94. Економічна вчення Дж. Мілля.

Трансформаційний напрямок еволюції класичної школи знай­шов втілення в працях ще одного відомого економіста першої по­ловини XIX ст. англійця Джона Стюарта Мілля (1806-1873). Він безпосередньо був знайомим із класичною школою, оскільки наро­дився в родині економіста Джеймса Мілля, друга і послідовника Рікардо, і виховувався в атмосфері незаперечності авторитету ідей класиків і безумовної до них поваги.

Однак економічна ситуація змінилася, виникли нові проблеми і необхідність їхнього вирішення. У пошуках відповідей Джон Стюарт Мілль прагне максимально зберегти вірність класичним тра­диціям і в той же час врахувати критику на адресу класичної шко­ли. Ці зусилля втілилися в роботі «Досвід про деякі невирішені пи­тання політичної економії» (1844), а потім у його головній еко­номічній праці «Основи політичної економії» (1848), які стали аж до кінця XIX ст. головним джерелом економічної премудрості для всіх, хто цікавиться цим предметом.

Мілль вбачав своє завдання в систематизації нових знань і уяв­лень про економіку, накопичених після виходу «Багатства народів» Сміта і «Початків» Рікардо. Нові підходи не вписувалися в класич­ну систему, більше того, вони розкривали її слабкості і нестиковки. Але Міллю хотілося усе об'єднати у єдине ціле, отримати ширшу і загальнішу картину економічного життя. Зробити це на основі єди­них системотворчих принципів виявилося неможливим і тому голо­вним способом вирішення поставленого завдання стає компроміс.

Такий підхід відображений, насамперед, у структурі його «Ос­нов». У Мілля послідовно аналізуються від­носно самостійні сфери економічної діяльності: виробництво, роз­поділ, обмін, економічний розвиток і державна економічна політи­ка. Автономність цих сфер обумовлена тим, що закони, які керу­ють ними мають різний характер дії. У сфері виробництва їхня дія схожа з проявом природних закономірностей і аналогічна характе­ру «істин, властивих природничим наукам”. З цих позицій Мілль підходить до вирішення сакраментального для класичної школи питання про підставу обміну товарів. З одно­го боку, він розділяє концепцію трудової вартості, трактуючи її, щоправда, у дусі теорії витрат виробництва. Ця вартість створю­ється в ході виготовлення продукту, тобто у виробничій сфері і визначає внутрішню здатність товарів до обміну. Але з'являється вартість лише в процесі обміну як кількісне співвідношення одного товару, пропонованого замість іншого. Тут вона представляє со­бою категорію обміну і виражається в ціні, яка встановлюється при врівноваженні попиту та пропозиції. Таким чином, Мілль вияв­ляється біля витоків того напрямку в економічній науці, який буде досліджувати процес ціноутворення шляхом аналізу факторів по­питу та пропозиції. Свої уявлення про порядок утворення цін Мілль поширює і на сферу міжнародного обміну. Обмін між країнами визначається не стільки порівняльними витратами виробництва товарів, що вво­зяться та вивозяться, (вони визначають лише напрямок обміну), скільки взаємним попитом на них у країнах, які торгують. Замість ввезеного товару, кількість якого визначається попитом на нього в даній країні, необхідно вивезти таку кількість іншого товару, яка встановлюється попитом на нього в країні-контрагенті. Ціни при цьому встановлюються на рівні рівноваги запитуваних в обох країнах кількостей обмінюваних товарів. Ця закономірність застосовується ним і в трактуванні теорії до­ходів. Заробітна плата визначається співвідношенням попиту та пропозиції на ринку праці. При цьому попит визначається фондом, виділюваним підприємцями для покупки робочої сили, орієнтова­ним на прожитковий мінімум («робочим фондом»), а пропозиція — кількістю працездатного населення. Прибуток визначається як доход, який отримують власники капіталу. Використовуючи заощадження, які розуміються як ті, які утримуються від поточного споживання, для організації виробни­чої діяльності, вони отримують винагороду, пропорційну зробле­ним вкладенням. Це і є прибуток, величина якого визначається не­обхідністю винагородити капіталіста за стримування від спожи­вання, за ризик організації справи і за мистецтво управління. Тенденцією руху прибутку є зниження її норми під впливом конкуренції капіталів аж до мінімуму, після якого подальші капіта­ловкладення втрачають сенс. У цьому стані всі ресурси використовуються в оп­тимальному режимі і встановлюється рівновага між виробленими благами і населенням, що свідомо регулює свою народжуваність. Завдання суспільства полягає не в тому, щоб забезпечувати ріст, ве­дучи боротьбу за успіх, а в підтримці оптимуму. Такий суспільний устрій стане, з одного боку, результатом при­родної еволюції капіталу, яка веде до мінімізації норми прибутку, а з іншого боку — регулюючих дій держави. Він не просто спробував з'єднати різні, найчастіше непоєднувані, підходи і точки зору, але і висловив ряд оригінальних ідей, які стали вихідним пунктом наступних розробок і теоретичних концепцій. Серед них можна відзначити коректніше формулю­вання «закону Сея» як рівності, а не як тотожності, аналіз ціно­вої еластичності попиту, розробку поняття економії на масшта­бах і підходи до розуміння альтернативних витрат.