3. Специфіка середньовічної схоластики

Середньовічна філософія ввійшла в історію думки під ім'ям схоластики, що уже віддавна вживається в загальному змісті як символ відірваного від реальності, порожнього сперечання. І для цього, безсумнівно, є підстави.

Головна відмінна риса схоластики полягає в тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як "служницю теології".

Починаючи приблизно з XІ століття в середньовічних університетах зростає інтерес до проблем логіки, що у ту епоху звалася діалектики й предмет якої становила робота над поняттями. Великий вплив на філософів XІ- XІ століть зробили логічні твори Боеція, що коментував "Категорії" Аристотеля й створившого систему тонких відмінностей і визначень понять, за допомогою яких теологи намагалися ос мислити "істини віри". Прагнення до раціоналістичного обґрунтування християнської догматики привело до того, що діалектика перетворилася в одну з головних філософських дисциплін, а розчленовування й найтонше розрізнення понять, установлення визначень і дефініцій, що займало багато розумів, часом вироджувалося у великовагові багатотомні побудови. Захоплення в такий спосіб зрозумілою діалектикою знайшло своє вираження в характерні для середньовічних університетів диспутах, які інший раз тривали по 10-12 годин з невеликою перервою на обід. Ці сперечання й хитросплетення схоластичної вченості породжували до себе опозицію. Схоластичній діалектиці протистояли різні містичні плини, а в XV - XVІ століттях ця опозиція одержує оформлення у вигляді гуманістичної світської культури, з одного боку, і неоплатонічної натурфілософії, з іншої.

Існування в рамках університетів двох по-різному спрямованих факультетів створювало певну напругу в учених заняттях. Заняття на факультеті вільних мистецтв не зв'язувалися безпосередньо з теологією. Вільні мистецтва вивчалися на основі античної спадщини - праць Платона, Аристотеля, неоплатоників. Ці праці стали відомі головним чином завдяки арабському завоюванню. Араби ж познайомилися з ними через візантійців. Вільні мистецтва представлялися знанням, заснованим винятково на розумі. Перехід же до більше високого рівня навчання - вивченню теології - означав панування установки на віру. Звідси виникало протиставлення віри й розуму. Це протиставлення, що не доходить, втім, до відкидання однієї з його сторін, проходить через всі етапи схоластичної думки.

Важливо мати на увазі, що під вірою розумілася віра в авторитет Священного Писання й святих Батьків церкви. Тому питання про відношення віри й розуму означав розробку різних трактувань змісту Біблії й створінь святих Батьків церкви з урахуванням досягнень античної філософії. Схоластика прагнула зберегти авторитет Писання й Переказу. У той же час вона не могла відкинути навчання й праці античних авторів. Звідси проблема віри й розуму ставала для неї непереборної, але не була нерозв'язною. Навпроти, схоластична думка запропонувала безліч варіантів її рішення. Саме настільки тривале існування схоластики є свідчення безлічі можливостей узгодження волі мислення з істинами Одкровення. У рамках схоластики питання не могло бути поставлене в площині нігілізму - заперечення всякої віри. Мова могла йти тільки про ступінь розумності Писання й Перекази. Якби схоластична думка дійшла висновку про їхню повну нерозумність (таке можна припустити тільки гіпотетично), то вона встала б перед проблемою пошуку чогось іншого, що можна було б покласти у фундамент людського буття й мислення. Неминучість віри й потреба у вірі не піддавалися сумніву.

Існував ще один аспект схоластичного відношення розуму й віри. Він був пов'язаний з потребами обігу невіруючих, коли необхідна аргументація. Схоластика була фактично зайнята виробленням такої аргументації. Це означало вироблення доказів засобами розуму істини, що веде до віри або, щонайменше, несуперечлива стосовно фундаментальних принципів розуму.