43. Сковорода.

Григорій Саввич Сковорода – український філософ, містик, поет. На його світогляд великий вплив мала творчість Феофана Прокоповича та Ломоносова. Пропагував геліоцентричне вчення Коперника. Етичні проповіді Сковороди мали релігійну форму, пов’язані з пошуками релігії “любви и добродетели”. Усе своє життя присвятив Григорій Сковорода пошуку і знаходженню світла духу, пошукам істини. Народившись у бідній родині, він стає одним з найосвідченіших людей свого часу, мислителем, письменником, педагогом та музикантом, знавцем античності і середньовіччя.

Його філософське вчення виникало під впливом багатьох джерел і тому має досить складний характер. Найчастіше Сковорода звертається у своїх міркуваннях до висловлень представників таких шкіл, як піфагорійці, кініки, кіренаїки, стоїки, скептики. В поглядах на проблеми моралі й етики авторитетами для Сковороди є Піфагор, Діоген, Сократ, а сама його філософська система сформувалася під впливом Платона і неоплатоніків. Широко використовував Сковорода також ідеї вітчизняних просвітителів С.Полоцкого, Ф.Прокоповича, П.Могили, Д.Туптала та народну творчість: міфи, казки, прислів'я.

Філософія Сковороди зосереджується на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці. Сковорода підносив істинно людське, духовне начало в людині.

Етико-ціннісні засади Г.Сковороди базуються на самопізнанні людини. Самопізнання людини, на думку Сковороди, має своєю остаточною метою "мистецтво життя", яке він називає "найвеличнішим" з усіх мистецтв. Людина шукає щастя і знаходить його у самопізнанні. Вихідні постулати світогляду мислителя мають за основну вимогу "жити натурою", здійснити вибір "спорідненої" діяльності. Людина мусить виховувати себе в такому дусі аж до "другого народження".

Етико – моральне вчення Сковороди спиралося на два принципи – “нерівної рівності” та самопізнання.

47. Гоголь

Микола Васильович Гоголь народився 1 квітня (20 березня за ст. ст.) 1809 р. в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Дитячі роки Гоголя пройшли в батьківському маєтку, в селі Василівці, неподалік від Диканьки, яку пізніше Гоголь уславить своїми творами. Батько Гоголя служив секретарем у царського вельможі Д. Трощинського і писав комедії, що ставились в домашньому театрі. Атмосфера пожвавленого літературного життя, українського фольклорно-поетичного середовища, багатого на історичні перекази та народні легенди, велика бібліотека в маєтку в Кибинцях — усе це формувало в майбутньому письменникові інтерес до літератури, розвивало його творчу уяву та художні смаки. Перші літературні спроби Гоголя зазнали краху, як і спроба стати драматичним актором. У 1836—1839 рр. Гоголь майже постійно живе за кордоном, лише зрідка навідуючись до Росії. На той час він уже знаменитий письменник, творами якого захоплюється вся Росія. Перебування за кордоном, з одного боку, за словами самого Гоголя, надавало йому творчої наснаги, а з іншого боку, рятувало його від душевних депресій, від яких він потерпав, починаючи з кінця 30-х років і які згодом переросли в хронічну нервову хворобу, що її не могли здолати ані російські, ані кращі іноземні лікарі. Помер Микола Васильович Гоголь 4 березня (21 лютого за ст. ст.) 1852 р.

Гоголь, який народився і виріс в Україні, розпочав зрілий етап своєї творчості українською тематикою. Відтворити дивовижний і казковий образ України, збагачений сюжетами старовинних легенд, опоетизований барвами чарівного українського слова, поставив собі за мету Гоголь у своїх диканських повістях. Увесь цикл побудовано у формі розповіді, яка ведеться від особи простакуватого пасічника Рудого Панька. Він розповідає фантастичні історії, кожна з яких є окремою повістю циклу, а всі разом вони створюють неповторний образ Диканьки, її мешканців, їх хутірського життя з притаманними йому турботами і розвагами. Цілу галерею мудрих і відважних, дотепних на слово і життєрадісних персонажів виведено на сторінках «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Диканський цикл став справжньою енциклопедією побуту, звичаїв, моралі, особливостей національного світогляду, міфології та фольклору українського народу. Яскравий живий образ України, що постає з повістей диканського циклу, до певної міри сприймається і як прихована антитеза тьмяному і змертвілому світу петербурзького чиновництва та бюрократії. Уже в повістях диканського циклу виявили себе і дві найприкметніші ознаки гоголівського художнього стилю — іскрометний комізм і тяжіння до фантастики, то веселої і життєстверджувальної, то похмурої і гнітючої.

Якщо диканський цикл утверджував у творчості Гоголя романтизм, то нові збірки повістей «Миргород» і «Арабески» ознаменували перехід письменника на позиції реалізму. Миргородський цикл складався з повістей («Старосвітські поміщики», «Вій», «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»), які продовжували українську тематику, але в дещо зміщеному ракурсі: замість сільського середовища на перший план виступило середовище поміщицьке, маломаєтне та чиновницьке; замість поетичної історії про хитромудрі витівки закоханих — дрібні клопоти і неприємності, повсякденний побут; замість виразних у своїй визначеності характерів — вульгарність і безликість обивателів. Збірка «Арабески» започаткувала петербурзький цикл творів Гоголя: до нього, крім власне повістей збірки («Невський проспект», «Портрет», «Записки божевільного»), відносять і ті гоголівські твори, які з'явилися пізніше, — повісті «Ніс» (1836), «Коляска» (1836), «Шинель» (1842). У циклі петербурзьких повістей Гоголь створює образ Петербурга. Велике столичне місто під його пером постає осереддям жахливих контрастів, соціальних і моральних конфліктів, місцем принижень і трагічної самотності «маленької людини», яка відчуває себе лише непомітним гвинтиком в бездушному механізмі велетенської державної машини, що нівечить людські долі, калічить душі, нищить благородні мрії та наміри своїх громадян.

У 1843 р. світ побачила найвідоміша комедія Гоголя — «Ревізор». В сюжетну основу комедії покладено історію анекдотичного непорозуміння: 23-літнього дворянина Хлестакова чиновники провінційного містечка приймають за ревізора. Такий сюжет дав Гоголю можливість створити вражаючу картину хабарництва і казнокрадства царського чиновництва. «У "Ревізорі", — писав Гоголь, — я зважився зібрати в одну купу все погане в Росії ... всі несправедливості, які чиняться в тих місцях і в тих випадках, де найбільше потребують людини справедливості, і за один раз посміятися над усім». Синдром хлєстаковщини під пером Гоголя обертається на вирок хворому сумлінню російського чиновництва, а провінційне містечко стає свого роду мікромоделлю всієї Росії.

Якщо в «Ревізорі» акцентується моральна деградація російського чиновництва, то в поемі « Мертві душі» Гоголь сатирично викриває духовний занепад російського поміщицтва. Сюжет «Мертвих душ» — це історія кмітливого чиновника-пройдисвіта Чичикова, який вирішив збагатитись на купівлі "мертвих душ", тобто реєстрів померлих селян, які фіктивно, за паперами, можуть бути видані за живих і в такий спосіб примножити статки поміщика додатковою кількістю приписаних йому кріпосних душ (Чичиков має намір закласти цих вже померлих кріпаків в Опікунську раду й отримати гроші). Мандруючи Росією, Чичиков зустрічається з представниками різних прошарків російського суспільства, внаслідок чого перед читачем постають ціла галерея негативних суспільних типів і картина різноманітних хиб і вад, притаманних поміщицько-чиновницькому середовищу. Саме в «Мертвих душах» найвищого розвитку досягла та особлива властивість сатири Гоголя, яку надзвичайно точно визначив у його творчості Пушкін. Гоголь згадував: «Він мені завжди казав, що ще в жодного письменника не було цього дару виставляти так яскраво вульгарності життя, вміти окреслити в такій силі вульгарність вульгарної людини, щоб уся ця мізерія, що ховається від ока, блимнула б крупно в очі всім».

“ Як виставити чорта дурнем” - це, за власним свідченням Гоголя було головною думкою усього його життя і всієї творчості. У релігійному розумінні Гоголя чорт є містичною і реальною істотою, в якій зосередилося заперечення Бога, вічне зло. Гоголь , як художник, при світлі сміху досліджує природу цієї містичної сутності, як людина, зброєю сміху бореться з цією реальною істотою: сміх Гоголя - боротьба людини з чортом....Гоголь першим побачив невидиме і найстрашніше, вічне зло не в трагедії, а у відсутності всього трагічного, не в силі, а у безсиллі; не у божевільних крайнощах, а у надто поміркованій середині, не у гостроті і глибині, а у тупості і пласкості, вульгарності всіх людських почуттів і думок, не у найбільшому, а у найменшому. Гоголь зробив для моральних вимірів багато: відкрив нескінченно велике значення, нескінченно малих величин добра і зла. Гоголь першим зрозумів, що обличчя чорта є не далеким, чужим, а щонайближчим, знайомим, взагалі реальним “людським, занадто людським” обличчям, обличчям “як у всіх”, майже нашим власним обличчям у ті хвилини, коли ми не насмілюємся бути самими собою і погоджуємося бути “як усі”.

В пам'яті нащадків Гоголь назавжди залишиться видатним письменником, генієм, що мав унікальний дар, визначений ним самим як здатність «споглядати весь велетенський гін життя, озирати його крізь видний світові сміх і незримі, невідомі йому сльози».