27. Номіналізм та реалізм – провідні течії саредньовічної філософії.

Номіналізм – філософське вчення, згідно з яким загальні поняття (універсалії) не мають реального існування ані у свідомості, ані поза нею. (В. Оккам та інші).

Реалізм – філософське вчення, згідно з яким загальні поняття (універсалії) передують одиничним предметам і незалежні від них (Августин Блаженний, Фома Аквінський та інші). За часів Томи Аквінського значно збільшилася роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягненнярозуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою. Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «двох істин». За цією теорією наука і філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином теорія двоїстої істини поділила так би мовити сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії, недоступне розуму. Фома Аквінський чітко визначив сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об‘єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера діяльності, яка є доступною не розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теології — «істини одкровення». Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище за розум, але не суперечить йому. Істина може бути одна, бо йде від Бога. Оскільки кінцевим об‘єктом теології та філософії і джерелом будь-якої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між теорією і вірою. Водночас, не всі «істини одкровення» можна довести раціонально. Але це не означає, що вони неправдиві чи суперечать розуму. Богословські істини «надрозумні», але не «протирозумні». Обмежений людський розум стоїть нижче за теологію, а тому філософія є «служницею теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще розуміти ці догми і зміцнити віру в людині.

Тома Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п‘ять доказів, які стали класичними в західноєвропейській теології:

Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» руху — Бог.

Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього — Бог.

Все у світі існує не випадково, а з необхідності, ця необхідність — Бог.

Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.

У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати «остання» і головна ціль — Бог. Проте деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити не тому, що вони протирозумні та ірраціональні, а саме тому, що вони «надрозумові», обмежений людський розум не здатен їх довести. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії.

28. Епоха відродження. Причина та основні напрями епохи. Філософія епохи Відродження – це сукупність філософських напрямів, що виникли в Європі у XIV – XVII ст. і мали антисхоластичну спрямованість, вірили у великий фізичний і духовний потенціал людини.

Гуманістичний напрям. Італійський поет і мислитель Данте Аліґ’єрі (ХІІІ – XIV ст.); італійський поет і філософ Франческо Петрарка (XIV ст.); італійський гуманіст Лоренцо Валла (XIV – XV ст.). Усі вони критикували схоластику, прославляли людину, її велич та могутність, були прихильниками рівності чоловіка і жінки. Вищим благом вважали життєві насолоди.

Неоплатонічний напрям. Згідно з неоплатонізмом творцем світу є надчуттєве абстрактне “єдине”. Єдине шляхом еманації (випромінювання) виділяє з себе світовий розум (світ ідей) і чуттєвий матеріальний світ. Представники: Микола Кузанський (XV ст.); Піко делла Мірандола (XV ст.).

За М. Кузанським Божественне творення – це розгортання божественної єдності в множину. Тому Бог присутній скрізь (пантеїзм). Поряд з Богом-творцем стоїть другий світовий творчий центр – людина, яка проголошується другим Богом.

За Піко делла Мірандолою головною ознакою людини є свобода, Бог наділяє людину свободою самоформування. Тому людина – творець самої себе.

Натурфілософський напрям. Представниками філософії природи були італійські філософи Бернардіно Телезіо (XVІ ст.); Джордано Бруно (XVІ ст.). Вони виходили з того, що матерія, як і Бог, є вічним началом. Дж. Бруно у своєму вченні про природу звернувся до античного атомізму, відстоював ідею про існування розумних істот на інших планетах, підкреслював, що лише праця, творча діяльність виділили людину з тваринного царства.

Соціально-політичний напрям. Німецький професор теології Мартін Лютер (XV – XVІ ст.) очолив боротьбу проти пануючої католицької церкви, заперечував владу папи римського, наголошував, що спасіння людини відбудеться без посередництва церкви і духівництва, через особисту віру. Англійський мислитель Томас Мор (XV – XVІ ст.) написав твір про ідеальну державу. Ідеться про вигаданий острів Утопію (неіснуюче місце), де державний устрій базується на суспільній власності, рівності, обов’язковості праці тощо.

Італійський філософ-чернець Томазо Кампанелла (XVІ –VІІ ст.) написав твір “Місто Сонця”. “Місто Сонця” – це ідеальне суспільство, де відсутня приватна власність, панують загальна праця і сувора регламентація побуту.

Італійський мислитель Ніколо Макіавеллі (1469-1527) найпотужнішим стимулом людської діяльності вважав майновий інтерес: “Люди швидше простять смерть батька, ніж втрату майна”. В ім’я великої мети можна нехтувати законами моралі і застосовувати будь-які засоби.

29. Пантеїзм Миколи Кузанського. В епоху відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але в розумінні природи, як і в тлумаченні людини у цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачеться пантеїстично.

В перекладі з грецької мови «пантеїзм» означає «всебожжя». Християнський бог свій трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис, які не були притаманні їй в античності. Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства військової справи, тобто розвиток матеріального в-ва, обумовило розвиток техніки, природознавства, математики, механіки.

Все це вимагало звільнення розуму від схоластики і повороту від суто логічної проблематики до природничо-наукового пізнання світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші мислителі епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму. Одним з характерних представників ренесансної філософії цього спрямування був Микола Кузанський (1401 – 1464 рр). Аналіз його вчення дає змогу особливо яскраво побачити різницю між старогрецькою трактовкою буття і трактовкою буття в епоху Відродження.

Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орієнтувався на традицію неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислював вчення неоплатоників, починаючи з ценрального для них поняття «єдиного». У Платона і у неоплатоників, як ми знаємо, єдине характеризується через протилежність «іншому», неєдиному. Цю точку зору поділяли піфагорійці та елеати, які протиставляли єдине множинності, границю – безмежності. Кузанець, який поділяв принципи християнського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє, що «єдиному ніщо ен протилежне». А звідси він робить характерний висновок: «все є все» – формула, яка звучить пантеїстично і безпосередньо передує пантеїзму Жордано Бруно (1548 – 1600 рр).

Ця формула неприйнятна для християнського теїзму, який принципово відрізняє творіння («все» від творця («єдиного»), але, що не менш важливо, вона відрізняється і від концепції неоплатоників, які ніколи не ототожнювали «єдине» з «усім». Ось тут і проявляється новий підхід до проблем онтології. З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж – «мінімумом». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики.