78. Маржиналізм. Етапи маржинальної революції.

В останній третині XIX ст. в економічній теорії виникла нова те­чія — маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом роз­витку політичної економії. Об'єктивна зумовленість її появи поля­гала в глибоких змінах, що стались у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країн Якісні зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері спожи­вання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень «класичної школи», формування нової парадигми для пояснення процесів та явищ суспільно-економічної практики.

Цю функцію в певній мірі виконав маржиналізм (гра­ничний), який досить швидко набув широкого визнання у світовій науці, хоча і не був позбавлений певної однобічності. Основна його ідея — дослідження граничних економічних величин як взаємо­зв'язаних явищ економічної системи на різних рівнях — фірми, га­лузі, національної економіки. Такий підхід уможливив застосування нових методів аналізу, які дали змогу визначити граничні величини для характеристики змін, що відбуваються в економічному житті.

У здійсненні маржинальної революції в економічній літературі зазвичай виділяють 2 етапи:

1-й етап (70-80 рр. 19 в.), коли виникли ідеї узагальненого економічного аналізу в працях австрійця К. Менгера і його учнів. На цьому етапі серед представників маржинальної теорії велике визнання отримав К. Менгер, як розділ австрійської школи, яка виступала проти історичного і соціологічного підходів в економічній теорії, ратуючи як і класична школа за чисту економічну науку. При цьому, що стала на цьому етапі унікальною теорія граничної корисності оголошувалася школою, головною умовою визначення цінностей, а сама оцінка корисності товару визнавалася психологічною характеристикою з боку конкретної людини. Тому перший етап маржіналізма прийнято називати суб'єктивним напрямом політекономії.

2-ою етап доводиться на 90-і рр. 19 в. З того часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним в багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів в цьому етапі зводиться до відходу від суб'єктивізму і психологізму маржиналістів 70- 80 рр.

В результаті представники нових маржинальних економічних ідей стали розцінюватися як наступники класичної політекономії і називатися неокласиками. А їх теорія отримала назву неокласичної. На 2-му етапі найбільший внесок внесли англієць А. Маршалл, американець Би. Кларк, італієць В. Паретто.

79. Американський інституціоналізм.

Інституціоналізм — своєрідний напрям в економічній науці. Йо­го своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інститу­ціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків. Вони критикували класиків за те, що останні відмовились від аналі­зу поведінки людини як особистості, котра перебуває в певному су­спільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опо­зиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику.

Інституціоналізму політичній економії почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено американ­ським економістом і соціологом Т. Вебленом. Назва напряму по­ходить від латинського слова «institutio» (звичай, настанова) і близького до нього «інститут» (зовнішнє втілення «інституції за­кріплення їх у вигляді законів). Прихильники інституціоналізму вирішальну роль у суспі­льному розвитку надають саме цим інститутам. У формуванні філософських основ інституціоналізму вели­ку роль відіграли американські філософи Ч. Пірс, Дж. Дьюї та Ж. Леб — основоположники прагматизму. Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов ран­нього періоду імперіалізму. Це була своєрідна опозиція дрібної і се­редньої буржуазії та її ідеологів монополістичному капіталізмові, яка проявилась у гострокритичному підході до реалій капіталізму та у спробах його реформування. Саме тому можна стверджувати, що найбільшу ідейну спорідненість інституціоналісти мають з англій­ськими соціологами й економістами — прихильниками буржуазного реформізму, зокрема Дж. Гобсоном, який, на думку самих американських інституціоналістів, зробив спробу теоретично обґрунту­вати реформістські програми.

На відміну від психологічної школи граничної корисності інсти­туціоналісти рушієм економічного розвитку визнають психологію колективу, суспільства, а не окремих суб'єктів господарювання —Передовсім можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм.