5. Культура в стародавньому Єгипті

Три основні періоди розквіту: Стародавнє, Середнє, Нове царство. В основі культури Єгипту лежить зрошуване землеробство (винайшли календар). Найбільш відомі культури: тесійська, фагомських поселень, Мерімде, ранньохартумська та хартумська неолітична культура; амратська культура відкриває історію культури в долині Нілу (поширення "чорноверхого" та "червонолощеного" посуду). "Герцейський період" в єгипетській культурі – поява фаянсу; типова форма кераміки – посудини із світложовтої глини з оригінальним розписом.

В епоху Стародавнього та Середнього царств були створені унікальні пам’ятки культури – гробниці фараонів Хеопса, Хефрена, Мікерина, сфінкси Хефрена в Гізі і Аменемхета ІІІ (ХХVІІІ – ХХVІІ ст. до н.е.).

Матеріальна культура: винайшли водопідйомну машину; сохи; садівництво, городництво, бджільництво, рибна ловля, полювання; розвиток металургії, суднобудівництво, гончарство, ювелірне мистецтво; винайшли колісницю; деякі види зброї, одягу, зачіски, косметика, жіночі прикраси і тощо.

Релігія і міфологія: синкретизм і зв’язок з магією, багато місцевих і традиційних культів. Загальноєгипетські боги Ра, Пта, Тот, Амон; фараон мав подвійну природу – людську та божественну ("син Ра"). Поклоніння тваринам (кішка, ібіс), зміям та жуку-скарабею. Історичні джерела єгипетської міфології: "Тексти пірамід", "Книга мертвих" (Осіріс – бог родючості; син бога землі Геба і богині неба Нут). Аменемхет ІV (Ехнатон) вводить культ Атона – Сонця.

Наука: астрономія, геометрія: законодавство. "Казка про фараона Хуфу та чарівниках", письмо (винайшли папірус); художня література (анонімного характеру): "Повчання Нефертіті"; "Повчання Аменемхета", "Бесіда розчарованої людини із своєю Душею".

Архітектура: піраміди, храми; скульптура: статуї (їх призначення релігійне та наслідування єгипетському канону). Висока майстерність портрету; "Фаюмський портрет (ІІ тис. до н.е.). Літопис подій та подвигів фараонів в рельєфах гробниць. Храмове будівництво: Карнак, печерний храм Абу-Сімбеле (Рамсеса ІІ); Дейр-ель Бахарі. Посилення декоративності в портретному зображенні (портрети Ехнатона, Нефертіті). Зразки ювелірного мистецтва: саркофаг Тутанхамона (184 см – золото + інкрустація), трон Тутанхамона; скринька з його гробниці.

Дані про театр нечисельні; музиці надавалось великого значення.

Розвиток фізики, хімії, медицини, хірургії. Користувалися десятковою системою числення, знали арифметичні і геометричні прогресії, обчислювали об’єм циліндра, півкулі, піраміди. Вміли передбачати затемнення Сонця, вивчали інші явища природи; періоди розливу Нілу, від яких залежало ведення зрошувальної системи сільського господарства.

Досвід давньоєгипетської культури через Грецію і Рим збагатив західноєвропейську та світову цивілізацію.

Питання 4. Характерні риси культури стародавнього китаю

Китайська цивілізація існує з четвертого тисячоліття до н.е. і належить до найдавніших у світі. До середини І тисячоліття до н.е. внаслідок міжусобних війн, із багатьох царств, які існували на те­риторії Китаю, залишилось близько десяти. Серед них виділяють "сім найсильніших" – Чу, Цінь, Вей, Чжао, Хань, Ці і Янь. Проте у ключових своїх проявах давньокитайська культура була сформо­вана в період Чжаньго – Війни царств (V-ІІІ ст. до н.е.) і в епоху династій Цінь і Хань (III ст. до н.е. – III ст. н.е.).

Особливе географічне положення країни, централізація держав­ної влади, особливе ставлення до сформованих канонів у різних сферах культури зумовили головну рису китайської культури – її замкнутість, в якій основну роль відігравали корінні національні тра­диції. Тривалий час Китай був практично закритий для інших куль­тур. Втіленням ідеї автономності світу китайської культури стало будівництво Великої китайської стіни з метою відгородити не місто, а цілу країну, матеріальне втілення замкнутості кордонів, що розді­ляли світ китайської культури і північних "варварів". Будівництво стіни розпочинається в період утворення централізованої єдиної імперії, спочатку династії Цінь, а потім Хань (256-206 pp. до н.е. та 206 р. до н.е. – 220 р. н.е.) За декілька століть будівництва її довжина досягла біля 3000 км, висота – 10 м, ширина – 8 м). Су­вора, позбавлена оздоблень стіна тягнеться по недосяжним скелям і ущелинам. Масивні квадратні вежі, повторюючись кожні 100-150 метрів, ритмічно відмічають вигини тіла гігантської змії, що охороняє китайську імперію.

Сутність традиційної китайської культури формувала не стіль­ки релігія, скільки ритуалізована мораль. Визначаючим чинником у культурі Стародавнього Китаю стала не індивідуалізована особи­стість, а колектив, община, держава, усвідомлені як "єдине ціле", як велика сім’я. Культ Предків і культ Неба стають домінантою китай­ської духовної культури. Небо стає головним китайським божеством, що втілює морально-етичні норми: справедливість, розум, добро­чинність. Імператор отримує владу від вищого божества – Неба і стає таким чином Сином Неба, а країна, якою він володарює (власне Китай), отримує наймення Піднебесної.

Культура Стародавнього Китаю різноманітна і багата у своїх проявах. Це і винахід компаса, двигуна, плуга, пороху, знаменитих китайських лаків, паперу. Майже до XVIII ст. китайці були єдини­ми у світі, які володіли секретами виготовлення фарфору, а древня культура виготовлення шовку й донині є дійсно унікальною. Усьому світу відомі досягнення китайської медицини, астрономії, матема­тики. Але найсамобутнішими і оригінальними є успіхи стародавньої китайської філософії, що включає в себе чотири основних напрямки: конфуціанство, даосизм, моїзм, легізм. Кожен із цих напрямків фі­лософської думки – це школа суспільної, державної думки. А під істиною в Піднебесній усвідомлювалась суспільна істина; гуманність (жень) – це обов’язок людини в суспільстві.

Ідейною основою китайської філософської культури стало вчення – конфуціанство, що виникло у VI ст. до н.е. Конфуціан­ство заснував Кон-Фу-цзи, або Конфуцій (551-479 pp.). Це була школа соціально-етичного спрямування, тобто на першому плані тут – проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцію приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати і розуміти цей закон і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як "шляхетна" – цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність ("де"). Конфуціанство стверджувало вічність і незмінність суспільства і світу в цілому, у якому кожен повинен займати відведене йому заздалегідь місце. Гуманність, мило­сердя повинні пронизувати відношення між людьми. Кожен зобов’яза­ний допомагати іншому досягти того, чого сам досягає, і не чинити іншому того, чого не бажає собі.

Іншим важливим напрямком давньокитайської філософії був даосизм (засновник Лао-Цзи – VI ст. до н. е.), центральним поняттям якого було "дао" – шлях. З точки зору даосизму все у світі знаходить­ся у русі, змінах, усе швидкоплинне і все минає. Щоб забезпечити собі безсмертя людині необхідно дотримуватись встановленого сві­тового порядку – "дао", виконувати своєрідні вправи, що нагадують "систему йоги", з метою злиття з світовим абсолютом "дао".

У період Хань склалися стійкі планові принципи зодчества і визначився типовий силует китайської архітектури з характерною системою "доу-гун" – багатоярусних кронштейнів, які підтриму­ють широкі, далеко виступаючі над стінами дахи. Багатоповерхова вежа-пагода і палац з декількома ярусами нарядних дахів визначали типовий силует китайської архітектури. Саме у цей час були започатковані основи пластичних видів мистецтв, справжнього розкві­ту досягають художні ремесла. Розвинутий в Стародавньому Китаї культ предків вимагав забезпечення померлих різними предметами побуту, завдяки чому до нас дійшло немало керамічного і бронзо­вого посуду, кам’яних скульптур і рельєфів, ритуальних предметів із напівдорогоцінного каміння.

Світових вершин досягає китайський національний живопис. Майстри створювали монументальні розписи на стінах палаців і храмів, зображували на сувоях шовку чи паперу сцени із міського життя, пейзажі, портрети. Назва традиційного китайського пей­зажу – "шань-шуй" – "гори і води" відображує його зовнішній і внутрішній глибинний зміст. Високі і покаті гори, оголені і покриті лісом, гладінь води і тумани, каміння і старі дерева на першому плані – дійсно, постійні компоненти такого пейзажу, не написаного безпосередньо з натури, а створеного уявою і пензлем спостереж­ливого живописця у відповідності з традиційними правилами.

У китайській картині кожен предмет символічний, і ця символіка прочитувалась глядачем так же миттєво, як сприймалась краса форм і настрій картини. Її основні елементи – гори і води – це втілення двоєдності природи лаоської світобудови: світлого і активного, чоло­вічого начала "янь" і м’якого, темного, жіночого "інь". Уподібнюю­чи природу живому організму, китайський живописець називає гори "скелетом", а води – "кров’ю" природи. Кожне дерево і квітка, кожна тварина несе на собі знак цієї поетичної мови: сосна – це алегорія довголіття, гнучкий бамбук – непохитності і мужності, піон – ба­гатства і щастя, лелека – самотності і святості тощо.

Наукові, філософські, педагогічні художні уявлення давніх ки­тайців стали традицією для наступних поколінь і ввійшли у золотий фонд світової культури.