4. Політико-правові погляди Петра Могили

Трохи інакше ті ж проблеми політичного і духовного розвит­ку України вирішував київський митрополит Петро Могила (1597-1647) - відомий політичний, церковний і освітній діяч України. У політичних питаннях орієнтувався на угоду з Польщею, проте не підтримував унії з католицькою церквою. Сприяв розвиткові Києво-Печерської друкарні. У 1631 р. відкрив у Києві лаврську школу, котру 1632 р. було об'єднано з Київською братською школою та названо Києво-Могилянською колегією (з 1701 р. - Київська академія). Автор кількох книг ("Євангелія учительного", "Православного сповідання віри", "Новоканона", "Анфологіоня") численних полемічних проповідей тощо.

У своїх полемічних, філософських, церковно-теологічних творах («Новоканон», «Православне сповідання віри» та ін.) відстоював ідею верховенства в суспільстві духовної влади — православної церкви. Вирішувати це питання по-іншому в умовах, коли Україна не мала своєї державності, означало б визнання легітимності влади польської корони на українських землях. Висту­пав за примирення православних з католиками й уніатами.

П. Могила вважав головним для світської влади — благо лю­дей. Верховна влада, на його думку, діє в трьох напрямках: полі­тичному, мирському і духовному. До політичних і мирських справ відносив управління, суд, законодавство. Рішення внутрішніх по­літичних проблем тісно пов'язував із зовнішньополітичними, захистом суверенітету країни.

Закон, відповідно до Могили, — дар божий, який потрібно берегти. Закон у Петра Могили - це дар Божий, який уособлює справедли­вість та котрому повинні коритись усі, і правитель також. Закони він поділяв на природні, людські, божественні. Людські закони повинні ґрунтуватися на природних, а природні - на божественних.У людських повинні втілюватися природні, обов'язкові для усіх, у т.ч. для правителя.

Ідеальним правителем вважав православно­го, що одержує владу від Бога і відповідального перед ним. Пра­витель повинен бути носієм політичних і морально-духовних функ­цій, уособлювати чесність, правду і справедливість, піклуватися про благо підданих. Імовірно, модель української державності ба­чилася йому за зразком польської монархічної республіки.

Одним з перших в Україні Могила захищав ідею відроджен­ня вітчизняної державності в союзі з іншими православними наро­дами. Цю ідею розвивали і його учні — ректор Києво-Могилянської академії І.Гізель, її викладач Ф.Сафонович та ін. Вони відстоювали перспективу політичного союзу з Росією, єдності всіх слов'янських народів. Гізель обумовлював союз прийняттям та­ких російських законів, що відповідали б природному праву, закріплювали політичні свободи для пригнобленого українського народу, захищали автокефалію української церкви.

Він пов'язував долю української держави з іншими православними державами. Водночас Мо­гила порушив проблему співвідношення світської і духов­ної влад, вказуючи на недопустимість втручання держави у справи церкви, наголосивши при тому, що правитель одержує владу безпосередньо від Бога і звітує про свої вчинки тільки перед ним, а церква має бути радником правителя. Стосовно перспектив розвитку Української держави, можливої її самостійності він виклав концепцію ідеального володаря. Бачив його сильним, рішучим, доброчесним і вір­ним православній вірі правителем.

Щодо походження влади П. Могила дійшов висновку, що вона дається від Бога, перед яким вона й підзвітна у своїх діях. Верховна державна влада, за П. Могилою, діє у трьох напрямах: політичному, мирському та духовному. Загалом у своєму вченні П. Могила виклав концепцію са­мостійної держави, яку очолює ідеальний правитель, при­бічник православної християнської віри.

В умовах, коли Україна не мала власної державності, а її населен­ня владу польської адміністрації вважало чужою, державно-правові погляди Петра Могили відображали ідею верховенства в суспільстві духовної влади - влади православної церкви, що тоді переслідувалася.

Визначаючи співвідношення світської та духовної влади, мисли­тель наголошував на неприпустимості втручання держави у справи церкви. Однак при цьому він вказував, що владу свою правитель одержує безпосередньо від Бога та звітує про свої діяння тільки перед ним, а церква постає лише як його радник. Сам прави­тель повинен бути носієм політичних і морально-духовних рис, уособлювати чесність, правдивість, рішучість, справедливість, вірність православній церкві, піклуватися про своїх підданих.