21. Економічна теорія пропозиції. Крива а. Лаффера

Економічна теорія пропозиції (виникла у США в 1981 р. і стала ідеологічним підґрунтям економічної політики, відомої як «рейганоміка») є першою, яка зробила основний акцент не стільки на сукупний попит, скільки на сукупну пропозицію. Основна ідея цієї теорії полягала в наданні пільг (передусім податкових), що сприяють не лише підвищенню рівня виробництва (сукупної пропозиції), а й збільшенню податкових надходжень до бюджету. У такий спосіб досягається підвищення рівня виробництва та зниження рівня інфляції.

У своїй економічній політиці президент США Р. Рейган (1981 —1982 pp.) узяв на озброєння теоретичні положення кривої Лаффера, у зв'язку з чим було істотно знижено податкові ставки.

У результаті «рейганоміки» справді знизився рівень інфляції, однак це відбулося здебільшого не внаслідок синхронного збільшення обсягів виробництва і податкових надходжень, а завдяки нежорсткій монетарній політиці. Останнє зумовило зменшення обсягів виробництва на 12,2 %.

Прибічники теорії пропозиції, віднайшли засоби «примирення» темпів економічного розвитку з низькою інфляцією в галузі управління пропозицією. Державне регулювання виробничо-споживчої сфери економіки, що органічно поєднується з ринковим механізмом саморегуляції через попит і пропозицію, відіграє важливу роль у подоланні негативних процесів і тенденцій становлення ринкових відносин.

Крива Лаффера відображає зв'язок між податковою ставкою (t) і податковими надходженнями до бюджету (AT). Основна ідея її в тому, що при зростання податкової стаки від 0 до 100 % податкові надходження спочатку збільшуються до максимальної величини (T2), а потім знову зменшуються до нуля. Відрізок від Т2 до 0 стримує ділову активність СПД.

t-ставка податку; AT-податк. надходження; T2-max AT; 1,2-нормальна і заборонена зони шкали

Але крива Лаффера не дає відповіді на 2 питання:

1) який рівень податків слід вважати надмірним?

2) який рівень податків слід вважати оптимальним?

Між доходом бюджету, величиною податкової ставки і податком та частиною національного продукту (податковою базою) існує кореляційна залежність, яку вперше встановив американський економіст А. Лаффер. Він дійшов висновку, що підвищення податкової ставки до певного критичного рівня сприяє зростанню доходів бюджету і не пригнічує підприємницький стимул. Вище цього рівня розміщена так звана «заборонена зона» шкали оподаткування. Податки, стягнені відповідно до цієї частини шкали, стримують економічну ініціативу, призводять до скорочення інвестицій, внаслідок чого знижуються доходи.

22. Витрати виробництва в довгостроковому періоді. Ефект віддачі від масштабу.

У довгостроковому періоді підприємство може міняти всі використовувані ним чинники виробництва. Передусім йдеться про таке поєднання чинників виробництва, яке мінімізує витрати виробництва певного обсягу продукції, і про взаємозв'язок між довгостроковими витратами й обсягом випуску продукції.

Припустимо, що невелике підприємство в обробній промисловості спочатку розгорнуло мінімальні виробничі потужності, а потім, завдяки успішній економічній діяльності, почало постійно розширятися. У зв'язку з цим мінятимуться і середні загальні витрати. Спочатку якийсь час розширення виробничих потужностей буде супроводжуватися зниженням середніх загальних витрат. Однак введення все більших і більших потужностей призведе врешті-решт до зростання середніх загальних витрат (СВВ).

На рис. 14.2 ця закономірність простежується на прикладі п'яти підприємств різних розмірів. Крива СВВ-1 показує динаміку середніх загальних витрат для найменшого із п'яти підприємств, а крива СВВ-5 — для найбільшого. Співвідношення між цими п'ятьма кривими точно відповідає згаданому вище правилу. Будівництво все більших підприємств супроводжуватиметься зниженням мінімальних витрат на одиницю виготовленої продукції аж до досягнення розмірів третього підприємства.

Однак, за цією межею розширення виробничих потужностей означатиме підвищення мінімального рівня середніх загальних витрат.

Особливе значення мають тонкі лінії, перпендикулярні горизонтальній осі. Вони показують ті обсяги виробництва, які змушують підприємство змінювати свій розмір, щоб забезпечити якнайменші витрати виробництва на одиницю продукції. На рис. 14.2 видно, що за будь-якого обсягу виробництва менше 20 одиниць мінімальні витрати виробництва на одиницю продукції досягаються на підприємстві 1. Однак, якщо обсяг продажу підприємства перевищує 20 одиниць, але менше ЗО одиниць, то воно зможе зменшити витрати виробництва, збудувавши більше підприємство — підприємство 2.

Незважаючи на те, що сума загальних витрат із збільшенням масштабів виробництва буде більшою, витрати виробництва на одиницю продукції виявляться нижчими, ніж попередньо. За будь-якого обсягу виробництва у проміжку від ЗО до 50 одиниць найменші витрати виробництва на одиницю продукції забезпечить підприємство 3. Обсяг виробництва від 50 до 60 одиниць показує, що найменші витрати матиме підприємство 4. А за обсягу виробництва, що перевищує 60 одиниць, найвигіднішим виявиться будівництво підприємства 5.

Найменший обсяг виробництва, при якому фірма може мінімізувати свої довготривалі середні витрати, визначають терміном “мінімально ефективна віддача від масштабу”, або мінімально ефективний розмір (MES). Він визначає максимально можливу кількість підприємств, які функціонують ефективно, необхідних для задоволення попиту на ту чи іншу продукцію; впливає на формування типу ринку певного товару — на ньому діятимуть підприємства різних розмірів, він буде монополізованим (фірма-гігант) чи переважатиме велика кількість дрібних підприємств, які конкурують між собою.

Вигляд ефекту від масштабу, MES певною мірою зумовлюють структуру галузі. Крива довгострокових середніх витрат може набирати одну з трьох форм (рис. 5.5). У галузях, для яких характерна постійна віддача від масштабу (рис. 5.5 а), LATC залишаються незмінними й мінімальними для значних обсягів виробництва. Життєздатними є як відносно малі, так і відносно великі підприємства. Прикладом може бути деревообробна промисловість. Там, де спостерігається позитивний ефект масштабу, економічність масштабу (рис. 5.5 б), переважають порівняно великі підприємства, наприклад, підприємства галузей важкої промисловості.

За відповідного попиту на продукцію достатня ефективність може бути досягнута на кількох підприємствах-гігантах. Малі підприємства не будуть життєздатними і не забезпечують мінімально ефективного розміру виробництва. У крайньому разі може виникнути природна монополія, за якої мінімізація витрат на виробництво одиниці продукції досягається за наявності тільки однієї фірми, що виробляє певний товар.

У галузях, для яких характерний від’ємний ефект від масштабу, мінімально ефективний розмір підприємства досягається і на дрібних підприємствах (рис. 5.5 в), це зокрема роздрібна торгівля, виготовлення взуття, пошиття одягу тощо. В цих галузях переважають дрібні підприємства, які можуть бути набагато ефективнішими, ніж великі.