6. Визнання господарських правочинів (зобов’язань) недійсними.

Підставою недійсності правочину (договору), є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ЦКУ, ГКУ та іншими нормативно-правовими актам. Підставою розірвання договору - є неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору чинним законодавством. Неукладеним договором вважається договір, при вчиненні якого сторони в належній формі не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов ст. 638 ЦКУ, ст. 181 ГКУ.

За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов (наприклад визнання їх недійсності в судовому порядку).

Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦКУ, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови, причому навіть і тоді, коли суд не визнає його недійсним, але є випадки, коли дане визнання необхідне, наприклад якщо він нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований в державних органах тощо.

Оспорюваними є правочини, які ЦКУ не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб'єктів

Підстави недійсності правочинів передбачають також інші закони України крім ЦК, зокрема, ГК, СК, ЗК, Закони України "Про оренду землі", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та інші нормативно-правові акти.