
- •Історична еволюція поглядів та поняття «культура» види культури
- •Класифікація та функції культури
- •Донауковий етап культулогічних досліджень
- •Циклічна та еволюціоністська теорії культури
- •Еволюціоністські теорії культурного розвитку
- •Антропологічна та марксистська теорія культури
- •Культура первісного ладу
- •Загальна характеристика та хронологічні рамки первісної культури
- •7.2. Характерні риси свідомості первісної людини
- •Культура дослов`янського населення на території сучасної України
- •Матеріальна та духовна культура східних слов’ян
- •. Матеріальна і духовна культура східних слов'ян
- •Умови ставлення культури Київської Русі
- •4.1. Загальна характеристика періоду Київської Русі
- •4.2. Особливості розвитку культури Київської Русі
- •Письменність та освіта в часи Київської Русі
- •Усна народна творчість
- •Література Київської Русі жанр, тематика
- •Перекладна література
- •Архітектурні пам’ятки часів Київської Русі
- •Музична культура Київської Русі
- •Музичні надбання старокиївської культури
- •Внесок культури Київської Русі у світову культуру
- •Особливості розвитку культури Південно західних земель в період феодальної роздробленості
- •Література часів феодальної роздробленості
- •Архітектура і мистецтво часів феодальної роздробленості
- •Умови розвитку української культури початку XIV в першій половині XVII століття
- •Церковне поняття та його вплив на культуру України XVI століття
- •Зародження українського театру
- •Освіта наука в Україні в XIV в першій половині XVII століття
- •Книгодрукування та українська література Литовсько польської доби
- •Острозька академія – основні етапи історії
- •Києво-Могилянська академія перший вищій навчальний заклад XVII століття
- •Архітектура та образотворче мистецтво України в XIV в першій половині XVII століття
- •Освітня діяльність Братств
- •Історичні умови розвитку української культури в другій половині XVII – XVIIII
- •Книгодрукування в Україні в середині XVII – XVIII століття
- •Українська література другої половини XVII –XVIII століть основні жанри та тематика
Умови розвитку української культури початку XIV в першій половині XVII століття
Формування та розвиток української культури у XIV-XVII ст. відбувався в епоху Відродження, що являла собою перехідний етап від Середньовіччя до Нового часу. Найважливішими рисами культури Відродження були: а) індивідуалізм та емансипація особистості від впливу церкви; б) світський характер мислення й суспільної поведінки людини; в) секуляризація мистецтва. Відродження або Ренесанс (фр. Renaissance - "Відродження") являла собою цілу епоху в розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи - в Італії XIV-XVI ст., в інших країнах - кінець XV - початок 17 ст.
Ідеологічною константою Відродження був гуманізм. На формуванні культури Відродження справили вплив і ранньобуржуазні відносини, які зародилися в італійських містах-державах Флоренції, Мілані, Феррарі та ін. Молода дієва і активна буржуазія починає дедалі більше заявляти про свої права і домагається скасування освяченої Церквою станово-ієрерхічної державної системи.
На основі процесів, які ініціювало Відродження, зародилася і набула розповсюдження Реформація - широкий релігійний й соціально-політичний рух, направлений на реформування християнського віровчення й церкви. Безпосереднім поштовхом до Реформації стали глибокі кризові явища, що охопили Католицьку церкву, а також зміна свідомості й світовідчуття людей під впливом нових капіталістичних відносин. Результатом Реформації стало відпадіння від Католицької церкви великої різновидності християнства - протестантизму, що складав конгломерат різноманітних течій та угрупувань.
У другій половині XVI ст. на зміну Реформації приходить контрреформація - церковно-політичний рух на чолі з Папством, направлений проти Реформації. По суті він також являв собою реформування Католицької церкви, але у напрямі її укріплення і утвердження.
В основу програми Контрреформації були покладені рішення Тридентського собору 1543-1563 рр., які стали програмою у боротьбі Папства проти антикатолицького релігійного й соціально-політичного руху. Рішення Собору підтверджували безумовний авторитет Папи у справах віри, пропонували сувору церковну цензуру, ініціювали "Індекс заборонених книг", головним знаряддям Контрреформації стає церковний суд Інквізиція (від лат. inquisitio, розшук) та збільшення кількості чернецьких орденів.
Згідно рішень Тридентського собору провідними державами контрреформації повинні були стати визначалися Іспанія і Польща. Остання, об'єднавшись у 1569 р. з Великим князівством литовським, перетворилася на багатоконфесійну та багатонаці-ональну Річ Посполиту, що мало вирішальне значення для подальшого розвитку культур цих народів.
Контрреформація внесла позитивні зміни у мистецько-культурне життя. Якщо в епоху Відродження мистецтво стало віддалятися від церкви, то за часів контрреформації тісно зблизилося з ним. Фактором зближення церкви і мистецтва стає стиль бароко, функція якого полягала у культивуванні почуття неземної й трансцендентної величі католицького культу. Мистецтво бароко робило відчутними боротьбу та страждання душі, що призводило до її перевтілення. Найбільших висот римська бароко досягло в архітектурі. За часів папи Сикста V Рим, стаючи бароковим містом, набуває сучасних форм. Першою, найбільш виразною спорудою у силі бароко була церква єзуїтів у Римі (Іль Джесу), створена за проектом Джакомо да Віньоли (1507-1573), автора палацу Фарнезе в Капраролі та вілли папи Юлія III у Римі. В той же час під керівництвом Джакомо делла Порта було завершено спорудження куполу знаменитого собору Святого Петра. Церква підкорила собі образотворче мистецтво, уособленням чого став чудесний портрет папи Інокентія X, написаний іспанським художником Дієго Веласкесом (1599- 1660). Визначними художниками цього часу були також Бартоломе Мурільйо, Мікеланджело да Караваджо, Пітер Пауль Рубенс, Ан-тоніс ван Дейк та Харменс ван Рейн Рембрандт. Сповнене захопленням, немовби направленого у саме серце людини, барокове мистецтво доповнювалося літературою, яка розкривала чуттєву, романтичну сторону релігії. Одним з визначних творів такої літератури була героїчна поема Торквато Тассо "Звільнений Єрусалим", а також твори Лудо віко Ариосто, Мігеля де Сервантеса, Лопе де Веги, Педро Кальдерона де ла Барка та Джона Мільтона. В музиці стиль бароко яскраво проявився у творах Джованні П'єрлуїджі да Палестини - засновника римської поліфонічної школи, твори якого стали вершиною поліфонії старого стилю. Провідним барочним музичним інструментом того часу стає величний орган. Папи епохи бароко також були покровителями й цінителями наук.
Прихильність польських королів Сигізмунда Августа, Стефана Баторія, а більш за усе Сигізмунда III, прозваного королем єзуїтів, мала вирішальні наслідки - друзі й учні єзуїтів заповнили королівський двір, сенат, єпископські кафедри і суди. Некатоликам було заборонено обіймати державні посади в країні. Єзуїтські школи взяли на себе виховання дворянської молоді, внаслідок чого латинська мова перетворилася на повсякденну, а польська мова й література занепали. Дворянство, набувши зовнішнього лоску й шляхетності, по суті залишалося грубим та неотесаним з великою зарозумілістю і варварським фанатизмом. Пересичене богослов'ям, воно було впевнене у тому, що простий селянин є нащадком Хама і як такий на законних підставах приречений на рабство. Заохочуване єзуїтами, дворянство було не в змозі осягнути складності внутрішнього становища в багатонаціональній та багатоконфесійній країні і пішло на крайні заходи відносно протестантів та православних, наслідком чого стала Визвольна війна українського народу 1648- 1654 рр., яка була початком кінця Речі Посполитої.
Розвиток української культури в XIV — першій половині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обставинами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на українську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову. Неймовірно тяжкою для українського народу була перша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на економічному і культурному розвитку України. У XVI ст. Україна вступила руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблення українського народу, що в свою чергу спричинило відкритий протест українського населення. У колонізаційному наступі на Україну провід вели польські магнати. Опанувавши Холмщину, Галичину і Поділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщину і, врешті, на Лівобережжя. Струсі, Язловецькі, Замойські, Синявські, Жолкєвські, Калиновські, Потоцькі та інші магнатські роди зайняли величезні простори, створюючи справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків, цілі просторі провінції. Ці "короленята" були необмеженими володарями своїх земель, бо займали найвищі посади в державній адміністрації. Всякі скарги місцевого населення до влади не доводили ні до чого, бо магнатська верхівка всю владу зосередила в своїх руках. Разом з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, голодна і незаможна, що при панах і собі сподівалася надбати маєтків і багатств. При магнатах поживу для себе знайшли також євреї, що були панськими агентами і факторами, брали в оренду корчми, млини, мита і навіть церкви. Головну колонізаційну акцію повело латинське духовенство. Вже в XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства також у Кам'янці, Луцьку і Києві. У першій половині XVII ст. незвичайно широку пропаганду на сході повели єзуїти, які осіли в Ярославлі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві та інших містах. Єзуїти вели пропаганду серед магнатів, шляхти, міщанства, особливу увагу звертали на заможних, талановитих і визначних людей, намагаючися залучити їх до латинської церкви і тим самим до польського національного табору. Єзуїти засновують школи з добрими вчителями, для того щоб прилучити до себе українську молодь і цим денаціоналізувати її. Отже, процес колонізації здійснювався одночасно як в економічній, так і в культурній сферах життя українського суспільства. У найближчі три десятиліття після Люблінської унії процесу колонізації протистояли українські аристократичні роди. Вони вважали своїм обов'язком обороняти культуру, протегувати церкву, освіту, доброчинні установи. Так робили такі визначні представники аристократії, як Григорій Хоткевич, що заснував у Заблудові друкарню, або Костянтин Острозький, заклавши академію в Острозі, чи Василь Загоровський, що фундував у своєму селі школу. Проте патріотизм аристократії був тісно пов'язаний зі службою державі. Коли Литовської держави не стало, нові покоління скоро забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, що обіцяла значущість і гідність, — до Польщі. Про шлях ренегатства, яким пішли майже всі панські роди, писав Мелетій Смотрицький у своїм "Тре-носі, або ляменті святої східної церкви" (1612 р.). У нових умовах особливо зросло значення духовенства. Під польською владою православна церква втратила своє привілегійоване становище і опинилася перед загрозою повного знищення. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єпископи вважалися представниками всього народу, а церковні собори стали всенародними з'їздами. У своєму тяжкому становищі церква шукала захисту і підтримки серед гро-мадян і мусила наближатися до них, цікавлячись не тільки їх духовним життям, але і світськими потребами. Під церковною опікою гуртувалися братства, школи, шпиталі, розвивалося письменство і мистецтво. Дещо змінилося релігійне життя суспільства і місце церкви після прийняття Берестейської унії (1596 р.). В релігійному житті стався розкол, який особливо негативно відбився на політичній боротьбі, яку вів український народ у XVII ст.
Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та культурних рухів. Проте єдність народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Украї-нський народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут держави, постала основною опорою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток самобутності шляхом плекання своєї мови, культури, духовності.
Період з кінця XIV до початку XVI ст. – час боротьби за збереження культурної самобутності України, подальшого формування українського народу. Чужоземне пригноблення та постійні напади турків і татар не сприяли розвиткові української культури. Україна мала тісні зв’язки з культурами російського, білоруського, болгарського і сербського народів. Наприкінці XV ст. великий вплив на їх розвиток спричинило виникнення у Кракові та Чорногорії східнослов’янського друкування кирилицею. У 1491 р. у Краківській друкарні було надруковано “Октоїх”, “Часослов”, а в 1495 р. у Чорногорії – “Псалтир”. Ці книги поширилися в Україні. На початку XVI ст. видавничу діяльність розпочав білоруський учений-гуманіст Франциск Скорина. Протягом 1517-1518 pp. у Празі кирилицею він видав кілька частин Біблії, а в 1525 р. у Вільно – “Апостол”. У 1577 р. князь К. Острозький заснував друкарню в Острозі. У XV ст. в Україні в царині освіти ще зберігалися давні традиції. Початкові школи існували при великих церквах і монастирях у містах, а також у деяких садибах магнатів. Вчителями в основному були дяки, які навчали читати, писати та церковного співу. Вихідці з України навчалися в багатьох європейських університетах, зокрема в Болонському, Краківському та Празькому. У Сорбонні імена студентів-українців, а також бакалаврів і магістрів зустрічаються вже у другій половині XIV ст., а в середині XV ст. Сорбонна мала кількох докторів-українців. Ті, хто здобув освіту за кордоном, повернувшись в Україну, поширювали тут передові ідеї гуманізму, зокрема вчення Яна Гуса. Дехто залишався працювати на чужині. Наприкінці XV – на початку XVI ст. у Європі знали про наукову роботу Юрія Дрогобича (Котермака) у Болонському університеті, Павла Русина – в Краківському. У 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. Він написав низку наукових праць з філософії, медицини, астрономії. Кінець XIV ст. позначений змінами, що відбуваються й у народній творчості. Обрядова поезія істотно звільняється від культових елементів. Український народ створює прислів’я, приказки, казки, легенди. Починаючи з XV ст. зароджується епічна поезія – українські пісні й думи. Виконували їх народні співці – кобзарі. В основному ці твори відбивали історичну тематику, прославляли героїв. Найвідомішою є “Дума про козака Голоту”. В Україні й далі розвивається літописання. Цікаві історичні відомості містилися в “Короткому Київському літописі”, датованому XIV XV ст., а також у так званих литовських літописах. Поширення дістали й церковно-літературні твори: послання, житія святих. Особливо багато таких описів з’явилося в Києво-Печерській лаврі. Поряд із церковною розвивалася й світська література, зокрема збірник “Ізмарагд” на морально-побутові теми, збірник повістей “Александрія” про Александра Македонського, повісті про Троянську війну. З’являються нові елементи в архітектурі. Будуються муровані замки з вежами, ровами, мостами (у Луцьку, Кременці, Хотині). Під впливом західної архітектури почали споруджувати безбанні храми. Було збудовано багато монастирів: Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Троїцький. Головними замовниками стають шляхта, міські та сільські громади, чиї естетичні вподобання впливали на архітектуру. До найкращих зразків живопису цього періоду належать сюжети-композиції “Різдво Христове” і “Успіння Богородиці” у Кирилівській церкві в Києві (XIV ст.), малювання Онуфріївської церкви в селі Лаврове (XII ст.) і Вірменського собору у Львові (XIV-XV ст.). Дістали поширення ікони, намальовані на дошках. Серед іконописців вирізняється Петро Ратенський, який намалював ікону “Богородиця” у Володимиро-Волинському соборі й Петрівську ікону в Успенському соборі в Москві. Подальшого розвитку набули також хоровий спів, танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок), музичний і танцювальний фольклор, гра на бандурі. У цей період тривають формування й розвиток української народності. Питання про створення української народності складне й досі остаточно в історичній науці не вирішене. Найпоширеніші три концепції: за першою частина російських істориків, виправдовуючи політику русифікації, яку здійснював царат, доводили, що впродовж усієї історії існувала і розвивалася лише одна великоруська народність, а української і білоруської народностей не було й немає, що вони є “відгалуженнями російського народу”. Тим самим заперечувалося право цих народів на вільний національний розвиток. Згідно з концепціями М. Карамзіна (1766-1826), В. Ключевського (1841-1911), М. Погодіна (1800-1875), Київська держава була результатом витвору великоруської народності. Російський письменник О. Солженіцин, претендуючи на роль знавця історії, у брошурі “Як нам облаштувати Росію?” пише: “Це все фальшива вигадка, що мало не з IX століття існував український народ з особливою неросійською мовою”. Друга концепція найповніше викладена у працях М. Грушевського (1866-1934). Він вважав, що не існує “загальноруської” історії, так само як не може бути й “загальноруської” народності, а може бути тільки історія “руських народностей”. Порогом історичних часів для українського народу М. Грушевський вважав IV ст. н. є. Він категорично відкидав претензії Московської Русі на частину давньоруської спадщини, правонаступником якої є виключно “українсько-руська” народність, бо саме вона створила Київську державу. Згідно з концепцією М. Грушевського, Київська Русь – це Україна. Вона займала територію 1,5 тис. км завдовжки і 800-900 км завширшки, об’єднувала різні племена, на основі яких формувалась українська народність. Київська держава підкорила також північні племена, від яких пішли великоруський і білоруський народи. Він доводив, що історія вела українську і руську народності здебільшого різними шляхами, які мали більше відмінностей, ніж подібності. Водночас М. Грушевський зазначає, що Київська держава залишила глибокі сліди в побуті й культурі північних та північно-східних земель, що входили до її складу (поширення державної християнської релігії, візантійських книг і мистецтва, формування правових відносин тощо). Внаслідок феодальної роздробленості відокремилась північно-західна частина Київської Русі. Вищий, ніж у Київській Русі, розвиток продуктивних сил, пожвавлення обміну та торгівлі, економічних зв’язків між окремими землями, політичних відносин, особливо внаслідок посилення визвольної боротьби проти чужоземних загарбників, – усе це стало основою створення української народності. Водночас формувались єдина культура, мова і загальні риси побуту української народності. Щоб зберегти себе як етнічну єдність, українському народові довелося боротися проти татаро-турецьких, польських, литовських, угорських загарбників і російського царату. Територією формування української народності були Київська, Переяславська землі, Волинь, Поділля, Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина, Чернігівська та Сіверська землі. В основу мови української народності було покладено середнь-одніпровські діалекти. За часів феодальної роздробленості виник етнічний та історико-географічний термін “Україна”, який згодом став власною назвою південно-західних земель. Вперше назва “Україна” вживається стосовно великої території Наддніпрянщини в 1187 р. в Київському літописі про смерть переяславського князя Володимира Глібовича. Той же Київський літопис у 1189 р. називає Україною Галицьку землю. Відтоді назва “Україна” вживається в літописах паралельно з назвою “Русь”, “Руська земля”. У XV-XVII ст. назва “Україна” вживається в багатьох українських офіційних документах, мемуарах, художніх творах, народних думах і піснях. Так, широко відомими в XVI ст. були пісні “Засмутилась Україна”, “Дума про Івана Вдовиченка-Коновченка”, де йшлося про “славну Україну”, і “Пісня про Байду”, який мав “стати паном на всю Україну”. Представники третьої концепції – радянські історики Б. Греков, В. Мавродін, Б. Рибаков та П. Толочко – вважають Київську Русь спільною етнічною основою російського, українського і білоруського народів. Радянська історіографія засуджувала концепцію М. Грушевського, його школи, інших українських істориків, відкидала твеhдження, що українська народність бере початок від слов’янських племен антів, виступала проти положення, що Київська держава була створена українською народністю, називала її спільною колискою росіян, українців і білорусів. Проблему формування української народності можна дослідити тільки комплексно, на основі наукового аналізу з використанням нових матеріалів з археології, історії, антропології, етнографії. Підбиваючи підсумки, зауважимо, що наприкінці XIV – на початку XVI ст. більшість українських земель опинилася під владою Великого князівства Литовського, а згодом Польщі; Закарпаття було під владою Угорщини, Буковина – під владою Молдови, Чернігівська земля з 1503 р. належала Московській державі, Північне Причорномор’я – Кримському ханству. Проте незважаючи на несприятливі історичні умови в Україні інтенсивно розвивалася економіка, відбувалися соціально-політичні зміни, подальший розвиток української культури, формувалась і розвивалась українська народність.