3. Правова природа апеляційного провадження в цивільному процесі та право на апеляційне оскарження

Верховна Рада України 21 червня 2001 р. прийняла Закон «Про внесення

змін до Цивільного процесуального кодексу України» (далі — Закон). Цим

Законом була реалізована ст. 129 Конституції України, яка до основних

принципів судочинства віднесла право на апеляційне оскарження судових

рішень. З моменту прийняття ЦПК 1963 р. мабуть — це найбільш кардинальні

зміни в цивільному судочинстві. Метою апеляції є повторний розгляд справи

по суті в повному обсязі або частково, залежно від змісту апеляційної

скарги. Існують два види апеляції: повна та неповна. Аналіз Закону дозволяє

зробити висновок, що в ЦПК введена неповна апеляція, для якої характерні

наступні ознаки; апеляційна скарга приноситься на постанову суду, яка не

набрала чинності; справа за апеляційною скаргою переноситься на розгляд

суду вищої інстанції, подача апеляційної скарги викликана незгодою особи,

яка її направила, з прийнятим судовим рішенням внаслідок неправильного

застосування норм матеріального або процесуального права; суд апеляційної

інстанції за результатами розгляду справи (за винятком чотирьох випадків)

не вправі повернути її до суду першої інстанції на новий розгляд, а у

випадку скасування рішення суду першої інстанції зобов'язаний постановити

нове рішення; виконання рішення, оскарженого в апеляційному порядку,

призупиняється; повноваження суду апеляційної інстанції при розгляді

справи, як випливає зі змісту ст. 301 нового ЦПК України, обмежені межами

скарги та предметом рішення суду першої інстанції. Нові вимоги, які не були

предметом розгляду суду першої інстанції, не можуть бути заявлені в

апеляційному провадженні.[5]

Характерними ознаками апеляції в юридичній літературі виділяють

наступні:

апеляція подається на рішення суду, яке не вступило в законну силу;

справа за апеляцією передається на розгляд вищого суду;

подача апеляції обумовлюється неправильністю рішення суду першої інстанції,

що проявляється, на думку особи, яка подає апеляційну скаргу, або в

неправильному встановленні фактичних обставин справи або в неправильному

застосуванні закону;

апеляційний суд при перегляді справи розглядає як питання факту, так і

питання права, тобто має право перевірити як юридичну, так і фактичну

сторони справи в тому обсязі, що і суд першої інстанції;

апеляційний суд в результаті розгляду справи, як правило, не має права

повернути справу до суду першої інстанції на новий розгляд і винесення

рішення, а зобов'язаний винести нове рішення, що не є характерним для

апеляційного способу оскарження, який запроваджено в ЦПК України;

виконання рішення, яке оскаржено в апеляційному порядку, призупиняється

(крім випадків негайного виконання рішення);

повноваження апеляційного суду при перегляді справи обмежені до водами

апеляційної скарги і предметом рішення суду першої інстанції. Нові вимоги,

які не були предметом рішення суду першої інстанції, не можуть бути

пред'явлені в апеляційному провадженні.

Таким чином, наведені вище ознаки є загальною характеристикою апеляції

як способу оскарження постанов суду, які не вступили в законну силу.

Аналіз ознак апеляційного провадження, дали підстави для висновку, що

суть апеляційного провадження полягає в новому (повторному) розгляді і

перевирішенні справи судом апеляційної інстанції.

Апеляційне провадження є особливим за формою і змістом інститутом

перегляду, судових постанов, які не вступили в законну силу.

В Цивільному процесуальному кодексі України, прийнятому Верховною Радою

України 18 березня 2004 р., який вводиться в дію з 1 вересня 2005 р..

Згідно зі ст. 292 нового ЦПК, сторони та інші особи, які беруть участь у

справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив

питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному

порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Існуючий з 1963 р. порядок оскарження рішень суду, які не набрали

чинності, тільки особами, котрі беруть участь у справі, суттєво змінюється.

З 1 вересня 2005 р, правом оскарження наділене невизначене коло осіб.

Безумовно, перед судами постане цілий ряд проблем. Наприклад: якими

критеріями керуватися при прийнятті скарг від осіб, які не брали участі в

розгляді справи; чи можна суду на даній стадії давати оцінку судовому

рішенню з позиції того, чи стосується воно прав та обов'язків таких осіб,

тощо.

Цю проблему "слід вирішувати наступним чином. Конституція (ст. 55)

гарантує кожному громадянину України право на звернення до суду за захистом

своїх порушених прав. Звідси випливає, що до суду з заявою пре захист своїх

прав може звернутися будь-який громадянин, який вважає, що його права

порушені Іншими словами - це його суб'єктивне права Тому суду і не надане

порушені Іншими словами - це його суб'єктивне права Тому суду і не надане

право приймати рішення - порушені чи ні права особи, яка звертається до

суду, в момент прийняття заяви. У противному разі суд тільки б тим і

займався, що відмовляв у прийнятті заяв та скарг, вважаючи, що з правами

цих громадян все в порядку.

Законодавець встановив вичерпний перелік випадків відмови у прийнятті

заяв, скарг (ч. З ст. 121 нового ЦПК України).

Заява, як вбачається з наведеної норми Закону, повертається у випадках,

коли:

1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення

йому позову;

2) заяву подано недієздатною особою;

3) заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на

ведення справи;

4) справа не підсудна цьому суду;

5) подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до

досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним

кодексом України.

Аналогічно має вчиняти суд при прийнятті апеляційної скарга. І тільки

за наявності наведених обставин суд може відмовити в прийнятті апеляційної

скарги на судове рішення. Тому, цілком прогнозована така ситуація, коли суд

розірвав шлюб між подружжям, а сусід за сходовою площадкою може подати

скаргу на рішення, вважаючи, що суд зробив щось не так. І суд не вправі

відмовити в прийнятті такої скарги.

У новий ЦПК вперше введена норма закону, яка регулює порядок розподілу

справ серед суддів апеляційного суду. «Справа реєструється в апеляційному

суді, — зазначено у п. 1 ст. 297 ЦПK, — і передається в порядку черговості

судді-доповідачу». Метою цієї норми є запобігання незаконному впливу на

суддів. Відомо, що апеляційні суд розглядають справи найрізноманітнішого

ступеня складності. За одними справами судові процеси проходять тихо та

непримітне, за другими — з підвищеною увагою як з боку інших гілок влади,

так і з боку громадськості, засобів масової інформації, з обов'язковою

вимогою застосування технічних засобів запису процесу. Наприклад, один

суддя слухає справи про стягнення аліментів, безспірних комунальних

платежів, інший — справи, які випливають із виборних правовідносин, про

поновлення на роботі, про оскарження дій чи бездіяльності влади тощо.

Тому, справедливий розподіл справ серед суддів набуває виключно важливого

значення. Воно прямо позначається на зміцненні незалежності суддів,

поліпшенні мікроклімату в колективі.

На мій погляд, справи повинні розподілятись або за допомогою

жеребкування, або через систему автоматичного розподілу за алфавітним

порядком.

Запровадження механізму розподілу справ запропоновано в рекомендації №

(94) 12 «незалежність, дієвість та роль суддів», ухваленій Комітетом

міністрів Ради Європи на 518-у засіданні 13 жовтня 1994р.

Конституція України у п. 2 ст. 121 визначила повноваження прокуратури в

галузі цивільного судочинства. Це — представництво інтересів громадянина

або держави в суді у випадках, визначених законом. Конституція надає

прокурору право, на свій розсуд, подати позов на захист Інтересів

громадянина або держави. Однак такий позов він може подати тільки у

випадках, встановлених спеціальним законом. Наприклад, Закон «Про захист

прав споживачів» надає прокурору право подати позов в інтересах покупця і

т.д. Звідси випливає, що у кожному випадку внесення апеляційного або

касаційного подання на предмет скасування рішення суду прокурор

зобов'язаний обгрунтувати в ньому, у чому є порушення прав громадянина,

інтересів держави. У випадку відсутності такого обгрунтування, а також

посилання на відповідний закон, суд повинен відмовити у прийнятті подання

прокурораНадаючи право прокурору вступити в процес на будь-якій стадізаконодавець, вважаю, мав на увазі наступну схему. За новим ЦПК прокурормає право подати позов в суді першої інстанції. Незалежно від участі у справі він наділений правом оскарження рішень суду як в апеляційному, так і

в касаційному порядку. Однак вступ прокурора в цивільний процес на будь-

якій стадії зовсім не означає його право, наприклад, вступити у справу, яка

розглядається судом першої інстанції, на стадії судових дебатів.

Під стадіями цивільного процесу у сенсі п. 2 ст. 45 нового ЦПК слід

розуміти: розгляд справи судом першої інстанції (перша стадія); розгляд

справи апеляційним судом (друга стадія) тощо. Звідси випливає, що прокурор

вправі вступити у справу шляхом подання позову, шляхом оскарження рішення,

подання заяви про перегляд справи за нововиявленими обставинами.

Повноваження суду апеляційної інстанції закріплені у ст. 305 ЦПК 1963 р.

Аналогічну помилку допустила судова колегія в ухвалі від 17 лютого 2004

р., розглядаючи цивільну справу за апеляційною скаргою ТОВ «Жил-буд-2» на

рішення Жовтневого районного суду М.Харкова від 2 жовтня 2003 р. Скасовуючи

рішення і направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції

судова колегія вказала: «...суд не вжив заходів до повного і всебічного

дослідження обставин справи, не визначив юридичної природи правовідносин,

які виникли, і закон, який їх регулює...».

І в даному випадку судова колегія зобов'язана була прийняти рішення по

суті, а не направляти справу на новий розгляд до районного суду.

Іншого роду помилки допускають апеляційні суди при застосуванні п. 4 ст.