Тема 2 історія виникнення і розвитку менеджменту

Історичні передумови виникнення менеджменту

Можна з впевненістю стверджувати, що потреба в управлінні виникла одночасно із виділенням людини розумної із живого світу. Археологічні дослідження свідчать, що ще доісторичні люди жили організованими групами.

У наш час менеджмент посідає важливе місце в системі економічних наук. Менеджмент як наука організації виробництва, які наука управління людьми стає цікавим для дедалі більш широкого кола спеціалістів. Як і кожна наука, менеджмент має свою історію, яка одночасно виступає й історією людства в цілому.

Сьогодні важко сказати, де і коли народилась наука управління. Менеджмент у тій або іншій формі існував завжди там, д люди працювали групами. Це відбувалось, як правило, в трьох сферах людського суспільства:

• політичній (необхідність встановлення і підтримки порядку в групах);

• економічній (необхідність пошуку, виробництва та розпо­ділу ресурсів);

• оборонній (захист від ворогів і диких тварин).

Навіть у найдавніших суспільствах були необхідні особистості які б координували та спрямовували діяльність груп (будівницт­во, збирання їжі тощо). На початкових етапах діяльності людей, коли їх праця була досить простою, управління здійснювалося спільно з виробничою діяльністю. В міру зростання спільної діяльності та її ускладнення, поглиблення спеціалізації та кооперації праці виникла потреба виділення управління як специфічного виду трудової діяльності людини на виробництві - управлінської. Пері] ніж виділитися в самостійну галузь знань, людство тисячоліттям: накопичувало досвід управління.

Перші, найпростіші форми організації спільної праці на стадії первісного ладу. В цей час управління здійснювалось спільно всіма членами роду, племені. Вожді родів і племен були керівним початком усіх видів діяльності того періоду.

Приблизно IX-VII тисяч років до н.е. у ряді міст Близького Сходу відбувся перехід від збирального господарства до принципова нової форми отримання продуктів - їх виробництва (виробнича економіки). Перехід до виробничої економіки і став точкою відліку в народженні менеджменту, віхою в накопиченні певних знані галузі управління.

У Давньому Єгипті був накопичений багатий досвід управління державним господарством. У цей період (3000-2800 рр. до н. сформувався достатньо розвинутий на той час державний управ­лінський апарат і його обслуговуючий прошарок (чиновники-писарі та ін.).

Одним із перших, хто дав характеристику управління як особ­ливої діяльності, був Сократ (470-399 рр. до н. є.). Він проаналізу­вав різні форми управління, на основі чого виголосив принцип універсальності управління.

Платон (428-348 рр. до н. є.) дав класифікацію форм державного управління, зробив спробу розмежувати функції органів управління.

Олександр Македонський (356-323 рр. до н. є.) розвив теорію і практику управління військом. Його імперія (пізніше - Римська імперія) охоплювала величезні площі і об’єднувала мільйони лю­дей від Азії до Європи. Керівництво здійснювалось певними струк­турами, які включали імператора, його довірених осіб, губерна­торів провінцій, митників, збирачів податків і наглядачів за роботою рабів на полях і в майстернях. Олександром Македонсь­ким вперше була застосована територіальна структура управлін­ня, а в організації сучасних армій ще й досі діють принципи, які використовувались у легіонах Стародавнього Риму.

Таблиця 2.1

Порівняння традиційної і сучасної організації

Традиційна організація	Сучасна організація
Мала кількість великих організацій, відсутність гігантських організацій	Велика кількість надзвичайно потужних великих організацій як комерційних, так і некомерційних
Відносно невелика кількість керівників, практична відсутність керівників середньої ланки	Велика кількість керівників, велика кількість керівників середньої ланки
Управлінська робота часто не виділялася і не відділялася від не управлінської роботи	Чітко окреслені управлінські групи, управлінська робота чітко сприймається і відділяється від не управлінської роботи
Зайняття керівних посад у організації найчастіше по праву народження або шляхом захоплення силою	Зайняття постів у організації найчастіше по праву компетентності із дотриманням законності і порядку
Незначна кількість людей, здатних приймати важливі для організації рішення	Наголос на колективну роботу і раціональність

Основні етапи і напрямки розвитку менеджменту

О.Є.Кузьмін і О.Г.Мельник виділяють 6 етапів розвитку менеджменту:

1 етап. Розвиток науки про управління людьми у процесі виробництва.

2 етап. Формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків.

3 етап. Побудова систем управління, орієнтованих на ринок.

4 етап. Активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення.

5 етап. Формування системних та ситуаційних підходів.

6 етап. Комп’ютеризація управлінських процесів.

Школа наукового менеджменту

Засновником менеджменту як науки вважається американський інженер Фредерік Тейлор.

Школа наукового управління, засновником і першим представником якої став Ф.Тейлор, проіснувала протягом періоду 1885-1920 рр.

Іншими представниками є: подружжя Гілбрайтів, Г.Гант.

Представники школи наукового управління вважали, що використання спостережень, вимірів, логіки та аналізу дозволяє вдосконалити більшість операцій ручної праці, добритися їх більш ефективного виконання.

Тейлор був простим робітником, закінчив заочно вищу освіти і за 8 років пройшов кар’єру до головного інженера компанії в м.Бетлехемі. У цій компанії він розпочав свої експерименти, які дозволили йому висунути основні постулати управління.

У 1903 році Ф.Тейлор опублікував працю «Управління фабрикою». У 1911 опублікував працю «Принципи наукового управління», яка дала можливість вперше визначити менеджмент як науку і принципи управління.

Основну увагу Тейлор приділяв фабриці, на якій працював, а людські відносини зводив до проблем заробітної плати.

Тейлор займався вимірами кількості залізної руди та вудіння, які робітник міг підняти, використовуючи лопати різних розмірів.

Також здійснювалося дослідження за допомогою секундоміра процесу підрізки чавунних чушок, який виконувався найкращими робітниками. Поділивши операції на окремі елементи, Тейлор визначив тривалість кожного з них і вивів середні норми, які згодом були поширені на всіх працівників.

Тейлор розробив і впровадив у 1903р. систему управління цехом, яку назвав «науковий метод ефективності виробництва», яка включала:

1. функціональну організацію цеху з відповідною функціональною підпорядкованістю;

2. відділ планування, який визначав, як і коли повинна виконуватися робота, встановлював її послідовність, визначав терміни, необхідні для виконання елементарних операцій, пов’язаних із завершенням роботи;

3. виробничий відділ для керування старшими службовцями та їх заступниками, які виконували в цехах директиви відділу планування;

4. систему заохочень, премій або відрядної оплати праці робітників.

Принципи наукового управління Ф.Тейлора: вимірювання праці, розподіл праці, мотивація, індивідуальний і виробничий процес, програми стимулювання, роль профспілок, розвиток управлінського мислення, правила та стандарти менеджменту, складання завдань-інструкцій, роль «синіх» та «білих» комірців в отриманні поточного результату.

Гілберти винайшли мікрохронометр і використали його в комбінації з кінокамерою для вивчення рухів робітників. Вони розробили метод аналізу мікрорухів, в основу якого покладена кінограма рухів робітника. Кінограми знімали, прокручували з малою швидкістю і досліджували з тим, щоб усунути зайві рухи, запропонувати їх стандартні послідовність і вибір.

Гілберти широко використовували для записів трудового процесу графіки та діаграми, розвинули систему «білих карток» для персоналу, яка формувала базу для системи оцінювання досягнень, велике значення надавали написанню інструкцій для протидії безладу та непорозумінням. Започаткували дослідження стомленості працівників та її впливу на здоров’я та продуктивність.

У подружжя було 12 дітей, на який вони також проводили свої експерименти. Ліліан Гілберт була першою жінкою – членом Американського товариства інженерів-механіків, першою жінкою, яка отримала ступінь «Почесного магістра інженерних наук» Мічіганського університету, першою жінкою-професором у галузі менеджменту, єдиною жінкою, яка отримала золоту медаль Ганта.

Г.Гант опублікував понад 150 праць з менеджменту. Відомий тим, що розробив графік, названий «гратки Ганта» або «графік Ганта». Цей графік дозволив планувати, розподіляти і перевіряти роботу і став прообразом системи сітьового планування і методу критичного шляху, в яких пізніше стали використовувати ЕОМ.

Генрі Гант займався організацією праці робітників та управлінців, акцентував увагу на спільності інтересів, співробітництві керівників та підлеглих, науковому доборі кадрів, прогресивних ставках, розробленні інструкцій для робітників. Вважав однією із основних функцій керівників навчання підлеглих, внаслідок чого у працівників повинні формуватись так звані «звички виробництва»: працелюбність, кооперація, чіткість, максимальне використання працівником своїх здібностей, постійне прагнення підвищувати кваліфікацію.

Адміністративний підхід

Значною мірою обмеженість і недоліки раціоналістичної школи Тейлора та його послідовників були подолані представниками класичного напрямку в менеджменті, біля витоків якого стояв француз Анрі Файоль (1841-1925). Як і Тейлор, Файоль дотриму­вався раціоналістичних поглядів, але об’єктом його інтересів була організація в цілому, а не окремі напрямки її діяльності, і, крім (того, що найголовніше, - він вивчав і описував управлінську діяльність, чим до нього не займався ніхто. Для цього існували певні передумови у вигляді переосмислення особистого досвіду, і Файоль протягом декількох десятків років керував компанією, яку очолив, коли та була близькою до краху, а покинув, коли вона займала лідируючі позиції в світі.

Функціонування будь-якої організації Файоль зводив до таких видів діяльності:

• технічної, тобто здійснення виробничого процесу;

• комерційної, яка полягала в придбанні всього необхідного |для створення товарів і послуг і в збуті готової продукції;

• фінансової, пов’язаної з залученням, зберіганням та ефек­тивним використанням грошових коштів;

• бухгалтерської, яка полягала у проведенні статистичних спостережень, інвентаризації, складанні балансів тощо;

• адміністративної, яка покликана здійснювати вплив на працівників;

• функції захисту життя особистості та власності людей, кожен із цих видів діяльності вимагає управління, яке означає здійснення функцій менеджменту: планування, організації, координації, контролю, мотивації.

Таким чином, Файоль став основоположником процесійного підходу до управління організацією, який розглядався ним не як низку самостійних актів, а як серія взаємопов’язаних дій, які повторюються. Ці дії послідовно і безперервно повинні реалізовувати перелічені і функції. В забезпеченні такої безперервності і полягало, на Файоля, головне завдання менеджменту. Інакше кажучи, відбулася зміна управлінської парадигми: якщо традиційний підхід робить наголос на самостійність окремих елементів організації, прецесійний - на їх взаємну обумовленість.

Модель раціональної бюрократі Макса Вебера

Модель раціональної бюрократії, якою її вбачав Вебер, характеризується такими основними ознаками:

1. глибоким розподілом праці за функціональною ознакою, тобто за окремими напрямками діяльності;

2. чіткою побудовою за ієрархічним принципом на основі ступеневого підкорення та взаємодії, залежності кількості рівнів ієрархії та керівників від загальної кількості підлеглих;

3. системою правил, норм, формальних процедур, які визначають права обов’язки працівників, їх поведінку в конкретних ситуаціях і служать основою адміністративного управління та контролю;

4. побудовою внутрішньої системи відносин на формальних засадах, як взаємодія між посадами, а не особистостями;

5. підбором кадрів за формальними ознаками на конкурентній основі з послідовним просуванням, набору найбільш кваліфікованих працівників.

Школа людських стосунків (1930-1950рр)

Засновниками цієї школи стали Ельтон Мейо та Мері Паркер Фоллет.

Хоча фактичною точкою відліку для школи вважається 1930-й рік, початок напрямку покладено ще у ХІХ ст.., коли англійський вчений Роберт Оуен у 1800-1828 рр. провів широкомасштабний соціальний експеримент у сфері управління. Зміст цього експерименту полягав у забезпеченні працівників упорядкованим житлом, поліпшенні умов праці, побуту та відпочинку, створенні мережі магазинів, які торгували товарами першої необхідності за доступними цінами. На фабриках, якими керував Оуен, було підвищено мінімальний вік, починаючи з якого діти могли залучатися до роботи, скоротилася тривалість робочого дня, а в робітничих селищах будувалися школи. При цьому Оуеном керувала зовсім не ідея благочинності, а економічний розрахунок, який мав за мету підвищити продуктивність, і який повністю себе виправдав.

Мейо керував проведенням експериментів в американській компанії „Уестерн Електрік", в результатів чого відкрив, що вагомий вплив на зростання продуктивності праці здійснюють не умови праці як такі, а увага до персоналу. Якщо керівники турбуються про своїх працівників, то рівень їхньої задоволеності зростає. А це сприяє підвищенню продуктивності праці. Це сприяє підвищенню продуктивності праці.

Працівники школи людських стосунків встановили, що організація – це дещо більше, ніж просто сукупність людей, які виконують загальні завдання. Організація – це складна соціальна система. Вчинки людей в організаціях мотивуються переважно соціальними потребами.

Важливий обов’язок менеджера школа людських стосунків у особі американки, доктора соціології (перша жінка – доктор соціології) Мері Паркет Фоллетт, вбачала у формуванні згуртованого колективу, у створенні в ньому справедливого мікроклімату, в турботі про підлеглих, у допомозі їм у повсякденних справах, у тому числі особистого характеру.

М.Фоллетт вперше визначила менеджмент як «забезпечення виконання роботи з допомогою інших осіб».

Поведінковий підхід

Представники цією школи пропонували використовувати соціологію і психологію у вивченні взаємодії працівників, мотивації праці, характеру влади, лідерства, керівництва тощо. Проте увага зосереджувалася на колективі загалом.

Подальший розвиток психології та соціології дав поштовх до формування поведінкового напряму в теорії менеджменту (з 1950 р.).

Найвідоміші працівники цього напряму – К.Аджиріс, Р.Лайкерт, Д.МакГрегор, Ф.Герцберг. Їхні зусилля були спрямовані на розвиток індивідуальних можливостей і здібностей кожного працівника як основного чинника підвищення ефективності організації.

Дуглас МакГрегор розробив теорії «Х» і «У», які стосувалися різних типів працівників. Згідно його підходу працівники, що підпадали під теорію «Х», відносилися до категорії лінивих, яких необхідно контролювати і заставляти працювати. Під теорію «У» підпадали ті працівники, які є ініціативними і прагнуть працювати для досягнення не лише матеріальних, але й нематеріальних результатів.

Практично, перша теорія описувала погляд на робітника доіндустріальної епохи. Друга теорія характеризувала поведінку управлінського творчого персоналу.

Основними представниками поведінкового підходу вважаються: Туган-Барановський, А. Маслоу, Дуглас Мак-Грегор; Ф.Герцберг, МакКлелонд

Школа наукового управління або кількісного підходу (з 1950 р.)

Школа вивчає забезпечення керівників інформаційною базою, потрібною для прийняття рішень. Найвідоміші представники цієї школи – Д.Марг, Г.Саймон, Р.Акофф, Д.Вудворд, Д.Томпсон, Н.Лоуренс. Кола зосереджувалася на дослідженні операцій, використанні формалізованих математичних моделей. Цей напрям базувався на використанні комп’ютерної техніки та математичних операцій для управлінських цілей.

Підходи в управлінні.

1. Процесійний (функційний) підхід.

Представники: Мескон, Альберт, Хедоурі, К.Кіллен….

Започаткований у 1920 р. Розглядає управління як процес, тобто сукупність повних взаємопов’язаних дій, які називаються функціями менеджменту. Кожна управлінська функція – це також процес, тому що складається із сукупності взаємопов’язаних дій. Процес управління є загальною сумою всіх функцій.

Автори цієї школи по-різному визначали кількість таких функцій.

А.Файоль виділяв 5 основних функцій: встановлення мети (передбачення), планування, організація, розпорядництво, координація і контроль.

Сучасна література з менеджменту виділяє такі функції: планування; організація; розпорядництво (або командування); мотивація; керівництво; координація; контроль; комунікація; дослідження; оцінка; прийняття рішень; підбір персоналу; представництво і ведення переговорів або укладання угод.

2. Системний підхід

Представники: Ч.Бернард, П.Друкер, Е.Атос, Р.Паскаль, І.Ансоф

Посилення взаємозв’язку всіх сторін діяльності організації – виробничої, фінансової, маркетингової, соціальної, екологічної, - а також розширення, ускладнення та інтенсифікація як внутрішніх, так і зовнішніх відносин призвело до формування всередині ХХ ст. системного підходу до управління.

Відповідно до цього елементи, які складають зміст управлінської діяльності, не просто функціонально впливають один на одного, а всі без винятку взаємопов’язані, впливають один на одного як безпосередньо, так і опосередковано. В результаті зміна в одному з них обумовлює зміну в інших, а в кінцевому підсумку – у всій організації.

Одним із представників системного підходу, який вперше розглядав підприємство як соціальну систему, був американський дослідник Честер Бернард, який обіймав протягом двох десятиліть посаду президента телефонної компанії. Виходячи з цього уявлення, Бернард сформулював основні функції менеджменту, які, на його думку, полягають у визначенні цілей організації, підтримці зв’язків між її окремими елементами і забезпеченні їх ефективного функціонування. Ґрунтуючись на системному підході, Бернард сформулював концепцію соціальної відповідальності корпорації, згідно з якою діяльність окремих організаційних систем і рішень, що приймаються в ній, мають великі соціальні наслідки як усередині організації, так і в навколишньому середовищі, які менеджмент повинен враховувати в світлі перспективних інтересів організації.

Другим представником системного підходу можна вважати Пітера Друкера. Він значною мірою продовжив лінію А.Файоля зі створення цілісної концепції управління і визначення ролі професійного менеджера в організації. На його думку, ця роль є виключною, і управлінська еліта виступає основою підприємництва і сучасного суспільства. При цьому він висунув ідею самоуправління трудового колективу, відповідно до якої робітники та службовці повинні вибирати спеціальний орган, який займався б вирішенням соціальних проблем, що, на його думку, підвищує їх відповідальність за справи фірми.

У 1980-ті роки однією з найбільш популярних теорій у межах системного підходу стала концепція «7-S», розроблена Е.Атосом, Р.Паскалем, Т.Пітерсом і Р.Уотерменом. «7-S» - це сім взаємопов’язаних змінних, назва яких в англійській мові починається з літери S: стратегія; структура; система; персонал; кваліфікація співробітників; організаційні цінності; стиль.

Системний підхід визначив поняття синергії й ентропії для організації.

3. Ситуаційний підхід

Суть ситуаційного підходу полягає в тому, що одні й ті самі функції управління по-різному реалізуються в конкретних ситуаціях, тому завдання менеджменту, щоб на онові детального аналізу факторів, які формують цю ситуацію, підібрати необхідні прийоми і методи вирішення проблем, які виникають, з урахуванням їх переваг, недоліків і реальних можливостей застосування.

Вітчизняні концепції управління (О. О. Богданов, О.Л. Єрманський, П.М. Керженцев, Н.А. Вітке, Ф.Р. Дунаєвський)

Як відомо, ринкові відносини в нашій країні протягом всієї її історії до сьогодення були розвинуті дуже слабко, а в період 1930-1990-х років повністю були відсутніми. Це саме можна сказати і про самостійні господарюючі суб’єкти. Таким чином, необхідних передумов для розвитку теорії і практики менеджменту в тому вигляді, який він існує на Заході, в Радянському Союзі не було.

Однак необхідність координування виробничих процесів і діяльності людей існує в будь-яких обставинах, чи то ринок, чи командно-адміністративна система. Відповідно, мають місце і певні загальні моменти, без яких не може обійтися ніяке управління. Саме на цих моментах і зосередили свою увагу вітчизняні спеціалісти, ігнорувати внесок яких у скарбницю досягнень світової управлінської думки було б недопустимо.

Слід зазначити, що перші кроки в галузі наукового менедж­менту були зроблені задовго до Ф. Тейлора. Так, у 1860-1870-х ро­ках співробітники Московського вищого технічного училища (те­пер МДТУ ім. М.Е. Баумана) розробили власну методику раціоналізації трудових рухів, яка отримала «Медаль преуспєянія» на Всесвітній торговельній виставці у Відні в 1873 р. Цю методи­ку відразу стали активно впроваджувати англійські промисловці.

На початку 1920-х років були сформульовані «основні закони наукової організації виробництва і наукової організації праці (НОТ)», які мають значення ще й донині:

1. Закон найменших при ланцюговому зв’язку, який проголошує, що кінцевий обсяг випуску продукції, що послідовно прохо­дить обробку в декількох підрозділах, визначається можливостя­ми найслабкішого з них, які б не були сильні інші.

2. Закон взаємного замикання, суть якого полягає в тому, що спочатку створюються підрозділи основного виробництва, потім «допоміжні», які працюють на них і один на одного, а після задоволення внутрішніх потреб - на сторону.

3. Закон ритму, відповідно до якого раціональне функціонування господарства неможливе без ритмічної роботи як виробництва, так і окремих працівників.

4. Закон паралельності-послідовності робіт, який вимагав, щоб часткові виробничі процеси здійснювались не тільки послідовні, але й паралельно, «щоб загальний результат не затримувався відстаючими».

5. Закон фронту робіт, який наголошував, що навантаження людей повинно відповідати їх реальним можливостям, тобто «не ставити дві людини там, де з роботою може справитися одна».

6. Закон реальних умов, який говорить про необхідність при організації будь-якої діяльності ставити тільки ті цілі, які можна досягти, виходячи з реальних умов, наявних потреб і можливі результатів.

Найбільш чітко, як вважають сучасні дослідники, в той час визначились дві основні групи концепцій управління: організаційно-технічна та соціальна.

До першої можна віднести концепції «Організаційного управління» О.О. Богданова (Малиновського); «Фізіологічного от О.А. Єрманського; «Вузької бази» А.К. Гастєва. До другої групи концепцію «Організаційної діяльності» П.М.Керженцева; «Соціально-трудову концепцію управління виробництвом» Н.А. Вітке і «Теорію адміністративної ємності» Ф.Р. Дунаєвського.

О.О. Богданов (1873-1928) був видатним економістом, філософом. Різноманітність захоплень допомогла йому помітити, що види управління в природі, техніці, суспільстві мають загальні риси, що дозволяє говорити про можливість існування особливої науки - організаційної. її предметом у технічній сфері виступає організація речей, в економічній сфері - організація людей, у політичній - організація ідей. Технічна організація, на думку Богданова, була визначальною стосовно до інших. Таким чином, вії по-суті, нехтував самостійним характером соціально - економічної діяльності людей.

Поодиноким випадком організації Богданов вважав дезорганізацію, яка виникала внаслідок того, що кожен суб’єкт намагається організувати навколишній світ для себе і по-своєму, що є результатом відокремленості і відсутності єдності самих організуючих сил.

Хоч через абстрактність погляди Богданова не отримали широкого поширення, вони містили цінні для розвитку сучасної кібер­нетики і сітьових методів планування ідеї. Наприклад, положен­ня про структурну стійкість систем, організаційні механізми формування, «біорегулятори», аналогічні сучасним «зворотним зв’язкам» тощо.

О.А. Єрманський (1866-1941) у своїх працях сформулював передумови науки про організацію праці і управління, пов’язав її необхідність з появою певних соціально-економічних умов і, перш за все, великого машинного виробництва, всі фактори якого необхідно було використовувати раціонально. Одним з основних законів цієї науки Єрманський вважав «закон організаційної суми», яка буде більше, ніж «арифметична складова п сила», якщо всі речові та особисті елементи виробництва гармонійно поєднуються та доповнюють один одного. Стосовно виробництва це означало, наприклад, необхідність правильного підбору інструментів для роботи з урахуванням конструкції, виду, форми об’єкта, який обробляється, особливостей технологічного процесу, фізичних та психологічних якостей працівників. Закон організаційної суми був необхідний Єрманському для формулювання головного принципу своєї науки - принципу фізіологічного оптимуму, який давав критерій раціональності виконання будь-якої праці. В основі цього критерію лежало відношення енергії, яка використовується, і ефекту, який при цьому досягається, виражене «коефіцієнтом раціональності» (корисна праця / витрати енергії). Вивчаючи дані про співвідношення кількості керівників та виконавців, яке почало стрімко зменшуватись (середина XIX ст. 1:100, початок XX ст. 1:12, 20-ті роки 1:5, ідеал Тейлора - 1:3), Єрманський, виходячи з цієї тенденції, зробив висновок, що в недалекому майбутньому воно складе 1:0, тобто всі стануть керів­никами, а замість людей будуть працювати машини-автомати.

Представником соціального напрямку був, перш за все, П.М.Керженцев (1881-1940), який сформулював теорію організацій­ної Діяльності. Виділивши в науковій організації праці три об’єкти: працю, виробництво та управління, він сконцентрувався на останньому, вважаючи його найбільш важливим. Під науковою організацією управління він розумів вибір найбільш раціональних прийомів та методів виконання управлінських дій, таких як формування організаційних структур, розподіл обов’язків, планування, облік, підбір та розстановка кадрів, дотримання дисципліни.

Керженцев вважав, що в роботі керівництва організаціям різних сфер діяльності є загальні риси, тому можна обмінювати досвідом і сформувати на основі цього загальні принципи управління. До них Керженцев відніс постановку цілей і завдань, розробку планів, облік, контроль, координацію використання людських і матеріальних ресурсів. Керженцев був переконаний, процес наукової організації праці і управління неможливий без підтримки широких мас працівників, які повинні бути не тільки точними виконавцями директив, отриманих зверху, але й проявляти ініціативу, яка надає організації додаткові життєві сили. Розвиток ініціативи, на думку Керженцева, призводить до тог що замість минулих наказів зверху створюється особливий вид керівництва-підлеглості, котрий виражається у певному погодженні між вищою та нижчою інстанцією. У той же час Керженцев не зменшував ролі професійних керівників, вважаючи її, в значній мірі, визначальною, оскільки в руках зосереджені важелі впливу на трудовий колектив, отже, загальні результати діяльності організації. Оскільки керівник, звичайно, комплектує штат підлеглих за своїм зразком, оточуючи себе сильними людьми, або, навпаки, посередніми, правильний вибір самих керівників, які здатні не виконувати роботу підлеглих, кожного підлеглого забезпечити належним йому місцем, стає головним завданням.

Другий прихильник соціального підходу до управління Н.А. Вітке у своїй соціально-трудовій концепції управління виробництво, чітко розмежував управління речами та управління людьми і сконцентрувався на останньому. Головне завдання управління він вбачав у доцільній організації людей як учасників єдиної трудової кооперації (управління полягає в доцільному поєднанні людських бажань).

На думку Вітке, управління є єдиним цілісним процесом, де елементи поєднуються за допомогою адміністративної функції вчення про яку стало основою його концепції. Чим вищий рівень управління, тим більша в ньому частка адміністративних елементів у порівнянні з технічним, тим більш важливу роль відіграє адміністративна функція. Причому, значення цієї функції та її носіїв адміністраторів з розвитком виробництва повинно підвищуватись. Суть адміністративної праці відповідно до концепції Вітке по­лягала в створенні сприятливої соціально-психологічної атмос­фери у виробничих колективах - «духу вулика», чого ні ідеальна організація технологічного процесу, ні регламентація службових функцій, ні своєчасне їх регулювання забезпечити були не в змозі. Вітке сформулював також сукупність вимог до керівників-носіїв адміністративної функції. Серед них: уміння правильно підбирати персонал управлінців, чітко розподіляти обов’язки, на­мічати цілі, координувати роботу, здійснювати контроль, але при цьому «не вважати себе технічним всезнаєм і не розпорошувати себе на дрібниці техніки».

Нарешті, ще одним важливим кроком у розвитку соціального підходу до управління можна вважати теорію адміністративної ємності Ф.Р. Дунаєвського (1887-1960). Під адміністративною ємністю Дунаєвський розумів здатність управляючих керувати певною кількістю підлеглих незалежно від їхніх особистих якос­тей, що на сучасній управлінській мові прийнято називати діапазо­ном контролю. Дунаєвський вважав, що з розвитком виробництва відбувається розростання проміжної ланки керівних органів, яка була зв’язана з необхідністю компенсувати перевищення «адміністративної ємності центру». У зв’язку з цим виникає величезна ієрархія, кож­на ступінь якої послідовно розширює «адміністративну ємність» вищестоящої, що в кінцевому підсумку веде до бюрократизації. Таким чином, він помітив проблему нарощування інформаційного бар’єра в управлінні і сформулював шляхи її вирішення. На думку Дунаєвського, труднощі можуть бути подолані або на основі ретельного відбору і підготовки персоналу, впровадження нових методів планування, або розширення меж «адміністратив­ної ємності» за допомогою техніки, тобто передачі машинам усієї Допоміжної, механічної праці.

У подальші роки в управлінських дослідженнях став абсолютно переважати галузевий або народногосподарський підхід, а на рівні окремих організацій він був зосереджений на вирішенні техніч­них проблем. І лише з початку 1960-х років почалося поступове відродження інтересу до первинної господарської ланки. Поштовхом до цього стали дві обставини. По-перше, повсюдне впровадження автоматизованих систем управління підприємства­ми (АСУП) і, по-друге, початок реформ. У процесі цих реформ підприємствам був наданий певний ступінь свободи в межах централізованого плану, яка ґрунтувалась на впровадженні господарського розрахунку та економічних методів управління. В результаті наукових досліджень сформувалася ідея комплексного підходів до управління і концепція господарського механізму як єдність організаційної, економічної та соціальної систем управління.