Розділ 3. Декларація і програма дій про встановлення нового міжнародного економічного порядку 1974

Декларація і програма дій про встановлення нового міжнародного порядку 1974 р. – міжнародний документ, прийнятий 6-ю спец, сесією ГА ООН 1.V 1974. В Декларації і Програмі викладено стратегію розвитку Організації Об'єднаних Націй у сфері сприяння міжнародному економічному співробітництву на справедливій і рівноправній основі, пов'язану насамперед із насущними потребами країн, що розвиваються. Останні успадкували від колон, держав договірні зобов'язання, які ставили їх у нерівні та несправедливі умови, а саме: позбавляли суверен, прав на природні ресурси; встановлювали низькі ціни на сировину, що вивозилася з них; зобов'язували імпортувати пром. товари, вироблені в розвинених країнах, за надто високими цінами. За цих умов стрижнем розроблених заходів стала концепція права на розвиток, яка включала два базових елементи: право та обов'язок усіх держав співробітничати з метою прогрес, розвитку і право країн, що розвиваються, на отримання пільгових, преференційних (невзаємних) режимів у різних сферах міжнародні співпраці (торгівля, фінанси, н.-т. співробітництво та ін.). На основі Д. і П. д. про в. н. м. е. п. 1974, а також Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974, яку ГА ООН ухвалила на 29-й сесії 12.XIІ 1974, було сформульовано політ.-правову стратегію нового міжнародного економічного порядку (НМЕП). Вона складається із 3 основних напрямів. До першого належить повне, суверенне розпорядження д-вами своїми природними ресурсами та економічною діяльністю, включаючи право на націоналізацію іноз. власності; суверенна рівність держав і право країн, колоніальна залежних у минулому, на повну компенсацію шкоди, заподіяної у результаті експлуатації їх природних ресурсів; регулювання і нагляд за діяльністю транс-нац. корпорацій шляхом прийняття кодексів їх поведінки; надання преференціальному режиму для країн, що розвиваються, у тих сферах міжнародного співробітництва, які становлять для них особливий інтерес, у т. ч. у сфері передачі високих технологій. Другий напрям охоплює: вимоги у сфері міжнародної торгівлі, в основу яких покладено інтегровану програму стосовно сировини, яка передбачає систему стабілізації товарних угод; справедливе співвідношення між цінами на сировину і готові вироби; забезпечення широкого доступу товарів країн, що розвиваються, на ринки розвинених країн; збільшення фін. допомоги, включаючи відстрочення виплати боргів і відсотків по них, а також списання боргів з найменш розвинених країн тощо.

Третій напрям пов'язаний із розширенням взаємного економічного, торг., фін. і тех. співробітництва між д-вами, що розвиваються, та об'єднанням їхніх природних ресурсів і зусиль з метою подолання економічної відсталості, досягнення реальної політ, незалежності. Положення Декларації та Програми 1974 знайшли втілення у багатьох резолюціях органів ООН, у правових актах її спеціалізованих установ. Однак декларовані в них принципи НМЕП так і не стали обов'язковими, універсальними нормами міжнародного економічного права. Вони фактично були відкинуті більшістю економічно розвинених держав, насамперед західних, які вважали, що вільні ринкові відносини самі по собі швидко вирівняють становище країн, хоча формально не заперечували проти Програми та Хартії. Пропозиція щодо перетворення цих документів в універсальну міждержавну угоду також не викликала серед згаданих країн зацікавлення, і багатостороннього договору в цій сфері так і не було укладено.

У той же час окр. принципи НМЕП стали складовою угод локального та регіон, характеру. Рекомендації, які містилися у Декларації і Програмі 1974 та згаданій Хартії, послужили основою для структур, перебудови міжурядових організацій системи ООН. В особі Економічної і соціальної ради ООН (ЕКОСОР), допоміжних органів ООН – Конференції Організації Об’єднаних Націй з питань торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Організації Об'єднаних Націй з питань промислового розвитку (ЮНІДО) разом з Програмою розвитку ООН (ПРООН) було створено спец, механізм реалізації принципів НМЕП. Ці органи певною мірою мали самостійні джерела фінансування, що дозволило їм надавати тех., консули., інформ. та ін. допомогу країнам, що розвиваються. Найвідомішими серед них є: структура органів, яка відображає інтереси країн, що розвиваються; методи групової дипломатії; прийняття рішень на основі консенсусу тощо. У рамках названих органів ООН прийнято чимало правових документів у руслі розвитку положень НМЕП, зокрема кодекси поведінки держав у сфері передачі високих технологій, обмежувальної практики та ін. Однак ці док-ти не мали юридично обов'язкового характеру, а отже, могли впливати на розвиток міжнародного економічного права лише опосередковано – через формування звичаєвих міжнародно-правових норм, вироблення рекомендаційних норм (м'яке право) та сприяння впровадженню їх у нац. право. Важливе значення мають також зусилля допоміжних органів ООН щодо взаємодії із спеціалізованими установами системи ООН з метою реалізації принципів і завдань НМЕП та Хартії [11].

ЮНКТАД, ЮНІДО та ПРООН створили спільні програми із Світовою організацією торгівлі (СОТ), Міжнародним валютним фондом (МВФ), Світовим банком (СБ), Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН (ФАО), Міжнародним фондом сільськогосподарського розвитку (ІФАД), Організацією Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародною організацією праці (МОП) тощо. Згідно з цими програмами спеціалізовані органи ООН обґрунтували диференційний підхід до державних членів залежно від рівня їх розвитку: розвинені країни – країни, що розвиваються – найменш розвинені. Від належності країни до певної категорії залежить обсяг її прав, привілеїв та обов'язків. Таким чином, завдяки впровадженню принципів НМЕП у практику міжурядових організацій системи ООН значна частина сформульованих у Декларація і програмі дій про встановлення нового міжнародного порядку 1974 економічних прав і обов'язків держав увійшла до міжнародного економічного права, що діє на основі договірних відносин його суб'єктів.