Розділ 1. Передумови утворення пруського королівства
Після Тридцятилітньої війни (1618 – 1648 рр.) та протягом другої половини XVII ст. більшість земель Священної Римської імперії німецької нації були в руїнах. Феодальна роздробленість, спричинена війною, тільки посилилась. Держава являла собою сукупність сотень слабо пов’язаних між собою світських та церковних володінь: королівств, графств, князівств, абатств , архієпископств. Крім цього існувало близько 1,5 тис. володінь імперських лицарів. Певну самостійність мали і імперські міста, які були своєрідними маленькими олігархічними республіками [15, с. 210]. Найбільшими на території Священної Римської імперії були області Бранденбург-Пруссія, Баварія, Саксонія, Вюртемберг, Ганновер. На рубежі XVII – XVIII ст. в Гамбурзі і Берліні проживало близько 60 тис. чоловік, в Стразбурзі, Данцигу і Бреслау – близько 40 тис. чоловік [16, с. 85]. Суверенність всіх німецьких територіальних правителів і імперських міст, а також їхнє право укладати союз із будь-якою державою за власним розсудом, ще більше посилювали роздробленість Імперії [15, с. 211]. Це призвело до того, що деякі із цих князівств були економічно та політично пов’язані із сусідніми ненімецькими землями, ніж із німецькими князівствами [18].
В другій половині XVII ст. зростає роль курфюрства Бранденбург – Прусія, яке розташовувалось на території між Ельбою та Одером та належало династії Гогенцолернів. Його столицею був Берлін (заснований в 1240 р.). Курфюрство розширювало свої території протягом усього XVII ст.: у 1614 р., завдяки спадку брандербугський курфюрст отримував графство Марк, герцогства Клеве і Равенсберг, які розташовані на нижньому Рейні і на Везері. Ці міста мали економічне значення, так як у них була високо розвинуте виробництво сукна, шовку, полотна та гірнорудної промисловості. Ці здобутки розширили територію бранденбурзьких курфюрстів майже в два рази. Крім того їм у власність діставався потужний порт на Балтиці – Кенінсберг [20, с. 10]. У 1618 р. Гогенцолерни також володіли герцогством Прусія, яке спочатку було залежним від Польщі. Крім того за Вестфальським мирним договором у 1648 р. Бранденбург отримав східну частину Померанії та секуляризовані єпископства Гальберштадт і Мінден. Крім цього всього курфюрство отримувало право на приєднання до своєї території Магдебурзького архієпископства [18]. Все це було затверджено в умовах Вестфальського мирного договору: ʻʻОскільки курфюрст Бранденбурзький, Фрідріх Вільгельм, заради успіху загального миру позбавляється своїх прав у Західній Померанії, Його Свята Імператорська Величність, за угодою із зацікавленими станами імперії, передало у вічний і незалежний феод єпископство Гальберштадтське з усіма правами, привілеями, територіями і світськими і духовними володіннями, як би вони не називалися. Цьому ж курфюрстові і його наступникам понад названого передається єпископство Мінден з усіма правами і відступається у вічний феод єпископство Камін. Рівним чином курфюрстові надається надія на архієпископство Магдебурзькеʼʼ [1, c.180].
Важливою особливістю розташування цього князівства було те, що отримані Гогенцолернами землі, були слабо пов'язані один з одним не тільки географічно (землі курфюрства були розкидані по всій Священній Римській імперії), але і історично, так як у неї не було ні спільних релігійних традицій, ні навіть спільної релігії [20, с. 11]. Проте саме завдяки цим територіальним розширенням Бранденбург – Прусія у другій половині XVII ст. стало найбільшим князівством у Священній Римській імперії німецької нації.
Головною політичною фігурою, яка відіграла вирішальну роль у зміцненні курфюрства Бранденбург – Прусія був Фрідріх Вільгельм І (1640 – 1688), якого називають інколи ʻʻВеликим курфюрстомʼʼ. Саме завдяки його політиці була отримана східна Померанія та Магдебург. Після успішних територіальних розширень, Фрідріх, опираючись на союз земельного дворянства (юнкерів) значно вкоротив політичні права станів, після чого почав створювати регулярну армію і розвинуту централізовану адміністрацію. Адміністрація Бранденбург – Прусії ще більше ніж французька орієнтувалася на армію. Юнкери все частіше почали займати громадянські пости і ставати офіцерами. При великому курфюрсті і його наступниках пруська адміністративна система сформувалася і стала більш ефективною, ніж у любій іншій європейській державі [5, с. 180]. Як постійна армія, так створений курфюрстом невеликий флот оплачувались за рахунок податків. Цій меті слугували гроші із доменів курфюрста, мита, карбування монет, акцизів тощо. Варто зазначити, що доходи держави завдяки цим акцизам і прямим податкам у селах збільшились із 500 тис. талерів до 2 млн.
До кінця XVII століття Бранденбург – Прусія стала найсильнішою державою Священної Римської імперії. Про могутність армії курфюрста свідчить його перемога над шведами при Фербелліні у червні 1675 р. Невелика армія чисельністю 8000 чол. завдала нищівної поразки значно чисельнішій армії шведського короля. Ця битва високо піднесла авторитет Бранденбурга – Прусії і саме після неї Фрідріха Вільгельма І почали називати ʻʻВеликим курфюрстомʼʼ. В другій половині 80 р. XVII ст. під кінець його правління 38-тисячна армія Бранденбург - Прусії дорівнювала 3 % усього населення, що було дуже багато по тодішніх мірках і поглинала майже половину всіх витрат держави [15, с. 211]. Позитивну роль у економіці держави відіграв Потсдамський едикт 1685 р. про віротерпимість. Цим едиктом Фрідріх Вільгельм забезпечив масовий потік іммігрантів у країну, що сприяло її господарському розвитку і збільшенню кількості платників податків. Рятуючись від релігіозних переслідувань у Бранденбург переселилося близько 20 тис. гугенотів із Франції, 6 тис. протестантів із іспанської Голландії, 2 тис. із Богемії і 4 тис. із Швейцарії, багато лютеран і кальвіністів із католицьких князівств Імперії, а також католиків і євреїв [15, с.212]. Таким чином, голландські поселенці створили на пісках і болотах Бранденбурга низку ферм, розвили садівництво та огородництво. Французи принесли із собою капітали і технічні навики у виробництві. Завдяки ним у курфюрстві було створено паперові, шовкові, зеркальні та інші мануфактури. Також поселенці дали значний поштовх для розвитку торгівлі [18]. Всем Завдяки успішній міграційній політиці Фрідріха Вільгельма економіка держави значно пожвавилися.
Важливу роль у зміцненні країни відіграла і його зовнішня політика. Взагалі через постійні порушень своїх союзницьких обов'язків Людовік XIV назвав Фрідріха Вільгельмаʻʻ найвіроломнішим з усіх невірних васалівʼʼ, а один з версальських дипломатів – ʻʻнайхитрішим лисом у Європіʼʼ [20, с. 12]. Під час першої Північної війни 1655 – 1660 рр. він двічі зраджував Польщу, для якої був вассалом і двічі обманював Швецію, з якою укладав союзи проти Польщі. Так само він укладав за гроші союз то з Францією, то з Голландією [18]. Укладаючи таємні змови то з однією стороною, то з іншою Фрідріх Вільгельм завжди домагався для себе нових території та нових грошових субсидій.
Головним досягненням курфюрста, яке навіки прославило його ім'я, стало створення бази для спадкоємців - перетворення конгломерату територіально і економічно слабо пов'язаних між собою володінь в згуртовану країну з чітко функціонуючим державним апаратом. Саме при ньому склалася абсолютистська система правління. Потужна постійна армія не тільки посилила позиції Бранденбурга в Європі, але і грала роль об'єднуючого чинника для далеко віддалених один від одного володінь Гогенцоллернів.
У 1688 р. новим курфюрстом Бранденбург – Прусії став Фрідріх ІІІ. Історики розглядають його правління, як інтерлюдію між епохами Великого курфюрста і короля Фрідріха Вільгельма І [20, с. 13]. Територія його володінь простягалась від Балтики до Рейну. Через свої територіальні володіння курфюрст мав конфлікти із Швецією через передню Померанію, з Польщею і Росією через Західну Прусію, а володіння на Рейні викликали заздрість у Франції. Крім того, історики відмічають про разючу різницю його характеру із характером його батька Фрідріха Вільгельма І. Лавіс називав Фрідріха ІІІ блудним сином у сім'ї скупердяїв, а Фрідріх Великий характеризував свого діда наступними словами: ʻʻМалий у великих справах і великий у малихʼʼ [4, с. 40]. Головним козиром Фрідріха ІІІ була його сильна армія, завдяки якій він міг бути як і цінним союзником, так і дуже небезпечним противником. Він і надалі продовжував вести активну зовнішню політику Гогенцолернів. Був укладений союз із Віднем, але потребував Швібус. Суперечки через цю територію закінчились тільки у 1694 р., коли імператор заплатив курфюрсту 250 тис. гульденів і визнав за ним право на Ост-Фрісландію. У нього були тісні зв'язки із Вільгельмом Оранським, якому енергійно надавав допомогу у боротьбі за англійський престол. Вів війну із Людовіком XIV у союзі із імператором на чолі 20 тис. війська, за допомогою якого завоював у французів Бонн, Рейнберген, Кайзерсверт [2, с. 238].
Великим досягненням Фрідріха ІІІ було те, що він наважився прийняти королівський титул. Питання про отримання королівського титулу уже довгий час хвилювало пруських курфюрстів, і Фрідріх ІІІ не був винятком. І саме під час його правління, на переломі XVII i XVIII ст. виникла найсприятливіша ситуація для вирішення цієї проблеми. Отримати цю корону можна було тільки із рук імператора. Незважаючи на підтримку імперських міністрів, які отримали хабар на суму 300 тис. золотих талерів, імператор Леопольд І Габсбург не спішив дарувати корону. Габсбургам було невигідне подальше посилення Бранденбурга. Леопольд прекрасно розумів, що Відень від цієї коронації нічого не виграє. Проте політична ситуація у Європі змусила імператора піти на поступки Фрідріху ІІІ. Відстоюючи свої династійні інтереси Габсбурги вв'язалися у боротьбу із французькими Бурбоннами за право на іспанську спадщину. Леоподьд І потребував союзників і уклав із Фрідріхом ІІІ угоду. Імператор пообіцяв не тільки самому визнати бранденбургського курфюрста королем, але і переконати інші держави це зробити. В обмін на це, Фрідріх ІІІ зобов'язувався надати військову допомогу, приславши свій 8-тисячний корпус, та підтримати Габсбургів на наступних імперських виборах [20, с. 12]. Таким чином, 18 січня 1701 р. бранденбурзький курфюрст урочисто коронувався у Кенінсберзі – головному місті Східної Прусії, прийнявши титул короля. Через великі розходи, які викликала коронація, був назначений навіть спеціальний податок, завдяки якому було отримано 500 тис. талерів. Сама корона коштувала 6 млн. талерів. Отримання корони сприяло єдністю і згуртуванню Прусії. Крім того, як курфюрст Фрідріх ІІ залежав від імператора і міг навіть бути підданий проскрипції, а як король він користувався політичною і юридичною автономією. Проте прийняттям титула підкреслювалось, що Гогенцолерни є королями тільки у Східній Прусії, в той час як Західна залишалася під владою Польщі [8, c. 51].
Таким чином, завдяки успішному правлінню своїх курфюрстів, зокрема Фрідріха Вільгельма І і Фрідріха ІІІ, Бранденбург – Прусія переживає важкі наслідки Тридцятилітньої війни та здобуває нові території, розширюючи свої межі, і до кінця XVII ст. стає одним із найсильніших курфюрств у Священній Римській імперії. На думку автора, досягнення Фрідріха ІІІ були не меншим аніж у його батька, незважаючи на менш успішну внутрішню політику. Адже для подальшого посилення централізації влади курфюрству необхідна міцна королівська рука. І завдяки політиці Фрідріха ІІІ і сприятливим зовнішнім обставинам, воно стає королівством у 1701 р.. Королівський титул пустим не був звуком. Він демонстрував слабкому німецькому союзу князівств під егідою Австрії бажання бранденбурзького курфюрста вийти з-під впливу його законів.
Розділ 2. ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА ПРУСЬКИХ КОРОЛІВ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТ.
Завдяки активній політиці курфюрста Фрідріха ІІІ на початку XVIII ст. було утворене Пруське королівство. Таким чином він став першим пруським королем. Його правління тривало до 1713 р. Після смерті Фрідріха ІІІ наступним пруським королем став його син Фрідріх Вільгельм І.
Уже в 1716 р. почалася ліквідація ландратів в землях і муніципального самоуправління в містах. Нові магістратські колегії безпосередньо підпорядковувалися королівській владі. На відміну від свого батька Вільгельм І не витрачав великих коштів на утримання палацу і скоротив його утримання до мінімуму. Крім того, почалося скорочення кількості міністрів і надання переваги воєнним чиновникам перед цивільними. В 1723 р. король створив новий центральний орган – ʻʻГенерал-обер-фінанс-крігс-і-доменен-директорію’’ (Генерал-директорію), яка взяла під свою компетенцію усю економіку країни. Генерал-директорія складалася із 4 департаментів, на чолі яких стояли міністри. Кожен із міністрів відповідав за головні направлення внутрішньої державної політики департаментів. Перший відповідав за закордонні справи, другий займався справами осушення північно-німецьких земель, третьому підпорядковувалися поштова і монетна справа, а четвертому – фінансові справи. Міністри мусили кожний тиждень звітувати на засіданнях уряду. Активну участь у засіданнях брав король, за яким і було останнє слово, у разі випадку, коли міністри і радники не могли домовитись самостійно. Така строга централізація держави принесла свої результати. Державні доходи за правління короля Вільгельма І зросли із 1 млн. талерів до 7 млн. [14, с. 386-387].
У першій половині XVIII ст. населення Німеччина зросло з 15 до 17 млн. чоловік. Проте середня тривалість життя була трохи довшою за 30 років. У тих німецьких князівствах, де влада проводила активну демографічну політику, всякими привілеями заохочували переселення людей. Вільгельм І продовжував політику свого діда, завдяки якій у 1725 р. близько 20 % її населення складалося із переселенців. До середини XVIII ст. темпи приросту населення зросли і в 1748 р. в Прусії проживало 3,5 млн. чоловік [16, с. 85].
У сільському господарстві з XVIII відбулися зміни, хоча до цього у Німеччині все ще переважало трипілля. В окремих місцях отримала розповсюдження багатопільна система, в інших, де використовувалось багато добрив, – однопільна. Завдяки меліорації і осушенню боліт, площі сільськогосподарських угідь із 1648 до 1800 р. збільшилось на 60 %. В Бранденбурзі такі роботи найбільш значними були в міжріччі Одера – Хафеля [16, с. 86]. У самій Прусії процвітало друге видання кріпаччини, яке було поширене тут уже декілька століть. Селянин не мав змоги вести товарне господарство. Головним видом закріпачених селян були лассіти – спадкові піддані поміщика. У XVIII ст. процес захоплення селянських земель набув великих розмірів. Панщина в цей час виросла до 5-6 днів на тиждень. Таким чином, у Прусії склалося феодальне господарство особливого типу – панщинне велике господарство, головною особливістю якого було те, що поміщик жив не за оброк селян, а за рахунок свого власного господарства [9, с. 120].
Промисловість у Німеччині розвивалася завдяки переселенцям. Німецькі князі проводили у XVIII ст. меркантилістську політику, і Прусія не була винятком. Підприємці (які часто були французькими гугенотами) отримували субсидії, дотації, свободу від зобов’язаності перебувати в цехах [18].
Організовувались і державні мануфактури: дзеркальні, гірничі, порохові, килимові. Майже кожен великий підприємець намагався мати свою фарфорову фабрику. Проте економічний розвиток поколихав попередній стан цехів. Виникало ʻʻвільне ремесло’’, не зв’язане з цеховим строєм і не підпорядковане статутам цехів. У 1731 р. імператорським едиктом заборонялись зустрічі ремісників, розпускались і строго заборонялись братства підмайстрів, які інколи існували декілька століть. Самі цехи існували до 1848 р. [9, с. 122].
У XVIII ст. німецька торгівля розвивалась достатньо інтенсивно, проте стан доріг був дуже поганим, що перешкоджало формуванню внутрішнього ринку Імперії. У Прусії, наприклад, дороги навмисно не ремонтувались, а навіть інколи і руйнували, щоб ускладнити рух можливого ворога. На зламі століть почалося посилене будівництво каналів в Бранденбурзі, які зв’язували ріки Ельбу, Одер і Віслу і відкрили шлях із Богемії і Силезії на Балтику [16, с. 89].
Головним завданням Фрідріха Вільгельма І була реорганізація армії. Через свою одержимість збільшення воєнної потужності країни, він отримав прізвисько ʻʻкороль-солдат’’ [17, с. 230]. Із самого початку свого коронування, Фрідріх Вільгельм постановив, що солдат служитиме все життя, аж поки король його не звільнить. Набір до пруської армії майже дорівнював громадянській смерті. Склад пруської армії був зрілим – середній вік унтер-офіцерів дорівнював 44 рокам, більшій половині солдат було за 30 років, бували і 50-літні та 60-літні діди. Хоча, у армії часто виникали проблеми із комплектацією солдатів, незважаючи на їхнє пожиттєве утримання. Воєнна повинність населення була спочатку дуже жорстокою. Інструкція 1708 р. навіть вказувала захоплювати без оголошень людей, але зважати на їхній соціальний стан, який не повинен бути високим, щоб родичі не піднімали шуму, та на фізичний стан, який мав відповідати воєнним вимогам. Таких людей відводили у фортецю, де і передавали у руки вербувальників [10, c.150].
Для забезпечення армії обмундируванням був заснований знаменитий Лагерхауз в Берліні. Під його підпорядкуванням було об'єднано суконну мануфактуру, тисячі домашніх ткачів і воєннизований сирітський дім. Для виготовлення вогнестрільної зброї були побудовані збройні заводи. Також була введена кантонна система, яка вирішувала проблему укомплектування армії. Для цього Вільгельм І створив новий офіцерський корпус і сформував новий тип пруського офіцера. Його метою було ʻʻперетворити юнкерство в лояльних, вірних королю підданихʼʼ. До цього воєнними ставали всі бажаючі. А реформа Вільгельма І змушувала дворян до воєнної служби, а з 1717 р. служба всіх дворян ставала спадковою становою зобов'язаністю. Для підготовки на службу дворянських дітей почали діяти кадетські училища. Таким чином, офіцерський корпус ставав першим станом у державі [14, с. 387-388].
Воєнна сила застосовувалася і в середині країни для придушення повстань. Наприклад, у 1717 р. в Котбуському окрузі близько чотирьох тисяч селян-сорбів відмовилися відпрацьовувати панщину на своїх поміщиках. У відповідь за наказом короля армія жорстоко придушила повстання. За розпорядженням Фрідріха Вільгельма в 1731 р. деякі спеціально виділені роти солдат навмисно руйнували старі будинки в Берліні, щоб змусити мешканців міста будувати нові, завдяки чому місто ставало оновленішим і більше відповідали вигляду столиці. При Фрідріху Вільгельму остаточно оформились риси пруського мілітаризму, які наклали серйозний відбиток на царювання його наступників: реакційна воєнна ідеологія, сувора армійська підготовка і система жорстоких покарань, які практикувались навіть у громадянському суспільстві [20, с. 15].
У 1740 році за розмірами території Прусія займала десяте місце в Європі. Але по своїй воєнній потужності, вона була на четвертому. Кількість солдатів налічувалось близько 90 тис. [20, с. 16]. Звідси і витікала обставина переважання мілітаризму у пруській державності. Не випадково його сучасники говорили, що якщо у всіх державах армія існує для держави, то у Прусії держава існує для армії [13, с. 10]. У підсумку, в Прусії склалася добре налагоджена державно-бюрократична організація, яка могла в повній мірі мобілізувати всі сили країни.
Щодо воєнно-морського флоту, то Фрідріх Вільгельм І, як і його попередники, не проявляв до нього цікавості. Гогенцолерни ніколи не мали потужної морської промисловості. Крім цього, в кінці XVII – XVIII ст. на Балтиці найсильнішим був шведський, а згодом і російський флот. До того ж могутнім був і датський воєнно-морський флот. У таких умовах займатися кораблебудуванням у державі без мореплавних традицій не було сенсу [20, с. 43].
У 1740 р. королівський трон зайняв син Вільгельма І Фрідріх ІІ, який правив до 1786 р. Він був одним із найвизначніших королів Прусії і саме завдяки ньому остання стала одною із головних держав Європи.
Після 1740 р. були утворені нові особливі департаменти, а саме: з’явилося відомство іноземних справ (Кабінет-міністеріум), що знаходилося в Таємній раді. Сама Таємна рада, зберігши за собою судові і духовні справи, трансформувався в спеціальний департамент, який керувався великим канцлером. Ці три вищі органи (створена ще Вільгельмом І Генерал-директорія, Кабінет – міністеріум і Таємна рада) підпорядковувались тільки монарху, а голови цих органів склали особливу владу, яка почала називатися кабінету. У провінціях діяли 9 палат, які об’єднали воєнні і фінансові справи і ті, що відали контрибуціями, акцизами і мануфактурами. Їх очолювали президент і два директора, що приймали рішення колегіально. Ландрати (голови місцевого управління) були підпорядковані палатам. У вирішенні спірних питань між платниками податків і податковою владою, король, як правило, ставав на сторону останніх [14, с. 377].
Середина XVIII ст. принесла зміни і в селянську сферу, а саме в неї почалось активне втручання держави. Головною сферою втручання були відносини поміщика і селянина. В 1750 рр. були здійснені реформи, які зводились до переводу натуральних повинностей в грошову форму і фіксації повинностей [16, с. 86-87]. Крім того Фрідріх ІІ підтримував політику свого батька, який у 1739 р. заборонив зганяти селян із землі без заміни зігнаного іншим. Для зменшення днів панщини король не зробив нічого. Якщо починалися заворушення, то він також боровся з ними шляхом репресій. У промисловості Фрідріх ІІ боровся із іноземною конкуренцією, шляхом накладання високих податків на закордонні фабрикати. Разом із тим він заборонив вивіз із Прусії туземної сировини і заохочував її ввіз із інших держав. Але для широкого розвитку промисловості країні не вистачало ні капіталу, ні технічних знань, ні умов для вільної діяльності [18].
Соціальний устрій у Прусії XVIII ст. був далеко неоднорідний. Значні правові відмінності серед дворянства не залежали від багатства чи влади. Імперське лицарство, як правило, було біднішим, ніж дворянські роди. Воно залишалося своєрідною замкнутою корпорацією, представники якої славилися своїм благородним походженням. Щодо пруського дворянства, то воно ділилось на старе і нове, і відрізнялось не тільки престижем, але і привілегіями. Нове дворянство не мало права засідати в ландтагах (місцевих органах влади, які займалися земельними питаннями). Серед духовенства були як католики, так і протестанти, оскільки Фрідріх проводив політику віротерпимості за допомогою якої приваблював колоністів. Католицьке духовенство, як правило, походило із дворянства, в той час, в протестантському були представники різних станів [16, с. 90-91]. А загалом, близько 75-80 % населення складали селяни, серед яких існувала соціальна диференціація. Найбагатші із них мали господарство, яке оцінювалось в суму більше 10 тис. талерів. Водночас, велика кількість селян залишалася безземельною і булла змушена на важких умовах йти у наймити до поміщиків [17, с. 233]. У соціальній структурі міст переважало дрібне бюргерство, яке складалось із цехових майстрів, торговців та їх сімей [18].
Податкова політика у Прусії була специфічною. Оскільки витрати на армію були дуже високими, політика податків була дуже важливою для пруського короля. При ньому село платило прямий податок, так звану контрибуцію, а місто – непрямий податок на предмети торгівлі – акциз. Всяка торгівля в селі заборонялась. Основний тягар податків падав саме на село [17, с. 234].
У демографічній політиці Фрідріх ІІ нічим не поступався своїм попередникам. Важливість зростання населення була у тому, що це збільшувало кількість платників податків. Саме тому Фрідріх ІІ особливо піклувався про збільшення кількості населення. Все це робилося за рахунок захоплення нових територій (завдяки яким населення збільшилось майже в два рази) та осушення боліт на півночі. Останнє служило і на користь дворянству, бо давало йому можливість захоплювати нові землі і обробляти їх за допомогою колоністів. За словами Лавісса, колонізація для Фрідріха була ʻʻтакою ж важливою віткою адміністрації, як збір податків або набір ополчення’’ [9, с. 36].
Якщо підсумувати усе вищесказане, то можна зрозуміти, що пруське управління демонструє в цілому особливу лінію політичного розвитку німецьких держав у XVIII ст. Воно доказує, що нова абсолютистська держава, не відміняючи попередніх станових структур і залишаючи в їхніх руках судову владу на провінційному рівні, підпорядкували своєму нагляду майже всі сфери управління, а разом із тим створила нові органи з особливими повноваженнями, за допомогою яких реалізувало свої завдання.
Розділ 3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ФРІДРІХА І, ФРІДРІХА ВІЛЬГЕЛЬМА І ТА ФРІДРІХА ІІ ВЕЛИКОГО.
Від початку утворення королівства Прусія, його королі вели активну зовнішню політику. Так, Фрідріх І продовжував дотримуватися тісного союзу із Віднем. Крім того мав широкі дипломатичні зв’язки із імператором Священної Римської імперії і надавав йому допомогу в турецькій війні. І хоча завдяки цій війні Бранденбург не отримав ніяких територіальних володінь, але придбав за гроші Кведлінбург і Нордгаузен у курфюрста Августа ІІ Саксонського, у 1702 р. Лінген і Мерс із Оранського спадку, у 1703 р. Ельбінг із округом у Польщі, а в 1707 р. Невшатель и Фаленгін. Цього року він купив і графство Текленбург [14, с. 363].
Зовнішню політику Фрідріх Вільгельм І проводив ще активніше за свого батька. Саме йому приписують вислів, що ʻʻПрусія може бути або занадто великою, або надто маленькоюʼʼ. Сам король бачив лише один варіант існування країни і докладав всіх заходів для її розширення. Вже в 1714 році він приєднав до своїх володінь маленьке графство Вернігероде в околицях Магдебурга. Коли новий король вступив на трон, ще тривала Північна війна. Вона відіграла позитивну роль для Бранденбургу (1700 – 1721), участь у якій німецькі міста мали змогу брати за Утрехтським миром. У шведського короля Карла XII не вистачало сил для захисту своїх ʻʻзаморських володіньʼʼ, які були віддалені від основних подій у Північній Німеччині. Тоді Фрідріх Вільгельм уклав зі шведами договір про те, що до кінця війни передньопомеранська фортеця Штеттін буде зайнята пруськими військами, так як самі шведи були вже не в змозі захищати її від росіян. Однак, надавши цю послугу Карлу, Фрідріх Вільгельм відразу ж прибрав Штеттін до своїх рук і до того ж сповнився рішучості продовжити захоплювати шведську Померанію [20, c.15].
13 червня 1714 р. король Прусії Фрідріх Вільгельм І підписав з Петром І секретний договір згідно якого він зміг приєднати до своєї території весь схід Передньої Померанії аж до острова Пенемюнде. В Різдво 1715 р. пруссаки осадили і взяли Штральзунд. Про це розповідає у своїх записках граф Геннінг-Фрідріх Бассевич: ʻʻКарл XII скоро переконався, як сили Пруссії сприяли могутності спрямованої проти нього коаліції. Король прусський, дружбою якого він нехтував, і король датський, старовинний його ворог, не забарилися осадити його в Стральзундіʼʼ [15, с. 214].
У 1720 р., поступившись тиску Англії, Фрідріх Вільгельм І розірвав договір з Росією і уклали союз із Швецією. Проте Карлу це допомогло мало: після закінчення війни (1720 р.) до Бранденбургу перейшла частина так званої Старої Передньої Померанії з фортецею Штеттін в межах, визначених раніше пактом з Росією. Все це зробило Гогенцоллернів найбільшими після австрійських Габсбургів феодальними володарями Німеччини [20, c.15]. Після Північної війни розпочалося стрімке посилення Пруського королівства. Тепер п’ять великих держав – Англія, Франція, Росія, Австрія і Прусія спостерігали за тим, щоб жодна із них не могла знищити систему рівноваги сил і утвердити на довгий час свою гегемонію [14, с. 372].
Щодо пруської торгівлі, то у XVIII ст. вона розвивалась дуже інтенсивно. Зовнішньоторговий баланс королівства до 1800 р. досягнув 809 млн. марок. Разом із тим зовнішню торгівлю, а також текстильну промисловість, якій потребувався імпорт бавовни, сковувала та обставина, що півтора століття війн і релігійних конфліктів не дали змогу німцям прийняти участь в колоніальній діяльності європейців хоча вони і робили неодноразові спроби. Створена ще в 1682 р. в східнопруському місті Піллау Бранденбургзько – африканська торгова компанія побудувала на західно-африканському побережжі форт Гросфрідріхсбург і зі своїми 30 кораблями займалася в основному морським розбоєм і работоргівлею. Але уже в 1717 р. компанія була змушена продати форт голландцям. На початку 1750-х рр. у північнонімецькому порті Емден були засновані Азіатська і Бенгальська компанії, які намагались заснувати факторії в дельті р. Ганг, в Мадрасі і Кантоні. Але обидві компанії проіснували всього лиш 2 роки. Причиною занепаду виявилась нестача внутрішніх ресурсів, економічної, політичної і воєнної могутності [6, с. 342 ].
Історичному розвитку Австрії і Прусії були присутні деякі подібні риси розвитку. Аж до 1740 р. взаємовідносини Відня і Берліна мало чим відрізнялись від відносної лояльності, яка була характерною для відносин між імператором і другими великими імперськими князями. Все змінилося після вторгнення Фрідріха ІІ в австрійську Сілезію, що розпочало війну за австрійську спадщину 1740 – 1748 рр. [16, с. 95].
Отож першим значне завоювання Фрідріха було зв’язане не із возз’єднанням Бранденбурга і його розкиданих на сході і заході Німеччини володінь, а саме з приєднанням Сілезії на півдні. Використовуючи те, що чоловіча лінія австрійських Габсбургів перервалася, а у відношенні престолонаслідування по жіночій лінії ситуація залишалась невизначеною, і Фрідріх, який сам тільки сів на престол, після смерті імператора Карла VI у 1740 р. ввів свої війська у Сілезію. Виправдовуючи цю війну, Фрідріх посилався на права спадковості: сілезьке герцогство Егерндорф, спочатку належало роду Гогенцолернів, було віднято у них імператором в часи Тридцятилітньої війни і передано одному із імператорських союзників; герцогства Лігніц, Бріг і Волау також по закону спадковості повинні були перейти до Гогенцолернів, але імператор Леопольд І безпідставно присвоїв їх собі. Таким чином завоювання мало під собою правове підґрунтя [11, с. 532]. Своїм вторгненням у Сілезію Фрідріх поклав початок цілому ряду зазіхань на австрійську спадщину. Курфюрст Баварії Карл Альбрехт, який мав родинні зв’язки із Габсбургами, також претендував на їхні спадкові володіння, а курфюрст Саксонії – на решту земель. В якості нагороди за перемогу була би не тільки австрійська спадщина, але і імператорський титул династії Габсбургів, тому згодом стало зрозумілим і те, що Франція намагатиметься використати цей конфлікт для того, щоб ослабити їхню монархію і змінити династію під час виборів імператора [17, с. 238, 240].
У цій ситуації курфюрсти курфюрсти Прусії, Баварії і Саксонії були заодно із Францією. Карл Альбрехт Баварський у 1741 р. при підтримці французьких і саксонських військ, завоював Прагу, коронувався чеською короною і в 1742 р. був обраний імператором. Але згодом Баварія втратила всі свої надбання.
Фрідріх ІІ розраховував як на непідготовленість Австрії до війни, так і на те, що у неї було багато ворогів. Франція і Іспанія, а в самій Німеччині Баварія і Саксонія стали союзниками Фрідріха. Завоювати Силезію було неважко, і пруський король оволодів нею вже в перший рік війни. Але подальше становище Прусії ускладнилося. Використовуючи підтримку угорського дворянства, австрійська влада виставила великі воєнні сили, в тому числі потужну угорську кінноту, таким чином перейшовши у наступ. Це стало причиною поразок пруських військ. Війна почала затягуватися, що було невигідно жодній зі сторін. Тоді Фрідріх ІІ поспішив в 1742 р. заключити з Марією Терезію сепаратний мир [18]. При сприятливому відношенні Баварії, Саксонії, Франції і Іспанії Фрідріх в підсумку Першої силезької війни (1740 – 1742) захопив основну частину Сілезії [16, с. 89].
Через рік в 1743 р., він, знову відновив війну. В цій , так званій Другій сілезькій війні на стороні Австрії перебували Сардинське королівство, Саксонія, і з 1742 р. – Голландія і Росія. Також до їхнього блоку приєдналася Англія, якій було невигідне посилення Прусії в Європі. Проти них воювали Прусія, Баварія і Франція. Війна велася не тільки в Європі, але і в Північній Америці й Індії, де відбувалась суперечка між Англією і Францією за колонії. І цього разу Фрідріху ІІ довелося укладати мир. Мир із Марією Терезією був укладений у Дрездені у 1745 р. За умовами миру за Прусією було остаточно визнано Сілезію. Зі свого боку він мусив ще раз визнати прагматичну санкцію і погодитися на обрання імператором Священної Римської імперії чоловіка Марії Терезії і її співправителя в Австрії – Франца Лотарингського (1745 – 1765 рр.) [3, 114 с.].
Друга війна, яку почав король, для обох сторін закінчилася безрезультатно знову. Прусія побоювалась контрудару Австрії. Сілезькі війни означали великий переворот в Центральній Європі. Німеччина опинилась розколотою на два лагері по ріці Майн. Імператорській владі на півдні протистояв майже рівносильний суперник на півночі, а Гогенцолерни перетворилились у свого роду протестантських контр кайзерів, які взяли під свою опіку євангелічні німецькі князівства. Але Австрія не хотіла і не могла змиритися із втратою Сілезії, звідки Габсбурги отримували 18 % своїх доходів [14, с. 160]. Прусія ж одразу більш ніж на 1/3 збільшила свою територію і населення [16, с. 96]. Приєднавши до себе багату Сілезію, населення королівства зросла на 1,5 мільйона чоловік, а чисельність найманої армії досягла 160 тисяч солдатів і офіцерів [20, с.189]. Право Прусії на володіння завойованими територіями було підтверджено рештою європейськими державами в Ахенському мирному договорі (1748 р.), який підбив підсумок за все міжнародне протистояння в час війн за австрійску спадщину. У мирному договорі Австрія, на вимогу Франції, вдруге визнала Сілезію і графство Глац власністю Фрідріха.
Посилення Прусії після війни за Австрійську спадщину почало викликати побоювання у французького двору. Франція вирішила тепер підтримати ослаблену Австрію. Згодом відносини між Францією і Прусією остаточно погіршились [11, c.534].
Незабаром став неминучим розрив і російсько-прусських відносин. Восени 1746 р. Фрідріх відкликав свого посла Мардефельда, звинувативши його в тому, що посланник не дав Бестужеву-Рюміну 100 тисяч рублів для запобігання російсько-австрійському зближенню. У 1749 р. ареною гострого зіткнення інтересів Росії і Пруссії стала Швеція. Справа в тому, що в Швеції з 1720 р. існувала олігархічна форма правління, яка послаблювала державу і робила владу короля фікцією. У 1749 році в Петербурзі стало відомо, що спадкоємець шведського престолу Адольф Фридерик за підтримки частини дворянства Прусії та Франції готує переворот, маючи намір відновити в Швеції самодержавство. Посилення Швеції (яка в результаті Північної війни та окупації частини країни російськими військами практично перетворилася на колонію Петербурга) не входило в плани Росії, і уряд Єлизавети тричі вимагав від шведського короля запобігання відновлення самодержавства. На ці вимагання російського уряду Берлін відреагував негативно, що і стало причиною для відкликання восени 1750 р. російського дипломата Г. І. Гросса [20, c.190].
Аахенський договір являвся швидше згодою про припинення вогню, аніж справжнім миром. У майбутньому передбачався новий конфлікт. Його головною причиною булло би те, що компроміс між великими державами по питанню їх заокеанських володінь був досягнутий за рахунок відновлення попереднього стану територій. Також Аахенський мир був принизливим для Габсбургів, тому можна було очікувати, що колоніальні суперечності будуть переплітатись із європейськими. Саме це і сталося в середині 1750 р.., коли загострились англо-французькі навколо колоній в Індії і особливо в Америці [11, с. 535]. Таке розмежування сил в Європі через шість років призвело до початку Семирічної війни.
Впродовж першої половини XVIII ст. Прусія вела активну зовнішню політику. До 1740 рр. відносини між державами велися більшою дипломатичними шляхами. Проте, з приходом до влади Фрідріха ІІ ситуація кардинально змінюється. Особливістю його правління була агресивна зовнішня політика, направлена проти Австрії. Завдяки успішній дипломатії перших королів Прусія розширила свою територію і закріпила своє місце як одна із передових країн Західної Європи.