, сідло → сідлати, мир → мирити, робітник → робітникувати. Суфікси для утворення дієслів від прикмет­ників — -іт-, -ішат-, -ит-: білий → біліти, чорніший → чорнішати, молодий → мо­лодити. Суфікси для утворення дієслів від займенників, вигуків, часток — -к- + -ат-: ви → викати, йой → йойкати, так → такати. Словозмінні суфікси для тво­рення форм недоконаного виду від форми дієслова доконаного виду — -уват- (-юват-), -ат- (-ят-), -иват-: розв’язати → розв’язувати, розвеселити → розвеселяти, пробити → пробивати.
Прислівники	Прислівники давнього утворення з погляду сучасної мови не поділяються на значущі частини. Переважна більшість прислівників утворилася від прик­метників (чистий → чисто, теплий → тепло, добрий → добре), іменників (дім → дома, мить → миттю, ранок → ранком, міс­це → місцями), іменників з прийменниками (з верху → зверху, з-під споду → спідсподу, в голос → вголос, в горі → вгорі), інших прислівників (куди → декуди, коли → деколи, інколи, як → абияк), дієприслівників (сидячи, лежачи, крадучись), від тих форм іменників, прикметників, дієслів, які тепер уже не існують (здалека, звисока (короткі прикметники далек, висок поєдналися з прий­менником з), верхи (колишня форма орудного відмінка множини іменника верх), сидя, нехотя (колишні дієприкметники чолові­чого роду)). Прислівники на кшталт де, там, куди, коли, так, доки, досі, тут, тоді, туди з точки зору сучасної мови є непохідними. Прислівникові префікси для утворення при­слівників від прикметників та числівників — по-, що-: по-батьківському, по-батьківськи, по-перше, щоночі. Прислівникові суфікси у відприкметникових прислівниках — -о, -е, -ому, -и (-ому, -и вживаються разом з префіксом по-): швидко, терпляче, по-хазяйському, по-хазяйськи. Суфікс -чі в числівниках: двічі, тричі. Суфікси, запози­чені у прикметників -ечк-, -еньк-, -ісіньк-, -есеньк- для вираження здрібніло-пестливого значення: швиденько, точнісінько, тихесенько, такечки, ондечки. Прислівники, утворені від якісних прикметників, збері­гають ступені порівняння, що утворюються за допомогою прик­метникових словозмінних суфіксів -ш- (-іш-) та префікса най-: тепло → тепліше → найтепліше, тонко → тонше → найтонше.

Афікси в українській мові можут бути продуктивними та непродуктивними (рідко вживаними).

Афікси	Приклади
Продуктивні префікси	у дієсловах — ви-, до-: виходити, виносити, виписувати, доходити, доносити, дописувати, дорощувати, до­робляти. словозмінний прик­метниковий префікс най-: найбільший, наймогутніший, найкра­щий. словотворчі прикметникові префікси пре-, без-, за-: прегарний, предобрий, премудрий, безголосий, безбородий, безкрилий, за­великий, зависокий, задовгий. прислівниковий префікс по-: по-товариському, по-українському, по-французьки.
Непродуктивні префікси	в іменни­ках — па-, пра-, су-, уз- (вз-): пагорб, пасинок, паросток, прадід, прабаба, прабатько, супутник, сузір'я, узлісся, узгір'я.
Продуктивні суфікси	іменникові суфікси на означення осіб за харак­тером їх діяльності: робітник, вугільник, будівник, керівник, подавальник, в'язальник, будильник, фольклорист, геодезист. на означення осіб за належністю до партій, ідейно-політичних напрямів: марксист, матеріаліст, атеїст. за походженням з якоїсь місцевості — -анин (-янин), -чанин: полтавчанин, подолянин, харків'янин, лубенець. дієслівні суфікси — -ува- (-юва-), -а- (-я-), -и- (-ї-), -і-: головувати, слюсарювати, вивершувати, вибігати, виступати, вселяти, рибалити, важити, доїти, біліти.
Непродуктивні суфікси	деякі назви жителів міст, сіл, областей — -ець, -ит: криворіжець, дніпропетровець, чернігівець, одесит. дієслівний суфікс -ва-: забувати, встрявати, повівати.

Українською мовою було запозичено значну кількість афіксів (обобливо з давньогрецької та латини).

• іменникові і прикметникові префікси — а-, анти-, архі-, контр-, ультра-: адинамія — «безсилля», антициклон, архімільйонер, контрнаступ, ультра­мікроскоп.

• дієслівні префікси — де-, дез-, ре-: декодувати, дезорієнтувати, реконструювати.

• іменникові суфікси

• на означення осіб за їх фахом, належністю до партій і політичних течій — –іст (-ист): піаніст, моторист.

• для назв політичних напрямів, течій, суспільних формацій — –ізм (-изм, -їзм): опортунізм, альтруїзм, будизм.

• інші іменникові суфікси — -атор, -ер: механізатор, контролер.

• дієслівні суфікси — -із-, -ір- (-ир-) завжди у поєднанні з суфіксом -ува-: деталізувати, командирувати, пікірувати.

Інтерфіксами (службовими морфемами, що не мають власного значення, і слугують для зв’язування коренів у складних словах ) в українській мові виступають:

• -о- піс­ля твердих приголосни,

• -е- після м'яких приголос­них,

• -є- після основи на [j].

• в кількісних числів­никах — закінчен­ня або частина закінчення першого слова:

• перше слово може мати повну форму родового відмінка: п'ятисотенниця, двохатомний.

• перше слово маже мати ско­рочену форму родового відмінка: двоповерховий.

19)Історичні зміни в морфемній будові слова

Зміни в словниковому складі мови, а також зміни в значенні слів спричиняють процеси, що викликають зміни у структурі слів та їх основ.

Опрощення – іст. зміна у структурі слова, у наслідок якої раніше членована на морфеми основа стає нечленованою, перетворюючись на кореневий морф (жи-р, на-род, жи-в-іт, по-душ-к-а, пи-р, вік-н-о). Буває повним і неповним, при неповному опрощенні залишки колишньої подільності певною мірою зберігаються (порош-ок, міш-ок)

Ускладнення – така іст. зміна в морфемному складі слів, у наслідок якої у межах морфемнонечленованих слів починають виділятися ті або інші морфеми. Протилежна опрощенню. Зонт-ик, косм-ос, авто-бус, монт-аж. Причини – 1)певний компонент слова подібний до якогось афікса мови-рецепієнта (зонт-ик, фляж-к-а, хн-а); 2)поряд з уже існуючим за позиченням, що сприймається як нерозкладне з’являються спільнокореневі слова з іншим морфемним членуванням (лекц-ія, лектор; монтаж, монтувати, монтер, епос, епічний)

Перерозклад – іст. зміна, у результаті якої відбувається перерозподіл морфемного матеріалу у середині слова при збереженні його основою похідного (мотивованого) характеру. 1) Між основою і закінченням (рук-ами, а було рук-а-ми), 2) утворення складних суфіксів (робіт-ник, було робіт-н-ик; сад-івник), 3) префікси: недо – неповнота дії (недо-бачати, було не-до-бачати), зне, попо, пона і т. п.

Декореляція – історичний процес, що полягає у зміні характеру або значення морфеми або напрямку мотивації. У наслідок деко реляції зовнішня структура основи слова, а часто і звуковий склад основи, залишаються сталими, а змінюється їх характер. Вгорі: – і – було закінченням, зараз сприймається як суфікс. Любов походить від люб, швець від шов, а зараз мотивуємо від любити, шити.

20)Словотвір (також деривація) — розділ мовознавчої науки, що вивчає структуру слів і способи їх творення. (лексичні одиниці за структурою і способом творення їх).

Словотвір вивчає словотворення (деривацію), тобто утворення від наявних у мові нових слів з новим лексичним значенням:

афіксами (префіксом: гомін — відгомін: суфіксом: ліс — ліс-ов-ий)

словоскладанням (гол-о-дранець) й словозростами (Велик-день),

абревіатурою (сіль-рада, кол-госп, УНР — уенер).

Як окремий спосіб словотвору виділяють також субстантивацію (полонений-бранець) та адвербіалізацію (восени) і прономіналізацію як морфологічно-синтаксичні засоби словотвору з переходом слова до інших частини мови.

Нескладене слово може включати такі морфеми (пере-пис-ува-ти; за-город-ній): кореневу (-пис-, -город-), звичайно як носія загального лексичного значення, префіксальну (пере-, при-) й суфіксальну (-ува-, -н-), що конкретизують значення слова і разом з кореневою морфемою складають основу слова, — і флексійну, закінченнєву морфему -ий (подекуди й постфікс, напр., -ся і специфічного суфікса інфінітива -ти,), як носія граматичного значення слова, що визначає відношення слова до ін. у реченні чи словосполученні. Кількаскладне слово має дві або більше кореневих морфем (водо-гін, високо-думний, благо-словити, див. Словоскладення, Словозрости). Коренева морфема може виступати в кількох варіантах (бр-а-ти, бер-у, з-бир-ати, з-бор-и, з-бір), що є наслідком давніх словотвірних і фонетичних процесів (див. Чергування звуків). Суфікси широко вживаються при словотворенні іменників та прикметників, менше дієслів. За функцією вони поділяються на: 1) словотвірні, що утворюють нові слова (кар-а-ти, карайоний: кар-а), і 2) формотвірні, що утворюють граматичні форми і належать до засобів словозміни (для вищого ступеня прикметників і прислівників: гарн-іший, -іше, для дієприкметників і дієприслівників: твор-ен-ий, твор-ячи). За активністю вживання наростки поділяються на продуктивні, що вживаються далі для творення нових слів (-ач: вимик-ач, -ник: боліль-ник), та непродуктивні, що даються виділити лише мовознавчою аналізою (-р: да-р, -к: зна-к, -т: моло-т). Дуже поширені наростки утворювати емоційні форми слів (мат-ус-я, -усеньк-а, гарн-есеньк-ий, здоров-езн-ий, пс-иськ-о, паруб-ійк-а, див. Пестливі форми), вживані в іменах та прізвищах (Тимко, -цьо, -ченко, -чук, -чак, -цюра, -ченя). З лексичних запозичень вичленовуються інколи нові наростки (-ущий: загреб-ущий, за церк. стражд-ущий; -унок: дар-унок, пор. рах-унок; -із-ація: яров-изація, пор. колон-ізація; також інтеграцією частини ін. наростка; благальн-ий, спершу звич. в якійсь вужчій стилістичній функції. Число приростків порівняно невелике; більшість їх виступає ще як прийменники; вони широко вживаються при С. дієслів для творення нових слів (пис-а-ти: ви-пис-а-ти, нерідко в сполученні з наростками) та при суперлятиві для творення нових граматичних форм (най-); при творенні видів дієслова: (роб-и-ти: з-роб-и-ти); для розмовної мови характеристичне скупчування кількох приростків (по-поспати); запозичених приростків мало (ц.-слов. пре-багатий, грец. архі-дурень). Абревіатурний тип С., вживаний спершу в підпільній літературі (есер 'соціал-революціонер', РУП), дуже поширився під час першої світової війни і зокрема в підсов. добу був спопуляризований пресою й адміністрацією (сельбуд 'сільський будинок', НКВС — енкавеес). Інфікси застосовуються при С. вигуків та в арґо. Редуплікація як форма словозростів, уживана при вигуках (зокрема приманках: тась-тась! у дитячій мові: ту-ту 'трубка') й частках (ледве-ледве) виникла з повторень (довго-довго).

Основні поняття словотвору. Структура слова [ред.]

Усі слова нашої мови можна поділити на слова з непохідними основами (від яких утворюються інші слова) та слова з похідними основами. Під основою прийнято розуміти частину слова без закінчення (колір…). Непохідні основи мають у своєму складі лише корінь, похідні — ще й хоча б один словотворчий афікс (префікс, суфікс, постфікс). До слів з непохідними основами належать, наприклад, ліс, сад, море, поле, літо, синій, чорний, п'ю; до слів з похідними основами — перелісок, садівник, заморський, польовий, літній, посиніти, зчорнітися, допити.

Префікси, корені суфікси, закінчення, (флексії) та постфікси називаються значущими частинами слова, або морфемами. Префікс (від лат. Prae — попереду та fixus — прикріплений) — значуща частина слова, яка стоїть перед коренем і служить для творення нових слів чи нових форм (колір…). Наприклад: казати — сказати, наказати, переказати, підказати доказати, вказати; сумнівний — безсумнівний; миліший — наймиліший. Корінь — це спільна частина споріднених слів (колір …). Наприклад, для споріднених слів сад, садок, садівник, садовий коренем є спільна частина сад-; для ходити, заходити, перехід, вхід, вихід — частина ход- (хід- у закритому складі) . Суфікс (від лат suffixus — прикріплений) — значуща частина слова, яка стоїть після кореня і служить для творення нових слів чи нових форм (колір …). Наприклад: малий — маленький, малесенький, малюсінький; трава — травинка, травиця, травиченька; погойдати — погойдувати. Закінчення — це змінна морфема, яка стоїть після суфікса чи після кореня (у непохідних основах) і служить для зв'язку слів між собою (колір ---); нульове закінчення позначається 0: наприклад: кохання, швидкий, мужність0, малює. Постфікс (від лат: postfixus — прикріплений після) — значуща частина, що стоїть після закінчення і служить для творення нових слів чи нових форм (графічне позначення таке ж, як і суфікса). Наприклад: бити — битися, скажи — скажи-но. Процес творення нових слів у мові має назву словотворення. Нові слова утворюються на базі вже існуючих. Слово, яке служить базою для утворення іншого, називається твірним. Наприклад, для іменника правдивість твірним словом є прикметник правдивий, а для правдивий — іменник правда; для прикметника ялинковий твірним словом є іменник ялинка, а для ялинка — іменник ялина. Твірною основою (колір …) є та частина твірного слова, яка входить до складу нового (похідного) слова (при цьому флексія до уваги не береться). Наприклад: правдивість — правдивий — правда ялинковий — ялинка — ялина преніжний — ніжний Твірною основою може бути і ціле твірне слово. Так, у наведених прикладах твірні слова і твірні основи збігаються: передивитися — дивитися, накреслити — креслити, підрозділ — розділ, хористка — хорист — хор, надзвичайно — звичайно. Ряд спільнокореневих слів, розташованих відповідно до послідовності їх творення, називається словотворчим гніздом. Наприклад: плід — плідний — плідник — плідниковий; газета — газетяр — газетярство; чорний — чорніти — почорніти — почорніння.

Способи словотворення в українській мові [ред.]

Докладніше: Спосіб словотвору

Нові слова здебільшого утворюються за допомогою словотворчих афіксів. Словотворчий афікс (кольори …) — це префікс, суфікс чи постфікс, який приєднується до твірної основи для творення нового слова. Класифікацію способів словотворення схематично можна зобразити так: Префіксальний спосіб — спосіб творення слів за допомогою словотворчих префіксів: заходити — ходити, перенавантаження — навантаження, прехороший — хороший, безвідповідально — відповідально. Суфіксальний спосіб — спосіб творення слів за допомогою словотворчих суфіксів: холодненький — холодний, дубок — дуб, вітерець — вітер, читання — читати, молодість — молодий. Префіксально-суфіксальний спосіб — спосіб творення слів шляхом одночасного приєднання до твірної основи словотворчих префіксів і суфіксів: надбрівний — брова, безмежний — межа, затишок — тиша.

Постфіксальний спосіб — спосіб творення слів шляхом приєднання до твірної основи словотворчих постфіксів: битися — бити, миритися — мирити.

Префіксально-постфіксальний: розійтися — іти, приблудитися — блудити.

Суфіксально-постфіксальний: лінуватися — лінь, здороватися — здоров(ий).

Суфіксально-префіксально-постфіксальний: прибіднятися — бідний, змилостивитися — милостивий.

Безафіксний спосіб (відкидання значущих частин) — це спосіб творення слів шляхом укорочення (усічення) твірного слова: відхід — відходити, закид — закидати, зелень — зелений. Основоскладання — спосіб творення слів шляхом поєднання твірних основ кожного зі слів, що входять до базової сполуки — підрядної чи сурядної. Наприклад: хмарочос — хмари чесати, життєпис — життя писати, хвилеріз — хвилі різати, лісостеп — ліс і степ, синьо-жовтий — синій і жовтий, кисло-солодкий — кислий і солодкий. Словотворчим афіксом у таких випадках виступає інтерфікс — морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення — морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення може супроводжуватися суфіксацією: правосторонній — права сторона, однобічний — один бік, сільськогосподарський — сільське господарство. Потрібно пам'ятати, що прикметники, утворені на базі сурядної сполуки слів, пишуться через дефіс (блакитно-синій, студентсько-викладацький, науково-технічний, мовно-літературний), а прикметники, утворені на базі підрядної сполуки — разом (народногосподарський, лівобережний, важкоатлетичний, західноукраїнський). Складання може відбуватися і без інтерфікса (всюдихід — всюди ходити). Окремо виділяють складання слів: батько-мати — батько і мати, хліб-сіль — хліб і сіль, мед-пиво — мед і пиво, срібло-золото — срібло і золото, туди-сюди — туди і сюди. Слова, утворені способом складання, називаються складними. Одним із різновидів складних слів є складноскорочені слова (абревіатури). Вони можуть утворюватися: а) складанням частин кожного із твірних слів, що входять до базового словосполучення: завмаг — завідуючий магазином, б) складанням частини твірного слова і цілого твірного слова: держадміністрація — державна адміністрація, медсестра — медична сестра, в) складанням назв початкових букв твірних слів: УТН — Українські телевізійні новини, ЛПУ — Ліберальна партія України, г) складанням початкових звуків твірних слів: загс — запис актів громадянського стану, ДЕК — державна екзаменаційна комісія; д) складанням початкових частин і звуків, букв, цифр тощо: облвно — обласний відділ народної освіти, СУ-15 (Сухий — прізвище конструктора). Морфолого-синтаксичний спосіб — це спосіб творення слів, при якому нове слово утворюється внаслідок переходу з однієї частини мови в іншу. Наприклад: операційна — (перехід прикметника в іменник), завідуючий (перехід дієприкметника в іменник), коло хати (перехід іменника в прийменник).

21)СЛОВОТВІРНИЙ ТИП

СЛОВОТВІРНИЙ ТИП протиставляється словотвірному гнізду: гніздо — сукупність слів із спільним коренем і різними афіксами; сло¬вотвірний тип — сукупність слів із спільним афіксом, але різними коре¬нями. Поняття словотвірного типу в 1.1. Ковалика визначається так: “Узагальнене словотвірне поняття, яке включає такі основні еле¬менти: єдність словотвірного значення, єдність твірної основи, єдність афіксальних частин”. Приклади: вишняк, березняк, дубняк; селянство, студентство, робітництво; їдальня, читальня, роздягальня. Ряд словотвірних типів, що характеризуються одним і тим же ви¬дом форманта (префікс, суфікс, постфікс тощо), об’єднуються в один спосіб творення.

Словотвірний ланцюжок, слово­ твірне гніздо та словотвірний тип

Словотвірний ланцю ж ок — це ряд слів, кож н е з н аступ н и х якого є похідним для попереднього. Напрям стрілки — ►від твірного Д° похідного: 154 Морфеміка. Словотвір закон —* закон -н и и —* законн-іст ь; білий —* ■біл-іш -ий —> біліш -а-ти —> по-біліиіат и; записник *— запис-н-ий «— запис <— за писат и писат и. Словотвірне гн ізд о — це сукуп­ ність сп іл ь н ок ор ен ев и х СЛІВ, роз­ міщених відповідно до послідовності їх творення: солоність солоний4 *солоно 4 V солонина— ►солонинний / * солончак— ►солончаковий сільС+соляний — солянка ^сіль (суть чогось) . засолити — ► засолений солити & недосолити недосолений ^ соління (дія) —► соління (їжа) Словотвірнії тип (модельний тип) — це сукупність р ізн о к о р ен еви х слів, утворених одним способом з викорис­ танням одного словот ворчого аф ікса. Слова березови й , вербови й, липовий, калиновий належ ать до одного сло­ вотвірного ти пу прикм етників, утво­ рених від ім ен н и к ови х твірних основ (берез-а, вер б а, л и п -а , к а л и н а ) за до­ помогою суф ікса -об-. Словотвірний тип становлять і слова навчання, чи­ тання, за в д а н н я , я к і утворені від дієслів (н а в ч а т и , чит ат и, за вдава­ ти) за допом огою суф ікса -а н н (я ). УВАГА! Можна навести ряди слів (наприклад, височина, горошина, козаччина), які не належать до однієї’ словотвірної моделі, тому що суфікс -ин- У них має різне словотвірне значення.

22) Способи словотворення в українській мові Словниковий склад мови чутливо реагує на життя народу — носія і творця мови. Безпосередньо пов'язаний з різноманітною діяльністю людини в суспільстві, він змінюється весь час. Найбільш активним процесом у розвитку лексики української мови, збагаченні її ресурсів є творення нових слів. Словниковий склад української мови збагачується в основному за рахунок утворення нових слів на базі і з використанням того мовного матеріалу, яким послуговується мова. У сучасній українській мові розрізняються такі способи словотворення: морфологічний, морфолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний, лексико-семантичний. Морфологічний спосіб словотворення — основний спосіб збагачення словникового складу української мови. Цей спосіб включає афіксацію (суфіксальний, префіксальний, суфіксально-префіксальний, постфіксальний способи), безафіксний спосіб, основоскладання, словоскладання, абревіацію та комбінації зазначених способів. Суфіксальний спосіб — це творення нового слова за допомогою словотворчого суфікса. Суфіксація — найпродуктивніший спосіб словотворення іменників, прикметників, дієслів, прислівників: Чорнобиль — чорнобильський, насторожений — насторожено, фарба — фарбувати. Продуктивність суфіксального способу словотворення визначає й той факт, що в мові для творення різних розрядів слів виробилася певна система суфіксів — іменникових, прикметникових, дієслівних, прислівникових. Наприклад: бог — боженько річка — річечка іменникові складка — складочка лісовий — лісовик ядерний — ядерник іменникові веселий — веселун реактор — реакторний Народичі — народицький прикметникові душа — душевний жебрак — жебракувати учитель — учителювати дієслівні сухий — сушити тяжкий — тяжко душевний — душевно прислівникові рішучий — рішуче Префіксальний спосіб — це спосіб творення нових слів за допомогою префіксів. Словотворчий префікс приєднується до самостійного слова й утворює нові слова тієї ж самої частини мови. Префіксальним способом творяться дієслова, прикметники, іменники, прислівники. Кожна з частин мови має свою систему префіксів: гуманний — антигуманний, рятувати — зарятувати, сила — несила, нині — донині, звук — ультразвук, реальний — нереальний, виконати — недовиконати. Суфіксально-префіксальний спосіб — це спосіб творення похідних слів одночасним додаванням до твірної основи суфікса і префікса: вікно — підвіконня, міль — антимолін, час — сучасний, море — заморський, світлий — висвітлити, простий — по-простому, шостий — ушосте. Суфіксально-префіксальним способом утворюються іменники, прикметники, дієслова, прислівники. Постфіксальний спосіб — спосіб творення нових слів за допомогою постфіксів -ся, -сь, -небудь. Використовується у творенні дієслів та займенників: умивати — умиватися, взяти — взятися, хто — хто-небудь. Безафіксний спосіб — це спосіб творення нових слів шляхом «укорочення» твірної основи (усічення морфем). Цим способом творяться іменники від дієслів та прикметників: зелений — зелень, прокосити — прокіс, перекладати — переклад, захистити — захист, неучений — неук. Основоскладання — спосіб утворення нових слів за допомогою інтерфіксів з двох або більше основ повнозначних слів. Цей спосіб є продуктивним для утворення іменників та прикметників: газобалон, чорнозем, морозостійкий, життєствердний, чотиригранник, перекотиполе. Слова, утворені способом основоскладання, можуть супроводжуватися суфіксацією: літописець, землезнавство, полководець, лівобережний, прапороносець, першопроходець. Словоскладання. При словоскладанні слова утворюються без інтерфіксів. Показником об'єднання слів в одне поняття є зафіксований порядок слів, логічне змістове поєднання слів: фільм-опера, ракета-носій, матч-реванш, прес-центр, пілот-інструктор. Абревіація — спосіб творення слів від усічених основ. Розрізняють кілька типів абревіатур, залежно від того, як утворюються ці складноскорочені слова: 1) складовий тип — нові слова утворюються з усічених основ кількох слів: Донбас, універмаг; 2) ініціальний тип — нові слова утворюються з початкових букв або звуків — слів: УНІАН, ЕОМ, УНСО, РЄ, ОБСЄ, НАТО; 3) мішаний тип — нові слова утворюються поєднанням усіченої основи одного слова з окремими словами: держадміністрація, держстандарт, завуч, міськрада. Абревіація використовується тільки для творення іменників. Морфологічні типи словотворення — найпоширеніші в українській мові. Морфолого-синтаксичний спосіб словотворення — це спосіб творення нових слів шляхом переходу слів одного граматичного класу в інший. При такому словотворенні відбувається перехід слова з однієї частини мови в іншу, причому змінюються значення і граматичні ознаки слова. Ідеться, таким чином, про субстантивацію (перехід в іменники), ад'єктивацію (перехід у прикметники), адвербіалізацію (перехід у прислівники), прономіналізацію (перехід у займенники): вартовий, шампанське, набережна, весною, правда, господи, одні, тріскучий, лежачий. Лексико-синтаксичний спосіб словотворення — це спосіб утворення нових слів у результаті стягнення в одне слово двох або більше, що виражають одне поняття: сьогодні, шістдесят, вічнозелений, спасибі, вельмишановний, вищезгаданий, дотла, втридорога, чимдуж, горілиць, обидва. Лексико-семантичний спосіб словотворення — це спосіб творення нових слів унаслідок розщеплення значення слова на два самостійні значення, тобто процес утворення омонімів від багатозначного слова: титан (гігант, метал, кип'ятильник), піонер (військо в Іспанії, перший; член дитячої організації), супутник (проводжатий, космічний об'єкт).

23)Грама́тика (грец. γραμματική, від γράμμα — «літера», «написання») — термін, який вживається в двох пов'язаних значеннях: як будова мови і як розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови.

Граматика, як будова мови, це характерна для конкретної мови сукупність правил за якими слова об'єднуються в змістовні фрази і речення, набираючи при цьому залежних від функції в реченні форм, а також правил утворення слів. У граматиці мови виділяють морфологічні одиниці, категорії та форми, синтаксичні одиниці та категорій, а також словотвірні одиниці і способи словотворення. Граматика конкретної мови на відміну від її лексики відносно стабільна, однак і вона змінюється з часом під впливом різноманітних чинників за загальними законами розвитку мови.

Граматика, як наука про граматичну будову мови, вивчає спільні закономірності граматик різних конкретних мов та відмінності між ними. Вона складається з двох розділів: морфології та синтаксису. Деякі вчені відносять до граматики також розділ словотвору, зокрема питання про способи морфологічного словотворення — афіксацію і основоскладання, — що тісно пов'язуються з ученням про частини мови.

Центральним у граматиці є вчення про граматичні значення, граматичні форми і граматичні категорії.

Зміст [сховати]

1 Граматика як будова мови

1.1 Підсистеми

1.2 Абстрактні поняття граматики

1.2.1 Слово

1.2.2 Речення

2 Див. також

3 Література

4 Посилання

5 Виноски

Граматика як будова мови [ред.]

Підсистеми [ред.]

Як будова мови, граматика — це складна за свєю організацією сукупність підсистем: морфології, синтаксису і словотвору.

Морфологія мови — це розділ граматики, до якого належать всі явища пов'язані зі словом, його формами (парадигмами), його абстрактними граматичними значеннями. Морфологія класифікує слова за морфологічними категоріями й лексико-граматичними розрядами.

Мінімальною одиницею мови, яка має значення, є морфема. Два основних типи морфем — корені та афікси. На основі морфем утворюються слова й словоформи. Окрема сфера граматики слова, морфеміка охоплює словозмінні та словотвірні морфеми разом із явищами їх утворення та функціонування. Традиційно ці явища розглядають як у морфології, так і в словотворі, де вони входять до підрозділів словозмінної морфеміки та словотворної морфеміки, відповідно.

Між морфологією та фонологією лежить царина морфонології, розділу, який вивчає такі особливості будови слова як звукові перетворення, що виникають при взаємодії різних морфем у межах слова і проявляються у чергуванні звуків.

Синтаксис мови визначає те, як окремі слова об'єднуються в словосполучення і речення, зв'язки між окремими членами речень, види речень, їхню будову та правила утворення.

Словотворення — розділ морфології, присвячений мовним засобам творення похідних слів. В кожній мові це відбувається відповідно до певних зразків та моделей, за допомогою афіксів та іншими способами. В сучасному мовознавстві існує тенденція виносити словотвір за межі граматики в окрему підсистему мови.

Деякі мовознавці розуміють граматику розширено, відносячи до неї також фонетику мови на рівні, нижчому від морфем, та текстові утворення, більші від речення.

Абстрактні поняття граматики [ред.]

Центральними абстрактними поняттями граматики є граматичні одиниці, граматичне значення, граматична категорія та граматична форма.

Граматичні одиниці поділяться на морфологічні одиниці та синтаксичні одиниці, відповідно до двох розділів граматики: морфології та синтаксису. До граматичних одиниць належать морфема, слово, словосполучення і речення. Слово має два відмінні аспекти: як частина мови і як член речення.

Граматичне значення — це узагальнене абстрактне поняття, яке відображає те, яку роль зазвичай, регулярно, відіграє та чи інша граматична одиинця в мові. Граматичне значення існує поряд із лексичним значенням, але має абстрактну на відміну від конкретної сутність. Наприклад, іменник може мати значення предметності або загальності, граматичне значення дієслова відрізняється в залежності від часу, виду тощо. Граматичне значення виражає лексичне значення через граматичну форму.

Граматична категорія — це клас граматичних однорідних значень, об'єднаний найзагальнішим абстрактним значенням, у межах якого протиставляються також значення, що далі не членуються. Так, граматична категорія відмінка в українській мові ґрунтується на загальному відношенні предмета до дії, стану і подібного, з одного боку, і на протиставленні часткових відношень — суб'єктного, об'єктного, адресатного, інструментального, просторового, з другого боку, а граматична категорія числа — на загальному кількісному відношенні предметів та явищ і на протиставленні значень однини й множини.

Граматична форма — це засіб вираження граматичного значення[1].. В українській мові таким засобом звичайно є службові морфеми у морфології та синтаксичні зв'язки й відношення слів і речень у синтаксисі. Наприклад, граматичними формами слова яблуко є яблука, яблуком, яблуками тощо. Вони утворюються за допомгою морфем — закінчень, і передають різні граматичні значння одного й того ж слова у лексичному розумінні. Граматичною формою в синтаксисі може бути, наприклад, порядок слів у реченні.

Граматичний лад —

Слово [ред.]

Слово — центральна одиниця граматики, яка пронизує всі її підсистеми, крім того, функціонує у позаграматичних сферах мови. Всі інші одиниці мови (фонеми, морфеми, словосполучення, речення) структуруються через слово і пов'язані з ним системними відношеннями. У слові об'єднані три сутності: звукова організація, лексичне і граматичне значення. Сукупність граматичних значень слова становлять: значення частини мови як вершинне в граматичній ієрархії, що стосується належності слова до певного лексично-граматичного класу (іменник, прикметник, дієслово, прислівник та ін.); його загальні й конкретні граматичні значення (наприклад, в іменника — значення відмінка, числа і роду; у дієслова — часу, способу, виду, стану, особи, числа, а в ряді дієслівних форм також значення роду); його словотворне значення, яке поширюється лише на похідні слова. Є й вужчі граматичні значення, що охоплюють певні групи слів (наприклад, іменники на означення істот або неістот), а також проміжні між лексичними й граматичними значеннями лексико-граматичні значення конкретної або абстрактрої предметності, речовинності в українських іменниках тощо. Слово вказує також на граматичні особливості, які виявляються у його семантично-синтаксичних сполучувальних можливостях (див. Валентність) і здатності конденсувати в собі граматичні характеристики свого лексико-граматичного оточення. Роль слова в граматичній будові мови лінгвісти трактують по-різному. Здебільшого в мовознавстві слово розглядається як одна з визначальних граматичних одиниць. У сучасному українському мовознавстві граматичний опис мови ґрунтується на всебічному висвітленні ролі слова в системі граматичних відношень і взаємодії лексичних та граматичних чинників.

Речення [ред.]

Одиницею повідомлення у мові виступає речення. Речення складається зі слів разом із інтонацією. Реченню властиві: предикативність як найабстрактніша граматична категорія, до складу якої входять категорія об'єктивної модальності з грамемами реальності та ірреальності, й категорія синтаксичного часу. Модальність виражає відношення речення до реальності, тобто, чи є воно фактом, чимось уявним, бажаним або небажаним тощо. За домомогою системи синтаксичних часів граматика надає змогу розповідати про події теперішнього, майбутнього і минулого. Реченням також властиві категорії семантичної структури — предиката, суб'єкта, об'єкта, адресата і подібні. Тема і рема є двома частинами актуального членування речення. Тема — це те, про що повідомляє речення, рема — що саме воно повідомляє.

Речення можуть бути простими або складними. Сукупність простих і складних речень утворює текст.

24)Поділ слів на частини мови

Одним з основних завдань граматичної науки є класифікація мовних фактів.

На граматичному рівні лексичний склад мови поділяється на лексико-граматичні класи слів, що звуться частинами мови 1.

Проблема поділу слів на частини мови має свою довговікову історію і досі остаточно не розв'язана. Проблемним передусім є те, які властивості слів треба брати до уваги при розподілі їх за частинами мови. Одні висловлювали думку, що слід зважати лише на морфологічні ознаки слова, інші вважали за необхідне брати до уваги поряд з морфологічними ще й семантичні ознаки, а ще інші використовували весь комплекс семантичних і граматичних (морфолого-синтаксичних) та словотворчих ознак.

У цій праці в основу розподілу слів на лексико-граматичні класи — частини мови — покладено морфологічний принцип, який доповнюється синтаксичним і лексико-семантичним.

Основною морфологічною ознакою, яка кладеться в основу лексико-граматичної класифікації слів, є наявність або відсутність у них парадигми відмінювання. Ця ознака дає змогу виділити дві основні групи слів: відмінювані (змінні) і невідмінювані (незмінні) слова. Для детальнішої класифікації змінних слів береться до уваги наявність у них граматичних категорій роду, числа, відмінка, перехідності неперехідності і виду, тобто всіх найзагальніших іменних і дієслівних категорій.

Головною синтаксичною ознакою, яка допомагає класифікувати слова з погляду їх належності до різних частин мови, є здатність слів граматично поєднуватися з іншими словами в реченні. За цією ознакою слова поділяються на граматично залежні і граматично незалежні. Характер цієї залежності (узгодження — неузгодження) (Такі типи синтаксичного зв'язку, як керування і прилягання, для розрізнення яких нерідко доводиться Звертатися до зміст) всього речення, при визначенні частин мови не диференціюються) дає змогу виділити окремі підкласи слів.

Лексико-семантичними ознаками служить наявність чи відсутність у слова лексичного (співвідносного з поняттям) і граматичного значень. Відповідно до цього слова поділяються на повнозначні і неповнозначні. Лексичні значення повнозначних слів у свою чергу поділяються на предметні, означальні (власне ознака, процесуальність і ознака ознаки) та числові. Окремою ознакою на рівні семантики можна вважати також еквівалентність, тобто здатність слів виступати семантичними репрезентантами цілого підкласу (див. займенник).

Сукупність ознак морфологічного, синтаксичного і лексико-граматичного рівнів дає змогу виділити широкі класи слів:

І. Змінні повнозначні — мають парадигму відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами, співвідносяться з поняттями (брат, читання, веселий, вік, три, вчений, третій, ходити).

Всередині цього класу слів за рядом інших ознак (наявність певних граматичних категорій, здатність узгоджуватися з іншими словами, вираження понять предметності, ознаки, кількості чи здатність виступати їх репрезентантом) виділяються окремі підкласи, які прийнято називати змінними повнозначними частинами мови: іменник (брат, читання, ходіння) - підводиться під категорії роду, числа й відмінка; має здатність граматично поєднуватися зі словами в реченні як способом узгодження, так і Іншими способами; означає предметність; прикметник (веселий, розумний, працьовитий, третій) — підводиться під категорії роду, числа и відмінка; має здатність граматично поєднуватися зі словами в реченні тільки способом узгодження; передає ознаку; числівник (один, три, п'ятнадцять) — підводиться під категорію відмінка, а також частково роду й числа; має здатність граматично поєднуватися із словами в реченні як способом узгодження, так і іншими способами; означає число; займенник (він, такий, стільки) — підводиться під категорію відмінка і в більшості випадків також під категорії роду й числа; має здатність граматично поєднуватися з іншими словами в реченні способом узгодження (в переважній більшості випадків) та іншими способами; виступає еквівалентом іменника, прикметника або числівника (Оскільки іменники, прикметники, числівники й займенники підводяться під одні і ті ж граматичні категорії, усі ці частини мови називають іменними); дієслово (ходити, ходячи, написаний) — підводиться під категорію перехідності / неперехідності, категорію виду, а також частково роду, числа й відмінка; з іншими словами переважно поєднується способами керування й прилягання, хоч може й узгоджуватися;'передає ознаку (дію, процес).

II. Незмінні повнозначні — переважно не мають парадигми відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами, співвідносяться безпосередньо з поняттями; цей клас становить собою окрему повнозначну частину мови — прислівник (весело, можна); прислівники не підводяться під жодну з виділених граматичних категорій, не узгоджуються з іншими словами в реченні, передають ознаку.

III. Незмінні неповнозначні — не мають парадигми відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами в реченні, не співвідносяться з поняттями і виражають ряд граматичних (синтаксичних) значень; це клас службових слів; за характером вираження граматичної ознаки в цьому класі можна виділити ряд підкласів, які прийнято кваліфікувати як окремі службові (неповнозначні) частини мови: прийменник (під, при, над, завдяки) — разом з відмінковою формою іменника служить для вираження залежності між двома іменниками або між дієсловом та іменником; частка (би,б, же, хай (нехай), мов) — використовується для вираження контекстуально обумовлених значень (логічного виділення слова, підкреслення звертання та ін.), а також при аналітичному формотворенні і словотворенні (для передачі умовного і наказового способів дієслова та ін.); сполучник (а, але, проте, причому) — вживається для утворення сурядних словосполучень і для поєднання сурядних та підрядних речень.

IV. Еквіваленти висловів — не мають парадигми відмінювання, не поєднуються з іншими словами граматичними зв'язками, не співвідносяться безпосередньо з поняттями і мають нульове граматичне значення; фактично до цього класу належать не слова (бо кожне слово є носієм або лексичного і граматичного, або тільки граматичного значення), а еквіваленти висловів; клас цих лексичних одиниць виділяють в окрему частину мови — вигук (ого! ех! кукуріку!).

При характеристиці повнозначних частин мови взято до уваги їх узагальнене лексичне значення. Воно є результатом абстрагування від конкретних лексичних значень повнозначного слова.

Таким узагальненим лексичним значенням для іменників є предметність, для прикметників — атрибутивність, для дієслів — процесуальність, для числівників — кількісність, для прислівників — атрибутивність, для займенників — вказівність (дейктичність) (від грецького — вказівний).Принципи поділу на частини мови [ред.]

1. Смисловий (семантичний, лексичний) — характеризує лексичне значення слова або його відсутність; що слово називає: предмет, його ознаку, кількість, дію чи стан тощо.

2. Морфологічний — своєрідність граматичної (морфологічної) форми слова: носієм яких граматичних значень є слово.

3. Синтаксичний — типова синтаксична функція слова: у ролі якого члена речення воно найчастіше виступає.

4. Словотворчий — специфічні для певної групи слів способи творення та словотворчі засоби.

Отже в основу поділу слів на частини мови покладено принцип єдності лексичного і граматичного значень слова, тобто найістотніші ознаки, що характеризують слово як одиницю мови.

Класифікація [ред.]

В українській мові виділяються десять частин мови; 6 самостійних, 3 – службових і вигук:

самостійні (повнозначні), оскільки слова з цих частин мови можуть виконувати синтаксичні ролі членів речення (підмет, присудок, додаток, означення та обставини)

іменник — хто? що? Змінювана за відмінками.

прикметник — який? чий? котрий? Змінювана за відмінками.

числівник — скільки? Змінювана за відмінками.

займенник — хто? що? який? чий? котрий? скільки? Змінювана за відмінками.

дієслово — що робити? що зробити? Змінювана за особами.

прислівник — де? коли? чому? як? Незмінювана.

службові (неповнозначні) слова не виконують синтаксичних ролей у реченні, до них не можна поставити питань, є незмінюваними

сполучник

прийменник

частка;

Окремо стоїть вигук.Вигук — незмінювана особлива частина мови, яка виражає почуття, волевиявлення мовця, не називаючи їх. За значенням вигуки поділяються на:

емоційні, що виражають почуття і переживання: о, ой, ах, фу, пхе;

вигуки волевиявлення, що передають спонукання, заклик і т. д.: цить, гов, алло, ну, гей, гайда, нумо, вйо, ціп-ціп та ін.

Ознаки вигуку як особливої частини мови [ред.]

Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови. Вони можуть виконувати роль еквівалентів речення або супроводити його, вказуючи на емоції, волевиявлення людини як реакцію на навколишню дійсність.

Від повнозначних слів вигуки відрізняються тим, що не мають лексичного значення і граматичних ознак, а від службових слів тим, що не виконують властивих їм службових функцій.

Вигуки — слова незмінні. Вони не мають морфологічних ознак, притаманних повнозначним частинам мови (рід, число, відмінок, особа тощо).

Наприклад: Ой,ах,гей,агов,йой,о та інші.

Вигуки бувають: похідні (матінко! леле! диви! отакої, біда та й годі!) і непохідні (а! е! у! ой! ех! кхе! гм! хм! бр! ого! гоп! нумо! ох!)

Деякі вигуки утворились від іменників у кличній формі: Людоньки! Господи! Горенько моє! Вигуками стали і деякі усталені звороти: Цур тобі!

Окрему групу становлять звуконаслідувальні слова: гуп, дзень, ха-ха-ха, ш-ш та ін.

Близькі за значенням до вигуків слова ввічливості (спасибі, до побачення), лайливі вислови (чорт забери).

В окремих випадках вигуки можуть вживатися в ролі членів речення: Гетьте(зникніть), думи, ви хмари осінні (Леся Українка). Спасибі (дякую) вам, люди добрі! Навколо чуєм хрум-хрум… хрусь-хрусь (якісь звуки) (Коцюбинський).

24)ЯК самостийна частина мови.

Іме́нник — самостійна частина мови, що має значення предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка, відповідає на питання хто? або що?. В українській мові, яка належить до флективних синтетичних мов, іменник є змінною частиною мови, загалом, в інших мовах іменник може не змінюватися.

Зміст [показати]

Лексико-граматичні розряди іменника [ред.]

Граматичні категорії іменника

Рід Число Відмінок

Чоловічий Жіночий Середній Спільний однина множина Наз. Род. Дав. Знах. Оруд. Місц. Кличн.

Іменники-назви істот і неістот [ред.]

Іменники, що відповідають на запитання хто?, об'єднуються у семантичну групу назв істот.

До назв істот належать іменники, що називають: Приклади:

людей хлопець, донька, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина

тварин, птахів, комах ведмідь, корова, чапля,індик, синиця, бджола, комар

міфологічних істот демон, лісовик, відьма, русалка

Решта іменників відповідає на запитання що? і складає групу назв неістот.

До назв неістот також належать іменники, що називають: Приклади:

сукупності осіб група, натовп, загін, юрба, зграя, табун, рій

назви організмів бацила, мікроб, вірус

Граматичне поняття істоти/неістоти не збігається з поняттям живого/неживого в природі.

Назви істот і неістот розмежовуються за допомогою запитань:

для істот-хто? кого?

для неістот-що? чого?

Морфологічні характеристики: Приклади:

у назвах істот-осіб чоловічого роду збігаються форми знахідного та родового відмінків однини і множини родовий відмінок — друга, друзів

знахідний відмінок-друга, друзів

у назвах неістот збігаються форми називного і знахідного відмінків множини книги (стоять)-(бачу) книги

столи (стоять)-(перенесуть) столи

Іменники власні і загальні назви [ред.]

Загальний іменник — це назва, що є спільною для ряду однотипних істот, предметів, явищ, понять. Наприклад: хлопець, газета, критика, простір, час, добро, пароплав, обід.

Власний іменник — це індивідуальна назва одного з ряду однотипних предметів чи одного існуючого.

Це прізвища, імена, по батькові людей, клички тварин, географічні та астрономічні назви, назви державних посад, установ, свят, книг, журналів тощо. Іменники, які є власними назвами характеризуються тим, що пишуться з великої літери, мають або тільки однину (Дунай, Львів), або тільки множину (Карпати, Черкаси).

Власні і загальні назви різняться граматично і орфографічно. Власні назви мають одну форму числа і пишуться з великої літери: Суми, Орел, Земля, Урал. Іменники, що відповідають на питання хто?, об’єднують­ся в семантичну групу назв істот. Сюди належать: на­зви людей (хлопець, дядько, бабуся, дочка, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина, Микола, Олеся); назви тварин, птахів (ведмідь, лось, козуля, корова, вівця, Рябко, Мурчик, жу­равель, чапля, півень, індик, качка, синиця, снігур); назви міфологічних істот (лісовик, змій, відьма, русалка); назви по­мерлих (мрець, покійник, небіжчик); назви карт, шахових фігур (валет, пішак) та ін.

Решта іменників відповідає на питання що? і становить групу назв неістот: земля, острів, будинок, думка, мрія, пи­тання. До цієї групи належать також іменники, що позна­чають сукупності людей, тварин тощо: юрба, натовп, загін, армія; зграя, табун, рій.

Поділ іменників на ці дві групи має формальне виражен­ня. В іменників – назв істот форми знахідного відмінка однини і множини чоловічого роду збігаються з формами родового відмінка, а неістот – із формами називного від­мінка: бачу (кого?) брата, братів; шукаю (кого?) помічни­ка, помічників; знаю (кого?) сусіда, сусідів; але бачу (що?) автомобіль, автомобілі; шукаю (що?) рукопис, рукописи; знаю (що?) вірш, вірші. Для іменників жіночого і серед­нього роду така диференціація характерна тільки у формі знахідного відмінка множини: бачу (кого?) сестер, каченят, але бачу (що?) картини, вікна.

Серед іменників виділяють назви загальні і власні. Узагальнене найменування ряду однорідних, однотипних предметів, істот, явищ є назвою загальною (корабель, підло­га, письменник, сусідка, сніг, ожеледиця). Власні назви – це найменування одиничних предметів, істот чи явищ, виділе­них із однотипного ряду, або найменування чогось (чи ко­гось), що (чи хто) є єдиним, неповторним. Наприклад: Оле­на, Іван, Суми, Україна, Стожари, Європа, «Всесвіт» (журнал) тощо. Власні назви завжди пишуться з великої літери.

Іменники поділяються й на інші семантико-граматичні групи, що залежить від особливостей їх лексичного значен­ня. В основі такого поділу, як правило, лежить протистав­лення за якоюсь ознакою (назви конкретні – абстрактні, одиничні – збірні, предметні – речовинні та ін.).

Іменники – назви предметів, явищ навколишньої дій­сності, що пізнаються органами чуття людини, називають­ся конкретними: сніг, книга, гребінь, квітка, Сиваш.

Абстрактні іменники не мають конкретного лексич­ного значення, а називають поняття, явища, властивості, які не можна сприйняти органами чуття: читання, простота, сум, виховання. Характерною ознакою абстрактних імен­ників є суфікси -ість, -ств(о), -зтв(о), -цтв(о), -анн(я), -изм, -ізм, -їзм: прикрість, убозтво, навчання, класицизм, героїзм. Абстрактні іменники вживаються переважно у формі од­нини.

Збірні іменники є назвами сукупності однакових чи по­дібних предметів, що сприймаються як єдине ціле: брат­ство, козацтво, гарбузиння, гайвороння, зілля, бадилля. Збір­ні іменники не мають форми множини.

Іменники зі значенням речовинності називають одно­рідну речовину: тісто, молоко, залізо, кисень, папір, камінь, цемент. Речовинні іменники можуть мати форму тільки однини (азот, горох, бузина, срібло) чи множини (дріжджі, гроші).

Іменники зі значенням конкретності або абстрактності [ред.]

Слова, що позначають назви, співвідносні з конкретними речами, властивостями, діями, називаються конкретними. Це назви, які позначають реалії, що можна пізнати органами чуття.

Слова, які позначають назви процесів, ознак, властивостей, що не належать до якихось конкретних предметів і мисляться поза зв'язком з ними, називаються абстрактними (від лат. abstraction — відтягнення, відвернення). Це іменники, які називають поняття, що не мають реального втілення (хоч виникнення та існування їх неможливе без такої реальності), тобто вказують на стан (сон, тиша), почуття (кохання, ненависть), процес (хід, біг), якість (чорнота, ясність), риси характеру (доброта, злоба, вихованість), різні вияви інтелектуального рівня людини (знання, розум), відносини між особами, народами (дружба, мир), поняття етикету (вітання), є науковими та виробничими термінами.

З поміж абстрактних іменників виділяються :

Абстрактні іменники Приклади

непохідні воля, сила, мрія, ідея

похідні дружба, висота, багатство

З книжними суфіксами Приклади

-ість якість, щедрість, духовність

-ств(о) суспільство, студентство

-цтв(о) мистецтво, керівництво

-зтв(о) боягузтво, убозтво

-от(а) спільнота, гризота

-нн(я) вміння, навчання

-тт(я) почуття, сприйняття

-изм ліризм, класицизм

-ізм, -їзм героїзм, реалізм

-ощ(і) пустощі, прикрощі

Іменники зі значенням збірності [ред.]

Іменники, які позначають сукупність однакових або подібних предметів, що сприймаються як ціле, називаються збірними. Найчастіше таку сукупність створюють назви істот, рослин, та ін.: молодь, дітвора, деканат, березняк, листя, коріння. Вони не мають форми множини, через те, що виражають об'єднання багатьох предметів, які не підлягають лічбі. Проте в них є рід і словозміна. Їх легко розрізняти за суфіксами :

Суфікси Приклади

-ств(о)/-цтв(о)/: студентство, парубоцтво;

-н(я): вороння, коріння;

-инн(я)/-овинн(я)/: ластовиння. кукурудзиння

-в(а): мушва, братва;

-от(а): голота, кіннота;

-ин(а)/-овин(а)/: озимина, городина;

-ник/-няк/: чагарник, сосняк;

-еч(а): стареча, малеча;

-і(я): братія, адміністрація;

-ик(а)/-ік(а)/: символіка, проблематика;

-арій: розарій, гербарій;

-іан(а): Франкіана.

Деякі збірні іменники утворилися без суфіксів: хмиз, юнь, молодь.

До збірних не належать:

іменники, що підлягають лічбі

іменники, що мають форми однини і множини

Приклади: група, загін, рій, ліс, народ, полк, екіпаж та ін.

Іменники зі значенням речовинності [ред.]

Речовинні іменники називають речовину.

Речовина, як відомо, рахунку не підлягає, її можна лише виміряти і вже потім порахувати одиниці виміру. Тому, речовинні іменники вживаються лише в однині.

Речовинні іменники можуть мати форму множини, якщо: Приклади

вказують на різновиди, ґатунок мінеральні води, натуральні соки, ефірні спирти

вказують на велику кількість Вівса, пшениці, ячмені — все це зіллялось в одну могутню хвилю. (Михайло Коцюбинський).

Морфологічні ознаки іменника [ред.]

Більшість іменників української мови змінюється за числом, належать до одного з трьох родів і змінюються за відмінками. За відмінюванням іменники української мови поділяються на 4 відміни.

Число [ред.]

Більшість українських іменників мають як однину так і множину: дівчина — дівчата, книга — книги, село - села.

Окрему групу іменників складають такі, що мають лише однину (singularia tantum): Україна, щастя, гордість.

Іменники, які мають тільки множину утворюють групу pluralia tantum: Карпати, штани, ножиці.

В діалектах української мови та в архаїчній мові збереглася двоїна: руці, нозі.

Рід [ред.]

В українській мові всі іменники, що мають однину, належать до одного з чотирьох родів: чоловічого, жіночого, середнього або спільного.Рід іменника не змінюється на відміну від роду інших частин мови: прикметників, займенників, числівників.

Відмінок [ред.]

В українській мові іменник має сім відмінків. Відмінювання іменників служить для встановлення функції іменника в реченні й здійснюється за допомогою зміни закінчень та прийменників. Відмінювання характерне також для інших флексичних мов, хоча кількість відмінків у різних мовах може бути різною.

Відміна [ред.]

В українській мові всі іменники належать до однієї з чотирьох відмін — груп іменників із спільними правилами утворення відмінків.

Синтаксичні функції іменника [ред.]

У реченні іменник може виконувати функції підмета, додатка, іменної частини присудка, неузгодженого означення та обставини.

Функція Приклад

Підмет Споконвіку Прометея там орел карає...

Додаток Споконвіку Прометея там орел карає...

Іменна частина присудка Я — син народу, що вгору йде...

Неузгоджене означення Я — син народу, що вгору йде...

Обставина ... а попід горою козаки йдуть.

Словотвірна парадигма може інтерпретуватися і як сукупність словотвірних моделей, що реалізують регулярні словотвірні відно-шення. Наприклад, «дія» – «опредметнена дія»: вести – ведення – ве-діння; вести – виводити – вивід – 1. Дія за значенням вивести і вивестися. 2. заст. Переселення кріпаків, селян в інший маєток або на інші землі (опредметнена дія). 3. Те саме, що виводок (значення недорослості). 4. Комин до димаря на даху (локатив з акцентуванням дії). 5. тех. Дріт, пристрій, який виходить звідки-небудь або який виводить що-небудь назовні (значення інструменталя) [7, с. 88].

Вивчення дериваційних мікросистем, що ґрунтуються на части-номовній спільності твірних основ, дозволяє здійснити комплексний аналіз дериватів, об’єднаних спільністю частини мови твірних слів. Такий підхід до вивчення словотвірної морфонології вимагає вве-дення поняття словотвірної парадигми. На думку В.Ґрещука, розбіж-ності у визначенні парадигми в словотворі зумовлені вибором різних основ ідентифікації похідних як членів одного парадигматичного ряду (тотожність твірної основи, словотворчого форманта, кореневої морфеми, одиниці плану змісту – словотвірного значення, слово-твірної категорії) [2, с. 26]. Таким чином, виділення словотвірної па-радигми дає можливість поділити похідні на зони з огляду на на-лежність їх до певної частини мови.

В українській мові словотвірну парадигму віддієслівних імен-ників із значенням опредметненої дії формують питомі суфікси -н′/j/-, -ен′/j/-, -ін′/j/-, -т′/j/-, -Ø-, -к-, -овк-, -іт-, -от-, -б-/ -об-, -т-/-тв-, -н′-, -нин-, -ок-, -ощ- та суфікси іншомовного походження -аціj-, -іj-, -аж, -ур-, -ад-: навчання, дослідження, володіння, відчуття, прогін, обробка, розшифровка, гуркіт, дільба, турбота, гуркотня, грюка-нина, стрибок, радощі; централізація, дискусія, пілотаж, коректура, блокада.

Лінійні перетворення дієслівної основи, крім усічення, часто поєднуються з чергуванням. Аналізуючи формальні модифікації мор-фем, необхідно розрізняти альтернації, що мають як парадиг-матичний (варіанти морфем), так і синтагматичний (сполучуваність морфем) аспект, а усічення належить до морфонології слова, що ви-ступає засобом організації морфемної послідовності (синтагматичний аспект) в межах основи мотивованого слова. Дослідниця С. Толстая зазначає, що лінійні перетворення в більшій мірі, ніж чергування, залежать від граматики і перш за все від установлення відношень похідності між словами і способу морфемного членування [11, с. 70].

Вивчення лінійних перетворень дієслівної основи дає мож-ливість вивчити механізм взаємопристосування мотивуючої основи і дериваційного засобу, для яких властиві різні морфонологічні засоби, оскільки дієслівна основа має вокалічний і консонантний різновиди.

Об’єктом словотвірної морфонології є морфонологічні зміни мовних одиниць (кореневих і суфіксальних морфем). Найпродук-тивнішими для віддієслівних іменників сучасної української лі-тературної мови є вокалічні альтернації в корені і консонантні на морфемному шві.

Професор В. Горпинич зазначає, що морфонологічним стає те чергування, яке зумовлене граматичною позицією, виникає в процесі формо- і словотворення і виконує морфотактичну функцію [1, с. 198].

Якщо морфонологія вивчає закономірності варіювання фонем-ного складу морфеми, яка поєднується з іншими морфемами, то такі закономірності можуть бути об’єктом вивчення словотвірної пара-дигматики морфем.

Морфонологічні альтернації, крім внутрішньої флексії, не вира-жають граматичного значення, а лише супроводжують власне грама-тичні морфеми, тому їх функції визначають як допоміжні. Це визна-чення справедливе, якщо мати на увазі граматичну семантику. Чергу-вання виконують граматичні функції, які лежать у структурній ор-ганізації морфології. На думку В. Смиренського, якщо при словозміні морфонологічні засоби класифікують зразки парадигм, то в дерива-тології вони відіграють аналогічну роль в оформленні словотвірних моделей одного і того ж словотвірного типу, що відрізняється, як ві-домо, єдиним формантом з єдиним загальним значенням [9, c. 170].

Характерно, що в небагатьох давніх коренях відбуваються комплексні вокалічні альтернації: {е//о//і}: брести – бродити – брід, вивести – виводити – вивід, везти – возити – віз; {Ø//и//і//о}: вибра-ти – вибирати – вибір, виборець, збирати – збір, зборище; {Ø//о//і}: вигнати – вигонити – вигін, {Ø//а//і}: помогти – помагати – поміч.

Також мають місце чергування змішаного типу у супроводі кон-сонантних фонем: {и//іj//оj}: бити – бій – боїще; {а//ин//и//ен}: жати – пожинати – жнива – жнець, женці.

Альтернант сигналізує певні ознаки (морфонологічні, морфо-логічні, семантичні, синтаксичні) морфеми, з якою він взаємодіє. Оскільки будь-яка модифікація фонемної структури морфеми відбу-вається в певних граматичних умовах, у відповідній морфонологічній позиції, морфемний (граматичний) контекст, що обумовлює цю моди-фікацію, сигналізує певні граматичні ознаки самої морфонеми.

25)Прикме́тник — самостійна частина мови, що виражає ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає на питання який? яка? яке? які? чий? чия? чиє? чиї?

Наприклад: сміливий, щаслива, зелене, Васине, батькова, братове.

Поняття якості в прикметнику може бути виражене безпосередньо через відношення до інших предметів, або через відношення до особи чи істоти.

Прикметники за значенням поділяються на такі розряди:

якісні, що виражають ознаки предметів безпосередньо власним лексичним значенням: сумна пісня, яскрава особистість

відносні, що позначають ознаку предмета не безпосередньо, а через відношення його до іншого предмета, явища, дій: вступний тест, прикордонний пост;

присвійні, що виражають належність предмета певній істоті: материн рушник, Мартин зошит.

Вживаючись у переносному значенні, відносні та присвійні прикметники можуть переходити в розряд якісних. Наприклад:

золотий ланцюжок (відносний) — золота душа (якісний);

срібний перстень (відносний) — срібний голос (якісний);

лебединий пух (присвійний) — лебедина пісня (якісний);

зміїна отрута (присвійний) — зміїний характер (якісний).

Зміст [показати]

Ступенювання прикметників [ред.]

Оскільки якісні прикметники виражають ознаки, що можуть виявлятися більшою чи меншою мірою, вони мають ступені порівняння: вищий і найвищий. Кожен зі ступенів має дві форми: просту і складену.

Вищий ступінь порівняння вказує, що в одному предметі ознака виявляється більшою мірою, ніж в іншому.

Проста форма вищого ступеня порівняння утворюється за допомогою суфіксів -іш, -ш:

добрий — добр-іш-ий, милий — мил-іш-ий,

довгий — дов-ш-ий, міцний — міцн-іш-ий.

У деяких прикметниках при цьому можуть випадати суфікси -к-,-ок-,-ек-:

тон-к-ий — тон-ш-ий,

глибо-к-ий — глиб-ш-ий,

дале-к-ий — даль-ш-ий.

При додаванні суфікса -ш- можуть виникати звукові сполуки, які на письмі позначаються буквами жч і щ. Буква щ пишеться у прикметниках: вищий, товщий (товстіший), кращий. Буквосполучення жч пишеться у прикметниках: ближчий, важчий, вужчий, дорожчий, дужчий, нижчий, тяжчий.

Складена форма вищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника слів більш, менш:

яскравий — більш яскравий, швидкий — менш швидкий.

Найвищий ступінь порівняння вказує, що ознака виявляється найбільшою мірою.

Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника вищого ступеня префікса най-: дорожчий — най-дорожчий, міцніший — най-міцніший. Значення найвищого ступеня порівняння можна посилити префіксами як-, що-: як-найдорожчий, що-найменший.

Складена форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника слів найбільш, найменш, а також додаванням до прикметника вищого ступеня слів від усіх (за всіх), над усе: тривожний — найбільш тривожний, тривожніший над усе.

Утворення присвійних прикметників [ред.]

Присвійні прикметники утворюються від назв людей і тварин. Від іменників 1-ої відміни — назв людей — присвійні прикметники творяться за допомогою суфікса -ин, причому кінцеві приголосні твірної основи [г], [к], [х] чергуються з [ж], [ч], [ш]: сестра — сестр-ин, баба — баб-ин, Ольга — Ольж-ин, тітка — тітч-ин, Солоха — Солош-ин. Якщо твірна основа закінчується на [j], маємо суфікс -ін (на письмі -їн): Лідія — Ліді-їн, Євдокія — Євдокі-їн.

Від іменників 2-ої відміни присвійні прикметники творяться за допомогою суфікса -ів (-їв), який чергується з -ов, -ев (-єв):

якщо прикметник утворено від іменника твердої групи, то відбувається чергування -ів/-ов: дядько — дядьк-ів, дядьк-ов-ого;

якщо прикметник утворено від іменника м'якої чи мішаної групи, то відбувається чергування -ів (-їв)/ —ев (-єв): Андрій — Андрі-їв, Андрі-єв-ого; лікар — лікар-ів, лікар-ев-ого.

Від назв тварин прикметники із значенням присвійності утворюються за допомогою суфіксів -ин, -ін (на письмі -їн): бджол-ин-ий, пташ-ин-ий, орл-ин-ий, змі-їн-ий, солов'-їн-ий; чи суфіксів -ач, -яч: соб-ач-ий, кач-ач-ий, тел-яч-ий, свин-яч-ий. Іноді такі прикметники утворюються шляхом зміни кінцевого приголосного твірної основи та додаванням закінчення -ий: вовчий, овечий.

Повна та коротка форми прикметників [ред.]

Більшість прикметників української мови функціонує у повній (змінній) формі, і лише незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд із загальновживаною повною має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад та ін. Прикметники у короткій формі мають нульове закінчення.

Повні форми прикметників існують у двох різновидах:

стягненій і

нестягненій формах.

Нестягнені форми прикметників (лише жіночого і середнього роду) можливі у називному та знахідному відмінках однини і множини: гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії. Вони здебільшого трапляються в народній творчості та поезії.

Стягнені форми є загальновживаними : гарна, гарне, гарні; синя, синє, сині. Стягнені і нестягнені форми прикметників жіночого і середнього роду відрізняються закінченнями: у нестягненій формі -ая, (-яя), -еє (-єє), -ії (-її); у стягненій — -а(я), -е(-є), -і(-ї).

Способи творення прикметників [ред.]

Префіксальним способом прикметники утворюються від:

а) прикметників: сильний — пресильний; високий — невисокий;

б) іменників (із прийменником без): без меж — безмежний; без крил — безкрилий.

Суфіксальним способом прикметники утворюються від:

а) іменників: сон — сонний; книга — книжний, книжковий;

б) прикметників: білий — біленький, білесенький, білісінький, білуватий; тісний — тіснуватий;

в) дієслів: гнути — гнучкий; брати — беручкий; пекти — пекучий;

г) прислівників: тут — тутешній; вчора — вчорашній.

Префіксально-суфіксальним способом прикметники утворюються від іменників: без талану — безталанний; при школі — пришкільний.

Основоскладанням утворюються прикметники від:

а) двох прикметників: кислий і солодкий — кисло-солодкий; світлий і синій — світло-синій;

б) сполучення іменника і прикметника або числівника: довгі ноги — довгоногий; сільське господарство — сільськогосподарський.

Складносуфіксальним способом (складанням основ з додаванням суфікса) утворюються прикметники від словосполучень: п'ятнадцять років — п'ятнадцятирічний, десять поверхів — десятиповерховий, лівий бік — лівобічний.

26)Числ́івник — самостійна частина мови, яка позначає кількість предметів або їхній порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий?

Числівники за значенням поділяються на кількісні та порядкові. Кількісні бувають збірні, дробові, неозначено кількісні і власне кількісні.

Українські числівники змінюються за родами, числами та відмінками.

За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні та порядкові. Кількісні числівники означають одне число або кількість і відповідають на питання скільки? (три, одинадцять, тридцять чотири, семеро, три восьмих). Порядкові числівники означають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий? котра? котре? котрі? (третій, одинадцята, тридцять четверте, двадцяті).

В українській мові [ред.]

Числівник у давньоукраїнській мові був семантичною (назви чисел), а не граматичною категорією. Граматично слова один, два, три й чотири були прикметниками, що відмінялися за родами й відмінками (а один також у числі) і сполучалися з іменником у однині (один), двоїні (два, також оба) або множині (три, чотири). Дальші назви були іменниками, що відмінялися лише у відмінках і керували родовим відмінком іменника (п'ять слуг, п'яти слуг). Простий числівник має один корінь. Складний числівник має два корені. Складений числівник складається з кількох слів.

Унаслідок занепаду двоїни, з 15-16 ст. форми множини стали вживатися також при числівнику два (але зі старим наголосом двоїни; два бр́ати), а під впливом конструкцій з два — чотири узгодження поширилося також на вищі назви чисел, але тільки тоді, коли назва числівника була в непрямому відмінку (сучасне п'ять слуг, але п'яти слугам). Це викликало також морфологічне вирівнювання і поруч форм давального-місцевого-родового типу п'яти за зразком трьом-двом тощо постали форми типу п'ятьом, п'ятьох (з 16 ст.).

В орудному відмінку нова форма типу п'ятьма (замість старої пятью) стала єдиною можливою. Унаслідок цих змін, властивих тільки назвам чисел, витворилася для таких слів окрема система відмінювання і синтаксичних зв'язків, що дає можливість говорити про числівник як окрему частину мови. Але ці процеси не закінчені, і такі слова, як тисяча або мільйон і далі зберігають властивості іменника. Збірні числівники втратили окрему відміну (двоє — родовий двох тощо). Порядкові числівники не відрізняються від прикметників (перший, третій….).

Загальна граматична характеристика числівника

Числівником називається частина мови, яка позначає кількість предметів або їх порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий?

За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні і порядкові.

Кількісними називаються числівники, котрі позначають кількість предметів і відповідають на питання скільки? Серед них виділяють власне кількісні (два, п'ять, вісімнадцять, тридцять шість); дробові (чотири восьмих, сім цілих три десятих); збірні (троє,десятеро); неозначено-кількісні (кілька, багато, чимало).

Кількісні числівники змінюються за відмінками, але не мають граматичних ознак роду і числа. Виняток становлять числівники один (одна, одне,-о), одні; два, дві; обидва, обидві; півтора, півтори.

Порядковими називаються числівники, які позначають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий? котра? котре? котрі?: перший, перша, перше, перші; одинадцятий, одинадцята, одинадцяте, одинадцяті.

Порядкові числівники, подібно до прикметників, змінюються за родами, числами і відмінками.

У реченні числівники можуть бути різними членами речення: І один у полі воїн (підмет); Семеро одного не ждуть (підмет, додаток); Одна ластівка весни не робить (означення). Якщо кількісний числівник поєднується з іменником, то разом із ним входить до складу підмета, присудка, додатка, означення, обставини: На румунському боці три пари волів тягло канатом проти води здорове червоне судно; Два ведмеді в однім барлозі живуть; Море буває трьох сортів: тихе море, хвильове море й бур'яне море...; Басейн Дніпра має площу п'ятсот чотири тисячі квадратних кілометрів.

За будовою числівники поділяються на прості, складні і складені:

Простими називаються числівники, що мають один корінь: один, три, сто, перший, третій, сьомий; двоє, мало, багато;

Складними називаються числівники, що у своєму складі мають два корені: одинадцять, дев'ятнадцять, двадцять, двісті, триста, одинадцятеро, двадцятеро, кількадесят, кількасот;

Складеними називаються числівники, які містять в собі два і більше простих чи складених числівників: (двадцять чотири, тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятий).

Bідмінювання числівників

Виділяють декілька типів відмінювання кількісних числівників:

1. Відмінювання числівника один, (одна, одне (-о), одні). Цей числівник відмінюється як займенник той (та, те, ті).

відм. Однина Множина

чол.р. жін.р. сер.р.

Н. один одн-а одн-е одн-і

Р. одн-ого одн-ої/-ієї одн-ого одн-их

Д. одн-ому одн-ій одн-ому одн-им

З. один/-ого одн-у одн-е одн-і/их

О. одн-им одн-ою/-ією одн-им одн-ими

М. одн-ому/-ім одн-ій одн-ому/-ім одн-их

2. Відмінювання числівників два, три, чотири. Числівник два у називному і знахідному відмінках змінюється за родами (чол. і середн.р. - два, жін.дві).

відм. Зразок

Н. дв-а дв-і тр-и чотир-и

Р. дв-ох дв-ох трь-ох чотирь-ох

Д. дв-ом дв-ом трь-ом чотирь-ом

З. дв-а (дв-ох) дв-і тр-и (трь-ох) чотир-и (чотирь-ох)

О. дв-ома дв-ома трь-ома чотир-ма

М. (на) дв-ох (на) дв-ох (на) трь-ох (на) чотирь-ох

3. Відмінювання числівників від п'яти до десяти та числівників на -дцять і -десят:

відм. Зразок

Н. шість дванадцять п'ятдесят

Р. шест-и (шість-ох) дванадцят-и (-ох) п'ятдесят-и (-ох)

Д. шест-и (шість-ом) дванадцят-и (-ом) п'ятдесят-и (-ом)

З. шість (шість-ох) дванадцять п'ятдесят (-ох)

О. шість-ма (шість-ома) дванадцять-ма (-ома) п'ятдесять-ма (-ома)

М. (на) шест-и (шість-ох) (на) дванадцят-и (-ох) (на) п'ятдесят-и (-ох)

4. Відмінювання числівників сорок, дев'яносто, сто. Ці числівники мають лише дві неоднакові відмінкові форми:

Н., Зн. сорок дев'яност-о ст-о

Р., Д., Ор., М. сорок-а дев'яност-а ст-а

5. Відмінювання числівників двісті - чотириста та числівників на -сот:

відм. Зразок

Н. двіст-і трист-а п'ятсот

Р. двохсот трьохсот п'ятисот

Д. двомст-ам трьомст-ам п'ятист-ам

З. двіст-і трист-а п'ятсот

О. двомаст-ами трьомаст-ами п'ятьмаст-ами

М. (на) двохст-ах (на) трьохст-ах (на) п'ятист-ах

6. Числівники тисяча, мільйон, мільярд, нуль відмінюються як іменники, що належать до відповідних відмін.

7. Відмінювання збірних числівників у непрямих відмінках збігається з відмінюванням відповідних кількісних числівників, але тільки з їх вторинними формами: п'ятеро - п'ятьох, п'ятьом, п'ятеро, п'ятьома, (на) п'ятьох.

8. При відмінюванні дробових числівників перша частина змінюється як кількісний числівник, а друга - як порядковий.

9. У складених кількісних числівників відмінюються всі складові частини: двісті тридцять шість - двохсот тридцяти шести.

10. У складених порядкових числівників відмінюється лише останній компонент: двісті тридцять шостий - двісті тридцять шостого.

27)Займенник — частина мови, яка замінює іменник у реченні. Вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх. Займенники подібно до іменників, прикметників і числівників, відповідають на питання хто? що? який? чий? скільки?.

Наприклад: ти, ніщо, жодний, мій, той, усякий, стільки.

Займенник в українській мові — повнозначна змінна частина мови. Відповідає на питання хто? що? скільки? який? чий? котрий? За значенням і граматичними ознаками займенники в українській мові поділяються на три групи:

ті, що співвідносяться з іменниками (я, ти, вона, дехто, абищо, і т. д.)

ті, що співвідносяться з прикметниками (твій, ваш, чийсь, нічий, і т. д.)

ті, що співвідносяться з числівниками (скільки, стільки, казна-скільки, ніскільки і т. д.)

Розряди займенників за значенням:

особові (я(ми), ти(ви), він/вона/воно(вони))

зворотний (себе)

вказівні (той, цей). Близькі за значенням до такого поняття як Артикль.

означальні (весь, всякий, кожен, жоден, інший)

питальні (хто? що? котрий? чий?)

відносні (хто, що, який, чий, котрий, скільки)

неозначені (деякий, абихто, що-небудь, дехто )

заперечні (ніхто, ніщо, ніякий)

присвійні (свій, мій, наш, його, її, їхній)

Займенник лише вказує на предмети, ознаки та кількість, але не називає їх. Наприклад, у реченні Він нічого не міг думати, а тільки глибоко, всім серцем і всіма нервами своїми почував: треба їх рятувати/ (І. Франко) є тільки вказівки на якісь особи чи предмети, але їх не названо. Значення займенників стає зрозумілим тільки тоді, коли ми сприймаємо їх у контексті. У наведеному реченні йдеться про героїв повісті І. Франка «Борислав сміється» — Бенедя Синицю (він) і робітників (їх).

Займенник не має свого постійного лексичного значення (сигніфіката). Він щоразу залежно від мовної ситуації, певною мірою пристосовуючи свою граматичну форму до тих слів, замість яких його вжито, вказує на інші явища, наповнюється іншим змістом.

Займенники в мові вживаються передусім для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому форму займенника треба узгоджувати з родом і числом іменника, замість якого цей займенник ужито:

Студентство виявляє дедалі більшу громадську активність. Воно об'єднується. Його цікавить політичне життя країни.

Студенти виявляють дедалі більшу громадську активність. Вони об'єднуються. Їх цікавить політичне життя країни.

Але не можна допускати, щоб займенник у реченні чи тексті співвідносився водночас із різними словами, як у реченні / піснею сонце віта тракторист, що рідною лине землею. Тут не зрозуміло, хто лине: пісня, сонце чи тракторист?

Правильно вжиті займенники, крім того, пов'язують речення між собою в один суцільний текст. Це видно хоч би з такого уривка:

Павло Григорович все своє життя був надзвичайно уважним до творчості молодих. Допомагав їм — для нього свята справа. Проте він же наголошував на самостійному, повсякденному дерзанні. «Старші письменники мусять вам допомагати — це правда, — писав він в той же, 1940 рік до учениці Марії Більчич. — Але не вся надія на них, ні, надія в самих вас, початкуючих, у вашій рішучості, самодисципліні…» (О. Ющенко).

Тут назву особи-діяча (Павло Григорович) вжито тільки в першому реченні. Далі її тотожність позначається займенником він, нього, і ми сприймаємо цей займенник як еквівалент назви саме Павло Григорович, а не будь-якої іншої. Предмет, на який спрямована увага особи-діяча, конкретно названо теж лише в першому реченні — молодих, а далі на цей предмет вказують уже займенники їм, вам, вас, вашій. Займенники, таким чином, прив'язують увесь подальший текст до першого речення, без якого текст був би незрозумілим.

Особові займенники

Особові займенники вказують на осіб, інших істот, предмети, явища і поняття (я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони). Особові займенники змінюються за числами і відмінками; займенник він змінюється також за родами. Особовий займенник я вказує на розповідача (я це повинен сказати).

Займенник ти вказує на особу, до якої звертається розповідач (а ти не брав моїх зошитів?)

Займенник ми вказує на те, що розповідач об'єднує себе ще з кимось, напр., розповідає про себе і своїх друзів чи знайомих (ми вчора були у лісі).

Займенник ви вказує на осіб, до яких звертається розповідач (ви хіба про це не чули?).

Займенники він, вона, воно вказують на особу, яка не бере участі в розмові або на предмет, про який іде мова (вона добре підготувалася до уроку; воно було дуже смачне).

Займенник вони вказує на деяку кількість осіб, що також не беруть участі у розмові або на предмети, про які розповідає оповідач (вони довго ще будуть над цим думати; вони зовсім не коштовні).

Займенник він співвідноситься з іменниками чоловічого роду, вона — з іменниками жіночого роду, воно — з іменниками середнього роду, займенник вони співвідноситься з іменниками всіх чотирьох родів у множині (він піднявся; вона підійшла; воно стрибнуло; всі вони — гарні люди).

Прономіналізація (від лат. pronomen — займенник) — перехід інших частин мови в займенники, тобто набуття вказівної (дейктичної) функції займенника.

Прономіналізуються:

іменники: ліс, море, хмари (у значенні багато). Н-д: У класі ліс рук, море сліз, хмари комарів.

числівники: один (у значеннях якийсь, сам). Н-д: Один чоловік розповідав. В кіно був один.

прикметники: цілий, певний, останній (у значеннях весь, якась, іншу, цей, той). Н-д: цілий день, певна кількість'

28)Дієсло́во — самостійна частина мови, що вказує на дію або стан предмета і відповідає на питання «що робити?», «що зробити?».

Зміст [показати]

Українська мова [ред.]

В українській мові дієслово має 5 типових форм. Ці форми можна розпізнати за характерними закінченнями:

неозначена форма (інфінітив): писа-ти, говори-ти, літа-ти, гримі-ти, мерзну-ти, дивува-ти;

Особова форми: (він) пиш-е, писа-в-Ø, напиш-е, буде + писа-ти, писати-ме, писа-в-Ø + би, хай + пиш-е;

дієприкметник: пожовті-л-ий, посиві-л-ий; писа-н-ий, підписа-н-ий; залюбл-ен-ий, бач-ен-ий; вими-т-ий, коло-т-ий; активні дієприкметники (пишучий) українській мові не притаманні, цю функцію виконують описові конструкції — що (або який) пише.

безособова на -но/-то: написа-но, зробле-но,прожи-то, випи-то;

дієприслівник: пиш-учи, любл-ячи, підписа-вши, полюби-вши.

Дієслівні форми — це однокореневі слова з різними граматичними ознаками. Взявши інфінітив за вихідну форму, можна за певними правилами утворити всі інші типи форм. Дієслівні форми мають відмінні та спільні ознаки.

Відмінні ознаки визначаються:

за типом питання;

за характером змінюваності;

за роллю в реченні.

Дієслівні форми описуються в таблиці

Форма дієслова На яке питання відповідає Як змінюється Яким членом речення виступає

інфінітив що робити? що зробити? незмінювана форма будь-яким

особова що роблю? що робив? що робитиму? що робив би? що робимо? за способами, часами, особами, числами, родами присудком

дієприкметник який(а, е, і)? за родами, відмінками, числами присудком, означенням

безособова (форми на -но/-то) що зроблено? незмінювані, тільки доконаний вид присудком

дієприслівник що роблячи? що зробивши? незмінювані обставиною

Спільними ознаками для всіх типів дієслівних форм є такі:

а) вид — недоконаний та доконаний, що встановлюється питаннями:

що робити? — недоконаний вид, який виражає незавершену дію: співати, відвідувати, переконувати

що зробити? — доконаний вид, який виражає завершену дію: заспівати, відвідати, переконати

Наприклад, дієприслівники на -учи (ючи), -ачи (ячи) творяться від основ недоконаного виду; а дієприслівники на -вши (ши) — від основ доконаного виду.

б) перехідність/неперехідність, що встановлюється за наявністю або відсутністю при дієслові прямого додатка:

готувати кого — що? відповіді (питання, страви)

готує кого — що? відповіді (питання, страви)

заготовлено кого — що? відповіді (питання, страви)

готуючи кого — що? відповіді (питання, страви)

не готувати кого — чого? відповідей (питань, страв)

не готує кого — чого? відповідей (питань, страв)

не заготовлено кого — чого? відповідей (питань, страв)

не готуючи кого — чого? відповідей (питань, страв)

Це приклади форм зі значенням перехідності.

Дієслівні форми: іти, спав, побіжить, засміється, сумуючи, є неперехідними, оскільки від них не можна поставити питань до іменника/займенника кого — що?, кого — чого?, отже, вони не мають при собі в реченні прямих додатків.

Значення перехідності/неперехідності виражає спрямованість/неспрямованість дії на якийсь об'єкт. Перехідність/неперехідність у формах інфінітива є важливою умовою правила творення дієприкметників.

в) роль присудка в реченні — для переважної більшості дієслівних форм.

Дієвідмінювання [ред.]

Зміна дієслів за способами, часами і числами називається дієвідмінюванням.

До І дієвідміни належать дієслова, які у 3-і особі множини мають закінчення -уть, -ють, до ІІ — з закінченням -ать, -ять. При дієвідмінювані дієслів можливе чергування приголосних. Дієслово бути у всіх особових формах однини і множини має одну форму — є.

Часи дієслів [ред.]

В українській мові є три часи дієслова: теперішній, минулий і майбутній.

Теперішній час означає дію, яка відбувається постійно або в момент мовлення. Дієслова у теперішньому часі завжди недоконаного виду і змінюються за особами й числами.

Минулий час означає дію, яка відбувалася або відбувалася до моменту мовлення про неї. Дієслова минулого часу можуть бути і недоконаного і доконаного виду. Минулий час змінюється за родами і числами.

Майбутній час означає дію, яка відбувається після мовлення про неї. Майбутній час має три форми: просту доконаного виду (посаджу, зберу), просту недоконаного виду (садитиму, збиратиму) та складену недоконаного виду (буду садити, буду збирати).

Дієслова майбутнього часу змінюються за особами і числами.

Безособовими називаються дієслова, що означають дію (або стан), яка реалізується сама по собі, незалежно від діяча (особи чи предмета).

Н-д: вечоріє, смеркає, підмерзає, розвидняється, щастить.

Безособові дієслова означають:

явища природи (розвидняється, підмерзає, світає);

стихійні явища (замело, занесло, висушило, залило);

фізичний стан людини або її відчуття (нудить, трусить);

психічний стан людини (гнітить, хочеться, не віриться);

буття, існування, стан або нестачу їх (минулося, не стало);

випадковість явища, незалежність його від особи (щастить, таланить).

Способи дієслів [ред.]

В українській мові розрізняють три способи дієслів: дійсний, умовний і наказовий.

Дійсний спосіб означає реальну дію, тобто таку, яка відбулася чи відбувалася, відбувається чи відбудеться. Н-д: пожовтіла картопля. Жовте листя так легко летить повз вікно.

Дієслова дійсного способу можуть вживатися із заперечною часткою не: Не гріє сонце на чужині.

Дієслова дійсного способу змінюються за часами, а в теперішньому і майбутньому часі — за особами.

Умовний спосіб означає дію бажану або можливу за певних умов: Хотіла б я піснею стати у свою хвилину ясну.

Дієслова умовного способу утворюються від дієслів минулого часу за допомогою частки б і би.

Дієслова умовного способу не мають часу і особи, а змінюються за родами і числами.

Наказовий спосіб дієслова через наказ, прохання, побажання, заклик, пораду виражає спонукання до дії. Дія реально ще не існує і не існувала, але той, хто говорить, сподівається що вона повинна відбутися: Грай же, море, мовчіть, гори, Гуляй, буйний, полем! Плачте, діти козацькії, — Така ваша доля!

Дієслова наказового способу не мають форм часу, але вони змінюються за особами в однині і множині. В однині вони мають форму 2-ї особи, а в множині — 1-ї і 2-ї.

Спеціальної форми 3-ї особи наказовий спосіб не має. Якщо треба передати наказ у 3-їй особі, то вживаються частки хай, нехай і форма 3-ї особи дійсного способу: Хай не зітруться підкови, хай не підіб'ються ваші коні (Гонч).

Види дієслів [ред.]

Вид — одна з найважливіших ознак дієслова. Дієслова можуть означати дію завершену і незавершену. Залежно від цього вони поділяються на дієслова недоконаного і доконаного виду. Дієслова недоконаного виду означають незавершену дію і відповідають на питання що робити? що робив? що роблю? що буду робити? Дієслова доконаного виду означають дію завершену і відповідають на питання що зробити? що зробив? що зроблю?

Дієслову даного виду переважно відповідає дієслово іншого виду. Лексичне значення таких дієслів на має змінюватися: іти — прийти, шити — пошити. Такі дієслова утворюють видові пари.

Доконаний вид дієслова утворюється від недоконаного виду за допомогою:

а) префіксів: казати — сказати, рости — вирости;

б) суфіксів: стукати — стукнути, записувати — записати;

в) чергування звуків: сидіти — сісти, замітати — замести; сказати — скочити;

г) наголосу: виміряти — виміряти, розкидати — розкидати;

д) різних основ: брати — взяти; ловити — піймати.

Лише доконаний вид мають дієслова: розговоритися, наговоритися, розгомонітися, розгніватися, роздратуватися, надуматися, натерпітися, надивитися, насміятися, напрацюватися.

Лише недоконаний вид мають дієслова: гордувати, грабувати, бродити, літати, володіти, зимувати, лихоманити, тріумфувати, намагатися, прагнути, марити, потребувати, зорити, імпонувати.

Окремі дієслова поєднують у собі значення як доконаного, так і недоконаного виду. До них належать дієслова з суфіксом — ува; переважно іншомовного походження: гарантувати, організувати, телеграфувати, наслідувати, воєнізувати, а також веліти, женити.

Дієвідмінювання дієслів [ред.]

Зміна дієслів за способами часами і числами називається дієвідмінюванням. До І дієвідміни належать дієслова, які у 3-і особі множини мають закінчення — уть, — ють, до ІІ — з закінченням — ать, — ять. При дієвідмінювані дієслів можливе чергування приголосних. Дієслово бути у всіх особових формах однини і множини має одну форм

Категорія способу

Категорія способу — це граматична категорія, що виражає відношення дії до дійсності, встановлюване тим, хто говорить. Категорія способу містить форми дійсного способу, наказового і умовного.

Дійсний спосіб. Дієслова дійсного способу означають реальні дії, які відбуваються чи відбувалися, або ірреальні, які відбуватимуться в майбутньому і не мають модального значення: «Цілий загін зупинився біля цього озера, дехто промивав рани, дехто хотів напитися, коні стиха іржали» (Ю. Яновський); «А йому байдуже; сяде собі, заспіває: "Ой не шуми, луже!» (Т. Шевченко).

Категорія дійсного способу тісно пов'язана з категорією часу, вона існує тільки в його формах: у теперішньому й майбутньому часі — в особових, у минулому — в родових.

Наказовий спосіб виражає наказ, заклик, прохання, спонукання до виконання якоїсь дії: «Любіть Вітчизну, єдину у світі» (П. Тичина); «Ростіть, ростіть, огірочки, в чотири листочки» (нар. пісня); «Розвернися ж на всі боки, ниво-десятино, та посійся не словами, а розумом, ниво» (Т.Шевченко). Ці модальні відтінки передаються в усному мовленні інтонацією.

Дієслова наказового способу не мають категорії часу, але мають категорію особи: 2-гу особу однини, 1-шу й 2-гу особу множини — прості форми; 1-шу й 3-тю особу однини, 3-тю особу множини — описові форми. Творяться прості особові форми наказового способу від основ теперішнього часу. Залежно від характеру основи теперішнього часу ці форми наказового способу можуть бути трьох видів:

1. Форми наказового способу, які в 2-й особі однини закінчуються на -й. Вони збігаються з основою теперішнього часу: чита(й-у)ть — читай, ши(й-у)ть — ший, співа(й-у)ть — співай, б(й-у)ть— бий, ми(й-у)ть — мий.

2. Форми наказового способу, які в 2-й особі однини мають закінчення -и. Вони творяться від основи теперішнього часу на приголосний. Це буває тоді, коли: а) основа теперішнього часу ненаголошена (нес-уть — неси, бер-уть— бери, береж-уть — бережи) і б) основа теперішнього часу закінчується збігом двох приголосних (стисн-уть — стисни, притягн-уть — притягни).

3. Усі інші дієслова наказового способу, утворені від основ теперішнього часу на приголосний, у 2-й особі однини мають чисту основу: сяд-уть — сядь, вір-ять — вір, клич-уть — клич, сипл-ють — сип.

Форми 1-ї і 2-ї особи множини дієслів наказового способу закінчуються на -імо (-ім), -іть (-іте): ходімо, сядьмо, несіть, беріте.

Деякі безпрефіксні дієслова наказового способу з флексією -и в 2-й особі однини у співвідносних префіксальних формах мають чисту основу. Пор.: вези — привозь, неси — принось, мовчи — замовч, держи — подерж. Такі префіксальні форми властиві переважно розмовному стилю.

Дієслово їсти має такі прості форми наказового способу: їж, їжмо, їжте.

Описові форми 1-ї та 3-ї особи однини і 3-ї особи множини творяться від дієслів 1-ї та 3-ї особи однини й 3-ї особи множини теперішнього або доконаного майбутнього часу за допомогою частки хай (нехай): хай побачу, хай побачить, хай побачать.

Таким чином, утворюється парадигма наказового способу, в якій 2-га особа однини, 1-ша й 2-га особа множини творяться синтетично, а 1-ша й 3-тя особа однини і 3-тя особа множини — аналітично:

Однина

1-ша особа хай (нехай) побачу, зроблю, напишу

2-га особа побач, зроби, напиши

3-тя особа хай (нехай) побачить, зробить, напише

Множина

1-ша особа побачмо, зробімо (-м), напишімо (-и)

2-га особа побачте, зробіть, напишіть

3-тя особа (нехай) побачать, зроблять, напишуть.

Як правило, всі особові форми наказового способу вживаються в нейтральному значенні. Модальне значення наказового способу по-різному виявляється в дієсловах недоконаного й доконаного виду. Дієслова недоконаного виду наказ спрямовують на досягнення результату, й тому він категоричніший, ніж наказ, переданий дієсловами доконаного виду. ГІор.: Виходьте раніше — Вийдіть раніше. У заперечній формі дієслово доконаного виду наказового способу виражає застереження, в недоконаному виді — наказ. Пор.: Не стійте на дорозі.— Не станьте на дорозі.

Загалом форми наказового способу можуть виражати різний ступінь наказовості — від категоричної вимоги до побажання. Найбільшим ступенем категоричності наділені форми 2-ї особи, якщо наказ, виражений ними, стосується багатьох осіб: «Вставай, хто серцем кучерявий» (П. Тичина); «Знесіть і труд, і спрагу, й голод, бо вам призначено скалу сесю розбить» (І. Франко).

Найменшим ступенем наказовості наділені форми 1-ї особи множини. Вони є формами заохочення, бажання ще когось залучити до дії: «Берімось краще до роботи, змагаймось за нове життя» (Леся Українка).

Для пом'якшення наказу при дієсловах наказового способу вживаються частки бо, но, ну, ану. Таке використання форм наказового способу властиве усному мовленню: «Ану, пане дозорцю, віддай-но дідові щучку» (І. Нечуй-Левицький).

Для пом'якшення або посилення наказовості в мові часто використовуються синонімічні конструкції Так, з метою пом'якшення наказу в реченнях замість форм наказового способу вживаються форми минулого доконаного виду: «Ви б, тітко, самі пішли у двір, упали панові в ноги, може, він змилується і відпустить Миколу...» (І. Тобілевич).

Щоб надати вислову з дієсловом наказового способу, яке виражає прохання, більшої ввічливості, це дієслово можна замінити аналогічним у формі умовного способу: «О, і ви вже встали? Чого так рано? Полежали б ще» (І. Тобілевич).

Для вираження категоричності наказу, команди форми 2-ї особи однини і множини наказового способу можуть бути замінені формами інфінітива: «І щоб усяк боявся так робити — у річці вражу Щуку утопити» (Л.Глібов).

Умовний спосіб виражає дію ірреальну, тобто не ту, що вже відбулася або відбудеться, а лише бажану або можливу за певних умов: «Я жив би двічі і помер би двічі, якби було нам два життя дано» (М. Бажан); «Немає такої людини, дорослої чи малої, яка б не любила лісу» (О. Довженко).

Утворюється умовний спосіб поєднанням форм минулого часу з відокремленою часткою би (б). Частка би вживається після слів, що закінчуються на приголоснии звук; після дієслів, що закінчуються на голосний, ставиться частка б: читав би, ходив би, знав би, читала б, ходила б, знала б; читали б, ходили б, знали б.

Частка би (б) може стояти після дієслова, перед ним, може бути відділена від дієслова іншими словами: «Без людської праці вся земля від краю до краю заросла б бур'янами» (О.Довженко); «Коли б рибачки розчаровувалися при кожній невдачі, давно б вони перевелись на світі» (Ю.Збанацький).

Дієсловам умовного способу категорія часу не властива. Значення умови їм характерне тільки в реченні. Умовний спосіб дієслів може виражати значення спонукальне і бажальне.

Спонукальне значення дієслів умовного способу — це своєрідне поєднання умовності й наказовості. Пор.: ти напиши — ти написав би; ви послухайте — ви послухали б. Дієслова із цим значенням виражають спонукання пом'якшено, не так, як дієслова наказового способу, їхньою додатковою ситуаційною ознакою є властивість поєднуватися з 2-ю особою однини і множини та 1-ю особою множини в реченнях із звертаннями: «Таточку, голубчику, ви б краще лежали» (І. Тобілевич); «Мамо, а чи не принесли б ви мені мисочку узвару» (О. Довженко).

Форми умовного спонукального можуть утворюватись описово — додаванням до форм умовного способу наказової частки хай (нехай): Нехай би вони самі це зробили. Хай би він заспівав нам.

В особових реченнях дія, виражена дієсловом у формі умовного спонукального, стосується, як було зазначено, особи, вираженої займенником у формі 2-ї особи однини і множини та 1-ї особи множини.

У безособових реченнях умовний спонукальний виражається інфінітивом з умовною часткою би (б), який керує давальним відмінком іменника (займенника): Мені б книжку цікаву купити; «І тільки думки, як би то йому погуляти весело» (Марко Вовчок).

Бажальне значення умовного способу передається поєднанням дієслова минулого часу, що виражає ввічливе прохання, побажання, з неозначеною формою дієслова. Речення з цими формами не мають паралельних відповідників з дієсловами наказового способу, як це, наприклад, мають конструкції з умовним спонукальним. Пор.: 1. Речення з умовним бажальним: «Тебе б я слухала довіку, куме мій, аби б хотів співати» (Л. Глібов). 2. Речення з умовним спонукальним: «Краще б ви поїхали нашими кіньми» (І. Тобілевич)

29)Дієприкметник — особлива форма дієслова, що виражає ознаку за дією або станом і поєднує в собі граматичні особливості дієслова і прикметника.

Із дієслівних граматичних ознак дієприкметник має вид — доконаний або недоконаний та час — теперішній або минулий.

Вид дієприкметника залежить від того дієслова, від якого він утворений. Порівняйте: планувати — планований (недоконаний вид), запланувати — запланований (доконаний вид).

Час дієприкметника зумовлений тим, коли з'явилася ознака, на яку він вказує, — у минулому чи тепер: посивілий (минулий час), сивіючий (теперішній час).

Як і прикметник, дієприкметник змінюється за родами (підкреслений, підкреслена), числами (підкреслені — множина), відмінками (Н.: почорнілий; P.: почорнілого; Д.: почорнілому і т. д.); залежить від іменника (порівняйте: жовте листя; пожовтіле листя); у реченні виконує роль означення або присудка (Неподалік чорніє щойно зоране поле. Поле зоране вчасно.).

На відміну від прикметників, дієприкметники називають не постійну ознаку, а тимчасову, пов'язану з дією. Порівняйте: тихий куток — стихаючий гомін; біла стіна — побілена стіна.

Зміст [показати]

Дієприкметниковий зворот [ред.]

Дієприкметник разом із залежними від нього словами називається дієприкметниковим зворотом. Дієприкметник є означенням або присудком (наприклад: трава не скошена. У даному разі не скошена - присудок) Наприклад, означенням: На шляху розвитку кожної мови позначились історичні події, пережиті її народом.) (Антоненко-Давидович.) Події (які? ->), пережиті її народом.

Дієприкметниковий зворот, що стоїть після пояснюваного слова (у нашому прикладі — події), виділяється з-поміж інших частин речення комою або, якщо після нього речення продовжується, — двома комами: Історичні події, пережиті народом, позначилися на шляху розвитку його мови. В усному мовленні — відповідно одною або двома паузами.

Якщо дієприкметниковий зворот стоїть перед пояснюваним словом, він ні паузою в усному мовленні, ні комою на письмі не виділяється: На шляху розвитку кожної мови позначились пережиті її народом історичні події.

Або ще: Безмежний степ, укритий снігом, спав. (М. Старицький)

Дієприслівник — особлива форма дієслова, яка означає додаткову дію, що супроводить головну, виражену дієсловом, і відповідає на питання що роблячи? що зробивши? Наприклад: читаючи, співаючи, узявши, схопивши.

Цій формі властиві дієслівні ознаки виду (доконаного чи недоконаного), перехідності (неперехідності), часу (минулого або теперішнього).

Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні є поширеною обставиною.

Дія, названа дієприслівником, виконується тим же суб'єктом, що й основна дія, названа дієсловом-присудком: іде, озираючись; сказав, не подумавши.

Примітка Речення, у яких дії, позначені дієсловом-присудком та дієприслівником, виконуються різними суб'єктами, побудовані неправильно: Повернувшись додому, уже зайшло сонце. Оглядаючи околицю села, туристів зацікавили руїни старовинного замку.

Як і інші форми дієслова, дієприслівник має граматичне значення недоконаного (що роблячи? — читаючи) або доконаного (що зробивши? — прочитавши) виду.

Спільні ознаки з прислівником:

незмінюваність;

залежність від дієслова, що виявляється у синтаксичній ролі обставини:

Жайворонок, співаючи, ніби висить на невидимій нитці (Яновський). Висить (що роблячи?) співаючи.

Творення дієприслівників недоконаного і доконаного виду [ред.]

Дієприслівники недоконаного виду утворюються від основи дієслова теперішнього часу (3-ої особи множини) за допомогою суфіксів:

від І дієвідмін — -учи (-ючи),

від II дієвідміни — -ачи (-ячи)

нес[уть]+учи –> несучи,

малю[ють] + ючи –> малюючи,

нос[ять] + ячи –> носячи,

стеж[ать] + ачи–> стежачи.

Дієприслівники доконаного виду утворюються від основи неозначеної форми дієслова за допомогою суфіксів -ши (коли основа закінчується приголосним звуком) або -вши (коли у кінці основи є голосний звук): Прибіг[ти] + ши –> прибігши, Дописа[ти] + вши –> дописавши.

У дієприслівниках, утворених від дієслова на -ся (-сь) після твірних суфіксів майже завжди вживається суфікс -сь (суфікс -ся трапляється лише у віршованих текстах): змагаються + учи –> змагаючись, задуматись + вши –> задумавшись.

Примітка. У процесі утворення дієприслівників в основі дієслова може відбуватися чергування о/і: перемогти –> перемігши.

Дієприслівниковий зворот [ред.]

Дієприслівник, як і інші форми дієслова, може мати залежні від нього слова:

Вихопившись (куди?) на узвишшя, кінь розкотисто заіржав, радуючись (чому?) молодій своїй силі (В. Чемерис). Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні виконує роль поширеної обставини.

В усному мовленні дієприслівниковий зворот відділяється від решти компонентів речення паузами, а на письмі — комами: Іноді туман на озері розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду (Леся Українка). Літа не минули, лиш, втомившись жаром палким, на хвилину заснули (Лепкий). Вертаючись додому, Юхим з греблі побачив сина (Головко).

Примітка Відокремлюються і одиничні дієприслівники (без залежних слів):Гуркочучи, проїхала колона вантажних машин. Не відокремлюється одиничний дієприслівник та фразеологізм із дієприслівником, якщо вони стоять після присудка і відповідають на питання як?: Дівчата йшли співаючи; На всі запитання хлопець відповідав не моргнувши оком.

У суфіксах, за допомогою яких утворюються дієприслівники, завжди пишеться буква и. Дієприслівники з суфіксами -учи (-ючи), -ачи (-ячи) треба відрізняти від активних дієприкметників теперішнього часу в називному або знахідному відмінках множини, в яких після суфіксів -уч- (-юч- ), -ач- (-яч-) є закінчення -і: Ішли співаючи. — Пташки співаючі. Курликаючі журавлі пролетіли над селом. — Курликаючи, журавлі пролетіли над селом. НЕ з дієприслівниками пишеться так, як і з дієсловом, — окремо: Не спитавши броду, не лізь у воду (Народна творчість). Виняток становлять дієприслівники (як і твірні дієслова), що без не не вживаються: нехтуючи, недочуваючи.

Інфінітив (від лат. infinitivus — невизначений, неозначений) або дієйме́нник — початкова форма дієслова . В індоєвропейських мовах інфінітив являє форму віддієслівного імені, яке перейшло у дієслівну парадигму. Історично, інфінітив називав дію як таку. Він може мати вид (взути — взувати), стан (бити — битися), відносний час (лат. laudare «хвалити (зараз)», laudavisse «хвалити (у минулому)», laudaturum esse «хвалити (у майбутному)» та, зрідка, особу та число (португал. falar «говорити», 1-а особа однини, falar-es «говорити», 2-а особа однини). Інфінітив бере участь в утворенні особових аналітичних форм (буду читати, фр. je vais lire).

У реченні інфінітив здебільшого відіграє роль присудка: хлопець буде гратися. Іноді він використовується на позначення підмета та присудка (курити — шкодити здоров’ю), частини присудка (його мрія — поїхати до Африки), обставини мети (пішов прогулятися), означення (я розповів про своє бажання відвідати місто).

30)Прислівник (лат. adverbium — біля дієслова) — це незмінна самостійна частина мови, що виражає ознаку дії, стан предмета або ознаку якості і відповідає на питання як? де? звідки? наскільки? якою мірою?

Прислівник у реченні пов'язується з дієсловом, виконуючи роль обставини дії, наприклад: Синіла (де?) навкруги далечінь (Гончар); Дорога все глибше (як?) врізалась в ущелину, зверху (звідки?), зі скель, покапувало. (М. Олійник)

Може також пов'язуватися з прикметником або іншим прислівником, служачи для вираження ознаки якості до ролі обставини міри, ступеня: Ось зовсім (наскільки?) близько з води вихопилась гостра скеля. (Я. Баш) Коли моя білява донька виросте, я буду надто (якою мірою?) старий. (О. Досвітній)

Рідше прислівник входить у зв'язок з іменником, виконуючи роль неузгодженого означення: Карлос вибрав шлях (який?) направо, Гвідо вибрав шлях (який?) наліво. (Леся Українка) Менш типовою для частини прислівників є роль присудка в односкладному реченні: Тихо, пустельно, мов на краю світу. (О. Гончар)

Зміст [показати]

Розряди прислівників за значенням і роллю в реченні [ред.]

Означальні прислівники [ред.]

Означальні прислівники виражають якісні ознаки дії або стану (швидко бігти, міцно спати) та спосіб вияву їх, міру або ступінь (піклуватися по-батьківськи, занадто вразлива натура, утричі більша вага).

Означальні прислівники поділяються на три групи: якісно-означальні, способу або образу дії, кількісно-означальні.

Якісно-означальні прислівники [ред.]

Дають якісну характеристику дії або стану, відповідаючи на питання як? Вони творяться від основ якісних прикметників за допомогою суфіксів -о або -е, наприклад: гарно, розумно, вдало, гаряче, добре.

Якісно-означальні прислівники утворюють форми вищого і найвищого ступенів порівняння, наприклад:

легко — легше — найлегше

гірко — гіркіше — найгіркіше.

Вищий і найвищий ступені якісно-означальних прислівників творяться так само, як і ступені порівняння якісних прикметників.

Вищий ступінь утворюється за допомогою суфіксів -ше або -іше (довго — довше, тепло — тепліше), а також суплетивно (гарно — краще, погано — гірше) або аналітичним способом (вдало — менш вдало, ясно — більш ясно).

Найвищий ступінь твориться за допомогою частки най-, що додається до форми вищого ступеня, наприклад:

весело — веселіше, найвеселіше

дорого — дорожче, найдорожче.

Прислівники способу або образу дії [ред.]

Вказують на спосіб дії і відповідають на питання яким способом? (гуртом, уплав, по-нашому, по-материнському).

Кількісно-означальні прислівники [ред.]

Виражають ступінь інтенсивності дії або міру чи ступінь вияву якісної ознаки і відповідають на питання: скільки?, наскільки?, якою мірою?, як багато? (двічі, утричі, дуже, надзвичайно).

Обставинні прислівники [ред.]

Обставинні прислівники виражають різні обставини, за яких відбувається дія, тобто характеризують дію або процес за часовими, просторовими, причиновими відношеннями, рідше — за метою її виконання.

Обставинні прислівники поділяються на чотири групи: прислівники часу, прислівники місця, прислівники причини, прислівники мети.

Прислівники часу [ред.]

Характеризують дію за часовими відношеннями і відповідають на питання: коли?, відколи?, як довго?, доки? (тепер, колись, віддавна, щороку, завжди, учора, понині, одвіку).

Прислівники місця [ред.]

Означають місце дії або напрям руху предмета. Відповідають на питання: де?, куди?, звідки? (угорі, вниз, здалеку).

Прислівники причини [ред.]

Виражають причину дії і відповідають на питання: чому?, через що?, з якої причини?

Прислівники мети [ред.]

Виражають мету дії і відповідають на питання: для чого?, нащо?, з якою метою? (умисне, наперекір, напоказ)

Безособово-предикативні прислівники [ред.]

Безособово-предикативні прислівники (їх ще називають словами категорії стану) виражають:

стан природи (тихо, ясно, тепло, темно, холодно);

психічний або фізичний стан людини (легко, весело, радісно, сумно, душно);

зумовленість, необхідність, доцільність дії в оцінці людини (треба йти, необхідно виконати, потрібно сказати).

У ролі головного члена безособових речень вони виражають відношення до особи, яка зазначає певного стану, або вказують на загальний фізичний стан природи. Порівняйте: Дівчині весело (холодне, лячно, байдуже); Надворі весело (холодно, сухо).

Займенникові прислівники [ред.]

Можуть входити як до означального, так і до обставинного різновиду прислівників. Серед них відокремлюють:

питально-відносні (де, куди, як)

вказівні (так, там, тут, сюди, туди, тоді)

заперечні (ніде, нікуди, ніколи, ніяк)

неозначені (десь, кудись, колись)

Модальні прислівники [ред.]

Передають ставлення мовця до змісту висловлювання (мабуть, можливо, напевно, безперечно, по-перше й т.ін.).

Речення з прислівниками, які пишуться разом або окремо [ред.]

удень — у день (Я прокинувся від того, що в будинку було видно як удень. У день Святого Валентина закохані вітають одне одного.)

на зустріч — назустріч (Мої батьки цього вечора збиралися піти на зустріч випускників. Назустріч один одному рухалися два потяги.)

31)Прийменник

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Прийме́нник — службова частина мови, яка разом з відмінковими закінченнями іменників, займенників і числівників виражає відношення між словами у реченні.

Прийменники не мають самостійного лексичного значення, тому членами речення не виступають. Належачи до іменників, числівників, займенників, вони входять до складу другорядних членів речення.

Прийменником називається службова частина мови, яка разом з відмінковими закінченнями іменників (або займенників) служить для вираження підрядних зв'язків між словами в реченні. Приклади прийменників:

первинні: без, в, від, для, по, через, при, над, під, до, з, ;

вторинні: задля, з-під, із-за, поза, щодо;

утворені від інших частин мови: близько, внаслідок, після, поруч, перед, протягом, під час, з допомогою, у зв'язку, завдяки, незважаючи на тощо.

Прийменники поєднуються з іменниками (або займенниками), причому деякі з них поєднуються тільки з одним відмінком) (без, до, крізь, про,), деякі — з двома (над, перед, під, ), а то й з трьома (в, з, за ').

Правопис прийменників в російській та українській мовах є вельми подібним і, як правило, великих ускладнень під час перекладу не викликає. Зверніть увагу:

можливе сплутування прийменників з префіксами), наприклад: без дороги — бездоріжжя, попід вікнами — попідвіконню, з боку друзів — збоку, з початку місяця — спочатку;

складні прийменники, утворені з допомогою прийменника з (із), пишуться через дефіс, наприклад: з-за, з-над, з-поза, з-під, з-попід, з-серед;

Уживання прийменників в українській мові [ред.]

У більшості випадків вибір прийменника визначається звичаєм, наприклад: їхати на Кавказ — їхати у Крим, відпочивати у санаторії — відпочивати на туристичній базі, у вихідні — на цьому тижні тощо. Доволі часто у мовленні трапляються помилкові прийменникові конструкції замість нормативних словосполучень: вітер п'ять метрів за секунду, враження від вистави, дотичний до проблем, застерігати від небезпеки, знатися на кулінарії тощо.

Уживаючи прийменники, важливо зважати на їхню стилістичну характеристику. Так, прийменники внаслідок, у зв'язку з, згідно з, відповідно до, у справі, у питанні, по лінії притаманні діловому мовленню, сфера функціонування прийменників проміж, побіч, насупроти, попри обмежена розмовною мовою.

Поширеною помилкою є вживання прийменникових конструкцій замість безприйменникових і навпаки. Треба вживати зрікатися переконань, відступатися від переконань, користуватися відеокамерою, оплатити проїзд тощо.

У деяких випадках у прийменникових конструкціях іменник ставиться у неправильному відмінку. Найчастіше порушується характер керування при прийменниках, що вимагають давального відмінка: усупереч вимогам, завдяки підготовці, наперекір бажанням тощо.

Недоліком є нагромадження у вузькому контексті однакових прийменників.

Кожний прийменник уживається з тим чи іншим непрямим відмінком.

Прийменники біля, для, від, без, до, з-за, з-під, крім, серед, після, через — тільки зі знахідним відмінком. Прийменник при — тільки з місцевим.

Прийменники на, по можуть вживатися зі знахідним і місцевим (стояти на березі, виходити на гору, пішов по воду, пливе по воді), прийменники на, під — зі знахідним і орудним (думати над задачею, під'їхав під хату) відмінками.

Українському прийменнику до, що завжди вживається з родовим відмінком, у деяких словосполученнях відповідає російський к, який вимагає давального відмінка: звернувся до нього — обратился к нему.

Прийменник з уживається з родовим, місцевим, орудним відмінками.

Правописні особливості [ред.]

Похідні прийменники пишуться разом, окремо й через дефіс.

Разом пишуться:

складні прийменники, утворені сполученням одного або двох (іноді — трьох) прийменників із будь-якою частиною мови: внаслідок (унаслідок), впродовж (упродовж), замість, навколо, напередодні, наприкінці, щодо;

складні прийменники, утворені з двох простих прийменників: задля, заради, навпроти, окрім, поза, поміж, поперед, посеред, проміж.

Через дефіс пишуться складні прийменники з початковими з-, із-: з-за (із-за), з-над, з-перед, з-під (із-під), з-поза, з-поміж, з-попід, з-посеред, з-проміж.

Окремо пишуться прийменникові сполуки: у (в) році, під кінець, під час, що ж до.

Чергування прийменників в українській мові [ред.]

Чергування прийменників у — в [ред.]

В українській мові чергуються прийменники у — в.

У вживається для того, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови:

Між приголосними: Вогники жовтіють у вікнах, дими йдуть у небо запашні (О. Гончар). Цілив у ворону, а попав у корову (Народна мудрість).

На початку речення перед приголосним: У присмерку літають ластівки так низько (Д. Павличко). У вовки з кобилячим хвостом не сунься (Прислів'я).

Незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними в, ф, а також перед сполученнями літер льв, св, тв, хв тощо: Не спитавши броду не сунься у воду (Приказка). Велике значення у формуванні характеру має самовиховання.

Після паузи, що на письмі позначається комою, крапкою з комою, двокрапкою, тире, дужкою й крапками, перед приголосним: Стоїть на видноколі мати — у неї вчись (Б. Олійник). Він навчався… у Тернополі.

В уживається для того, щоб уникнути збігу голосних:

Між голосними: У нього в очах засвітилась відрада (Панас Мирний). Були в Одесі. Прочитала в оголошенні.

На початку речення перед голосними: В очі лисицею, а позаочі вовчицею (Прислів'я).

Після голосного перед більшістю приголосних (крім в, ф, льв, св, хв тощо): Пішла в садок вишневий (Т. Шевченко). Шила в мішку не сховаєш (Народна мудрість).

Чергування прийменників з — із — зі (зо) [ред.]

Варіанти прийменника з — із — зі (зрідка зо) чергуються на тій же підставі, що й в — у.

З уживається:

Перед голосним на початку слова незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: З одним рибалкою він дуже подружив (Л. Глібов). Диктант з української мови.

Перед приголосним (крім с, ш), рідше — сполученням приголосних початку слова, якщо попереднє слово закінчується голосним, а також на початку речення, після паузи: Плугатарі з плугами йдуть (Т. Шевченко). З її приїздом якось повеселіла хата (Леся Українка). Стій за правду горою, то й люди з тобою (Народна мудрість).

Щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови, вживають із або зі.

Із уживається переважно між свистячими й шиплячими звуками (з, с, ц, ч, ш, щ) та між групами приголосних (після них або перед ними): Тихович разом із сходом сонця зірвався на рівні ноги (М. Коцюбинський). I місив новий заміс із тіста старого (І. Драч). Родина із семи чоловік. Лист із Франції.

Зі вживається перед сполученням приголосних початку слова, зокрема коли початковими виступають з, с, ш, щ тощо, незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: Ви зустріли ворога з палаючою ненавистю в очах, зі зброєю в руках (Ю. Яновський). Зі снігу каші не звариш (Прислів'я). Учень іде зі школи додому.

Зо як фонетичний варіант прийменника зі завжди виступає при числівниках два, три: позичив зо п'ять сотнень. Може виступати й при займеннику мною: зі (зо) мною, але зі Знам'янки, зі Львова тощо.

Походження прийменників та їх морфологічний склад [ред.]

За походженням прийменники поділяються на дві групи: похідні і непохідні.

До непохідних належать прийменники, спосіб творення яких визначити неможливо: до, без, на, під, при, по, крізь, за, для тощо.

Похідними називаються прийменники, що утворилися від іменних частин мови та прислівників, а також поєднанням прислівників та іменників з непохідними прийменниками: внаслідок, край, довкола, кругом, завдяки, згідно з, незалежно

32)Сполу́чник — це службова частина мови, яка служить для зв'язку однорідних членів речення та частин складного речення. Сполучники не мають власного лексичного значення і не виконують у реченні граматичну роль.

До сполучників належать і, та, й, але, а тощо.

Сполучники зв'язують слова (батько й мати), словосполуки (довгі вулиці та високі кам'яниці), сурядні речення (Учитель читає, а учні слухають) та складники складнопідрядних речень (Як учитель читає, учні слухають). Залежно від синтаксичної функції сполучники поділяються на сурядні (і (й), та, та й, а, але, або, чи, прикладкове як) та підрядні (коли, що, як би, наскільки, хоч, мов, наче, часове й порівняльне як).

За походженням сполучники поділяються на первісні, що морфологічною будовою не пов'язані з іншими частинами мови (і, а, чи, та), і на похідні від інших частин мови (щоб, якби, проте, буцімто). Інтонація речення може рекомпенсувати відсутність сполучника (Якщо підеш направо, загризе тебе вовк: Підеш направо, загризе тебе вовк), явище часте у розмовній та художній мові. У давнішій літературній мові, як і в народній, деякі сполучники виступають синкретично, в різноманітних синтаксичних функціях (наприклад, що в значенні бо, коли тощо).

Морфологічний склад сполучників

За морфологічним складом сполучники в українській мові поділяються на п р о -

сті, складні і складені.

Прості сполучники морфологічно не членуються на окремі частини, їх в

українській мові небагато: і (й), а, ні, та, то, чи, бо, що.

Ці сполучники давно втратили семантичні зв’язки зі словами, від яких вони

утворилися, а тому їх ще називають непохідними.

Складні сполучники морфологічно поділяються на дві і більше частин: але, зате,

проте, ніж, або, якщо, якби, щоб, ніби, нібито, неначебто та ін.

Складені сполучники є сполученням двох і більше слів, що виконують службову

функцію зв’язку членів речення та частин складного речення. Найчастіше складені

сполучники в першій частині містять форми непрямих відмінків вказівного займен­

ника той з прийменником або іншого повнозначного слова, а в другій — сполучники

що, щоб чи прислівник як: через те що, для того щоб, з тим щоб, незважаючи на

те що, подібно до того як, в міру того як, перед тим як, дарма що, так, так що,

я к ..,, не тільки…, а й, не тільки…, але й.

Складні і складені сполучники називають похідними, туму що вони мотивуються

тими простими сполучниками і повнозначними словами (займенниками, прислів­

никами), від яких утворилися.

За способом уживання сполучники поділяються на одиничні, повторю­

вані і парні.

Одиничний сполучник виступає в реченні як засіб вираження замкненості одно­

рідного ряду або складної структури, наприклад: Ціле літо дід Данило живе на пасіці

в лісах, а увесь рік пахне вощиною, медом і травами (М. Стельмах).

Повторювані сполучники вживаються при кожному однорідному члені речення

або перед южною предикативною частиною складного речення з паралельною під-

296 Морфологія де розділ граматики

рядністю, наприклад: Де ж Катрусю [ніч] пригорнула: Чи в лісі, чи в хаті? (Т. Шев­

ченко). Повторюваними є розділові сполучники.

Парні сполучники складаються з двох частин, кожна з яких розподіляється між

членами речення чи його частинами, виражаючи парний взаємозв’язок. До них на­

лежать: не т ільки…, а й; не тільки…, але й ;як.., так; хоч…, але; якщ о…, то; чим…,

тим. Наприклад: Чим далі заглиблювалися вони в гори, тим тихішим ставав

відгомін бою (В. Собко).

Сполучник

Сполучники сурядності й підрядності

Сполучники сурядності поєднують рівноправні, синтаксично незалежні одна від одної мовні одиниці — слова, частини складного речення, речення чи групи речень у тексті.

До них належать:

а) єднальні: і, й, та (=і), ні ... ні. Вони означають поєднання або приєднання:

За Володимира і за його сина Ярослава держава Київська була найсильніша й найелавніша (М. Грушевський).

Летіла зозуля з поля на долину, та й сіла кувати на мою калину (Народна творчість);

б) протиставні: а, але, та (=але), проте, зате, однак, які виражають зіставлення або протиставлення:

Життя не має ціни, але воля дорожча за життя (Народна творчість).

Труднощі мучать, зате розуму учать (Народна творчість);

в) розділові: або, чи, або ... або, чи ... чи, то... то, чи то... чи то, які вказують на несумісність явищ або їхню черговість:

Нема просто слова. Воно або прокляття, або поздоровлення, або краса, або біль, або бруд, або квітка, або брехня, або лжа, або правда, або світ, або пітьма (Р. Гамзатов).

Сполучники підрядності з'єднують залежну частину складного речення з головною.

До сполучників підрядності належать:

1) означальні: що, щоб, неначе, ніби, як:

Нещасна, неправдива людина, що добровільно й легко зрікається рідної мови (Б. Харчук);

2) з'ясувальні: що, як, щоб, ніби, мов:

Я довго стояв на вершині дніпрової кручі і слухав, як сивий невпинно котив свою воду (Л. Первомайський);

3) ступеня і способу дії: щоб, що, як, чим, тим, мов, наче, неначе, ніби, ніж:

Цвіте липа так буйно й розкішно, що все місто плаває в задумливому мареві (Ю. Яновський);

4) часу: як тільки, як, коли, поки, щойно, ледве:

Щось несказанно чарівне і зворушливе криється в природі, коли під місяцем бовваніють чи іскряться розмивчастим відливом чубаті полукіпки (М. Стельмах);

5) причинові: бо, тому що, через те що, оскільки, у зв'язку з тим що:

Люблю людей землі моєї, бо й я землі моєї син (В. Сосюра);

6) умовні: якщо, якби, коли б:

Якби ви знали, паничі, де люди плачуть, живучи, то ви б елегій не творили... (Т. Шевченко);

7) мети: щоб, для того щоб:

Якби мені дістати струн живих, потужну б пісню я на струнах грала (Леся Українка);

8) допустові: незважаючи на те що, хоч, дарма що, хай:

Хоч і зазирало сонце крізь листя старих буків всередину лісу, проте віяло тут прохолодою

(О. Маковей).

Серед сполучників є багато синонімічних, які в реченні можуть заміняти один одного (у межах кожної групи). Деякі сполучники підрядності (напр., що, як, щоб) можуть виражати різні відношення між частинами складного реченн

равопис сполучників

Разом пишуться складні сполучники, які становлять тісне поєднання повнозначних слів із частками або прийменниками: адже, аніж, втім, зате, мовби, начеб, начебто, немов, немовби, немовбито, неначе, неначебто, ніби, нібито, ніж, отже, отож, притім, притому, причім, причому, проте, себто, тобто, цебто, щоб, якби, якщо; також слова: абощо, тощо.

ЦЕ ТРЕБА ЗНАТИ!

Сполучники зате, проте, щоб, якби, якщо, які пишуться разом, треба відрізняти від однозвучних самостійних слів, що пишуться з прийменниками за, про та частками би, як окремо. Так, сполучники зате, проте можна замінити одним із протиставних сполучників а, але, однак, тоді як прийменники за, про та вказівний займенник те такій заміні не піддаються. Пор.: Хоч не застав Івана дома, зате пройшовся; але: За те оповідання його похвалили.

Сполучник щоб легко відрізнити від займенника що з часткою б, оскільки на займенник що виразно падає наголос. Пор.: Сказав, щоб усі прийшли; але: Що б ви сказали, коли б я не приїхав?

Сполучники якби, якщо можна відрізнити від однозвучного з ними прислівника як із частками би та займенника що за допомогою контексту, бо на прислівник як завжди падає логічний наголос.

Пор.: Якби тут був мій товариш!; але: Як би краще виконати завдання! Якщо хочеш, допоможу тобі; але: Як що трапиться, нарікай на себе.

Окремо пишуться:

а) сполучники з частками б, би, ж, же: або ж, адже ж, але ж, а як же, бо ж, коли б, коли б то, отже ж, хоча б, хоч би;

б) складені сполучники: дарма що, для того щоб, замість того щоб, з тим щоб, з того часу як, незважаючи на те що, після того як, при цьому, та й, так що, тимчасом як, тому що, у міру того як, через те що й под.

Через дефіс пишуться сполучники отож-то, тим-то, тільки-но, тому-то.

33)Розрізняють словотворчі частки, які, уточнюючи зміст окремих слів, є їх складовими частинами, і формотворчі частки, які вживаються лише в деяких формах слова для вираження граматичних значень (хай, би та ін.). Словотворчі частки пишуться разом, окреме або через дефіс.

Написання часток

1. Разом пишуться частки:

а) аби-, ані-, де-, чи-, що-, як- у складі будь-якої частини мови (крім сполучників прислівникового типу): абищо, абияк, аніскільки, анітрохи, анічогісінько, аніяк, дедалі, деколи, декотрий, дещиця, дещо, чималенький, чимало, щовечора, щогодини, щоденник, щодня, щодоби, щодуху, щонайкращий, щоправда, щоразу, щосили, якби, якнайшвидше, якомога, якщо тощо;

б) би (б), то, що в складі сполучників: щоб, якби, немовбито, нібито, абощо, і частка же (ж) у складі стверджувальних часток авжеж, атож;

в) -ся (-сь) у зворотних дієсловах; будується, наївся (наївсь);

г) -сь у складі займенників і прислівників: котрийсь, котрась, котресь, якийсь, якась, якесь; десь, колись, хтось, щось;

д) не, коли вона виступає в складі будь-якої частини мови (крім дієслова) в значенні префікса, тобто коли слово без цієї частки не вживається: невільник, негода, недуга, нежить, немовля, ненависть, неук; невгасимий, непохитний, незліченний, невпинний, невсипущий, негайний, ненависний, ненастанний, непохитний, нестямний; невдовзі, невинно, не­впинно, незабаром, непорушно, несамовито, несказанно;

е) не з дієсловами, що без неї не вживаються: неволити, незчутися, ненавидіти, нестямитися, і з тими, яким вона надає нового значення: нездужати (хворіти), непокоїтися (хвилюватися), неславити (ганьбити). Але залежно від значення дієслова частка не може писатися також окремо: не здужати (не змогти), не славити (не прославляти);

є) не в складі префікса недо-, який означає дію як стан або якість, що виявляються в процесах, ознаках і предметах у неповній мірі: недобачати, недовиконувати, недодержувати, недоїдати, недоказувати, недолюблювати, недооцінювати, недоплатити, недочувати; недовиконаний, недодержаний, недозрілий, недоказаний, недооцінений, недописаний, недочутий; недобиток, недоїдок, недокрів’я, недолік, недорід, недостача, недосяжність, недотепа, недоторканність. Якщо частка не виступає для заперечення дії, вираженої дієсловом з префіксом до-, вона пишеться з дієсловом окремо: він недочував, але: Він не дочув тих слів;

ж) не з іменниками, прикметниками, займенниками й прислівниками, якщо вони в сполученні з нею означають одне поняття: невміння, неволя, неврожай, недоля, неправда, несподіванка; небалакучий, невдалий, невеселий, невчений, недобрий, незбагненний, немалий, неписьменний, несміливий; неабихто, неабиякий; невдогад, невже, невпам’ятку, невтямки, недалеко, недарма, недурно, нехотя, а також: незважаючи на ..., невважаючи на ..., немов, неначе.

Примітка. Частка не пишеться окремо від прикметника, що має при собі як пояснювальне слово займенник або прислівник із часткою ні, а також окремо від прикметника, перед яким стоять: далеко, зовсім, аж ніяк: Ні до чого не здатна людина; Нітрохи не цікава лекція; Далеко не досконалий твір; Зовсім не великі обов’язки; Аж ніяк не приємні спогади;

з) не з дієприкметником, якщо він є означенням іменника (а не присудком) і не має при собі пояснювальних слів: незакінчена праця, нез’ясовані питання, нержавіюча сталь;

и) ні з займенниками, якщо вона не відокремлена від займенника прийменником, і з прислівниками: ніхто (нікого), нічий (нічиїм), ніщо (нічого), ніякий (ніякому); ніде й ніде, нізащо, нізвідки, нізвідкіля, ніколи, ніскільки, нітрохи, ніяк.

2. Через дефіс пишуться частки:

а) бо, но, от, то, таки, коли вони виділяють значення окремого слова: іди-бо; давай-но; тільки-но; так-от, як-от; отакий-то, стільки-то, тим-то, якось-то; важкий-таки, все-таки, дістав-таки, так-таки.

Примітка 1. Якщо між часткою та словом, до якого вона приєд­нується, стоїть інша частка, усі три слова пишуться окремо: скільки ж то (написано), чим би то (втішити).

Примітка 2. Частка таки пишеться окремо від тих слів, яких вона стосується, якщо вона стоїть перед ними: Він таки забіг до друга;

б) будь-, -будь, -небудь, казна-, хтозна- й под. у складі займенників і прислівників;

в) не- вживана як префікс в іменниках – власних назвах: не-Європа, але в загальних – разом: нелюдина, неістота.

3. Окремо пишуться частки:

а) що в сполуках дарма що, тільки що, хіба що, що ж до;

б) то в експресивних сполученнях що то за, що то, чи то, які виконують функції підсилювальних часток;

в) не зі словом, з яким вона не становить одного поняття, а є лише запереченням: Не доля вирішує – людина творить свою долю; То не глибока річка клекоче, то шумить зелений ліс; Йому бракує не вміння виконати цю роботу, а терпіння. Але: Не через небажання, а через невміння він не виконав цієї роботи;

г) не при дієсловах, дієприкметниках, що виступають у функції присудків, при дієслівних формах на -но, -то й дієприслівниках: не може не бачити, не підходячи ближче, ще не поспішаючи; ні вітерець не війне, ні хмарка не набіжить; праця не закінчена; праці не закінчено; підлога не вимита; підлоги не вимито;

д) не з прикметниками у функції присудка, якщо часткою заперечується ознака, виражена цим словом: Ця річка не широка (заперечення), але: Ця неширока річка впадає в Дніпро (одне поняття).

Примітка. Якщо між не й відповідним прикметником-присудком за змістом речення можливе є (був, була тощо), частку не слід писати окремо; якщо зв’язка на цьому місці порушує смисл, частку не треба писати разом: Цей будинок не старий (не є старий); але: Цей будинок (є) нестарий (тобто відносно недавно збудований);

е) не з дієприкметниками, якщо вони мають при собі пояснювальні слова: Перед будинком чорніла площа, не засаджена квітами; Ця робота ще не доведена до кінця; Я відклав ще не дописаний лист;

є) не з числівниками, займенниками та прислівниками займенникового походження, а також при прийменниках і сполучниках: не три, не п’ятий; не ти, не цей, не інші; не інакше, не так; не при..., не на...; не раз;

ж) не з підсилювальними прислівниками та незмінюваними присудковими словами, а також при словах, що пишуться через дефіс: не дуже, не зовсім, не цілком; не від того, не досить, не можна, не треба; розмовляють не по-нашому;

з) ні, вживана для заперечення наявності предмета чи ознаки, зокрема в деяких стійких словосполученнях без дієслова (присудка), що мають характер заперечного звороту: ні живий ні мертвий, ні кроку далі, ні на макове зерно, ні пава ні ґава, ні риба ні м’ясо, ні се ні те, ні сюди ні туди;

е) ні, вживана як повторюваний єднальний сполучник із заперечним значенням або як підсилювальна частка: Він не придатний ні до роботи, ні до розмови; Дитина ще не вміє ні ходити, ні говорити; Ні один не зробив так, як треба;

є) ні в складі займенників, якщо в непрямих відмінках вона відділяється від займенників прийменником: ні в кого, ні до кого, ні з ким, ні до чого, ні за що, ні на що (з різними значеннями), ні на якому.

ж) хай, нехай, за допомогою яких утворюються форми третьої особи однини й множини наказового способу: Хай живе мир між народами! Нехай міцніють дружні відносини між країнами!

з) би (б), за допомогою якої утворюється форма умовного способу дієслова: зайшов би, пішла б.

и) же (ж), що відіграє видільну роль у реченні: Ходи ж зі мною; Він же великий учений.

і) то, це, що мають у складі речення значення вказівності або визначальності: На що то одній людині стільки грошей? Чи це вже й пожартувати не можна?

34)Загальне поняття про вигук. Види вигуків. Правопис вигуків

Загальне поняття про вигук

Вигук – це особлива частина мови, яка виражає емоції та волевиявлення мовця, не називаючи їх.

Вигук не називає, а краще сказати, зображає різні почуття, емоції, спонукання та акустичні (звуконаслідувальні) уявлення мовців. Напр.: фе!, тю!, ой-ой-ой!, цить!, добридень!, перепрошую!, дякую!, ура!, тік-так!, дрр!, га-га-га! і под.

Від самостійних частин мови вигук відрізняється своїм специфічним значенням – зображенням емоційної, чуттєвої сфери. Від службових – тим, що не виконує функцій зв’язку слів і речень.

За походженням вигуки поділяються на первинні і вторинні.

Первинні: о!, ой!, ей!, ах!, ух!

Вторинні (похідні від інших частин мови): господи!, страх!, гвалт!, гляди!, диви!, спасибі!, браво!

За значенням вигуки поділяються на:

емоційні: ах!, овва!, ой боже!, матінко моя! Виражають емоції, почуття, реакцію мовця на факти дійсності;

спонукальні: геть!, гайда!, цить!, годі!, марш!, тсс!, стоп!, цабе!, брись!, вйо! і под. Виражають спонукання людей або тварин до дії;

мовний етикет: здрастуйте!, прощайте!, прошу!, спасибі!, даруйте!, будьте здорові! і под. Виражають привітання, побажання, прохання, подяку тощо.

звуконаслідувальні – звуки, шуми різних явищ природи, звукові сигнали тварин, птахів: брязь!, грюк!, кап-кап!, ку-ку!, ме-е-е! і под.

У мові вигуки виступають як замінники речень, на письмі обов’язково відокремлюються розділовими знаками (комами або знаком оклику), а в усному мовленні мають спеціальну інформацію.

Конкретне значення вигуків великою мірою залежить від контексту.

Пор.:

Ох, як він співав, який був голос! – захоплення

Ох! Як ти мене злякав! – переляк

Ох! Як важко жити! – невдоволення.

Правопис та особливості вживання вигуків

1. Звуконаслідувальні вигуки, які передають повторювані або протяжні звуки, пишуться через дефіс: а-а-а, му-у-у, ой-ой-ой, ха-ха-ха і под.

Якщо вигук не передає повторюваних або протяжних звуків, він пишеться разом: овва, кукуріку, кудкудак, бабах, тарарах і под.

2. У вторинних вигуках з кількох слів усі складові частини пишуться окремо: от тобі й на! оце так! на добре здоров’я! гарно дякую! до побачення! будь ласка і под.

Винятки: а) одним словом пишуться вигуки: ану, анумо, ануте.

б) через дефіс – їй-богу, їй-бо, їй-право, ану-ну.

3. Вигуки вживаються лише в розмовному і художньому стилях, рідко – у публіцистиці. У науковому та офіційно-діловому стилях вони не вживаються.

4. У реченні вигуки відокремлюються комою або знаком оклику на початку або в кінці речення:

Не жартуйте наді мною, будь ласка.

До побачення! Вирушаю в дорогу.

Ай- ай-ай! Як це сталося?

5. У середині речення, як правило, вигук з обох боків виділяється тире:

Коли це гусак як закричить – ґе-ґе-ґе! – та й по воді крилами.

6. Вжиті в переносному значенні, вигуки можуть у реченні виступати в ролі присудка, підмета або додатка.

Напр.: А човен хить-хить під вербою – присудок.

Тисячоголосе “ура” котилося над площею – підмет.

Не кажи “гоп”, поки не перескочиш – додаток.

У таких випадках вигуки не виділяються розділовими знаками.