4. Схоластика і «християнське завоювання світу»

Дух епохи середньовіччя відзначений контрастністю двох світів - "Граду земного" і "Граду Божого". Навчання Августина про два гради придбало широку популярність. Воно багато в чому визначало духовний клімат схоластики. Це навчання, що відрізнялося піднесеним характером, було песимістичним стосовно земного життя й земної історії. На землі непереборно царюють сили смерті, неправди й лицемірства, тому порятунок душі мислиться тут винятково через духовне прилучення до піднесеного "Граду Божому". Августинівське протиставлення двох світів міцно ввійшло в саму тканину християнського світогляду. Однак з XІІ в. поряд з ним виникла нова концепція історії, що відправлялася від ідеї троїчності. Вона знаменувала перехід від традиційної ідеї Августина "втечі від миру" до ідеї "християнського завоювання світу".

Популярності цієї ідеї сприяв перехід церкви до активної діяльності в миру. Важливим рубежем у політичній активізації церкви стали реформи тата Григорія VІІ (XІ в.). Їм була офіційно заявлена претензія папства бути вище світської влади. На час Григорія VІІ доводиться підготовка хрестових походів, небачений раніше факт відлучення імператора від церкви, офіційний поділ церков (1054) на римсько-католицьку й православну (греко-католицьку). Посилення впливу церкви на політичні справи спричинило її обмирщение. Церква виявилася утягненої в політичні звади й інтриги, що перешкоджало рішенню властиво релігійних проблем. Реакцією на сформоване положення й стала тринітарна концепція історії, висунута італійським абатом Джоакіно да Фьоре (1130-1202).

Відповідно до цієї концепції, історія ділиться на три епохи: епоху Батька, епоху Сина й епоху Духа Святого. У першу епоху християнська істина дана людству у вигляді божественного Закону, якому варто тільки підкорятися. У другу - у вигляді Одкровення, що припускає взаємну любов Бога й людини. Нарешті, треба очікувати настання третьої епохи - епохи Святого Духа, коли почнеться пряма дія божественного в земній історії. Нова епоха буде знаменувати собою початок справжнього духовного звільнення людей від страстей і пороків. Тринітарна концепція історії виражала тягу до відновлення, звільненню від гніта владних інститутів і економічного гноблення. Через неї в схоластику ввійшла соціальна тема. Питанням справедливого соціального пристрою призначено було зайняти важливе місце у всій наступній філософії.

Хоча схоласти приділяли головну увагу вченим заняттям, вони, звичайно, були живими людьми зі своїми страстями й захопленнями. Доля багатьох з них складалася драматично, а іноді трагічно. Широко відома драма життя одного з видатних діячів XІІ в. – П'єра Абеляра. П. Абеляр сам описав її в "Історії моїх нещасть". Його життя повне напруженої боротьби й жагучих переживань. Велике місце в ній зайняла "історія любові". П. Абеляр став одним із засновників Паризького університету, його лекції збирали безліч слухачів, а праці відрізнялися бездоганністю літературного смаку, багатогранністю тематики, строгою логічністю. Драматичній історії його любові до молодої Елоїзи призначено було закінчиться тим, що закохані були розлучені. Вона прийняла постриг, він став ченцем. Через багато років після смерті П. Абеляра Елоїза, відповідно до її передсмертного бажання, була похована в одній могилі з тим, з ким розлучила її доля. В одному з її листів до П. Абеляра є такі рядки: "Своєму панові, а вірніше батькові, своєму чоловікові, а вірніше братові, його служниця, а вірніше дочка, його дружина, а вірніше сестра, Абелярові - Елоїза... Бог свідок, що я ніколи нічого не шукала в тобі, крім тебе самого; я бажала мати тільки тебе, а то , що належить тобі. Я не прагнула ні до шлюбного союзу, ні до одержання подарунків і намагалася... про доставляння насолоди не собі, а тобі й про виконання не своїх, а твоїх бажань". Історія любові Абеляра й Елоїза стала хрестоматійної. Протягом багатьох століть вона служила джерелом натхнення для поетів, письменників і художників.

Відмітна риса навчання П. Абеляра - в етичній спрямованості. Він звернув особливу увагу на мотиви вчинків. З моральних позицій той самий учинок може бути оцінений по-різному, - залежно від мотиву його здійснення. П. Абеляр виділяє інстинктивний план людського життя. Схильності, імпульси, бажання виникають мимовільно. Їх варто розглядати окремо від свідомої сфери душі. В інстинктивному плані не закладено чогось порочного - похоті, жадібності й т.д. Однак він може стати джерелом злих діянь. Все залежить від уміння людини концентруватися на інстинктивних станах душі, аналізувати їх, відокремлюючи добре від злого. Немає ніяких підстав нехтувати людські страсті й схильності, при тім що людина, звичайно, несе всю відповідальність за свої помисли, учинки й дії. П. Абеляр різко критикує прагнення засуджувати вчинки при повному нерозумінні намірів і цілей. У цьому зв'язку він підкреслює, що головне - це " дух-рушій" учинків. Філософ наголошує на внутрішній стороні морального життя. У цьому він іде по стопах Сократа. Не випадково його головна етична праця озаглавлена улюбленим виреченням грецького мудреця - "Пізнай самого себе". П. Абеляра цікавила не тільки етична проблематика. Як і більшість великих схоластів, вона прагнув до створення всеохоплюючого навчання. Філософ був справжнім подвижником думки. Він бачив у служінні істині своє призначення. Йому, безсумнівно, була близька ідея, висловлена іншим відомим схоластом: "Ніхто не сходить на небо інакше, чим через філософію". Автором цього виречення був один із представників раннього етапу схоластики І.С. Ериугена.

Загалом кажучи, кожний з мислителів епохи може бути коротко охарактеризований якою-небудь яскравою багатозначною деталлю. Це може бути факт біографії - як у П. Абеляра, чиє ім'я навіки зв'язане трагічною історією його любові до Елоїзи, це може бути приказка, що закріпилася за ім'ям філософа. Так, про Аверроесе говорили: "Аристотель пояснив природу, Аверроес - Аристотеля". Малися на увазі ретельні й глибокі коментарі праць Стагирита, написані Аверроесом. До речі кажучи, Аристотель був винятково популярний і високо цінувався в схоластичну епоху. Його авторитет був настільки високий, що його називали "Філософ" і було зрозуміло, що мова йде про знаменитого засновника античної школи перипатетиків, завершувачі античної класики. Глибоким знавцем і автором нового прочитання праць Аристотеля став Фома Аквінський.

Ансельм Кентерберійський (1033-1109) увійшов в історію як автор доказу буття Бога, що одержав назву "онтологічний аргумент". У ньому робилася спроба обґрунтувати існування Бога за допомогою поняття про нього - як істоти "понад усе мислимого". Суперечки про онтологічний аргумент тривають до наших днів. Фома Аквінський відкинув доказ Ансельма, висунувши замість нього п'ять нових. В XX в. Б. Рассел з повною впевненістю заявив про логічну неспроможність онтологічного аргументу. Суперечка вийшла за межі теології й перейшов у спеціалізовану сферу логічної семантики - науки про знаки й об'єкти. Виявилося, що Ансельм вірно намацав одну з фундаментальних семантичних проблем, що складає в неможливості спростування деяких умовиводів за допомогою відомості їх до протиріччя або абсурду. Отже, вони мають право на існування не тільки як судження віри, але і як логічні судження.

"Істина - дитя часу" і "знання - сила" - ці виречення належать Роджеру Бекону - схоластові XІІІ в. Він уже провісник пізнього етапу схоластики і її швидкого заходу. Поступово вичерпуються можливості тієї вихідної парадигми, на якій вона будується, тобто опозиції "знання (розуміння) - віра". Чітко позначаються дві можливості її рішення. Перша констатує: "розумію, щоб вірити"; друга будує висновок у зворотному порядку: "вірю, щоб розуміти". Однак виявляється й третій варіант, що з у розведенні між собою й проведенні розмежувальної лінії між вірою й знанням. З'ясовується, що знання не втрачає своєї цінності, будучи виведеним з-під контролю віри. І навпаки, віра в істину Одкровення може бути досить вилучена від розвиненого, досить об'ємного й багатогалузевого знання. Це, однак, не применшує значення істин Одкровення, оскільки між розумінням і вірою немає однозначного зв'язку - такий зв'язок багатозначний. До того ж у постійній перевірці віри розумінням ховається недовіра до віри, як і навпаки, - недовіра до знання. Філософія шукає знання заради знання, теологія залишає осторонь деякі істини, вона зайнята поводженням. До такого висновку приходить И.Д. Скотт (1266-1308).

Помітимо, що для долі Д. Скотта характерна постійна зміна країн, де довелось жити й працювати. Про це говорить надгробний напис: "Шотландія мене народила. Англія мене прийняла. Галію мене навчила. Кельн мене зберігає". Очевидно, що одним з побічних ефектів схоластичної системи утворення стала тісна взаємодія ідей і людей різних країн у рамках Західної Європи. Спільність проблематики, єдина мова утворення (латинь), єдність церкви, система університетів, чернечі ордена, що поширювали свій вплив незалежно від національних розходжень, - все це не могло не сприяти культурній спільності європейських країн. Середні століття внесли свій внесок у складання цивілізаційної єдності Європи. Це єдність не втратила свого значення й тоді, коли згодом у Європі виникли самостійні національні держави, а церковна єдність була зруйнована Реформацією.

Не уник змушених подорожей по різних країнах і В. Оккам (1280-1349) - яскравий представник пізньої схоластики. Його ім'я асоціюється в першу чергу зі знаменитою "бритвою Оккама". Так прийнято називати принцип, висунутий мислителем: "Не слід множити сутності понад необхідний". Це принцип економії розуму. Відповідно до його, варто уникати ускладнених теоретичних побудов, що припускають введення великої кількості вихідних допущень. Якщо щось може бути пояснене найбільш простим способом, то саме цей спосіб варто вважати правильним, відкинувши все, що ускладнює пояснення. Так, В. Оккам думає, що дві із чотирьох аристотелівських причин - з діюча й причина цільова (фінальна) - у більшості випадків зайві й нічого не додають до розуміння явищ. Згідно В. Оккаму, рух предметів необов'язково має потребу в поясненні за допомогою аристотелівській любові до Бога, що притягає до себе мир силою любові, хоча можливо, що так воно і є. Набагато більш важливо визначити конкретну причину, що діє на дане тіло. В. Оккам призиває до відмови від метафізичних претензій. Він говорить про довіру факту й тільки факту. З його погляду , замість того щоб запитувати: що це таке? - варто з'ясувати спочатку, як воно існує. Інакше кажучи, субстанціальному розумінню природи речей слід віддати перевагу функціональному.

Легко помітити, що оккамовский підхід становить епілог середньовічної схоластичної вченості й одночасно є введенням до новоєвропейської науки. Він відкриває нові перспективи вивчення природи на шляхах раціональних і експериментальних. В. Оккаму ж належить пріоритет теоретичного захисту всього індивідуального перед особою загального. Він одним з перших заговорив про права й достоїнство особистості перед особою владних інститутів. Це ріднить його з культурою Відродження.