15. Управлінни витратами на базі дірект-костінг

Найменування системи «direct costing» (облік прямих витрат ) введено з 1936 р. американцем Д. Харісом. На початку практичного застосування цієї системи до собівартості, яка розраховувалася за змінними витратами, входили тільки прямі витрати, а всі види непрямих витрат списувалися на фінансові резуль­тати. Внаслідок цього загальна сума змінних витрат збігалася із сумою прямих витрат, що і знайшло своє відображення в назві системи. Починаючи з 1960-х рр., «direct costing» перед­бачає облік собівартості не тільки в частині прямих змінних витрат, а й у частині змінних непрямих ви­трат.

На даний час «direct costing» використовується в таких варіантах:

1.       Класичний «direct costing», що передбачає калькулювання за прямими витратами (всі змінні).

2.       Система змінних витрат - калькулювання здійснюється за змінними витратами, до складу яких входять прямі витрати і змінні непрямі витрати.

3.       Система обліку витрат залежно від заванта­ження виробничих потужностей: у калькуляцію включаються всі змінні витрати і частина постійних, щовизначається відповідно до коефіцієнта використання виробничої потужності. Спільне полягає в тому, що калькулюється не повна, а часткова собі­вартість.

С.С. Сатубалдін у монографії "Облік витрат на виробництво в промисловості США" дав характери­стику системи «direct costing»  як методу, який базується на тому, що всі витрати, поділя­ються на прямі і непрямі. Прямі витрати відносяться на той чи інший вид виробу [1].

С.О. Ніколаєва зазначає, що «головною особливістю «direct costing», основою якого є класифікація витрат на постійні та змінні, є те, що собівартість промислової продукції враховується та планується тільки в частині змінних витрат. Постійні витрати не включаються в собівартість виробів, а як витрати даного періоду списуються з отриманого прибутку протягом того періоду, в якому вони були здійснені» [3].

Отже, можемо зробити висновок, що при  даному варіанті управління витратами передбачається, що тільки змінні витрати залежать від завантаженості потужностей або від обсягу продукції, а тому тільки вони можуть бути віднесені на об'єкт витрат. Таким чином, до собівартості носія витрат не вклю­чаються постійні витрати. Вони зазвичай покрива­ються маржинальним прибутком, отриманим від продажу продукції. Якщо максимальний розмір, яко­го можуть досягти постійні витрати, відповідає вели­чині маржинального прибутку, то підприємство за­знає збитків.

Інформація, яку отримують у даній системі управління витратами, дає можливість знаходити найбільш вигідні комбінації ціни і обсягу, проводити ефективну політику цін. В умовах ринкової економіки «direct costing» також дає інформацію про можливості використання в конкурентній боротьбі демпінгу, тобто продажу товарів за зниженими цінами, що пов’язано з встановленням нижнього рівня ціни [3].

16. Порядок включення загальновиробничих витрат планової нормативної собівартості деяких видів продукції

Загальновиробничі витрати включаються до планової (нор­мативної) собівартості окремих видів продукції згідно з таким порядком:

а) виходячи з очікуваного обсягу виробництва на один або де­кілька років визначається нормальний та фактичний рівень виро­бничої потужності і сума змінних та постійних загальновиробни- чих витрат. При цьому треба враховувати технічні характери­стики, змінний режим, експлуатаційне забезпечення, обсяг виро­бництва та інші умови залежно від особливостей вибраної бази розподілу. При цьому змінні та постійні загальновиробничі ви­трати визначаються за фактичними обліковими даними минулих періодів. Якщо підприємство не веде окремого обліку постійних та змінних витрат, або за обліковими даними неможливо визна­чити фактичної суми таких витрат, то для визначення змінних витрат може бути визначена питома вага цих витрат на одиницю продукції. Наприклад, витрати на електроенергію при незмінних тарифах будуть рости прямопропорційно до росту обсягу вироб­ництва. У зв’язку з цим суми змінних витрат можуть бути визна­чені як добуток обсягу виробництва на суму змінних витрат, роз­рахованих на одиницю продукції;

б) розраховуються коефіцієнти (нормативи) розподілу постій­них та змінних загальновиробничих витрат на одиницю бази роз­поділу (на 1 машино-годину, 1 виріб тощо) шляхом ділення суми постійних та змінних загальновиробничих витрат принормаль­ному рівні потужності на кількість відпрацьованих машино- годин, кількість одиниць продукції чи інших величин залежності від вибраної бази розподілу;

в)  розрахований коефіцієнт (норматив) на постійні загально- виробничі витрати помножується на фактичну величину вибра­ної бази розподілу за звітний період, одержана сума вважається розрахованою нормою постійних фактичних витрат звітного пе­ріоду;

г)  розрахована норма постійних фактичних витрат звітного періоду порівнюється з сумою постійних фактичних витрат звіт­ного періоду (яка, у свою чергу визначається як різниця між зага­льною сумою фактичних загальновиробничих витрат за звітний період та сумою змінних фактичних витрат цього ж періоду, об­численою прямим шляхом на підставі первинних документів).