18. Платон: гносеологія, онтологія, психологія. Вчення про державу.

Платон (427-347 рр. до н. э) є учнем і продовжувачем Сократа (що уперше поставив в центр філософії моральну, етичну проблематику), і розвиває його філософію вже в систематичному виді. Філософські ідеї Платона виражені в діалогах (де головною дійовою особою частенько виступає сам Сократ) і мають ще художню форму (серед найбільш відомих діалогів слід згадати "Федон", "Федр", "Бенкет", "Тимей", "Держава", "Закони"). У філософії Платона вже можна виділити усі чотири складові частини філософського знання його часу : онтологію, космологію, гносеологію і етику.

Вчення про буття (онтологія). Платон, також як і деякі попередні філософи (напр., элеат Парменид), характеризує буття як вічне, незмінне, завжди собі тотожне, неділиме, недоступне чуттєвому сприйняттю і що осягається тільки розумом. Буття у Платона множина, і це множину він називає видами, ідеями (эйдос) або сутями. Платон ділить дійсність на два світи: світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним "істинно існуючим" Платон називав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих сутей - ідей. Вторинним, похідним від них, він називав усе різноманіття чуттєво сприйманого світу. За його вченням, окремі предмети створюються, руйнуються і відтворюються тому, що у умопостигаемом світі є причина, яка робить річ саме цією річчю (напр., дерева існують тому, що є ідея дерева, стіл - тому, що існує ідея столу). Для пояснення різноманіття чуттєвого світу Платон вводить поняття матерії. Матерія, по Платону, це первинний матеріал, то, з чого роблять усі чуттєво-існуючі речі. Платон вважає, що матерія може набути будь-якої форми тому, що вона абсолютно бесформенна, невизначена ("апейрон"), як би тільки можливість, а не дійсність.

Завдання пояснення зв'язку між ідеями, пояснення єдності самого світу ідей, Платон вирішує, звертається до поняття єдиного. По Платону, єдине само по собі не є буття. Воно вище за буття і складає умову можливості буття, тобто ідей. Це єдине ототожнюється з вищим благом, до якого усе прагне і, завдяки якому, усе має своє буття. Само ж вище благо розташовується по той бік всякого буття, трансцендентно, отже, недоступно розуму.

Вчення про державу. Оригінальні думки у Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву „ідеальна держава Платона”.

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шалений частині, чеснота якої в мужності, - стан воїнів( стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Розглядаючи форми державност, Платон визначає дві „правильні” з них – монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, 4 неправильні – беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі „Держава”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його поліс – це „правління кращих”(аристократія).

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди.