3. Основні властивості психіки людини

Психіка – це така форма активного відображення субєктом обєктивної реальності, яка виникає у прцесі взаємодії людини з зонішнім світом.

Людська психіка наділена характерними лише їй властивостями:

• єдність свідомого та несвідомого

• ідеального та матеріального

• субєктивного та обєктивного

• частини та цілого

• стану та процесу

• біологічного та соціального

Єдість свідомого та несвідомого - свідома діяльність підкоряється соціальними законам суспільства, несвідома – принципу задоволення. Свідоме та несвідоме постійно переходять одне в одне. Несвідоме, потяги та інстинкти, впливають на дяльність так само, як і свідоме, переконання.. Несвідоме проявляється у вигляді снів, описках і т.д., свідоме – логічно.

Єдність ідеального та матеріального – якщо розглядати обєктивно існуючий предмет і психічний образ цього предмету, то, з одного боку цей образ ідеальний, бо в ЦНС людини немає іншого, матеріальнішого предмету, а є лише відображення реально існуючого. Але виникнення цього образу у психіці повязане з матеріальними процесами, що відбуваються вкорі головного мозку.

Єдність субєктивного та обєктивного – психіка субєктивна, оскільки має відбитки індивідуальних особливостей людини – досвід, інтереси, емоції. Обєктивність психіки – її адекватність і біологічна безсторонність., тобто пізнання явища незалежне від субєктивного ставлення до нього з боку людини.

Єдність частини і цілого – у психології є два найпоширеніші трактування психічного – складніші психічні явища побудовано з простіших; психічне у своїй будові є цілісним у своїй будові і не ділиться на частини .Зараз психіку розглядають і як єдине ціле і як систему елементів.

Єдність стану і процесу - психіка є і станом і процесом одночасно. Людина може перебувати у стані тривоги, але процеси мислення, уваги протікають по своєму. Стан ніколи не можна відривати від процесу.

Єдність біологічного і соціального – психічна діяльність формується залежновід природніх даних людини під впливом суспільних умов та виховання.

4.Особливості індивідуальної свідомотсті людини

Свідомість – це інтегруюча форма психічного відображення, результат впливу суспільно – історичних умов на формування психіки людини у процесі її творчої діяльності при постійному спілкуванні з іншими людьми за допомогою мовлення.

Індивідуальна свідомість має такі особливості:

1. Рефлексивність – це спрямованість психічної діяльності на усвідомлення своїх власних дій та станів.

2. Цілеспрямованість – приступаючи до тої чи іншої дії людина завжди ставить собі мету.

3. Мотивованість – це усвідомлення людиною чинників, матеріальних чи ідеальних, які спонукають до дії.

4. Тотожність – це прирівняння, уподібнення кожною свідомою людиною себе до певного Я – образу.

5. Неперервність – ті психічні процеси чи стани, які відбуваються перед чи після певного моменту часу, людина усвідомлює як частини однієї і тієї самої індивіуальної свідомості.

6. Цілісність – це поєднання в одному акті трьох основних характеристик свідомості: пізнання навколишнього світу та себе, переживання дійсності, контролю за своєю поведінкою.

7. Константність – це відносна сталість процесів свідомості.

8. Вибірковість – у свідомоті постійно відбувається вибір одних обєктів чи станів та відхилення інших.

9. Зосередженість – конценрація психічної діяльності на певному обєкті чи стані.

5. Cамосвідомість людини та її основні функції

Самосвідомість – це усвідомлене ставленя людини до самої себе та свого місця в житті. Це ставлення містить оцінку інтелектуальних можливотей, емоційно- вольових виявів, своїх прагнень, бажань та мотивів і т.д.

Функції самосвідомості: самопізнання, самоприйняття, самоконтроль, самовдосконалення.

Самопізнання полягає у спрямованості людини на пізнання своїх тілесних (фізичних) та духовних можливостей та якостей, свого місця серед інших людей. Воно здійснюється в результаті самоспостереження та самовдосконалення. Самоспостереження може бути спрямоване назовні та всередину свого «Я». Така подвійна орієнтація самосвідомості допомагає людині пізнати і саму себе, і зовнішній об’єктивно існуючий світ, звірити свої думки і вчинки з вимогами суспільства. Самооцінка – це цінність, якою людина наділяє себе в цілому і окремі сторони своєї особистості, діяльності, поведінки. Основними вимірами самооцінки є адекватність, рівень та стійкість. Адекватність характеризує міру відповідності самооцінки фактичній вираженості певної якості суб’єкта. Рівень характеризує ступінь вираження тієї якості, яку оцінюють. За рівнем самооцінка може бути високою, середньою та низькою. Стійкою вважається самооцінка, рівень якої упродовж певного часу залишається незмінним незалежно від ситуації. Критерієм стійкості самооцінки є міра зміни її рівня щодо одних і тих самих якостей людини протягом визначеного часу.

Самооцінка формується на основі оцінок оточуючих, оцінки результатів своєї власної діяльності, а також на основі співвідношення реального та ідеального уявлення про себе.

Результатом самопізнання є виникнення системи уявлень людини про себе. Рівень розвитку даної системи уявлень визначає рівень розвитку самосвідомості людини.

Другою функцією свідомості є самоприйняття. Значною мірою воно залежить від самоповаги. Яка є відношенням між успіхом та домаганнями. Підтримка певного рівня самоповаги, а отже і рівня самоприйняття, є важливою функцією самосвідомості людини.

Самоконтроль – це усвідомлена регуляція власної поведінки та діяльності з метою забезпечення відповідності їх результатів поставленим цілям, вимогам, нормам, правилам та зразкам. Мета самоконтролю полягає як у попередженні, так і у виправленні допущених помилкових дій чи операцій. Важливу роль у реалізації самоконтролю відіграють вольові зусилля людини та самооцінка. У здатності людини до самоконтролю виявляється рівень її соціального розвитку.

Самовдосконалення – це покращення своїх власних фізичних, моральних та інших якостей та властивостей.. Воно передбачає наявність чіткої мети діяльності та реалізується шляхом формування ідеалів. Необхідними умовами даного процесу є усвідомлення факту відхилення від норми та формування відповідних звичок.

Внаслідок взаємодії предметної свідомості та самосвідомості людина формує я-концепцію – динамічна система уявлень людини про саму себе. самосвідомість має три рефлексивні аспекти (Столін В. В., Бодалєв А. А.), яким відповідають певні рефлексивні акти самосвідомості (Столін В. В., Слободчиков В. І.). Отже, структура самосвідомості (Додаток 1) виглядає наступний чином:

1. Когнітивний аспект. Рефлексивні акти: самопізнання, самоаналіз, самодіагностика.

2. Емоційний аспект. Рефлексивні акти: самооцінка, самовідчуття, самоставлення.

Регулятивний аспект. Рефлексивні акти: самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, саморегуляція, самоорганізація, самоконтроль.

6.Психофізична та психофізіологічна проблеми; шляхи їх вирішення

Психофізична проблема – це проблема співвідношення між психічними та фізичними явищами. Особливо вона загострилась у 17ст. після того, як Рене Декарт різко протиставив матерію і дух як дві різні субстанції.

З розвитком досліджень у галузі вищої нервової діяльності та органів чуття у 18 ст. психофізична проблема переросла у психофізіологічну – проблему співвідношення психічних та фізіологічних процесів. Її суть полягає в тому, щоб з’ясувати, яким чином у процесі функціонування мозку виникають якісно різні психічні явища. Остаточного розв’язання цієї проблеми немає, спроби її рішення породили багато теорій дуалістичного та моністичного характеру.

• Дуалістичні теорії:

психофізичний паралелізм (Лейбніц, Гартлі, Вундт, Джемс, Ебінгауз) встановлюється радикальний дуалізм психічного та фізіологічні; психічні та фізіологічні процеси протікають незалежно один від одного.Разом з тим діяльність одних процесів супроводжує діяльність інших.

теорія психофізичної взаємодії (Декарт, Кюльпе, Тойбер, Екклз, Шредингер) заперечує функціональний зв'язок між психікою та мозком. Вважається, що духовний світ та світ фізичних реальностей – це абсолютно самостійні та незалежні світи, які лише взаємодіють і якоюсь мірою впливають один на одного.

• Моністичні теорії:

Теорія психофізичної ідентичності, або тотожності (Павлов, Смарт) стверджує, що фізіологічні та психічні процеси - це два боки єдиного процесу, розглянуті з різних позицій бачення: фізіології та психології. Проте психічний бік вважається додатком фізіологічного і позбавлений самостійної вартості.

Теорія емерджентного психонейронального монізму (Бунге) психіку розглядає як специфічне явище, котре породжується фізіологічними процесами, однак до них не зводиться.

Теорія психофізичної єдності (Виготський, Рубінштейн, Анцифєрова, Чуприкова) говорить про те, що психіка є функцією головного мозку, а також про те, що психічні явища складають невід’ємну частину складнішого цілісного процесу поведінки, який має свою психічну та фізіологічну підстави. Психіка визначається як властивість високоорганізованої матерії відображати об’єктивну дійсність.