Наприкінці хх століття склалися такі центри попиту робочої сили:

• США, у яких в основному існує попит на висококваліфіковані кадри, а також на працівників, готових виконувати будь-яку важку, шкідливу й брудну роботу;

• Західна Європа характеризується переміщенням, головним чином, білого населення, в основному молоді до 30 років;

• країни в районі нафтовидобувного Близького Сходу, а також Ізраїль, характеризуються значною перевагою питомої ваги іммігрантів над місцевим населенням;

• Австралія, куди залучаються робітники (особливо в сільське господарство) і фахівці;

• Південна Африка, насамперед ПАР, із другої половини 50-х років ХХ ст. стала на шлях використання «зайвої» робочої сили з інших африканських країн. Проникнення ТНК у ПАР і Намібію в 70-х рр. ХХ ст. зробило міграцію африканських робітників досить стійкою. Останнім часом туди їдуть люди з інших частин світу;

• країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону - в основному нові індустріальні країни. Так, у середині 90-х ХХ ст. тільки Тайваню було потрібно 100 тис. робітників й 20 тис. фахівців;

• Латинська Америка (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Чилі) характеризується міграцією сільськогосподарського населення, працівників сфери послуг, а також вихідців із країн СНД і Східної Європи;

• Росія після розвалу СРСР стала також центром притягання іноземної робочої сили, головним чином, із країн СНД. Колись СРСР також імпортував робочу силу, в основному з Болгарії, В'єтнаму, Північної Кореї. Тепер до них додалися робітники з Китаю, Туреччини, Югославії. Але основний потік трудових ресурсів надходить з СНД: України, Білорусі, Молдови, Грузії, Казахстану. Ці іммігранти знаходять роботу й більш високу оплату в таких галузях, як видобувна промисловість, транспорт, будівництво й торгівля (як робітники, так і фахівці й навіть вчені). Наприклад, у Москві з усіх іноземних робітників вихідці з України становлять 32%, Туреччини - 22%, Югославії – 8%, Молдови - 4%, Білорусі - 3%.

Крім того, у Росії в середині 90-х рр. ХХ ст. було близько 2 млн. іммігрантів-нелегалів і ще 5 млн осіб, яких можна вважати біженцями з колишніх радянських республік і до

700 Тис. Біженців і переселенців з далекого зарубіжжя.

Що стосується України, то для неї характерний в основному експорт робочої сили, насамперед у Росію. За даними української статистики, з країни щорічно виїжджає на тимчасову роботу від 2 до 7 млн осіб, більша половина яких переміщається в Росію (не треба оформляти візу, відсутність мовного бар'єра, знайомі звичаї й порядки, наявність родичів і т.д.). У Росії українські мігранти працюють в основному на будівництві, транспорті, торгівлі. Виїжджають із України й у Західну Європу, США, Ізраїль для роботи в сільському господарстві, торгівлі, зонах відпочинку, а також залишають батьківщину в пошуках більш високих заробітків висококваліфіковані кадри, що негативно позначається на розвитку економіки країни.

Найбільшими центрами притягання іноземної робочої сили на цей час є США, Росія й ФРН. У США щорічно приїжджає до 35 млн., у Росію - до 13-15 млн., у ФРН - до 7 млн. мігрантів. Однак переважна більшість із цих мігрантів працюють в інших країнах нелегально.