Тема 12. Економіко-правові аспекти банкрутства та ліквідації підприємств

1. Умови і порядок оголошення підприємства банкрутом.

2. Ліквідація підприємства.

3. Мирова угода.

1. Умови і порядок оголошення підприємства банкрутом

В умовах ринкової економіки банкрутство підприємств набуває все-більшого поширення. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається тільки 20-30. Отже, за своєю суттю банкрутство є одним із способів селекції суб'єктів господарювання. Завдяки банкрутству зменшуються негативні наслідки діяльності фінансово-неспроможних підприємств для розвитку економіки країни вцілому.

По-перше, фінансове неспроможне підприємство генерує серйозні фінансові ризики для підприємств, які успішно працюють, – його партнерів. Цим воно завдає їм відчутного економічного збитку в процесі своєї діяльності. У результаті також знижується загальний потенціал економічного розвитку країни;

По-друге, фінансове неспроможне підприємство ускладнює формування дохідної частини Державного бюджету і позабюджетних фондів, сповільнюючи реалізацію передбачених програм економічного і соціального розвитку;

По-третє, неефективно використовуючи надані йому кредитні ресурси в товарній і грошовій формі, фінансово неспроможне підприємство спричинює зниження загальної норми прибутку на капітал, використовуваний у сфері підприємництва;

По-четверте, вимушено зменшуючи обсяги своєї господарської діяльності у зв'язку з фінансовими труднощами, такі підприємства генерують скорочення кількості робочих місць і кількості зайнятих у суспільному виробництві, посилюючи цим соціальну напруженість у країні.

Зарубіжний досвід розв'язання проблем неплатоспроможності підприємств і регламентації процедур їх банкрутства нараховує сотні років. Починаючи із середніх віків, в Європі видається велика кількість законодавчих актів із цих питань. І на сьогодні у країнах з розвинутою ринкової економікою держава активно втручається в регулювання цих проблем.

У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалося за двома відмінними напрямками, в основі яких лежать британська та американська моделі.

Британська модель банкрутства передбачає, що банкрутство розглядається як спосіб повернення боргів кредиторам за рахунок основних, оборотних і всіх інших наявних коштів шляхом ліквідації боржника-банкрута.

Основна мета американської моделі полягає в тому, щоб через санації реабілітувати компанію, відновити її платоспроможність. Для реорганізації компанії існує спеціальна процедура опікування (судового), тобто призначається спеціальний чиновник, повірений або опікун, і під його керівництвом створюється спеціальна комісія, яка спеціалізується на проблемах діяльності фірми. Процедура корпоративної реорганізації спрямована на підтримку великих підприємств, а для дрібних і середніх підприємств нерідкі випадки, коли борги за рішенням суду прощаються, якщо кредитори не несуть великих збитків, якщо кредити видавалися за відомо під явно високі відсотки, якщо підприємство-банкрут має сталі перспективи розвитку тощо. Але якщо неудачливу фірму знову охопить фінансовий крах, то вона протягом наступних шести років не має права звертатися до суду за допомогою у справах про банкрутство.

У сучасних умовах в законодавстві розвинутих країн прослідковується тенденція до інтеграції обох напрямів, а механізм банкрутства підприємств розглядається як дієва форма перерозподілу суспільного капіталу з метою більш ефективного його використання.

Законодавчо-правовою базою здійснення банкрутства вітчизняних підприємств є Конституція України, Закон України "Про банкрутство" (1992 p.), "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання банкрутом" (1999 p.), Господарський кодекс України, що набув чинності з 1 січня 2004 р. та інші нормативні акти.

Основними функціями законодавства про банкрутство є:

• запобігати непродуктивному використанню активів підприємств;

• реабілітувати підприємства, які опинилися на межі банкрутства, маючи значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову санацію (реорганізацію);

• сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Згідно зі статтею 15 ПІК та статтею 6 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" справи про банкрутство розглядаються господарськими судами за місцем перебування боржника.

Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати і не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

До основних нововведень у новому законі про банкрутство у частині порушення справи слід віднести такі:

• запроваджено положення щодо мінімальних розмірів вимог, кредиторів, не задоволених боржником;

• змінено строк, після закінчення якого у кредитора виникає право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи;

• змінено характер події, від якої відраховується строк, після закінчення якого кредитор може звернутися із заявою (3 місяці з дня, встановленого для виконання зобов'язань, замість одного місяця після визнання претензійних вимог).

Проблематикою банкрутства підприємств займається Агентство із запобігання банкрутству підприємств та організацій. Після внесення підприємства до реєстру неплатоспроможних підприємств агентство уповноважене здійснювати управління його майном, укладати і розривати контракти з керівництвом, готувати пропозиції щодо погашення боргів.

За діючим в Україні законодавством підставою для порушення справи про банкрутство, як вже зазначалося, є письмова заява будь-якого з кредиторів, самого боржника, органів державної податкової адміністрації або державної контрольно-ревізійної служби.

На період від порушення справи про банкрутство до прийняття рішення по ній, господарський суд накладає повноваження щодо розпорядження і контролю за майном боржника на банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника, а якщо банкрутом є державне підприємство – на Фонд державного майна або на іншу особу за пропозицією боржника чи кредиторів. Розпорядник майна несе відповідальність за належне здійснення зазначених повноважень. Повноваження розпорядника майна втрачають силу з моменту утворення ліквідаційної комісії або призначення санаторів.

Після закінчення місячного терміну з дня опублікування оголошення про банкрутство господарський суд може винести ухвалу про проведення санації. Вживши заходів щодо санації банкрутства, господарський суд за відсутності санаторів призначає ліквідаторів з числа представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, Фонду державного майна (у випадку визнання банкрутом державного підприємства або організації). У свою чергу, ліквідатори утворюють ліквідаційну комісію (у її склад обов'язково має входити розпорядник майна боржника), яка з метою погашення боргу вирішує питання про продаж майна підприємства-банкрута.

Кошти, отримані від продажу майна банкрута, спрямовуються передусім на відшкодування витрат, пов'язаних з веденням справи про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, а також функціонуванням розпорядника майна і задоволенням вимог кредиторів, забезпечених заставою.

У першу чергу виконуються зобов'язання перед співробітниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства або виплат за акціями трудового колективу).

На другому етапі задовольняються вимоги щодо державних і місцевих податків та неподаткових платежів до бюджету, а також вимоги органів державного страхування і соціального забезпечення.

Після цього задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечених заставою. Наступним кроком є задоволення вимог щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства і виплат за акціями членів трудового колективу.

І насамкінець гасяться всі інші боргові вимоги. Черговість задоволення вимог кредиторів представлена на рис. 1.

Рис. 1. Черговість задоволення вимог кредиторів.

Зазначимо, що вимоги кожної наступної за порядком черговості задовольняються лише після повного погашення вимог попередньої. Крім того, в разі недостатності майна для повного задоволення всіх вимог однієї черговості претензії задовольняються пропорційно сумі, що належить кожному кредиторові. За загальним правилом вимоги, заявлені після закінчення терміну, встановленого для їх подання, не розглядаються і відповідно вважаються погашеними. Вважаються погашеними також вимоги, не задоволені через недостатність майна.

У випадку, якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, він вважається вільним від боргів і продовжує свою підприємницьку діяльність. Господарський суд може винести рішення про реорганізацію (ліквідацію) юридичної особи, що звільнилася від боргів, тільки в тому випадку, коли у неї залишилося майнових активів менше, ніж потрібно для її функціонування згідно із законодавством, або за клопотанням власників його майна.

За працівниками, звільненими з підприємств, установ, організацій у зв'язку з їх банкрутством, зберігається середня заробітна плата на період працевлаштування, але не більше, ніж на три місяці від дня звільнення з урахуванням виплати вихідної допомоги. Якщо перерва в роботі співробітника після звільнення не перевищує трьох місяців, у нього зберігається безперервний трудовий стаж.

Через відсутність можливості самостійного працевлаштування на працівника поширюються гарантії, передбачені Законом України "Про зайнятість населення".

Основна мета банкрутства – не ліквідація підприємств, а задоволення вимог кредиторів через визнання боржника банкрутом. Тобто банкрутство не є самоціллю, а лише засобом для позбавлення боргів.

Однак, як свідчить світова практика, у справах по банкрутству підприємств вимоги кредиторів задовольняються лише на 30%. Тому потрібно спрямовувати зусилля і кредиторів, і керівників підприємств-боржників на вихід з кризового стану до подання заяви до суду. Це означає, що треба готувати бізнес-плани, можливо, частково прощати або відтерміновувати борги, щоб з часом наблизитися до повного задоволення вимог кредиторів.

Процедура банкрутства не завжди є доцільною, її небажано застосовувати до підприємств, які є стратегічно важливі для держави або підприємств із цілком пристойним сучасним обладнанням. У таких випадках набагато краще буде, продавши частину майна, устаткування, погасити борги, а частину коштів, що залишилися, спрямувати на реструктуризацію, перепрофілювання виробництва. Такий шлях щороку використовується у світовій практиці, особливо в країнах з перехідною економікою.

Життєва практика ставить вимоги удосконалення механізму банкрутства шляхом спрощення самої процедури банкрутства, створення інституту професійних ліквідаторів, "кризових керуючих", розпорядників майна та відповідних спеціалістів арбітражних судів, що дозволить на належному рівні та в оптимальні терміни вирішувати всі питання, пов'язані з банкрутством суб'єктів господарювання.