15. Міжнародний поділ факторів виробництва, місце та роль в ньому поділу праці.

 

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалеж­ності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі наби­рають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях.

Формування міжнародного ринку праці відбувається двома шляхами: по-перше, через міграцію трудових ресурсів і капіталу; по-друге, шляхом поступового злиття національних ринків праці, внаслідок чого усуваються юридичні, національно-етнічні, куль­турні та інші перегородки між ними. Це приводить до утворення так званого «спільного ринку праці». Становлення міжнародного ринку праці є свідченням того, що процеси світової інтеграції відбуваються не тільки в економічній та технологічній галузях, а й дедалі ширше охоплюють сфери соціальних та трудових відносин, які стають нині глобальними. Це дістає відображення в координації, погодженні й зближенні соціальної політики різних країн, які мають неоднаковий досвід та законодавство в соціальній сфері. Таке регулювання різнонаціональних соціальних структур відбу­вається у багатьох напрямах. Головні серед них:

• умови праці, способи найму і звільнення працівників;

• оплата праці, зокрема системи додаткових виплат;

• надання відпусток, вільних від роботи днів, тривалість робочого дня;

• соціальне страхування;

• надання різних пільг, у тому числі матеріального постачання, відпочинку і т. д.

Виникнення і розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва — капіталу і праці. Підвищення міжна­родної мобільності капіталу в соціальному плані означає, що він пред'являє тепер попит не тільки на робочу силу країни свого базування, а й на іноземну робочу силу, яка нерідко має певні переваги порівняно з національною (більш дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати праці і т. д.). Попит на іноземну робочу силу почав помітно зростати тоді, коли виник масований експорт приватного виробничого капіталу й почалося створення у всіх країнах підприємств з використанням місцевої робочої сили.

16. Міжнародна економічна діяльність (МЕД) — діяльність економічних суб’єктів, в першу чергу підприємств, в міжнародній сфері, на міжнародному ринку. Виділяють такі види МЕД: експорт/імпорт товарів і послуг; ліцензування, франчайзинг; господарська діяльність за кордоном; інвестування за кордоном.

Основними суб’єктами МЕВ є фізичні та юридичні особи.

Фізичні особи — це особи, які наділені правоздатністю та дієздатністю, переважно виступають як комерсанти або підприємці;

Юридичні особи — це об’єднання, які наділенні відокремленим майном, діють від свого імені і в межах свого майна, мають права та обов’язки і від свого імені виступають як сторона громадських відносин (все це закріплено в установчих документах юридичної особи, підсилено власною печаткою та відображено на банківському рахунку).

Юридичними особами, які беруть участь у МЕВ, є підприємства, держава та її установи, міжнародні організації. У світовому господарстві розвиваються такі найважливіші форми міжнародних відносин:

1. міжнародна торгівля.

2. міжнародна міграція капіталу;

3. міжнародна міграція робочої сили;

4. міжнародна передача технології;

5. міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини;

6. міжнародна економічна інтеграція. Усі форми міжнародних економічних відносин взаємоповязані й взаємозалежні.

Для них на сучасному етапі характерне:

1) зростання масштабів і якісна зміна характеру традиційної міграції торгівлі готовою продукцією – із суто комерційної вона може значною мірою перетворитись у засіб безпосереднього обслуговування національних виробничих процесів;

2) інтенсифікація міграції капіталу в різних формах;

3) зростання масштабів міграції робочої сили;

4) прискорення і розширення інтеграції економік країн і регіонів;

5) швидкий обмін науково-технічними знаннями;

6) розвиток сфери послуг;

7) об’єднання зусиль у вирішенні глобальних економічних проблем.

17. У відповідності до теорії абсолютних переваг (absolute advantage theory), розробленої А. Смітом, міжн. торгівля є вигодною в тому випадку, якщо 2 країни торгують такими товарами, які кожна з них виробляє з меншими витратами, ніж країна-партнер. Країни експортують ті товари, які вони виробляють з меншими витратами (у вир-ві яких вони мають абс-ну перевагу), і імпортують ті товари, які виробляються інш. країнами з меншими витратами (у вир-ві яких перевага належить їхнім торг. партнерам). Оскільки праця є єдиним фактором вир-ва, умова абс-ної переваги у витратах означає лише, що одній країні потрібно менше часу на вир-во одиниці товару, ніж інш. країні.

Перевага теорії: вона заснована на трудовій теорії вартості і показує явні переваги розподілу праці вже не тільки на нац-ному, а й на міжн. рівні.

Недолік теорії для пояснення міжн. торговлі: теорія не відповідає на питання, чому торгують між собою країни навіть при відсутності абсолютної переваги в вир-ві тих чи інш. Товарів.

Альтернативна ціна являє собою робочий час, необхідний для вир-ва одного товару, виражений через роб. час, необхідний для вир-ва інш. товару. Теорія міжнародної торгівлі А. Сміта заснована на таких передумовах:

§ праця є єдиним чинником виробництва. Тільки вона впливає на продуктивність і ціну товару;

§ повна зайнятість, тобто всі наявні трудові ресурси використовуються у виробництві товарів;

§ у міжнародній торгівлі беруть участь тільки дві країни, що торгують між собою тільки двома товарами;

§ витрати виробництва залишаються постійними, а їх зниження збільшує попит на товар;

§ ціна одного товару виражена в кількості праці, витраченої на виробництво іншого;

§ транспортні витрати на перевезення товарів з однієї країни в іншу не враховуються;

18. Правило міжнародної спеціалізації залежно від абсолютних переваг виключало з міжнародної торгівлі країни, які таких не мали. Д. Рікардо в праці "Початок політичної економії й оподаткування" (1817) розвинув теорію абсолютних переваг і довів, що в окремо взятій країні завжди знайдеться товар, виготовлення якого більш ефективне, ніж виробництво інших за існуючого середньосвітового рівня витрат.

Теорія міжнародної торгівлі Д. Рікардо ґрунтується на таких передумовах:

§ вільна торгівля;

§ постійні витрати виробництва;

§ відсутність міжнародної мобільності робочої сили;

§ відсутність транспортних витрат;

§ відсутність технічного прогресу;

§ повна зайнятість;

§ існує один чинник виробництва (праця) [46, с. 53].

Відповідно до теорії порівняльних переваг, наявність абсолютної переваги в національному виробництві того чи іншого товару не є необхідною умовою для розвитку міжнародної торгівлі. Міжнародна торгівля вигідна для будь-якої країни і для тієї, яка ні в чому не має переваг і для тієї, яка має переваги за всіма товарами. У кожній країні (без урахування абсолютних переваг) завжди знайдеться товар, виробництво якого ефективніше (щодо співвідношення витрат), ніж виробництво решти товарів, тобто міжнародний обмін можливий та бажаний, якщо країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть виготовити порівняно нижчими витратами.

19. А. Сміт та Д. Рікардо пояснювали міжнародну торгівлю існуванням абсолютних та порівняльних переваг у виробництві товарів, а головним фактором, що впливає на виробництво товарів, вони вважали працю. Ціна товару, на їхню думку, залежала тільки від трудових витрат, тобто вони дотримувалися трудової теорії вартості.

У середині 20-х pp. шведські економісти-неокласики Елі Хекшер (Eli F. Hecksher, 1879—1952) та Бертіл Олін (Bertil Ohlin, 1899— 1979) розробили теорію співвідношення факторів виробництва, яка отримала назву теорії Хекшера — Оліна (Hecksher-Ohlin Theory). Не відмовляючись від трудової теорії вартості, вони доповнили її положенням, що у створенні вартості беруть участь, крім праці, також й інші фактори виробництва, такі як земля та капітал.

Згодом положення теорії Хекшера — Оліна були математично підкріплені Полом Самуельсоном (Paul Samuelson, 1915). Він визначив жорсткі передумови, з дотриманням яких твердження Хекшера — Оліна ставало повністю коректним. Самуельсон припускав, що:

1)існують дві країни, два товари та два фактори виробництва (звичайне спрощення 2x2x2);

2)пропозиція факторів у кожній країні фіксована та їх переміщення можливе між секторами всередині країн, але не між країнами;

3)країни відрізняються одна від одної лише забезпеченістю факторами виробництва;

4)в обох країнах технологія така, що забезпечується незмінний ефект масштабу.

20. Парадокс Леонтьєва (англ. Leontief's paradox) — спостереження, що спростувало теорему Хекшера-Оліна при аналізі зовнішньої торгівлі США за 1947 р. Розв'язування парадокса Василя Леонтьева полягає в тому, що коректне дослідження вимагає не двохфакторну, а багатофакторну модель зовнішньої торгівлі.

Василь Леонтьєв перевіряв той факт, що США (найбільш наділена капіталом країна) експортує капіталомісткі, а імпортує трудомісткі товари. Однак виявилось, що американська продукція, яка конкурує з імпортованою, потребує на 30% більше капіталу на 1 робітника, ніж американська експортна продукція.

Отже, Парадокс Леонтьєва полягає в тому, що всупереч теорії Хекшера-Оліна, країни, що мають надлишок праці, експортують капіталомістку продукцію, і навпаки. Однак парадокс Л. не дав відповіді на чисельні запитання. Але, незважаючи на деякі умовності у розрахунках Леонтьєва (розрахунки не реального імпорту, а імпортозаміщення, специфіка післявоєнного періоду тощо), а також незважаючи на неодноразові спроби спростувати Парадокс Леонтьєва як самим Леонтьєвим, так і іншими вченими, це явище у практичному плані є актуальним і на сьогодні.

Багато економістів вважають що США має перевагу у висококваліфікованих працівниках більшу ніж у капіталі. Капітал може розглядатися ширше, вважаючи робочу силу «капіталом». За цією ознакою капіталомісткий експорт є висококваліфіковано-трудомістким.

21. Стандартна модель міжнародної торгівлі є моделлю загаль­ної рівноваги у міжнародній торгівлі. Ця модель поєднує попит і пропозицію на товари всередині країни з попитом і пропо­зицією на них за кордоном. Вона оперує поняттям "взаємний попит", що означає таку кількість імпортованого товару, яка потрібна певній країні для того, щоб спонукати її експортувати відповідні обсяги інших товарів. Вона відображує умови попиту і пропозиції, розміри виробництва і споживання, відносні пере­ваги країн, їх рівень спеціалізації, фізичний обсяг торгівлі, умови торгівлі, виграш від торгівлі та його розподіл. Міжнародна (за­гальна) рівновага досягається тоді, коли одночасно зрівнова­жуються попит і пропозиція на товар у внутрішній і міжнарод­ній торгівлі

Стандартна модель характеризується наступними рисами:

• криві виробничих можливостей, що показують реально існуюче співвідношення випуску різних товарів, у кожної країни різні, що і спонукує них до торгівлі один з одним;

• якщо криві збігаються, тобто співвідношення випуску товарів у двох країнах однакове, то торгівля ґрунтується на розходженнях у смаках і перевагах споживачів, що ніколи не можуть збігатися цілком навіть у дуже близьких країнах;

• пропозиція визначається кривій граничного рівня трансформації, а попит визначається кривій граничного рівня заміщення;

• рівноважна ціна, по якій відбувається міжнародна торгівля, визначається співвідношенням відносного світового попиту і відносної світової пропозиції на товар.

22. M. Портер (M. Porter) поєднав макроекономічний аналіз конкурентних переваг країни з дослідженням відмінностей розвитку фірм, що застосовують зовнішньоекономічні стратегії. За М. Портером, наявність в країні природних ресурсів не може стати конкурентною перевагою нації. Навпаки, країни з багатими природними ресурсами можуть відставати в економічному розвитку, а ті країни, які відчувають нестачу природних ресурсів, - активно розвиватися. Такий розвиток пов'язаний із набутими перевагами, але не з факторами виробництва і тим більше не з використанням природних ресурсів. М. Портер довів, що успіхи країн з багатою експортною складовою зумовлені сучасними конкурентними перевагами фірм, які ґрунтуються на постійно здійснюваних інноваціях та оновленні технологій.

У своїй теорії М. Портер виділив чотири детермінанти ("ромб національних переваг") - складові успіху, які визначають стан середовища, всередині якого формуються конкурентні переваги галузей і фірм, а саме:

1. Параметри факторів виробництва. Це насамперед фактори, пов'язані з науково-технічним прогресом, - інформаційна, наукова і технічна забезпеченість та стан ринкової, виробничої і соціальної інфраструктури, а також, крім того, традиційні фактори виробництва - праця, земля, капітал, підприємницька активність.

2. Стратегія фірми. Вона має відповідати становищу фірми у галузі і стану ринку. Правильно обрана стратегія передбачає формування прогресивної бізнес-структури, заснованої на ефективному менеджменті.

3. Параметри попиту. Це насамперед місткість ринку, його динаміка, диференціація, рівень вимог покупців до якості товару.

4. Споріднені і підтримуючі галузі. Вони забезпечують експортні галузі необхідними матеріалами, комплектуючими виробами, інформацією. Це єдність взаємопов'язаних галузей - кластер.

М. Портер підкреслював, що на світовому ринку існує конкуренція фірми, а не урядів. Уряди можуть лише сприяти успіху конкурентної боротьби вітчизняних виробників. Держава може посилити фактори успіху фірми шляхом виваженої економічної політики, підтримки інноваційного процесу і стимулювання експорту.

23. У період після Другої світової війни, коли протистояння двох світових соціально-економічних систем досягло стану «холодної війни», вивчення міжнародних відносин відбувалось під значним безпосереднім впливом практичних завдань зовнішньополітичної діяльності провідних держав світу. Науковою думкою було запропоновано значну кількість відповідних аналітичних підходів і теоретичних моделей, зокрема: теорія політичного реалізму Г. Моргентау, теорія миру і війни Р. Арона, теорія факторів К. Райта, теорія міжнародного еквілібріуму (рівноваги) Дж. Ліскі, теорія світових систем Й. Галтунга. Найвідомішою і найвпливовішою серед них стала концепція, або школа, політичного реалізму, що виникла в США у другій половині 40-х років як реакція на реалії «холодної війни». На тривалий період ця концепція стала домінуючою за впливом на зовнішньополітичні структури індустріально розвинених країн Заходу. Серед її прихильників були не лише вчені, а й провідні політики, у тому числі З. Бжезінський і Г. Кіссінджер. Загальновизнаним засновником школи політичного реалізму вважається Г. Моргентау. Вихідною в концепції політичного реалізму є теза про те, що недосконалість становища у світі — це результат дії сил, закладених у недосконалій природі самої людини. Тому потрібно бути реалістом: не протистояти цим силам, а враховувати їх у політиці. Згідно з концепцією політичного реалізму найважливішим орієнтиром, який допомагає знайти раціональний шлях у сфері міжнародної політики, є інтерес. Причому якщо у сфері внутрішньої політики залежно від характеру і співвідношення політичних сил загальний інтерес може бути різним, то в міжнародній політиці він виступає передусім і головним чином як національний інтерес. Будь-яка зовнішня політика має будуватися, спираючись на фізичну, політичну і культурну реальність, якою є нація. У світі, розділеному конкуренцією і боротьбою за владу різних суверенних націй, зовнішня політика будь-якої нації має забезпечувати задоволення її першочергової потреби, яка полягає в тому, щоб вижити. Всі нації відповідно до наявних у них можливостей прагнуть до одного — захисту своєї фізичної, політичної і культурної ідентичності перед загрозою зовнішнього нападу.