4. Філософсько-етичні погляди
Говорячи про філософсько-етичні погляди Дмитра Донцова необхідно зазначити, що його ідеї формувалися під впливом філософії Платона, Н. Макіавеллі, Г. Сковороди, І. Канта, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, Х. Ортега-і-Гассета, Г. Спенсера , В. Парето, А. Тойнбі.
В основі філософії Донцова є принцип волі (запозичений в Шопенгауера) який тлумачено ірраціонально, зверхність волі над розумом. Метою існування волі є постійна її самореалізація. Воля реалізується через силу. Тобто, переможець має всі моральні права підкорити, знищити і, відповідно, нав’язати свою волю переможеному. За цей момент Донцов часто підвергався, і підвергається, критиці. Дійсно даний момент в його філософії виглядає жорстоко, якось антигуманно, але хіба вся історія людства – це не перемога сильних та фіаско слабких. Ідею волі Донцов розвиває більш детально. Для кращого розуміння реалізацію волі можна умовно розділити на два напрямки – внутрішньополітичний та зовнішньополітичний. Для відображення повної картини необхідно зазначити, що Донцов чітко не класифікує шляхи реалізації волі, але ознайомившись з його працями можна помітити, що вся його філософія побудована навколо реалізації волі в середині держави та між державами.
Керівництво країною, на думку Донцова, має здійснювати “каста лучних людей”. Стає помітними вплив Г. Сковороди на філософію Донцова. Так автор стверджує, що суспільство має складатися з груп(каст), в основі розподілу на касти лежить принцип обдарованості. Філософ зазначає, що від народження людина отримує здатність до певної діяльності. В дитинстві батьки мають помітити задатки в дитині і розвивати їх. Ставши дорослою людина, реалізовуючи свій талант в певній роботі, досягне найкращого рівня діяльності і, відповідно, потрапить до конкретної касти собі подібних. Таким чином, на думку Донцова, робота, якою займається людина, буде приносити їй задоволення, оскільки вона має до неї хист від народження. Також, своєю роботою людина буде приносити користь суспільству. Керувати державою має окрема каста, яку з самого народження готують до цієї справи. На думку філософа, талант керувати, так само як й інші таланти, є вродженим, але його необхідно розвивати. Отже, групи формується не за соціальним принципом, а за вродженими талантами дитини. Владна каста з самого дитинства має підвергатися фізичним та психологічним випробуванням, вона повинна мати свою культуру, яка є зразком для наслідування для культур інших каст. В правлячій групі населення повинно бачити силу, хоробрість та мудрість. Так само як і в “Ідеальній державі” Платона, Донцов зазначає, що можливий перехід з касти в касту, але радше як виключення.
Донцов, як і англійський філософ та історик Тойнбі, поділяє населення на панівне та підвладне ( Тойнбі – на творчу меншість та інертну масу). В обох випадках більшість має виконувати розпорядження меншості, оскільки вона наділена талантом та вмінням керувати, і в критичних ситуаціях зможе правильно реагувати на виклик часу. Панівна група, за Донцовим, визначає, що є “добро”, а що “зло”, та задає мету(ціль) до якої має розвиватися та рухатися суспільство. Правляча верства повинна керуватися романтизмом, фанатизмом та аморальністю. Романтизм ідеалізує минуле та майбутнє, дає змогу окреслити мету існування нації. Сформована ідея (мета) догматизується, для еліти нічого не повинно існувати окрім мети, реалізовуючи яку вона здатна відмовитися від всього, навіть від життя, за Донцовим це і називається фанатизмом. У процесі реалізації поставленої мети вибрана каста може керуватися будь-якими засобами (відомий принцип – мета виправдовує засоби) звідси і аморальність. З цих основних трьох принципів, якими, на думку Донцова, повинна користуватися правляча еліта помітний на філософа вплив робіт Макіавелі та Ніцше.
Але Донцов не зупиняється на класифікації населення за вродженими талантами. Філософ зазначає, що існують психічні типи рас, зокрема, він виділяє нордійців, понтійців, медитеранців, середземноморців, динарців та остійців. Всі ці раси, на думку Донцова, розповсюджені в Україні. Філософ зазначає, що найбільш придатним до керування є нордійська раса, яка раніше була представлена в Україні у великій кількості, але на сьогодні залишається небагато чисельною. Після нордійців, за вмінням керувати, йдуть понтійці, медитинарці та середземноморці, а найменш здатні до цієї справи – динарці та остійці. Донцов зазначає, що два останні типи розповсюджені серед представників української демократичної верстви. Таким чином, філософ розділяв погляди прихильників расової теорії, але не доцільно порівнювати в цьому питанні Донцова з нацистським положенням про раси, оскільки автор, хоча і був прихильником нордійського типу, який Ніцше називав – “білява бестія”, однак філософ не поділяв раси на повноцінні та неповноцінні у біологічному та інтелектуальному відношенні та не закликав до знищення не нордійських рас.
У зовнішній політиці суб’єктом реалізації волі є нація. На думку Донцова, нації постійною ведуть між собою боротьбу в якій перемагає найсильніший. Війна представляється філософом органічним явищем, як цвітіння квітки чи захід сонця. Війна ведеться за виживання й існують дві альтернативи – бути переможцем і цим самим реалізовувати свою волю переможеному (перетворюючи його у клієнта і нав’язуючи свою культуру), або програти (втратити власну самобутність, що може призвести до припинення існування нації) – зникнення нації Донцов прирівнював із зникненням конкретного біологічного виду в природі.
Посилення одного із світів призводить до послаблення іншого. Кордон між цими світами проходить сходом етнічних кордонів України та Білорусії. Таким чином, Україна належить до Латинсько-германського світу і від неї залежить стабільність всього західного світу, оскільки, на думку філософа, якщо Росія володітиме Україною, вона володітиме всім Латинсько-германським світом. Для підтвердження даної гіпотези Донцов зазначає, що підписання Переяславської угоди(1648року) дало фундамент Росії (у першій половині ХІХ ст.) для розширення свого впливу на захід. У захисті цілісності західного світу, та в боротьбі з усім російський, власне, і полягає українська національна ідея за філософом.
Зовнішньополітична позиція Донцова досить цікава, на відмінно від багатьох його сучасників, він не вбачав ворога в Польщі. Філософ стверджував, що історично між Польщею та Україною були досить складні стосунки, які виливалися у війни та ослаблювали країни, але між нашими державами немає цивілізаційного конфлікту. Тепер, стверджує автор, прийшов час налагодити стосунки та протягнути руку партнерства та дружби. Від цього кроку буде залежати існування всього західного світу.
Філософ наголошує на необхідності зібрання всіх історико-етнологічних земель, які повинні входити до України. На думку філософа, хоча однозначно він в цьому не впевнений, землі Білорусі, мають відійти до складу України.
Донцов стверджував, що ідеалом для української культури має бути елітаризм, войовничість та оберненість до традиції. Філософ рішуче критикує народників за “ідеалізацію сірої людини з її егоїстичними вибриками”. Натомість пропонує відродження культури яка була притаманна “старій Україні” – це культура войовничості, мудрості та аскетизму. Втіленням цієї культури має бути володар (як Ярослав Мудрий чи Данило Апостол) з мечем в одній руці та із законом в іншій. Найкращі зразки української традиційної культури, на думку філософа, своїм корінням сягають Київської Русі, Великого князівства Литовського та Козацького Ордену. Донцов з глибокою повагою ставився до творчості Лесі Українки, Т. Шевченка, пізнього І. Франка, Н. Гоголя, І. Котляревського, Г. Сковороди, Олени Теліги, Є. Маланюка, які в очах філософа втілювали найкращі традиції елітаризму культури, ідеалізували хоробрість та мудрість знаті. Позатим, культура мала б слугувати інтересам нації, в її боротьбі з іншими народами. Таким чином, в філософії Донцова навіть культура виступає певним придатком до єдиної мети існування нації – боротьби за своє виживання, але творцями цієї культури мають бути люди, що наділені доблесними чеснотами.
Донцова досить часто критикують за його погляди на модель розбудови української держави. Зазначають, що філософ проповідував фашистську модель держави. Звичайно на Донцова великий вплив мали роботи Мусоліні, які філософ публікував будучи редактором “Вісника”, але куди більше вплинули на філосафа роботи Ніцше, Макіавелі, Платона, Ортега-і-Гасета. Поза всяким сумнівів українська держава за Донцовим була б авторитарна, але більшість країн Європи, в час коли філософ розробляв основні свої погляди, були не демократичні. За таких умов демократична українська держава в оточенні авторитарних режимів немала б шансів на виживання, і швидше за все, на неї чекала би така сама доля, як на Чехословаччину. Однак, необхідно враховувати, що Донцов до кінця життя (до першої половини сімдесятих років) бажав бачити майбутню українську державу основану на елітарних, а не на демократичних принципах, в якому переважна більшість населення знаходились би радше в стані тварини, але ніяк не людини. Позбавлені права впливу на політичну ситуацію, на рішення влади, їхнє життя – крапля у великому морі, яке Донщов називав нацією. Кому яка справа до краплі, головне щоб море не висохло. Філософія українського інтегрального націоналізму, основоположником якого був Донцов, орієнтована на пошук як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів. Тому думка про те, що, мовляв, реалізація української держави, за моделлю Донцова, в двадцятих роках позбавила би український народ від репресій більшовицької влади видається сумнівною, оскільки були б такі саме репресії, бо власні помилки авторитарному керівництву потрібно звалювати на “зрадників” , які проживають в середині держави. Єдиною різницею між більшовицькою та українською державою ( за зразком Донцова) полягало б в тому, що рішення про ліквідацію “ворогів” та “зрадників” приймалися би не з Москви, а із улюбленого Донцовим Києва, схилами якого, за переказами, ходив апостол Андрій.