Лекція 3. Українська політична і правова думка в литовсько-польську добу.

1. Литовський Статут – звід законів Литовської держави.

2. Політико-правові погляди С.Оріховського.

3. Політико-правові погляди Івана Вишенського та Йосипа Верещинського

4. Політико-правові погляди Петра Могили.

5. Виникнення і розвиток братських шкіл в Україні

Упродовж довгого часу українському народу доводило­ся витримувати тяжкі випробування. Попервах предки ук­раїнців зазнали монголо-татарської навали, потім Україну захопила Литва, але найтяжчим виявився гніт Польщі, що супроводжувався релігійними утисками. Як відомо, тривала боротьба між римською та візантійською церквами за вер­ховенство у християнстві закінчилася 1054 р. розколом та ут­воренням римо-католицької та православної церков.

Державною релігією в багатьох країнах Європи, зокрема в Польщі, до складу якої входила Україна, був католицизм, який мав на меті побороти православну церкву в українських землях, накинути корінному населенню свою систему релігій­них поглядів, що викликало неприхований опір з його боку.

Національно-релігійне поневолення негативно впливало на розвиток політично-правової думки в Україні, гальмува­ло його. Та все ж таки в українських землях зародилася на­ціональна політико-правова ідеологія. Цьому сприяло те, що в XV–XVI ст. в Україну через Польщу почали проникати з Заходу ідеї Реформації, спрямовані проти феодального ладу й католицизму, який контролював майже всі сфери життя.

В українських землях поширення реформаційних ідей було пов'язане з антифеодальною національно-визвольною боротьбою народу проти польських магнатів, покатоличення й полонізації. Ці ідеї знаходили вияв у демократичній інтерпретації Біблії, у вимозі громадянської рівності, а зго­дом — у критиці верхівки православного духовенства, яка 1596 р. взяла участь в укладенні Брестської унії та утворенні уніатської церкви.

Реформаційні ідеї підривали основи церковної влади, сприяли утвердженню нової політико-правової ідеоло­гії. Носіями реформаційних і гуманістичних поглядів того часу були переважно світські феодали та нижчі прошар­ки духовенства. В Україні нове розуміння сутності суспіль­них і політичних процесів започаткувала творчість ранніх гуманістів — Юрія Дрогобича (Котермака), Павла Русина, Шимона Шимоновича.

Після тривалого золотоординського панування на Русі в середині XIV ст. більшість південно-руських земель опи­нились під владою Польщі і Литви. Литовська держава прийня­ла культуру і традиції державного життя Київської Русі, правові норми Руської Правди, стала фактично Литовсько-Руською дер­жавою. Люблінська унія 1569р., що об'єднала Польське коро­лівство з Великим князівством Литовським у єдину державу — Річ Посполиту — поклала початок масштабної польської коло­нізації, кріпацтву, політичному і національно-релігійному гніту українців. Але польський вплив в Україні мав і певний позити­вний вплив на вітчизняну політичну думку: Річ Посполита з виборним королем і сеймом вигідно вирізнялася від абсолютист­ських держав Європи. До того ж через Польщу, Чехію і Литву в Україну почали проникати з Заходу ідеї Відродження і Реформа­ції, що підривали панування феодалів і католицької церкви.

У польсько-литовський період в Україні з'явився головний суб'єкт захисту неписаних давніх прав і вольностей русів, фор­мування державної ідеї — запорізьке козацтво. Саме воно на ве­ликих обширах Подніпров'я, охороняючи південні рубежі Речі Посполитої від Дикого поля, створило в XVI ст. християнську демократичну республіку, лише номінальне підлеглу королівській юрисдикції. Давні руські звичаї тут трансформувалися в звича­єве козацьке право, яке справило величезний вплив на національну політико-правову ідеологію, правосвідомість і правову культуру співвітчизників.

Утворення Московської держави в XIII ст., звільнення ро­сійського народу від татаро-монгольського ярма наприкінці XV — на початку XVI ст. стали надихаючим прикладом для україн­ського і білоруського народів, відкривали для них реальні можливості допомоги і захисту від польської колонізації, відродження власної державності. Однак утвердження в Росії самодержав­ної, абсолютистської влади в XVI ст., яка нагадувала східну де­спотію, фатальним чином позначиться на їх долях, на козаць­кій республіці.

Таким чином, вітчизняна політико-правова думка відроджу­валася в надзвичайно складних історичних умовах, під впливом різних зовнішніх чинників, політико-правових систем у сусід­ніх народів. Вона еволюціонувала в руслі двох течій, що злива­лись: духовної (богословської), що спиралася на моральні цін­ності православ'я, і світської. Остання усе більше відходила від богословської схоластики і пропонувала теоретичне вирішення нагальних проблем відродження державності, форм її соціаль­ної політики, геополітичних інтересів і т.п., створення націо­нальної системи права. Вона відроджувала вивчення і викорис­тання античної спадщини, досягнень європейських мислителів, ідей Відродження і Реформації.

В етиці середньовічної Європи домінували категорії християнського вчення про добро – зло, гріх – спокуту, Божу благодать, страждання (як засіб очищення, піднесення духу над плоттю). Основними чеснотами вважалися: тріада Віра – Надія – Любов, а також смирення й послух, непротивлення злу й всепрощення. Одним із найважливіших образів християнської етики є образ Ісуса Христа, який показав світові живий приклад праведності, вчив людей благородно жити, взяв на себе їхні гріхи й своєю мученицькою смертю на хресті спокутував їх. Тому шлях спасіння – це життя в Христі й із Христом.

В епоху Ренесансу натомість утверджується етика й ідеологія гуманізму, яка відводить особистості вищий щабель в ієрархії цінностей, обстоює ідеал її всебічного й гармонійного розвитку. На відміну від Середньовіччя, яке, утвердивши в межах схоластики достатньо високий статус раціонального знання, підпорядкувало людський розум і його діяльність насамперед меті спасіння своєї душі й обґрунтуванню теологічної доктрини, епоха Відродження зняла ці обмеження з людського розуму, наділивши його ознаками майже Божественної могутності. Відповідно, великого значення надавалося освіті й моральному вихованню. Гуманісти не відмовилися й від християнських чеснот, але висунули на перший план низку нових: талант (а не порода, походження), шляхетність, доблесть, активність (працьовитість), спільне благо (добробут), мудрість, доброчесність (чесність), справедливість, толерантність, щастя (блаженство), доброчинство, мету життя людини. Етика як частина філософії бере в цей час на себе обов’язки, які склалися в античності: вести людину до моральної досконалості й земного блага.