Тема 1

Сутність, принципи та роль соціального страхування

План лекції

1. Економічна сутність соціального страхування.

2. Загальні принципи соціального страхування.

3. Суспільно-економічна роль соціального страхування.

1.1. Економічна сутність соціального страхування

Соціальна політика об'єктивно є найбільш значущою сферою інте­ресів сучасного суспільства і найважливішою частиною діяльності будь-якої держави. Протягом усієї історії людства в діяльності держави реалізовувалися різні варіанти соціальної політики, що ґрунтувалися на сформованих релігією, мораллю і традиціями уявленнях про справедливість, взаємини держави і суспільства. Вибір визначень соціальної політики у закордонній і вітчизняній науці досить великий. Звертає на себе увагу той факт, що біль­шість закордонних учених виходять із індивідуального підходу в соціальній політиці, крім того, розглядають її як безумовну функ­цію суспільства, а не держави. При цьому характерним є таке ви­значення: «Соціальна політика - діяльність і принцип суспіль­ства, що формують спосіб, за допомогою якого воно втручається і регулює відносини між індивідами, групами, громадами, соціа­льними установами. Ці принципи та дії є результатом звичаїв і цінностей суспільства та значною мірою визначають розподіл ре­сурсів і рівень добробуту людей».

У вітчизняній літературі дослідники перше місце у соціаль­ній політиці відводять державі, а суспільству (в особі громадсь­ких організацій та інститутів) - друге. «Соціальна політика - це діяльність держави, інших економічних суб'єктів, спрямована на забезпечення гідних умов життя та праці. Вона виражає кінцеві цілі та результативність соціальної ринкової економіки».

Незважаючи на серйозні відмінності в понятійних уявленнях, можна відзначити таке: по-перше, всі автори визнають наявність соціальної політики у сучасної держави; по-друге, все більш до­мінуючим стає уявлення про необхідність свідомого управління соціальними процесами, важливість розроблення та реалізації соціальних технологій.

Одним із основних інструментів соціальної політики, який ви­користовується суспільством і державою для вирішення проблеми нерівності особистих доходів людей, що виникає не через різницю в продуктивності праці й ефективності виробництва, безперечно, є соціальне забезпечення (соціальний захист).

Соціальне забезпечення, у свою чергу реалізується на рівні двох підсистем - соціального страхування та соціальної допомо­ги, критеріями поділу яких є методи врахування (неврахування) соціальних ризиків, розходження в джерелах фінансування і спо­собах організації.

Так, підсистема соціального страхування традиційно розгля­дається як особлива організаційно-правова форма соціального за­хисту, що діє як автономний і самостійний механізм для акуму­ляції коштів з метою компенсації або мінімізації окремих видів соціальних ризиків. Саме соціальне страхування є основним і ви­значальним елементом системи соціального захисту в соціальній ринковій економіці, а соціальна допомога - допоміжним, оскіль­ки механізм соціального страхування фактично будується на ос­новних принципах соціальної ринкової економіки. У ньому поєд­нуються ринковий підхід і державне регулювання, підтримують­ся та розвиваються конкурентне середовище, соціальне партнер­ство, рівень розвитку якого залежить від характеру і ступеня « зрі­лості» основних суб'єктів трудових відносин.

Особливе місце серед численних теорій, предметом яких є соціальні, правові й економічні аспекти страхування, займає теорія розподілу і відшкодування шкоди. її автор, німецький вчений А. Вагнер (середина XIX ст.), визначив мету страхуван­ня як зменшення шкідливих наслідків окремих непередбачених подій для майна окремої особи за допомогою організації страхо­вої установи.

Слід звернути увагу на принципові моменти даного підходу, що повною мірою відповідають природі соціальних ризиків:

• страхування покликане боротися зі шкідливими наслідка­ми непередбачених подій - ряд соціальних ризиків виявляє себе не відразу, вони мають віддалені несприятливі наслід­ки для здоров'я працівників, їх працездатності, а також життя;

• необхідність організації страхової установи - соціальні ризи­ки вимагають не просто об'єднаних зусиль роботодавців і пра­цівників, але й організації спеціалізованої, постійно функціо­нуючої установи, покликаної вирішувати комплекс завдань (оцінка ризиків, збір і розподіл фінансових ресурсів для ком­пенсаційних виплат, а також оплати медичних і реабіліта­ційних заходів);

• важливість групування випадків для громадян, яким загрожує однакова небезпека, має істотне значення для соціальних ризи­ків, оскільки різноманіття їх видів і характеристик вимагає від­повідної класифікації з позиції організації спеціалізованих ме­дичних і реабілітаційних служб, а також справедливого розпо­ділу фінансового страхового тягаря на страхувальників.

Слід відзначити широту підходу Вагнера при розгляді органі­зації страхування з позиції не тільки комерційного підприємства, але й «загальної потреби» (що можна висловити сучасною право­вою мовою як «публічну потребу»), коли «індивідуальний момент відходить назад, соціальний - уперед», і тим самим проголошує ідею «соціальноїсолідарності».

У даному випадку такі установки повною мірою відповідають широко відомому гаслу страхування; «усі - за одного, один - за всіх», виконання якого покликане реалізовувати соціальну функ цію страхування щодо підтримки застрахованих осіб і недопущен­ня бідності у випадках виробничого травматизму і професійної за­хворюваності.

Учень А. Вагнера Г. Пеш розглядав соціальне страхування як форму вищої солідарності, що тільки й може привести до перемоги над однобічним класовим егоїзмом за допомогою трьох засобів: ви­рівнювання інтересів, любові до батьківщини та релігії.

Ще одна значуща теорія, застосовна до системи соціального страхування, була запропонована італійським економістом А. Гоббі. У її основу покладено категорію евентуальної потреби, що входить у коло завдань страхування, крім необхідності відшко­дування прямої безпосередньої майнової шкоди, також і покриття інших видів витрат, включаючи соціальні, тобто втрати доходу че­рез втрату працездатності внаслідок хвороби, нещасного випадку або втрати можливості знаходити кошти до існування (старість, смерть годувальника).

Важливим моментом теорії евентуальної потреби є ідея кла­сифікації потреб за видами (майбутня, невідома і випадкова), а також організації розподілу пов'язаних із цим витрат між безліч­чю осіб, що зазнають цих ризиків.

Соціально-філософська доктрина субсидіарності (від латинсь­кого слова «субсидіум» - субсидія, допомога, підтримка), або, як її ще називають, оптимальної підтримки, тісно пов'язана з док­тринами природних прав людини та правової держави. Предмет її розгляду - розподіл компетенції і владних повноважень між ор­ганами державної влади та структурами цивільного суспільства. Джерела формування даної доктрини пов'язують з ім'ям Кеттелера, єпископа Майнца (Німеччина), що у 60-ті роки XIX ст. роз­робив теоретичні основи устрою федеративної держави і її взає­модії з громадянським суспільством.

Організаційні, правові й економічні механізми побудови суб-сидіарних відносин базуються на децентралізації владних повно­важень і розподілі компетенції, функцій і відповідальності між окремими суб'єктами. Втручання держави можливе тільки тією мірою та у тих сферах, де професійні групи або інші суспільні струк­тури не можуть повноцінно виконувати свої обов'язки. Звідси -основна цільова функція державної влади, що полягає в коорди­нації діяльності громадського життя, а її наглядова функція ви­користовується як додаткова.

У сфері соціального захисту цей підхід реалізується в механі­змах самоврядування організацій соціального страхування. Залу­чення основних соціальних суб'єктів (працівників і роботодавців) до управління страховими установами сприяє значному ослаблен­ню суспільних конфліктів у цій досить напруженій сфері соціаль­них відносин.

Наприкінці XIX - початку XX ст. ідеї субсидіарності були роз­винуті вченими-католиками в тріаді індивідуум-суспільство-дер-жава, де вищою цінністю та самодостатністю характеризується індивідуум. Суспільство та держава, на їх думку, існують тільки завдяки людині та для людини. Права і свободи особи при цьому є джерелом усіх прав та обов'язків держави і громадянського сус­пільства. Субсидіарність означає, що кожен індивід, кожна спі­льнота людей повинні мати можливість займатися діяльністю, якою вони здатні займатися.

Виходячи з даних постулатів, у рамках доктрини субсидіарності ставиться і вирішується ряд взаємозалежних питань щодо органі­зації оптимальної підтримки членів суспільства:

• якими є допустимі рамки втручання суспільства і держави в особисте життя індивідуума;

• яким є оптимальний обсяг опіки держави стосовно суспільних структур, родини й особистості;

• якими є механізми забезпечення права на самовідповідаль-ність особистості та суспільних структур, тобто механізми, що стосуються можливості самостійно виконувати завдання та функції життєзабезпечення.

Ще однією доктриною (розроблялася О. Контом, Л. Дюгі, Л. Буржуа, Е. Дюркгеймом), що істотно вплинула на формування інституту соціального страхування, є доктрина солідарності (со-лідаризму),. Поняття «солідарність» (від латинського «зоІШаге» -міцно з'єднувати, пов'язувати) означає взаємозв'язок і взаємну відповідальність індивіда і суспільства.

Солідарність спирається на укорінену у суспільній свідомості моральну установку на взаємодопомогу людей. Вважається, що в будь-якому суспільстві його члени взаємозалежні, а отже, повинні відповідати один за одного і допомагати один одному.

Зміст і форми солідарності (сімейна, професійна, сусідська, общинна, міська, національна) визначають внутрішню структу­ру суспільства, те, що його підтримує.

Соціалізація суспільства проходить у руслі посилення соціальних властивостей людини (жаль, співпереживання, при­четність) як антитези асоціальним її характеристикам (відокрем­ленню, агресивності, ворожості). При цьому солідарність у су­спільстві значною мірою визначається взаємозв'язком різних етапів людської праці (О. Конт), а також поділом і кооперацією праці (Е. Дюркгейм), що спонукають членів соціальної групи вна­слідок суспільних потреб і інтересів брати на себе моральні зобо­в'язання не тільки не шкодити іншим, але й надавати їм спри­яння.

В одній з основних своїх робіт «Про поділ суспільної праці» Е. Дюркгейм ставить мету: довести, що всупереч деяким теоріям поділ суспільної праці забезпечує соціальну солідарність або, іншими словами, виконує інтегруючу функцію за допомогою со­ціалізації й об'єднання суспільств. Для обґрунтування цього по­ложення Е. Дюркгейм у своїх теоретичних дослідженнях поєднує між собою форми організації праці, типи суспільств і характерні для них види солідарності.

Суспільство, де кожен індивід виконує спеціальну функцію від­повідно до поділу суспільної праці, нагадує живий організм, і Дюр­кгейм називає новий тип зв'язків між індивідами, створюваний поділом праці, органічною солідарністю. Почуття органічного зв'я­зку із суспільством виникає з усвідомлення взаємної залежності професійних функцій індивідів. При цьому якщо в архаїчних (« сегментарних ») суспільствах соціальна солідарність ґрунтуєть­ся на повному розчиненні індивідуальної свідомості в «колектив­ній свідомості» (« механічна солідарність »), то в розвинутих (« ор­ганізованих ») соціальних системах вона ґрунтується на автономії індивідів, поділі функцій, функціональної взаємозалежності і взаєм­ному обміні (« органічна солідарність »).

Одна з можливих організаційних форм, що дозволяє найбільш вдало пом'якшувати антагоністичні протиріччя праці і капіталу, на думку Е. Дюркгейма, - професійні корпорації, що є прообра­зом нових органів суспільної солідарності.

Привнесення ідеї солідарності в проблематику обговорення природи публічної влади, публічного і приватного права привело Л. Дюгі до висновків про взаємну соціальну залежність людей і соціальну норму, що з неї випливає (будь-який соціальний акт, що порушує соціальну норму, обов'язково викликає протестну соціа­льну реакцію), причому соціальна норма сприяє об'єднанню людей у спільноти і структури громадянського суспільства.

Однією з базових цінностей цього комплексу солідарних взає­мовідносин у суспільстві є довіра («ігизі»), яка, на думку Ф. Фу-куями, є ключовим поняттям і умовою можливого співробітниц­тва між громадянами, соціальними інститутами й державою.

Це пов'язано з тим, що в арсеналі засобів і механізмів соціаль­ного страхування наявні найбільш прості та зрозумілі форми со­ціальної комунікації на рівні особистісних взаємин (працівник -роботодавець - страхова організація), що покликані захистити людину від ризиків, характерних для ринкової економіки, йадап-тувати її до умов організації господарського життя.

У міру засвоєння та розвитку культури соціального страхування (самовідповідальності й солідарної взаємодопомоги) досягаються і цілі більш високого рівня: зниження тиску матеріального нестатку, підвищення якості трудового життя, трансформація рутинного тру­дового життя в змістовні, творчі й соціально захищені його форми.

У своїх базових документах - Статуті, деклараціях, конвенці­ях, рекомендаціях - Міжнародна організація праці (МОП) ство­рила струнку систему рекомендацій з організації національних систем соціального захисту, що передбачає:

1. визначення цілей і принципів соціального захисту;

2. рольові функції держави і соціальних суб'єктів;

3. визначення рівнів соціальних гарантій;

4. організаційні, фінансові та правові механізми.

До кола найважливіших цілей соціального забезпечення, і зок­рема соціального страхування, МОП відносить:

• гарантовану й адекватну заміну втраченого доходу, реаліза­цію права на досягнення свого матеріального добробуту і ду­ховного розвитку в умовах свободи і достоїнства, економічну стійкість і рівні можливості;

• гарантований і широкий доступ до служб медичного обслуго­вування;

• наявність гарантованих основних фінансових ресурсів. Позиція МОП щодо системи соціального страхування полягає в тому, що порівняно з іншими методами колективного соціаль­ного забезпечення (наприклад, соціальною допомогою або корпо­ративними системами) даний інститут захисту має ряд важливих переваг:

• залучення трудящих (від яких потрібне здійснення внесків) -матеріально і морально - до процесу захисту їх здоров'я і пра­цездатності;

• створення спеціалізованих (а тому і високоефективних) стра­хових установ, що займаються винятково організацією профі­лактики, медичним обслуговуванням, наданням грошових ви­плат, що забезпечуються однієї і тією самою організацією;

• гарантія певних прав (і відповідно збереження самоповаги у тих осіб, які здійснюють внески), що захищає від довільних рішень органу, відповідального за виплату допомоги;

• гарантія виплат шляхом виділення певних ресурсів і розподі­лу витрат протягом тривалого періоду згідно зі страховим (ак-туарним) розрахунком.

Високий і надійний рівень соціального захисту, що досягаєть­ся в соціальному страхуванні, забезпечується гарантіями основ­них фінансових ресурсів. Це передбачає наявність зусиль основ­них соціальних суб'єктів (роботодавців і працівників) щодо вті­лення в життя комплексу заходів, що передбачають обов'язкове поєднання механізмів забезпечення мінімального рівня допомо­ги і механізмів відшкодування втраченого заробітку.

Підсумовуючи все вищезазначене, підкреслимо, що наявність у державі системи соціального страхування є одним із проявів циві­лізованого громадянського суспільства. Необхідність соціа­льного страхування зумовлена такими причинами:

1. наявністю громадян, які не беруть участі у суспільно корис­ній праці, а тому не можуть утримувати себе за рахунок заро­бітної плати;

2. наявністю громадян, які є дієздатними, але не мають можли­вості реалізувати свою дієздатність.

Соціальне страхування впливає на підвищення ефективності діяльності підприємства через матеріальне забезпечення та охо­рону здоров'я працівників. Воно створює необхідні економічні передумови для збереження працездатності економічно активної частини населення і забезпечення умов для нормального існуван­ня в разі втрати працездатності.

Соціальне страхування є фінансовою категорією, яка виражає економічні відносини, що виникають у процесі розподілу та пере­розподілу валового внутрішнього продукту шляхом формування фондів грошових коштів та їх використання для забезпечення громадян у старості, на випадок постійної чи тимчасової втрати працездатності, безробіття, підтримки материнства, а також для охорони здоров'я.

Соціальне страхування - система відносин, що передбачає надання громадянам страхового захисту у випадку втрати мож­ливості працювати або настання хвороби.

Соціальне страхування поділяється на добровільне соціаль­не страхування та загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

Добровільне соціальне страхування - система відносин щодо повної або часткової компенсації застрахованим особам (в окремих випадках членам їх сімей) втраченого заробітку (внаслідок немож­ливості брати участь у суспільній праці), а також витрат на ліку­вання (внаслідок настання хвороби), що здійснюється за рахунок коштів фондів, що формуються із добровільно сплачених застра­хованими особами та/або роботодавцями страхових внесків.

Добровільне соціальне страхування здійснюється на основі загальних принципів страхування.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соці­ального захисту, що передбачає матеріальне забезпечення грома­дян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати пра­цездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Залежно від страхового випадку є такі види загальнообов'язко­вого державного соціального страхування:

1) пенсійне страхування;

2. страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;

2. медичне страхування;

2. страхування від нещасного випадку на виробництві та профе­сійного захворювання, що спричинили втрату працездатності;

2. страхування на випадок безробіття.