Семіотичний

Вивчення культури як системи знаків, художнього твору як знаку певної культурної ситуації/системи. Розгалужується на дві методики: структурно-семантичний (Семантика знаку, зміст структури, вивчення структури художнього твору як змісту + форми, як поєднання синтагматичного + парадигматичного рівнів, тобто послідовний опис семантичної структури мовного явища у зв’язку з його функціонуванням у мовленні) і структурно-семіотичний (Вивчення універсальних знакових систем (гра, ритуал, фольклор, норм суспільної поведінки. Одними з перших аналіз структурно-семіотичного підходу до літератури представили Ю.Барабаш, Н.Автономова, І.Ільїн). Аналіз твору як частини культурного контексту, спроба реконструкції контексту. Кс: знак, наратив, текст, контекст, означник, означуване. Постсеміотичний (1990-ті роки ХХ ст.) Спроба «виходу» за межі літературознавства: визначення категорій «семіотична історія», «семіотична психологія», обґрунтування філософської семіотичної парадигми.

Психологічний метод

Психологія як основа літературної творчості: художній твір, образ, мотив − продукт психології душевної «роботи» митця. Аналізує елементи творчої лабораторії: щоденник письменника, листування, спогади сучасників, варіанти творів з метою відтворення психологічної «картини» твору.

Кс: психологізм.

Основоположником психологічного напряму в Україні вважається О.Потебня (Див.його праці: “Із лекцій з теорії словесності” (1894), “Із записок з теорії словесності” (1905).

Психологічний метод пов’язують часто з дослідженням психологізму в творах літератури та дослідженням психології творчості. Під яким розуміють “принцип організації елементів художньої форми, при якому зображувальні засоби спрямовані в основному на розкриття душевного життя людини в її різноманітних проявах”. Психологічний аналіз найчастіше застосовують при дослідженні образів-персонажів: розгляд поведінки і вчинків, їх психологічної мотивації, вивчення засобів відтворення внутрішнього світу героя (пейзаж, портрет, внутрішнє мовлення, художня деталь тощо), способів вираження психічних станів тощо.

Психоаналітичний метод

1.Фройдистський психоаналіз:аналіз творчого процесу як вияву позасвідомих процесів психіки.

2. Аналіз архетипів Юнга і їх пошуки у літературному творі, в образних еквівалентах. Обґрунтовує ідею художньої творчості як процесу синтезу індивідуального і колективного позасвідомого.

3. Ідея Н.Фрая про наявність у мистецтві універсальних «вічних» архетипових схем, що складають основу універсальних мотивів, сюжетів, композиційних кліше.

4. Ідеі Ж.Лакана про особливу роль несвідомого вербального рівня твору («підводні течії значень», роз’єднаність означника і означуваного, згущення як метафори і зсуву як метонімії тощо).

Кс: прихований смисл, міф, архетип, структура, образ, означник, означуване.

Фройдизм став у ХХ столітті досить популярним методом інтерпретації в культурології, філософії, літературознавстві. Його фундатором є австрійський психіатр Зигмунд Фройд (1856 Фройдизм. Психоаналітичний метод. 1939 р.р.). який у працях “Вступ до психоаналізу”, “Тлумачення слів”, “Я і Воно” висунув ідею, сутність якої полягала в тому, що людина постійно перебуває під владою інстинктів, які впливають на все, в тому числі й на її творчу активність. Провідним стимулом людської діяльності є не раціональне начало, а сфера підсвідомих потягів, часом алогічних і аморальних, які З.Фройд позначає німецьким займенником Eго – Воно. Його увагу як лікаря привертали факти психічної патології, досліджуючи які, він дійшов висновку, що раціональне, тобто свідоме (у нього воно позначається терміном Я), є зовнішнім, другорядним у людських бажаннях і потягах, провідна ж роль належить підсвідомому. Особливого значення Фройд надав сексуальним потягам. Ключовим поняттям його теорії є лібідо, яке у вузькому значенні він розумів як статевий потяг, а в ширшому – сукупність життєстверджуючих інстинктів, щось на зразок Ероса у Платона чи життєвого пориву – у Берґсона. На його думку, надлишки сексуальної енергії породжують мистецтво, яке виростає на суто біологічному ґрунті. При аналізі будь-якого художнього твору передусім слід відшукати сексуальне джерело. Зокрема, твори Шекспіра, Ґете, Гофмана та Достоєвського є продуктами переробки емоційних конфліктів, породжених дитячими сексуальними переживаннями. Давньогрецька міфологія трактується З.Фройдом як реальність, переживаючи яку в індивідуальному розвиткові кожна людина її символічно відтворює, що знаходить своє віддзеркалення в художній творчості, оскільки в ній завжди проглядається так званий Едіпів комплекс. Ідеї австрійського вченого знайшли подальший розвиток у працях “Поезія і невроз” В.Штекеля, “Мотив кровозмішування в поезії та сазі” О.Ранка.

Талановитий учень З.Фройда Карл Густав Юнґ (1875 – 1961 р.р.) помітив у такому підході до мистецтва неминучий його кінець, з чим його вчитель цілком погодився: “Варто проявитися у будь-якій людині чи художньому творі відбитку духовності, як Фройд ставив його під підозру і вбачав у ньому витіснену сексуальність... Я сказав йому, що якщо продумати логічно його гіпотезу до кінця, то це буде знищувальним вироком культурі. Культура виявиться порожнім фарсом, болісним результатом витісненої сексуальності. “Звичайно, – підтвердив він, – так воно і є. Це прокляття долі, проти якого ми безсилі”.

Ірраціональне уявлення Фройда про підсвідоме вплинуло на розвиток деяких модерністських течій у літературі. Так, “автоматичне письмо” сюрреалістів пов’язувалося з “вільними асоціаціями” австрійського психіатра, який у такий спосіб радив позбавлятися прихованих і заборонених потягів.

В українське літературознавство фройдизм проникає на початку ХХ століття. 1916 року виходить книга Степана Балея “З психольогії творчости Шевченка”. В перші радянські роки низка праць з психоаналізу друкувалася в періодиці (“Червоний шлях”, “Життя і революція”). Найбільш помітними були статті Миколи Перліна “Фрейдизм і марксизм”, Степана Гаєвського “Фрейдизм у літературознавстві”, Валер’яна Підмогильного “Іван Левицький (Спроба психоаналізи творчости)”. Потім настала тривала перерва, і праці, що популяризували або розробляли окремі проблеми фройдизму, з’явилися тільки в 90-ті роки ХХ століття. На увагу заслуговують розвідки Соломії Павличко “Теорія літератури”, Ніли Зборовської “Психоаналіз і літературознавство” (Київ, 2003).

Завдяки психоаналізу в західному літературознавстві протягом ХХ ст. поширювався модерний погляд на літературний твір як результат синтезу свідомих та несвідомих психічних процесів. Критика класичного психоаналізу сприяла нетрадиційному тлумаченню літератури загалом. Трансформація психоаналітичних концепцій до біологізму (матерії, тілесності – Фройд) або духовності (логосу, слова – Юнг) зумовив унікальні зрушення в літературній інтерпретаційній методології.

Основу психоаналітичного літературознавства становлять:

1)Психоаналітичне тлумачення біографії письменника, так званий психобіографічний метод, сформульований у працях Фройда “Достоєвський і батьковбивство”, “Леонардо да Вінчі і його спогад про дитинство”.

2)Психоаналітичне тлумачення тексту. Методика його розроблена в аналізі сновидінь, фантазувань та дотепу, здійсненому Фройдом у працях “Тлумачення сновидінь”, “Галюцинації і сни у “Градіві” Енсена” тощо).

Психоаналітична герменевтика протилежна герменевтичній традиції, оскільки шукає в тексті приховані “нижчі” смисли. Отже, між традиційною герменевтикою і психоаналізом виникає конфлікт інтерпретації: психоаналіз, акцентуючи на зміщеннях, зсувах прихованих смислів у явних значеннях спрямовується на підрив високих духовних смислів, виявляючи за ними семантику прихованих “низьких” бажань. Так, у психоаналітичних українських студіях Соломії Павличко (“Дискурс модернізму в українській літературі”, “Теорія літератури”, “Фемінізм”) запроваджується в українську літературну теорію аналіз сексуальності, маргінальної сексуальної ідентичності, що було символічним викликом патріархальному канону. Оскільки органічною рисою народницької моделі була асексуальність, всупереч їй значущими моментами аналітики Павличко стала жіноча і чоловіча сексуальність. Скажімо, аналіз тексту листування О.Кобилянської та Лесі Українки дослідниця провела як наратив “лесбійського фантазування”. У такий спосіб, за словами Т.Гундорової, вона “відкрила двері для розмови про дискурс жіночої сексуальності в українській літературі”. Чи ж аналіз невротичних текстів А.Кримського, дискурсу жорстокості й насильства в національній літературі, т.ч. відбулося поступове впровадження психоаналітичної методології в українську літературознавчу науку (Т.Гундорова, Плющ Л., Зборовська Н.). Хоча дослідниця цієї методології Ніла Зборовська, неодноразово застерігає від спрощеного, “медичного” “фізіологічного” психоаналізу: “Якщо український літературний критик сьогодні використовує психоаналітичний підхід до твору, він повинен уникати епатажності, пов’язаної з новизною такого підходу в українській ситуації... психоаналіз – це завше і самоаналіз, відповідно у мові критика не має бути позиції моральної переваги або чого доброго позиції лікаря-психіатра... Клінічний психотерапевтичний метод у відношенні до художнього твору не може бути оправданим, оскільки даний метод спрямований на внутрішню зміну пацієнта, тоді як літературний твір... залишається формально незмінним, тому осмислення його спрямоване перш за все на внутрішню зміну самого інтерпретатора і читача... літературознавець-психоаналітик повинен відчувати і свій текст як об’єкт для психоаналітичної інтерпретації, тобто аналізуючи чужий текст, піддавати аналітиці і текст, який він творить сам” [Вісник. Вип.47].

Отже, за умови еклектики традиційної і нетрадиційної психоаналітичної герменевтики (аналіз маргінальних і центральних дискурсів тексту) відбуватиметься поступове оздоровлення вітчизняного літературознавства.

Постструктуралізм + деконструкція (1980-ті рр. ХХ ст.)

Класична постмодерністська тенденція: руйнування традиційних методологічних підходів, методик. Усі літературознавчі категорії під сумнівом: немає автора («автор помер»), немає жанру (жанр як система зруйнований і він не потрібний), норми…

Єдина система, що вижила (умовно!) це стиль як вияв (можливо) творчої свободи, спроби вийти за межі традиції.

Кс: постмодернізм, мультикультура