7.Захист прав суб’єктів фінансових правовідносин.

Визначення правового механізму реалізації та захисту прав суб’єктів правовідносин належить до найбільш актуальних проблем в соціально-економічному й політичному житті суспільства. Зумовлено це тим, що в Україні на конституційному рівні закріплено як головний обов’язок держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Ефективна діяльність держави залежить від ефективності функціонування механізму, в якому має бути досягнено баланс інтересів суб’єктів фінансових правовідносин, а саме, з одного боку, держави, яку в фінансових правовідносинах представляють уповноважені органи державної влади та управління (для прикладу Державна податкова інспекція*, а з другого – платників наприклад податків.

Суб’єкти, до яких застосовані заходи державного примусу, мають право на захист своїх прав і законних інтересів – оскаржити дії відповідних державних органів в адміністративному та судовому порядку.

Адміністративний порядок діє головним чином у разі застосування заходів примусу, безпосередньо пов’язаних із захистом прав у сфері правового регулювання публічних фінансів, до державних органів, органів місцевого самоврядування, а також до підприємств, установ, організацій. Наприклад, Національний банк України у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки Національного банку України, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, відповідно до підпункту «є» пункт 4 ст.73 Закону України «Про банки і банківську діяльність» адекватно вчиненому порушенню має видати розпорядження щодо накладення штрафів на керівників банку у розмірі до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян, Національного банку України, але у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду.

Судовий порядок застосовується для захисту фінансових інтересів і прав як представницьких і виконавчих органів держави, місцевого самоврядування, так і юридичних та фізичних осіб. Так, відповідно до ст.55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Судовий порядок застосовується як під час захисту фінансових прав держави, органів місцевого самоврядування, у взаємовідносинах юридичними та фізичними особами так і навпаки.

Важливою стороною захисту прав суб’єктів фінансового права є конституційна гарантія на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальними та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів. Державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.(ст.56*

Дотримання правил, закріплених у фінансово-правових нормах, означає і забезпечення прав суб'єктів фінансового права. З цією метою широко застосовується метод переконання в різних формах, перш за все в проведенні роз'яс­нювальної роботи. В результаті суб'єктами вони виконуються пере­важно добровільно. У разі порушення встановлених правил в галузі формування, розподілу і використання державних і місцевих грошових фондів (правового регулювання публічних фінансів*  вводиться в дію метод примусу в різних його проявах (застосу­вання санкцій, заборонних заходів та ін.*. Важливо, щоб у співвідно­шенні цих методів першочерговість належала методу переконання, оскільки така послідовність властива високій правосвідомості, до якої галузь фінансів висуває під­вищені вимоги.

5. Поняття, ознаки методів фінансового права Термін «метод» введений в науковий обіг стародавніми греками. Під ним розумівся спосіб пізнання, дослідження явищ природи і громадського життя. Методи фінансово-правового регулювання, - це сукупність прийомів і способів правового впливу на поведінку учасників відносин у сфері правового регулювання публічних фінансів, на характер взаємозв'язків між ними. Або міститься наступне визначення: метод фінансово-правового регулювання - це специфічний спосіб, за допомогою якого держава, орган місцевого самоврядування забезпечують необхідну їм поведінку учасників фінансових правовідносин. На вибір методу правового регулювання (імперативний чи диспозитивний) впливають різні фактори: природа відносин, які регулюються цією галуззю права; роль і місце держави у суспільстві; історичні традиції; правова система тощо. Головна роль у визначенні методу регулювання належить природі суспільних відносин і ролі держави у суспільстві. Основний метод фінансово-правового регулювання - імперативний . Особливості імперативного методу фінансово-правового регулювання: · ним регулюються суспільні відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування; · одним із учасників фінансових правовідносин завжди виступає держава · більшість владних приписів реалізується фінансово-кредитними та податковими органами, спеціально створеними для здійснення фінансової діяльності. У більшості випадків ці органи не знаходяться з іншими учасниками фінансових правовідносин, яким адресовані владні приписи, в адміністративному підпорядкуванні («по вертикалі»). Відмінною особливістю методу фінансового права є можливість перенесення частини владних повноважень на юридичних та фізичних осіб, які не є відповідно державними органами і посадовими особами. Зокрема, при реалізації контрольних функцій держава наділяє відповідними повноваженнями не тільки державні органи, але і окремі категорії господарюючих суб’єктів. Метод фінансового права містить наступні ознаки: Перша : так званий, майновий аспект - підтримання стабільних відносин у сфері розподілу та перерозподілу ВВП та національного доходу. Друга : Переважна імперативність методу фінансового права – застосування заборон та приписів Третя : допускає певну самостійність владних суб’єктів у виборі форм та варіантів здійснення покладених на них фінансово-правових обов’язків. Четверта : Поєднання імперативних та диспозитивних начал: — приписів, - заборона; - дозволів. П’ята : Застосування: метод субординації, метод угоди, метод ре комендації і т. ін. 2. Право оперативної самостійності у фінансовому праві Під правом оперативної самостійності ми розуміємо визначену у межах законодавства певну ступінь свободи суб'єкта фінансового права діяти на влас ний розсуд з метою прийняття оптимального рішення. Право оперативної самостійності є ширшим за право на адміністративний розсуд, оскільки може реалізовуватись як у правозастосовчій, так і правотворчій діяльності, як органами державної влади і місцевого самоврядування, так й іншими суб'єктами фінансових правовідносин (підприємствами, установами, організація ми, громадянами* в процесі реалізації ними норм фінансового права. Види реалізації: · право оперативної самостійності може виражатися у наданні суб'єкту фінансового права на його розсуд оцінювати юридичні факти. · надан ня суб'єкту фінансового права на його розсуд вибирати на основі вільного вибору один із декількох можливих варіантів поведінки, передбачених фінансово-правовою нормою. · можливості прий няття уповноваженим органом рішення, яке ґрунтується на приписах норм, що регламентують його діяльність, з допомогою загальних формулювань (типу "має право", "встановлює", "визначає" і т. п.*, за якими не слідує вичерп ний і точний перелік умов, коли він може діяти. · прий няття уповноваженим органом рішення на основі норм, які містять гнучкі неконкретні поняття і вирази (типу "у випадку необхідності", "у виняткових випадках", "виходячи з потреб", "відповідно до обставин" тощо*. Суб'єкт засто сування фінансово-правової норми сам з'ясовує зміст і призначення загальних понять. · п'ятий різновид права оперативної самостійності виражається у наділенні суб'єкта застосування правом виключної компетенції. Уповноваже ний орган "у порядку винятку", "у виняткових випадках" на свій розсуд приймає у справі рішення. 3. Позитивний обов’язок та дозволи у фінансовому праві Правовий обов’язок - на суб’єкта покладається обов’язок здійснити будь-яку активну дію. види юридичних обов’язків: 1. обов’язок у формі загально правової орієнтації, коли затверджується положення про органи, встановлюються чи змінюються їх завдання, повноваження тощо чи встановлюється правовий статус суб’єкта (наприклад, ст.. 67 Конституції України*, 2. так і конкретних доручень здійснити ту чи іншу юридично значущу дію (наприклад, виділити кошти, прийняти рішення щодо накладення штрафу*. Більшість норм даного виду містять слова: «зобов’язаний», «обов’язок», «повинен». Виражається формулою; «Все, що не дозволено, заборонено». Припис - покладання відповідною правовою нормою прямого юридичного обов'язку здійснити певні юридично значущі дії в умовах, передбачених цією нормою. Аналіз чинного фінансового законодавства показує, що більшість норм, які мають припис містять слова типу «зобов’язаний», «»обов’язок», «повинен». Дозвіл як спосіб правового регулювання надає суб’єкту право на здійснення власних активних дій. Юридичні дозволи дають можливість суб’єктам права на власний вибір, виходячи із власних інтересів, ставати учасником або ні учасником конкретного правовідношення. Дозвіл - прийом регулювання, побудованого на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоди сторін, їх не підпорядкованості між собою, яке має назву диспозитивного. Диспозитивне регулювання надає значної свободи учасникам суспільних відносин та виражається формулою: «Все, що не заборонено, дозволено». Частіше всього у фінансовому праві цей метод застосовується, наприклад, при визначенні повноважень органів державної влади та місцевого са моврядування, які здійснюють фінансову діяльність. Наприклад, Державна податкова адміністрація України відповідно до покладених на неї завдань і повноважень має право викликати посадових осіб, громадян для пояснень, але тих, які стосуються джерела отримання доходів, щодо обчислення і сплати податків, інших платежів.

5. Заборони та погодження у фінансовому праві Спосіб правової заборони - на суб’єкта покладається обов’язок утриматись від здійснення певних дій. ВИДИ: · за функціональним значенням: імпліцитні (виконують превентивну функцію, виступаючи в якості допоміжного засобу стосовно зобов’язуючих та дозвільних норм – ст. 67 КУ*; експліцитні (заборона набуває визначального значення – норми, які встановлюють санкції за податкові

правопорушення - згідно ч.1 ст. 126 ПКУ у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов'язання протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу*. · за характером та об’ємом правової інформації: інформативні (містять інформацію про недозволену поведінку - згідно ч.1ст. 121 ПКУ незабезпечення платником податків зберігання первинних документів облікових та інших регістрів, бухгалтерської та статистичної звітності, інших документів з питань обчислення і сплати податків та зборів протягом установлених статтею 44 цього Кодексу строків їх зберігання та/або ненадання платником податків контролюючим органам оригіналів документів чи їх копій при здійсненні податкового контролю у випадках, передбачених цим Кодексом, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 510 гривень*; елементарні (не містять такої інформації, або містять мінімальну інформацію*. Наприклад, елементарні заборони, сформульовані в статтях Податкового кодексу України або Бюджетного кодексу України, що містять конкретні склади порушення відповідного законодавства. · за способом вираження заборонних приписів. Пряма заборона містить конкретну вказівку на заборону небажаної поведінки за допомогою використання спеціальних слів: «забороняється», «не допускається» і т.п. Непряма заборона прямо не виражена в нормі, але логічно може бути виведена із її змісту. Спосіб непрямих юридичних заборон використовується при обмеженні компетенції державних та інших органів влади в різних сферах діяльності. Погодження - сторони, як правило, проводять двосторонні чи багатосторонні консультації, владний суб’єкт розглядає пропозиції, які вносяться підпорядкованими суб’єктами і на основі отриманих даних керуючий суб’єкт приймає рішення (наприклад, включення бюджетних запитів до проекту закону про Державний бюджет України*. Спосіб правових погоджень регулює горизонтальні фінансові відносини, що направлені на досягнення балансу інтересів та виключає дублювання повноважень різних компетентних органів, до відання яких відносяться прийняття рішень з питань, що пов’язані із реалізацією фінансової діяльності держави та муніципальних утворень, і щодо врегулювання окремих питань міжбюджетних відносин. 5. Рекомендації та заохочення у фінансовому праві рекомендація надає суб’єкту право вибору варіанта поведінки, не виказуючи переваги жодному з можливих варіантів. В якості прикладів можна навести: відносини щодо розподілу доходів та видатків між окремими місцевими бюджетами. Крім того, даний спосіб активно використовується при відомчому регулюванні. Відомчі рекомендації зустрічаються в наказах, листах виданих органами спеціальної фінансової компетенції, і не тільки фінансової компетенції(але тих що стосуються публічних фінансів*, наприклад Лист Адміністративного суду України про роз’яснення головам апеляційних адміністративних судів строки звернення до адміністративного суду у справах, що виникають із податкових правовідносин. Від 5.07.2011. Заохочення обов’язково передбачає настання реальних матеріальної чи іншої користі для суб’єкта, що виконає певний припис. Аналіз чинного фінансового законодавства показує, що прямі заохочувальні норми, які містять слово заохочення, практично не зустрічаються. Найбільш розповсюджений спосіб заохочення у податковому праві, зокрема при встановлені податкових пільг. Теорії податкового права виділяють наступні види пільг: вилучення, скидки, зниження ставки податку, зміна строку сплати податку, реструктуризація заборгованості за податками, звільнення від сплати податку, офшори. Безумовно не всі пільги можна розглядати як заохочення. Деякі податкові пільги, що надаються фізичним особам мають виключно соціальний характер і направленні на реалізацію принципу справедливості. (неоподатковуваний. мінімум, мінімальна заробітна плата*. Податкова пільга – передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов’язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених Податковим кодексом України. Податкова пільга надається шляхом: а* податкового вирахування (знижки*, що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору; б* зменшення податкового зобов’язання після нарахування податку та збору; в* встановлення зниженої ставки податку та збору; г* звільнення від сплати податку та збору. Підстави для надання податкових пільг – це визначені Податковим кодексом України особливості правового статусу платника податку, його діяльності (предмета податку чи податкового режиму території, на якій він здійснює свою діяльність (знаходиться предмет оподаткування*, які надають право платнику податків, за їх наявності, скористатися податковою пільгою. Підставами для надання податкових пільг досить часто є характер та суспільне значення здійснюваних платниками податків витрат. Більшість ж пільг виконують функцію заохочення, наприклад, при встановлені податку на дохід фізичних осіб законодавець заохочує, винагороджує тих платників,які приймали участь у воєнних діях, ліквідації наслідків стихійних лих, катастроф, мають інші заслуги перед Батьківщиною[2]. 6. Договірно-правовий метод регулювання правовідносин з приводу публічних фінансів Субвенція на утримання об'єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об'єктів спільного користування надається з одного місцевого бю джету іншому для компенсації відповідних видатків. Умови утримання об'єктів спільного користування чи ліквідації негативних на слідків діяльності об'єктів спільного користування та надання субвенції визначаються на договірних засадах між надавачем субвенції та її отримувачем. Стаття 107. Субвенції на виконання інвестиційних програм (проектів* з місцевих бюджетів Субвенції на виконання інвестиційних програм (проектів* надаються з одного міс цевого бюджету іншому на підставі договору між надавачем субвенції та її отримувачем. Договірна форма притаманна також для відносин щодо: здійснення Пенсійним фондом окремих банківських операцій, добровільних внесків до державних цільових фондів, державного кредиту. У цих випадках договір є засобом фінансово-правового регулювання, а не цивільно-правового, оскільки названі відносини виникають у сфері публічних фінансів, регулюються нормами фінансового права і ґрунтуються на чітко визначених повноваженнях[1]. Проте, більшістю науковців вважається, що для фінансово-правового регулювання суспільних відносин в цілому найбільш характерними є приписи і заборони, тобто таке регулювання є владно імперативним. Це пояснюють природою тих суспільних відносин, які регулюються нормами фінансового права. Зазначаючи, щ зміст більшості фінансово-правових норм визначають владні відносини, або відносини влади, у яких одна сторона - орган державної чи місцевої влади наділена юридично владними повноваженнями. Цей суб'єкт діє так у силу того, що він виступає від імені держави, органів місцевого самоврядування і виражає публічний фінансовий інтерес. Договір являє собою юридичний факт, що виступає підставою виникнення, зміни, припинення фінансових правовідносин. Договірні відносини у фінансовому праві неоднорідні. До суттєвих ознак фінансово-правових договорів можна віднести наступні: По-перше, фінансові договори можуть бути укладені між учасниками фінансових відносин, причому на стороні одного з них завжди виступає орган держави (місцевого самоврядування*, наділений не просто владними повноваженнями, а владно-фінансовими повноваженнями. По-друге, фінансові договори укладаються в рамках здійснення фінансової діяльності держави та територіальних громад, іншими словами предмет даних договорів повинен відповідати предмету регулювання фінансового права. По-третє, фінансові договори направлені на одну з трьох основних цілей – збирання, розподіл чи використання грошових коштів держави, територіальних громад. По-четверте, підставою для укладення фінансового договору є, як правило, нормативний припис державного органу, наділеного відповідною владно-фінансовою компетенцією. Фінансово-правові договори відносяться до числа публічно-правових договорів, оскільки відповідають всім юридичним ознакам останніх; принципово відрізняються від подібних публічно-правових договорів, які використовуються іншими галузями права, своїм предметом і характером обов’язків сторін; мають специфічні правові особливості, які відокремлюють їх в окрему групу – фінансово-правових договорів чи фінансових публічно-правових договорів. Можна виділити 4 групи фінансово-правових договорів. Перша група договорів – це безпосередньо цивільно-правові договори “вплетені” в тканину фінансових правовідносин. Не дивлячись на довге спільне правове регулювання одного і того ж предмету, фінансові і цивільні відносини зберегли свою самостійність та незалежність один від одного. При використання окремих договірних конструкцій у фінансовому праві законодавець встановлює пряме посилання до норм цивільного законодавства. Це означає, що при укладенні певного договору суб’єкти фінансових відносин переміщуються в сферу цивільно-правового регулювання. Цивільне законодавство регламентує не тільки порядок укладення договору та його суттєві умови, але і питання відповідальності сторін за його неналежне виконання. В якості прикладу таких договірних відносин у фінансовому праві можна назвати договір податкової поруки, який міг укладатися між платником податків та банком та виступав одним з способів забезпечення виконання податкового зобов’язання до липня 2011 року. Згідно ПК РФ таким ознакам відповідає договір податкової застави, який використовується в якості засобу забезпечення виконання зобов’язання платником податків зі сплати податків. Друга група договорів, яка використовується як спосіб регулювання фінансових відносин, характеризується більшим ступенем залежності від імперативних велінь уповноважених суб’єктів фінансових правовідносин. Такі договори характеризуються тим, що поєднують в собі елементи цивільно-правових принципів побудови відносин та одночасно достатньо детально врегульовані фінансовими нормами. На думку вчених, до такої групи договорів слід відносити: відносини по зворотному бюджетному фінансуванню, з інвестиційного податкового кредиту, цільових податкових пільг. Оскільки, по-перше, сторони цих відносин юридично не є рівними, що відображається в їх різній правосуб’єктності, одна сторона реалізує компетенцію, а інша правосуб’єктність юридичної чи фізичної особи. По-друге, як результат цього договірним відносинам завжди передує управлінське рішення державного органу про надання відповідному суб’єкту бюджетного чи податкового кредиту. По-третє, договір фактично є роз’ясненням до закону чи управлінського рішення, свобода розсуду суб’єктів є незначною. У сфері фінансових правовідносин виділяють також таку групу фінансово-правових договорів як компетенційно - розмежувальні договори та угоди про делегування повноважень, які укладаються між різними рівнями та гілками влади. Досить поширеною є така група договорів у складних (федеративних* державах, наприклад РФ. Четверту групу фінансово-правових договорів складають міжнародні договори про уникнення подвійного оподаткування. Міжнародне подвійне оподаткування – це одночасне обкладання в різних країнах ідентичними податками, або такими, що мають однакову природу. Основним призначенням двосторонніх податкових договорів є: запобігання податковим шахрайствам, уникнення подвійного оподаткування, запобігання ухилення від оподаткування, розподіл податкових прав між договірними державами, запобігання податкової дискримінації.