Література

1. Анохин П. К. Системные механизмы высшей нервной деятельности: Избранные труды, М.: Наука, 1979. - 454 с.

2. Бернштейн Н. А. Физиология движений и активность / Под ред. О. Г. Газенко. — М.: Наука, 1990. — 494 с.

3. І.П.Манюха , Роменець.,Психософія вчинку : сходинки екстатичного буття// Психологія на перетині тисячоліть : Збірка наук. Праць учасників П’ятих Костюківських читань. - К.1999.- Т. 3. –С. 81-92.

4. Киричук О.В., Роменець В.А. Основи психології--Київ: Либідь, 2006. - 632 с.

5.  М’ясоїд  П.А.  Вчинковий  принцип і  система  психо- ного,  засвідченого  безпосередньою  присут- логічного знання / П.А. М’ясоїд // Педагогіка і психологія. – 1997. – № 3.  – С. 195–205.

6. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. Загальна психологія: Навч. посібник. - Київ.: МАУП, 2000. - 256 с.

7. Пономарев Я. А. Методологическое введение в психологию. — М.: Наука, 1983. — 205 с

8. Психологічний словник.За ред.проф.В.І.Войтка.-Київ:Вища школа-1986-191с.

9. Роменець .,Поступковая природа психического и предмет психологи// Антология/ под. ред. Е. Б Старовойтенко. – М. : Академический проект ; Гаудемус,2005.- С.379-396

10. Роменець Володимир Андрiйович, Маноха, Ірина Петрівна. Історія психології ХХ століття: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1998. - 992с.

11. Роменець Вчинок і проблема детермінізму у вітчизняній психології//З історії філософської думки на Україні.-К:Наук. думка,196.- с.104-108

12. РоменецьПсихологія//Розвиток філософії в Українській РСР.- К.:Наук. Думка,1968-С. 371-419\

13. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. T.1. / Сост. А. В. Брушлинский, — Спб.: Питер, 1999. — 712 с.

14. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. T.2. / — Спб.: Питер, 1989. –486 с.

15. Т.В.Іванова, О.А.Кривопишина, Сахно П.І. та ін.; Психологія: навчальний посібник/ за заг. ред. Л.М. Кудояра. - Суми: Сумський державний університет, 2011. - 331 с.

Розділ 1. Вчинкова природа психічного.

Поведінкою називають  відношення діяльності внутрішнього і зовнішнього в живому організмі. У загальному розумінні вона є вираженням певного життєвого відношення організму і середовища. Це відношення буває безпосереднім (не включаючи суб'єктивне опосередкування) і опосередкованим (із включенням такого опосередкування). [8]

В процесі розвитку організмів, особливо з появою у людини внутрішнього плану дії , остання набуває навіть відносної самостійності.Але це не буде означати,що будь-яка суб'єктивність може існувати поза реальими практичними діями організму. Проводячи психологічні дослідження вчені встановили,що між суб'єктивним світом людини і внутрішнім планом дій існує ряд кореляцій Суб'єктивна, розумова дія виникає на фунті практичної тілесної дії.Якщо Спочатку людина здійснює певні маніпуляціі з існуючими предметами,топотім вона має можливість здійснювати ці операціі в думкахТілесна дія існує до тих пір, поки в ній і через неї здійснюється якась мета. Цк сбєктине ми можемо сприймати як задум, а тілесну дію — як здійснення цього задуму. Суть зовнішньоі діі розуміється стосовно суб'єктивних намірів: кулак можна стиснути як для розминки руки так і для погрози. Різні дії можуть мати одину і ту саму  суть: образити людину можна словом і дією. Однієї й тієї ж самої мети можна досягти різними шляхами, навіть здійснюючи протилежні дії.   Глибокий зв'язок між суб'єктивним і зовнішнім, тілесним його вираженням виявляється в тому, що різні бар'єри, перепони, утруднюючи вираження бажань, досягнення мети, цілей, приводять до ґрунтовного перетворення ВПД. Якщо закрито шлях А, організм намагається йти шляхом Б. Далі виникає поведінкова компенсація, в якій організм уже здійснює щось інше.

Зігнати злість на комусь означає те, що людина мусить виразити себе в дії, інакше нереалізований план, намір призведе до страждань. Слід підкреслити непрямий спосіб вираження вчинку/.

Крайні випадки, коли бар'єри виявляються неподоланими, можуть стати причиною невротичної поведінки. Безпосередню єдність внутрішнього і зовнішнього становлять емоції.   Суб'єктивне інколи зводять до регулятивної функції організму, але цим не вичерпується роль суб'єктивності. Вона набуває певної самостійності у своїх життєвих актах і прямує до власної самоз-вершеності.   Предмет психології визначається на основі з'ясування загальної природи психічного та його конкретних проявів у тих або інших видах людської діяльності, що становлять галузі психології. На початку історичного поступу психології її предмет обмежували суб'єктивним світом людини. Психологи (вони ж були і філософами) вивчали конкретні форми людської суб'єктивності — відчуття, мислення, пам'ять, уяву, почуття, вольові зусилля тощо. Життя, проте, свідчило, що суб'єктивне саме по собі не існує, що воно має тілесний, матеріальний субстрат і що водночас із зникненням, зруйнуванням цього субстрату психічна суб'єктивність припиняє своє існування. Минуло багато часу в становленні науки взагалі і психології зокрема, поки субстрат психічного стали пов'язувати з мозковою структурою, з вищою нервовою діяльністю.   Життя також показувало, що психічне як суб'єктивне співвідноситься не тільки з мозковим субстратом, а й з оточуючим людину середовищем. Зміст суб'єктивності береться з цього середовища, але не як просте перенесення зовнішнього у внутрішній план дії, а як відображення, як ідеальне відображення матеріального світу у вигляді його образного буття. Арістотель у зв'язку з цим зауважив, що сокира існує в психічному не у формі свого тілесного буття, а як ідеальний образ.  [4]

Практика життя і наукове спостереження показали (тут мова йде вже про XIX і XX ст.), що істотний зміст психічного, суб'єктивного береться не як мертве дзеркальне відображення навколишнього світу, а як результат практичного перетворення цього світу людською діяльністю. [10]

Bиникає необхідність установлення глибинного зв'язку між усіма компонентами, що входять у структуру психічного і формують її, — суб'єктивне відображення, тілесний субстрат, об'єктивна дійсність, практична, діяльнісна активність людини. Слід указати на психологічну категорію, яка була б істотною зв'язкою між усіма цими компонентами.   Об'єктивна дійсність існує для психічного в міру її практичного освоєння людиною. Але ця ж дійсність має в собі ще й ту частину, яка не освоєна, не відображена людиною ні в її знаннях, ні в діяльності. Своєю практичною дією людина весь час перетворює об'єктивне неосвоєне в об'єктивне освоєне, робить його своїм. Освоєний людиною об'єктивний світ, в який і вона сама входить як його компонент, називається ситуацією.   Суб'єктивне відображення об'єктивного світу, що здійснюється на грунті тілесного (мозкового) субстрату й виражається в утворенні образу цього світу, образу багатобічного, зокрема емоційно визначеного, активно-вольового як основи для діяльнісного відношення до об'єктивного світу, називається мотивацією. Як і ситуація, мотивація становить собою утворення, що має суб'єкт-об'єктну структуру.   Якби мотивація була суто суб'єктивним утворенням, вона ніколи не стала б основою дії, діяльності. Суб'єктивний образ об'єктивного світу, образ, що включає емоційно-вольову визначеність і стає безпосередньою причиною дії, діяльності, і породжує мотиваційну визначеність психічного. її основою є ситуаційне відношення до предметного світу. Ось чому мотивація означає спрямованість "образу", спрямованість суб'єкта на певну зміну ситуації.   Зміна ситуації в дії, що визначається мотивацією, є своєрідним актом звершення з метою перетворення відношень, існуючих між людиною і природою і відносин міжособистїсних.

Все це становить єдине відношення "людина — світ" .Цей своєрідний акт, основою якого є ситуація та мотивація, є акт учинковий, як акт перетворення відношення "людина — світ".   Відношення "людина — світ" виявляються через учинкові відношення. Вони насамперед показують суб'єктивну визначеність ситуації, об'єктивну визначеність мотивації та сам учинковий акт як базу їхнього взаємного збагачуючого переходу.   [5] Будь-яке психічне утворення є результатом самоактивності людини, яка у свою чергу виявляється через учинок. Цим і пояснюється тенденція наукової психології розглядати найважливіші психічні утворення як такі, що мають вчинкову структуру, тобто містять у собі ситуативний, мотиваційний та дійовий моменти.   Історичний розвиток науки психології є невпинне перетворення такого вчинкового осередку. Треба тільки побачити в багатоманітності осередків єдиний план. Він і становить план, або структуру, вчинку. Останній перебуває у всіх наявних осередках і є їхньою внутрішньою сутністю. Ця сутність, проте, виростає з попередніх осередків, "вилуплюється" з них як птах, переважає їх і стає самостійним осередком.   Коли йде мова про потреби, фантазію, інтерес, особистість, творчість або інші особливості психічного, ми весь час повертаємося до єдиної вихідної структури психічного, до його своєрідного "архетипу". Інакше кажучи, предметна діяльність, темперамент, гра, ха-

рактер та всі інші визначення психічного можуть і мусять бути зрозумілі у своїй структурі як вчинки.

"У собі вчинкова природа психічного існує до будь-якого пізнання її. Проте відкриття і широка інтерпретація цього факту стали предметом психології тільки в наш час.

Якщо в минулому структура вчинку в курсах психології розглядалася поряд з іншими психічними структурами, то нині об'єктивно в психології дедалі більшою мірою виявляється тенденція розуміння вчинкового осередку як центрального.

У таких працях, як "Психологія" Т.Томашевського, "Людина і світ" С.Л.Рубінштейна, "Мораль і поведінка" С.ФАнісімова, вчин-ковий осередок виступає як логічний центр не тільки психології, а й інших гуманітарних наук, зокрема етики.

Схему вчинку як логічного осередку психології можна подати в такому вигляді

Для розуміння, наприклад, творчості ця схема може бути конкретизована таким чином:

[4]

Саме вчинок, на думку О.М.Ткачепка, на відміну від таких психологічних феноменів, як мотивація, інтелект, воля, характер, стосується не однієї якоїсь сторони психіки особистості (мотивапїйної, регулятивної, пізнавальної), а становить їх єдність, що відповідає реальним цілісним актам самореалізації особистості. Цілісність та "елементарність" — ось у чому перевага запропонованої "одиниці" аналізу особистості.

Отже, саме феномен вчинку задовольняє критерії визначення осередку психічного, бо здатний "зняти" в собі і "породити" із себе основні суперечності, що утворюють у їх єдності рушійну силу розвитку системи психіки в її специфічно людській якості.

Вчинок являє собою єдність внутрішнього й зовнішнього, тілесного й духовного, біологічного й соціального, індивідуального й суспільного, свідомого, несвідомого й надсвідомого, структурно, функціонально й генетично поєднує в собі ствердження і заперечення, творення і репродукування, свободу й необхідність.

З тих же причин категорія вчинку набуває значення провідного принципу психологічної науки. Категорія перетворюється в принцип, коли стає основою послідовного тлумачення (принцип рефлексологічний, гештальтистський та ін.). Категоріальний і принциповий підходи є атрибутами осередку, який не зводиться до них, а є відносно до них синтетичним утворенням. Це — "живий осередок", який цілком включає в себе всі сторони психічного, так що поза ним нічого не залишається.

Будь-який психічний стан чи процес, риса чи якість людини у своєму функціонуванні і розвитку тяжіють до одного з визначень вчинку, а сама вона прагне утвердитись у ролі його суб'єкта. Тому і кожна психологічна система може бути проаналізована й оцінена як перспективна залежно від того, наскільки вона вибудовує себе, орієнтуючись на вчинкову логіку, вчинковий принцип, категорію вчинку.

[15]