8.4 Регулювання трудової міграції

Уже наприкінці 18-го ст. в Англії були прийняті закони, що забороняли промисловим робітникам емігрувати за кордон. Протягом 19-го ст. багато європейських країн приймали закони, що обмежували в'їзд небажаних осіб. Тоді ж держави стали укладати обопільні умови, що регулюють міграцію, частина з яких діє й на цей час.

Зазвичай державне регулювання здійснюється через прийняття фінансованих з держбюджету програм, які спрямовані на обмеження припливу іммігрантів, або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину. Більшість країн використовує виборчий підхід при регулюванні імміграції. Суть його полягає в тому, що держава не перешкоджає в'їзду тих категорій працівників, які потрібні в даній країні, і обмежують в'їзд всім іншим.

Як правило, бажаними працівниками є такі особи:

1. працівники, готові за мінімальну зарплату виконувати важку, шкідливу, брудну й некваліфіковану роботу (будівельні, підсобні, сезонні, вахтові, муніципальні й т.п. роботи);

2. фахівці для нових і перспективних галузей (програмісти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці);

3. представники рідких професій (огранник алмазів, реставратори картин, лікарі, що практикують нетрадиційні методи лікування, наприклад, голковколювання, операції на серце);

4. фахівці зі світовим ім'ям (музиканти, артисти, учені, спортсмени, письменники, лікарі);

5. великі бізнесмени, які переносять свою діяльність у приймаючу країну, інвестують капітал і створюють нові робочі місця.

Проблемами міграції робочої сили займаються, як правило, три державних відомства:

• міністерство закордонних справ, яке відає через консульське управління видачею в'їзних віз;

• міністерство юстиції в особі служби з імміграції або інші органи прикордонного контролю, які безпосередньо виконують режим в'їзду, визначений законом даної країни;

• міністерство праці, що наглядає за використанням іноземної робочої сили.

Риси імміграційного законодавства

Вимоги до іммігрантів:

1. Професійна кваліфікація.

У законодавствах всіх країн визначаються мінімальні вимоги до освіти мігрантів - закінчення повного курсу середньої школи або професійно-технічне училище, що повинне бути підтверджене відповідним документом. У більшості випадків документ про освіту потрібно підтвердити або оцінити в приймаючій країні (співбесіда або іспит).

2. Обмеження особистого характеру.

Високі вимоги до здоров'я іммігрантів. Не допускаються наркомани, психічні хворі, заражені ВІЛ-інфекцією, а в деякі країни й туберкульозом. Іммігранти зобов'язані надати медичну довідку, завірену консульською установою приймаючої країни, або пройти спеціальне медичне обстеження.

Віковий ценз залежно від галузі промисловості, у якій має намір працювати іммігрант, як правило коливається в межах 20-40 років.

Вимога до політичного й соціального обличчя людини. Заборонено іммігрувати тим, кого раніше судили за карні злочини, членам терористичних і профашистських організацій.

3. Кількісне квотування, що визначає максимальну кількість іммігрантів у країну за рік.

4. Економічне регулювання. Воно вводить певні фінансові обмеження, що забезпечують скорочення кількості іммігрантів.

Що стосується юридичних осіб, то в деяких країнах фірми мають право наймати іноземну робочу силу тільки при певному обсязі обороту й продаж або після внесення певних платежів у держбюджет. Приватні особи мають право іммігрувати тільки тоді, вони готові інвестувати в економіку приймаючої країни визначену законом суму грошей, довести легальність походження цих грошей і створити визначену кількість робочих місць.

За законодавством деяких країн за оформлення імміграції й працевлаштування на місцеве підприємство іммігранти зобов'язані платити.

5. Тимчасові обмеження.

Законодавство більшості країн установлюють максимальні строки перебування іноземних працівників на їхній території, по закінченні яких вони повинні або залишити країну, або одержати від компетентних органів дозвіл на продовження строку перебування в ній.

6. Географічні пріоритети.

Майже кожна країна встановлює географічну й національну структуру імміграції. Вона зазвичай регулюється за допомогою кількісних квот на в'їзд іммігрантів з різних країн. Іноді це робиться на лотерейній основі.

Існують і прямі заборони на прийом іммігрантів. Явні й приховані заборони зазвичай містяться в законах про професії, якими іноземцям займатися заборонено. Приховані заборони встановлюють перелік галузей або спеціальностей, у яких можуть працювати тільки громадяни даної країни.

Зазвичай для будь-яких пересувань іммігрантів, зміни спеціальності, зміни місця роботи потрібно одержувати додатковий дозвіл імміграційних служб, які можуть і відмовити в його видачі.

Заборонена взагалі нелегальна імміграція. Незаконне проникнення в країну вважається злочином, за яке можуть покарати депортацією, грошовими штрафом або тюремним ув'язненням.

За незаконне посередництво або наймання на роботу нелегального іммігранта, що також вважається злочином, передбачаються настільки великі штрафи, що можуть призвести до руйнування фірм і підприємств.

Останніми десятиліттями, починаючи з 70-х рр. ХХ ст., багато західних країн під тиском своїх профспілок стали вживати активних заходів зі стимулювання виїзду іммігрантів назад на батьківщину. Ці заходи полягають у такому:

• примусово видворяють незаконних іммігрантів;

• надають матеріальну допомогу тим, хто бажає повернутися на батьківщину. Але одержання такої допомоги позбавляє права повторно в'їхати в приймаючу країну;

• використовуються програми професійної підготовки іммігрантів;

• економічна допомога країнам масової еміграції з метою створення нових робочих місць для реемігрантів.