9. Відображення положень міжнародних конвенцій та договорів у вітчизняному законодавстві.

Перші міжнародні договори, зафіксовані у письмовій формі з’явилися досить рано, орієнтовно у сер. І тис. до н.е. Про міжнародні договори згадується вже у Законах Ману, а в Артхашастрах їм присвячено окремий розділ. Як правило, це були двосторонні договори, що регулювали питання торгівлі, війни та миру. Поступово коло договірного регулювання міждержавних відносин істотно розширилося – почали укладатися договори про кордони, дипломатичні відносини, мореплавство тощо. Відтоді договір набуває значення основного джерела міжнародного права, а міжнародна практика створює певні звичаєві правила щодо укладення, дії, виконання і припинення міжнародних договорів.

       До початку буржуазно-демократичних революцій XVIII-XIX ст. виконання міжнародних договорів забезпечувалося в основному клятвами, релігійними обрядами, мораллю сторін. Навіть у ХVІІ-ХVІІІ ст. головним, хоча і ненадійним, фактором обов’язкової сили міжнародного договору була мораль монархів. Уявлення про те, що міжнародне право повинне містити у собі гарантії та механізми чіткого і неухильного виконання державами взятих на себе міжнародних зобов’язань („pacta servanda sunt”), остаточно закріплюється у першій половині ХХ ст. і є основним принципом сучасного права міжнародних договорів.

       Право міжнародних договорів – це галузь міжнародного публічного права, яка об’єднує в собі норми і принципи, що регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права з приводу укладення, дії і припинення міжнародних договорів.

       Поряд із цим терміном у літературі часто зустрічаються і інші, наприклад, „міжнародне договірне право” та „міжнародне договірне право держави”. І якщо перше поняття є синонімом поняття „право міжнародних договорів”, то друге є значно вужчим і означає сукупність міжнародних договорів, укладених певною державою. Ця система норм є надзвичайно широкою, зокрема, Україна є учасником декількох тисяч міжнародних договорів, конвенцій, угод, протоколів тощо.

       Як галузь міжнародного права, право міжнародних договорів займає специфічне місце у системі міжнародного права. З одного боку, воно є самостійною галуззю міжнародного права, а з іншого – відіграє головну роль у регулюванні міжнародних відносин, визначаючи порядок утворення та реалізації переважної частини міжнародно-правових норм. Право міжнародних договорів є також основою міжнародного процесуального права, з ним так чи інакше пов’язане формування та функціонування всіх інших галузей та інститутів міжнародного публічного права.

       Тривалий час право міжнародних договорів існувало переважно у вигляді сукупності звичаєвих норм, які віддзеркалювали тисячолітню практику укладання та виконання державами різноманітних договорів. На початку ХХ ст. ряд учених-міжнародників, зокрема, П. Фіоре, Й. Блюнчлі та інші розпочали роботу з кодифікації міжнародного права, в т.ч. і права міжнародних договорів. Найвідомішою доктринальною розробкою у сфері кодифікації права міжнародних договорів, став Гарвардський проект, розроблений групою юристів Гарвардського університету і опублікований у 1935 р. Ця кодифікація і зараз користується популярністю як збірник міжнародно-правових звичаїв.

       Першим регіональним міжнародно-правовим актом, який узагальнював норми міжнародних договорів, стала Міжамериканська конвенція про міжнародні договори 1928 р., що складалася лише з 21 статті.

       У 1968 р. була скликана Віденська конференція з права міжнародних договорів, яка завершилася прийняттям у 1969 р. Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Ця Конвенція складається із 85 статей та додатка, який визначає особливості процедури розгляду спорів, пов’язаних з визнанням міжнародного договору недійсним. Ця конвенція представляє собою загальну кодифікацію права міжнародних договорів, що укладаються між державами у письмовій формі. За межами її регулювання залишилися угоди, хоча б однією із сторін яких є не держава, а інший суб’єкт міжнародного права, наприклад, міжнародна організація чи рух національного опору, а також угоди, які укладаються між державами не у письмовій формі. Проте Конвенція встановила, що це не позбавляє такі угоди юридичної сили, а також не виключає можливості застосовувати до таких угод норми цієї Конвенції, щоправда лише в якості звичаєвих норм. З метою врегулювання цієї прогалини у 1986 р. була прийнята Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями. По-суті, ця Конвенція є адаптацією Конвенції 1969 р. до міжнародних договорів, в яких хоча б однією із сторін є міжнародна міжурядова організація: вона має таку ж структуру, нумерацію зміст статей, як і Конвенція 1969 р. Так само вона поширюється лише на міжнародні договори, що укладаються у письмовій формі.

       Питання правонаступництва прав та обов’язків за міжнародними договорами мають визначатися Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.

       Незважаючи на наявність цих конвенцій, роль звичаю як джерела права міжнародних договорів не зменшується, що зумовлюється низкою факторів. По-перше, Конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., хоча і набула чинності, але багатьма країнами не ратифікована. Конвенції ж 1978 р. та 1986 р. взагалі не набули чинності. По-друге, останнім часом у міжнародному праві виникають і розвиваються нові інститути, які не є міжнародними договорами, але виконують ті ж самі функції. Зокрема, це стосується т.зв. “політичних угод” та „м’якого права”, які не мають прямої безпосередньої сили, але виражають спільну політичну волю двох чи більше держав і виконуються ними виключно з метою підтримання власного авторитету. Норми названих конвенцій до подібних угод не застосовуються, тому їх укладання, виконання та припинення регулюється саме звичаєвими нормами. Наприклад, в рамках Наради з безпеки та співробітництва в Європі діють такі політичні угоди, як Заключний акт 1975 р. та Паризька хартія для Нової Європи 1989 р. Ці документи зовні нагадують договори, але держави-учасники НБСЄ вирішили не надавати їм силу міжнародних договорів.

       Положення норм міжнародного права, що стосуються конвенційних процедур, знаходять своє відображення і внутрішньодержавному законодавстві, зокрема, у Законі України від 29.06.2004 р. № 1906-IV “Про міжнародні договори України”, Положенні про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.1994 р. № 422, та деяких інших актах.

       Закон України “Про міжнародні договори України” визначає особливості різних видів міжнародних договорів, учасником яких може бути Україна, врегульовує порядок укладення, виконання і денонсації міжнародних договорів. В цілому норми цього Закону є результатом трансформації норм Віденських конвенцій та відповідних міжнародно-правових звичаїв.

       Суб’єктами права міжнародних договорів є держави, міжнародні організації, а в окремих випадках – також народи, що борються за своє звільнення в особі органів національно-визвольного руху. Держави в силу свого суверенітету ipso facto володіють універсальною договірною правоздатністю. Договірна правоздатність міжнародних організацій визначається її установчими актами, прийнятими у відповідності з ними рішеннями і резолюціями, а також практикою діяльності самої міжнародної організації. Інші специфічні суб’єкти міжнародного права (міжнародні неурядові організації, ТНК, фізичні особи тощо) не володіють публічною договірною правоздатністю і не можуть бути суб’єктами права міжнародних договорів. Навіть якщо вони і вступають у договірні відносини з державами чи міжнародними організаціями, такі договори мають приватноправовий або неправовий характер.

 

            2. Поняття, правова природа та класифікація міжнародних договорів. Форма та структура міжнародного договору

      На позначення міжнародного договору як загального родового поняття у міжнародному крім власне договору, можуть використовуватися і інші терміни, наприклад, угода, конвенція, протокол, домовленість, пакт, трактат тощо. Незалежно від назви всі міжнародні договори в рівній мірі обов’язкові для їх учасників та мають однакове значення щодо утворення міжнародних прав та обов’язків. Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. міжнародний договір – це міжнародна угода, укладена між державами у письмовій формі і врегульована міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

        Слід зауважити, що таке визначення не охоплює усієї сукупності міжнародних договорів, до якої, крім договорів у письмовій формі, відносяться також угоди у будь-якій іншій формі, укладені як між державами, так і між іншими суб’єктами міжнародного права, перш за все міжнародними організаціями. Тому у доктрині міжнародного права набуло більш широке розуміння міжнародного договору.

        Міжнародний договір – це угода, що добровільно укладається між суб’єктами міжнародного права, як правило у письмовій формі, з метою встановлення, фіксації, зміни чи припинення їх прав і обов’язків у певній сфері міжнародних відносин.

        Об’єктами міжнародного договору найчастіше виступають матеріальні та нематеріальні блага, дії та утримання від дій. Міжнародне право не містить яких-небудь обмежень щодо вибору державами та міжнародними організаціями об’єкта договору. В залежності від наміру сторін це може бути будь-яке питання як зі сфери міжнародних відносин, так і зі сфери внутрішніх справ держав. Як правило, об’єкт визначається у преамбулі або у тексті самого міжнародного договору. Наприклад, об’єктом Статуту ООН є дії держав пов’язані зі створенням та функціонуванням ООН, а об’єктом Європейської конвенції про громадянство 1997 р. – дії держав, спрямовані на врегулювання відносин громадянства.

        Сторонами договору можуть бути тільки суб’єкти міжнародного права, що володіють договірною правоздатністю. Віденська конвенція 1969 р. визнає таку правоздатність за державами (ст. 6), а Конвенція 1986 р. – за міжнародними організаціями, які мають право укладати міжнародні договори у відповідності до їх засновницьких актів (ст. 6).

        У цих Конвенціях, а також у практиці міжнародних відносин на позначення осіб (держав або міжнародних організацій), що беруть участь у відносинах, врегульованих договором, вживаються такі терміни:

· учасник переговорів – держава чи міжнародна організація, яка брала участь у складенні та прийнятті тексту договору;

· договірна сторона – держава або міжнародна організація, яка погодилася на обов’язковість для себе міжнародного договору, незалежно від того, чи набрав договір чинності чи ні.

· учасник договору – держава чи міжнародна організація, яка погодилася на обов’язковість для себе міжнародного договору і для якої договір є чинним;

· третя держава (міжнародна організація) – держава або міжнародна організація, яка не є учасником договору.

        Класифікація міжнародних договорів може бути здійснена за різними критеріями.

        Так, за колом осіб, договори бувають двосторонні і багатосторонні. В свою чергу, багатосторонні договори можуть бути універсальними (розрахованими на участь всіх держав світу), регіональними (регулюють міжнародні відносини в межах певного регіону) та партикулярними (тобто договорами з обмеженим колом учасників). Більшість міжнародних договорів, які стосуються прав людини, зокрема, такі, як Конвенція про рабство 1926 р. або Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., є універсальними. Прикладами регіональних договорів можуть бути Європейська соціальна хартія (переглянута у 1996 р.) та Європейська конвенція про імунітет держав 1972 р. Партикулярні договори, як правило, укладаються для врегулювання двосторонніх міждержавних відносин. Класичними прикладами партикулярних договорів можуть бути договори про встановлення дипломатичних або консульських відносин між державами, договори про кордон тощо.

        Залежно від можливості та процедури приєднання нових учасників, розрізняють договори відкриті, закриті і напівзакриті. Учасниками відкритих договорів можуть бути будь-які держави. Закриті договори – це такі, вступ (приєднання) до яких нових учасників не допускається самим договором або неможливий в силу специфічної природи такого договору. Напівзакриті договори допускають приєднання до них нових учасників, але, як правило, за згодою всіх або переважної більшості інших учасників. Практично всі універсальні договори є відкритими, регіональні договори, як правило, носять напівзакритий характер, а партикулярні – закритий.

       За строком дії договори можуть бути строковими (тобто певний строк їх дії фіксується у самому тексті) або безстроковими, що або також визначається у тексті, або випливає із суті договору. Наприклад, двосторонні договори про державний кордон завжди є безстроковими, хоча часто у договорі про це й не зазначається. Крім того, існують договори, дія яких у часі яких обмежується виконанням певних дій чи досягненням певної мети. Зокрема, у рамках СНД часто приймалися договори, дія яких розрахована на “перехідний період” (Угода про Об’єднані збройні сили на перехідний період 1993 р., Угода між Україною та Російською Федерацією про Об’єднане командування Чорноморським флотом на перехідний період 1993 р. і т.п.).

       За об’єктом регулювання договори можуть бути політичними, економічними, науково-технічними, науково-культурними тощо.

       За порядком виконання сторонами взятих на себе зобов’язань міжнародні договори поділяються на самовиконувані та несамовиконувані1. Самовиконуваними договори міжнародного права – це договори міжнародного права, які не вимагають прийняття додаткового імплементаційного законодавства для свого ефективного застосування в національній правовій системі. Міжнародні договори, що вимагають прийняття стороною додаткоаих актів внутрішнього законодавства називаються несамовиконуваними.

       У внутрішньому законодавстві держав, як правило, містяться класифікації міжнародних договорів залежно від органів чи посадових осіб, від імені яких договори укладаються. За цією ознакою ст. 3 Закону України “Про міжнародні договори України” виділяє такі їх види:

· міждержавні, які укладаються від імені України Президентом України або за його дорученням;

· міжурядові, які укладаються від імені Уряду України Кабінетом Міністрів України або за його дорученням;

· міжвідомчі, які укладаються від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів цими міністерствами (органами).

       Такий поділ має виключно внутрішньодержавне значення, тому будь-які з цих договорів у міжнародних відносинах розглядаються як договори України.

       Від імені України укладаються міжнародні договори України:

       а) політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

       б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;

       в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

       г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

       ґ) про використання території та природних ресурсів України;

       д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер.

       Від імені Уряду України укладаються міжнародні договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України.

       Міжвідомчими договори України укладаються з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

       Форма міжнародного договору – це сукупність способів та засобів, за допомогою яких виражається воля договірних сторін (держав та міжнародних організацій).

       Щодо форми міжнародного договору у міжнародному праві та практиці міжнародних відносин склалися два загальновизнані принципи: по-перше, при підготовці договору сторони вправі обрати будь-яку прийнятну для них форму, а по-друге, питання форми не впливають на дійсність та юридичну силу договору.

        Міжнародні договори можуть укладатися у письмовій формі (у формі єдиного документа чи кількох пов’язаних документів), формі обміну нотами або листами, усній чи будь-якій іншій зручній для сторін формі.

        До структури міжнародного договору, як правило, входять такі його складові частини:

· назва. Назви договорів можуть бути різноманітні (угода, конвенція, договір, пакт статут, хартія, протокол тощо). Самостійного юридичного значення конкретне найменування не має, угода під будь-якою назвою створює взаємні права і обов’язки для сторін;

· преамбула, в якій зазначається мета укладання договору, а іноді окреслюється і коло відносин, на які поширюється дія конкретного договору. Крім того, преамбула часто використовується для тлумачення змісту договору;

· основна частина, що містить відповідні міжнародно-правові норми і складається зі статей (артикулів, параграфів тощо). Останні можуть об’єднуватися у розділи, глави, частини, книги тощо;

· заключна частина, в якій часто викладаються умови набуття договором чинності та припинення його дії, визначається мова, на якій укладено договір, місце та порядок зберігання його автентичних примірників і т.п.;

· додатки. У випадку, коли в тексті договору має місце безпосереднє посилання на додатки як невід’ємну частину договору, його положення мають таку ж саму силу, як і положення самого договору, а у випадку, коли такого посилання договір не містить, додатки до нього носять рекомендаційний характер, зокрема можуть використовуватися для тлумачення норм міжнародного договору.

        Мова, якою складається договір, обирається його сторонами. Двосторонні угоди, звичайно, укладаються на двох мовах, а іноді – й на третій (нейтральній) мові. При цьому для тлумачення подібних договорів найчастіше застосовується саме примірник договору, укладений на нейтральній мові. Багатосторонні договори укладаються на одній чи більше мовах, обраних сторонами. Договори, що укладаються під егідою ООН та інших міжнародних організацій, складаються на офіційних мовах цих організацій. Наприклад, офіційними мовами ООН є китайська, французька, російська, англійська, арабська та іспанська, а офіційними мовами Міжнародного суду ООН – англійська та французька мови, тому більшість багатосторонніх міжнародних договорів укладаються саме цими мовами.

        Тексти договорів, укладених на різних мовах є автентичними і мають однакову юридичну силу.

 

                                  3. Укладення міжнародних договорів

       Процес укладення міжнародного договору – це сукупність стадій і дій, спрямованих на встановлення та закріплення взаємних прав і обов’язків суб’єктів міжнародно-правових відносин.

       Дії, спрямовані на укладення міжнародних договорів, можуть вчинятися лише повноважними представниками сторін (держав і міжнародних організацій). Такі повноваження можуть видаватися компетентними органами держави як на всі стадії укладення договору, так і на вчинення яких-небудь окремих дій.

       Відповідно до ст. 7 Віденської конвенції 1969 р. право приймати участь у веденні переговорів та підписувати міжнародні договори без пред’явлення спеціальних повноважень мають:

· глави держав, урядів та міністри закордонних справ – щодо вчинення всіх договорів;

· глави дипломатичних представництв – щодо вчинення договорів між акредитуючою державою та державою, яка їх акредитувала;

· представники держав при міжнародних організаціях, їх органах та на міжнародних конференціях – щодо вчинення договорів на конференції, в організації чи її органі.

       Такий же перелік посадових осіб, які не потребують спеціальних повноважень на ведення переговорів та підписання міжнародного договору закріплено і у ст. 6 Закону України “Про міжнародні договори України”. Усі інші особи повинні отримати повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів, що видаються: щодо договорів, які укладаються від імені України, – Президентом України; щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України, – Кабінетом Міністрів України або за його дорученням Міністерством закордонних справ України, щодо міжвідомчих договорів – відповідним міністерством (відомством) спільно з Міністерством закордонних справ України.

       Міжнародну організацію представляє особа, що має таке право згідно з засновницькими документами, або якій видані спеціальні повноваження.

       Виділяються два основні способи підтвердження повноважень: якщо договір двосторонній – відбувається обмін повноваженнями, якщо договір багатосторонній – повноваження подаються депозитарію договору або до виконавчого органу міжнародної конференції, або міжнародної організації, в рамках якої укладається договір.

       Процес укладення міжнародного договору охоплює такі стадії:

       1) договірна ініціатива зацікавленої сторони – це попередня стадія, пов’язана з висуненням пропозиції однієї чи кількох держав, або міжнародної організації укласти договір з наданням проекту тексту майбутнього договору. Порядок реалізації цієї стадії, як правило, визначається внутрішнім законодавством держави або установчими документами міжнародної організації.

       Відповідно до ст. 4, 5 Закону України “Про міжнародні договори України” пропозиції щодо укладення міждержавних та міжнародних договорів подаються Міністерством закордонних справ

України Президентові України (щодо міждержавних договорів) або Кабінету Міністрів України (щодо міжурядових договорів). Інші органи державної влади подають такі пропозиції  Президентові або Уряду через Міністерство закордонних справ. Пропозиції про укладення міжнародного договору підлягають обов’язковій експертизі, яка проводиться міністерством юстиції України щодо відповідності проекту договору Конституції та законам України.

       Рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України приймаються відповідно Президентом України(щодо міждержавних договорів), Кабінетом Міністрів України (щодо міжурядових договорів), чи іншими органами виконавчої влади за погодженням з МЗС України (щодо міжвідомчих договорів). Про прийняте рішення дипломатичними каналами повідомляється інша сторона (сторони) майбутнього міжнародного договору;

       2) підготовка тексту договору – тобто погодження волі та інтересів договірних сторін щодо встановлення тих чи інших правил поведінки.

       Підготовка тексту договору може проходити в трьох формах: шляхом ведення переговорів, на міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях.

       Переговори як форма підготовки тексту договору, як правило, застосовується при укладенні договорів з незначною кількістю сторін. Такі переговори проводяться або безпосередньо, або через дипломатичні канали. При цьому сторони пропонують контрагентам свої пропозиції щодо майбутнього договору чи представляють конкретні його проекти та шляхом взаємних поступок і компромісів виробляють прийнятний для усіх сторін варіант договору.

       Міжнародні конференції, так само як і міжнародні організації, використовуються державами для підготовки багатосторонніх договорів. Часто певна проблема, що потребує міжнародного врегулювання, розбивається на окремі питання, які розглядаються спеціалізованими комітетами (комісіями), після чого узгоджений проект договору розглядається на загальних пленарних засіданнях конференції (організації);

       3) встановлення автентичності тексту договору (попереднє прийняття тексту договору) – це визнання розробленого тексту договору таким, що відповідає справжньому волевиявленню сторін та є остаточним. Відповідно до ст. 10 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. після встановлення автентичності тексту договору внесення змін до нього не допускається.

       Попереднє прийняття тексту міжнародного договору може здійснюватися шляхом голосування, парафування, підписання ad referendum чи у будь-якій іншій прийнятній для сторін формі.

       Шляхом голосування, як правило, приймається текст договору на міжнародній конференції або в міжнародній організації. Це рішення оформляється резолюцією, яка приймається більшістю голосів (простою або кваліфікованою в залежності від правил, встановлених конференцією або прийнятих в організації). Часто замість голосування для прийняття рішень використовується метод консенсусу – загальної згоди при відсутності заперечень з боку будь-якої держави.

       Парафування – скріплення ініціалами уповноважених осіб кожної сторінки договору на знак згоди з текстом. Така форма попереднього прийняття тексту договору використовується при укладанні договорів з обмеженою кількістю учасників. Парафований договір підлягає остаточному прийняттю.

        Підписання ad referendum – умовне підписання, яке вимагає наступного підтвердження відповідною державою або міжнародною організацією;

        4) остаточне прийняття тексту договору тягне за собою певні юридичні наслідки для його учасників, зокрема, дає право стороні договору затвердити його та зобов’язує сторону не змінювати цілі та об’єкт договору. Основною формою остаточного прийняття тексту договору є його підписання сторонами. При підписанні двостороннього договору держави додержуються правила альтернату, тобто чергування підписів. В автентичному екземплярі двостороннього договору, призначеному для однієї сторони, назва держави і підписи уповноважених осіб розміщуються на почесному місці – зліва, а назва держави-контрагента і підписи її представників – праворуч. На екземплярі, призначеному для другої сторони, підписи розташовуються навпаки. В багатосторонніх угодах назви сторін і підписи розташовуються зверху вниз у алфавітному порядку. Як правило, підписання багатосторонніх договорів відкрите до певної дати або до набрання договором сили.

        5) надання згоди на обов’язковість договору, тобто визнання державою або міжнародною організацією норм міжнародного договору обов’язковими для себе. Ст. 11 Віденської конвенції 1969 р. встановлює, що згоду держави на обов’язковість для неї договору може бути виражено підписанням договору, обміном документами, затвердженням, приєднанням або будь-яким іншим способом, про який домовились сторони.

        Підписання – це форма надання згоди на обов’язковість договору, при якій підписання договору є одночасно як підтвердженням прийняття тексту договору, так і вираженням згоди на його обов’язковість. Найчастіше така форма надання згоди на обов’язковість договору застосовується стосовно міжвідомчих міжнародних договорів.

        Обмін документами – це спрощена процедура укладення міжнародного договору, змістом якої направлення однією стороною іншій стороні (сторонам) листа або ноти з пропозицією щодо врегулювання певного питання і направлення останньою листа (ноти) у відповідь з повідомленням про прийняття пропозиції.

        Ратифікація (прийняття, затвердження) – це надання згоди на обов’язковість договору одним з вищих органів державної влади (як правило, парламентом або головою держави) у відповідності до процедури, встановленої національним законодавством. У міжнародному праві та законодавстві більшості держав світу склався підхід, згідно з яким ратифікація здійснюється парламентом, а прийняття та затвердження – главою держави або урядом. Такий механізм закладено і у Законі України “Про міжнародні договори України”.

        Відповідно до ст. 9 цього Закону ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід’ємною частиною якого є текст міжнародного договору. На підставі підписаного та офіційно оприлюдненого Президентом України закону Голова Верховної Ради України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордонних справ України, якщо договором передбачено обмін такими грамотами.

        Ратифікації підлягають міжнародні договори України:

        а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні;

        б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;

        в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України;

        г) про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

        ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;

        д) що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об’єктів права державної власності України;

        е) виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України;

        є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України.

         Затвердженню згідно зі ст. 12 Закону України “Про міжнародні договори України” підлягають такі міжнародні договори, які не потребують ратифікації і передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України або Кабінету Міністрів України. Міжнародні договори, що укладаються від імені України, а також міжнародні договори, що укладаються від імені Уряду України, але встановлюють інші правила, ніж ті, що містять акти Президента, затверджуються Президентом України. Кабінетом Міністрів України затверджуються міжнародні договори, що укладаються від імені Уряду України (крім тих, що мають затверджуватися Президентом), а також міжвідомчі договори, які встановлюють інші правила, ніж ті, що містять акти Кабінету Міністрів України.

         Приєднання (accession) – це акт надання згоди державою на обов’язковість міжнародного договору, у підготовці та прийнятті якого вона не брала участі. Порядок і умови приєднання зазначаються у самому міжнародному договорі. Як правило, держави приєднуються до тих міжнародних договорів, що вже вступили в силу шляхом ратифікації (затвердження), надіслання ноти про приєднання, підписання протоколу про приєднання тощо. Майже завжди приєднання здійснюється щодо договору в цілому; приєднання лише до частини договору можливе лише за умови, що це передбачено договором або з цим погоджуються інші сторони договору (ст. 17 Віденських конвенцій).

         На будь-якій стадії укладення міжнародного договору держава або міжнародна організація може зробити застереження до нього.

         Застереження – це одностороння заява, шляхом якої держава-учасниця (або міжнародна організація) особисто для себе скасовує або змінює окремі положення договору.

            Застереження може бути зроблене при підписанні, ратифікації або іншому акті надання     згоди на обов’язковість договору.

            Держава може зробити застереження за таких умов:

· воно не повинне суперечити цілям і об’єкту договору;

· договір не повинен забороняти застережень;

· застереження не повинно виходити за рамки дозволених договором застережень;

· застереження повинне бути зроблене в письмовій формі і доведене до відома інших учасників договору;

· застереження не повинно змінювати правовідносини щодо інших учасників договору.

         Якщо договір двосторонній, то застереження повинно прийматися обома сторонами. Учасник договору, який зробив застереження, має право зняти його в будь-який момент дії договору.

         Застереження до міжнародного договору не допускаються, коли вони заборонені міжнародним договором, коли договір передбачає лише окремі види застережень, до яких дане застереження не належить, коли застереження суперечить об’єкту і цілям договору.

         Правові наслідки застереження можуть бути різними залежно від того, чи визнали інші сторони договору заявлене стороною застереження. У відносинах з державами, які визнали застереження, застосовуються відповідні норми договору з урахуванням застережень, а у відносинах з державами, які такого застереження не визнали, не застосовуються ні норми застереження, ні відповідні норми договору.

         Крім застережень, сторони на будь-якій стадії укладення міжнародного договору можуть робити інтерпретаційні заяви, що розкривають їхню позицію щодо того чи іншого положення договору. Такі заяви носять політичний характер і не тягнуть юридичних наслідків.

         Укладені примірники двосторонніх договорів передаються на зберігання сторонам. Укладення ж багатосторонніх договорів вимагає призначення депозитарію, який здійснює обслуговування укладеного договору, зокрема, зберігає оригінал договору та пов’язані з ним документи (ратифікаційні грамоти, акти застережень, заперечення проти застережень тощо). Депозитарієм може бути одна або кілька держав, міжнародна організація або її посадова особа.

         Функції депозитарію:

· збереження оригіналу договору, а також таких документів як повноваження, ратифікаційні грамоти, документи про приєднання;

· підготовка і розсилка завірених копій учасникам договору та іншим державам і міжнародним організаціям;

 · інформування учасників договору та інших суб’єктів міжнародного права з питань, пов’язаних з договором;

· реєстрація договору та ін.

 

           4. Набрання чинності міжнародним договором, його реєстрація, опублікування та тлумачення

       Набрання чинності міжнародним договором означає, що його сторони набувають права та несуть обов’язки, передбачені цим договором. Лише міжнародний договір, який набрав чинності, має юридичні наслідки.

       Відповідно до ст. 24 Віденської конвенції про право міжнародних договорів порядок та дата набуття договором чинності визначається у самому договорі або погоджується його сторонами.

       Порядок набрання договором чинності, як правило, залежить від особливостей самого договору.

       Договори, що не підлягають ратифікації, можуть набувати чинності з моменту підписання (напр., Угода між СРСР та США про взаємне попередження ядерної війни 1973 р. або Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору 1997 р.); після закінчення певного строку після підписання або з дати, вказаної у договорі (напр., в Угоді про співробітництво між Угорським Національним банком та Національним банком України 1992 р. спеціально вказано, що вона набуває чинності 22.05.1992 р.).

       Порядок набрання чинності міжнародними договорами, які підлягають ратифікації дещо складніший. Двосторонні договори, що підлягають ратифікації, можуть набувати чинності з дня обміну ратифікаційними грамотами (напр., Договір між Україною та Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки 2003 р.), по закінченню певного строку після обміну ратифікаційними грамотами (напр., ст. 20 Договору між Україною та Грузією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання 1997 р. передбачає, що цей договір набуває чинності через 30 днів після обміну сторонами ратифікаційними грамотами), або з іншого прийнятного для сторін моменту (так, Договором між Україною та Словацькою Республікою про соціальне забезпечення 2000 р. передбачено, що він набуває чинності в перший день першого календарного місяця після місяця, в якому відбувся обмін ратифікаційними грамотами). Багатосторонні договори, що підлягають ратифікації, можуть набувати чинності в день передачі на зберігання депозитарію визначеної кількості ратифікаційних грамот (так, Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об’єктами 1972 р. набула чинності після здачі на зберігання 5-ї ратифікаційної грамоти), по закінченню певного строку після здачі на зберігання визначеної кількості ратифікаційних грамот (напр., Конвенція ООН з морського права 1982 р. набула чинності через 12 місяців після здачі на зберігання 60-ї ратифікаційної грамоти).

       Відповідно до ст. 102 Статуту ООН та резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14.12.1946 р. міжнародні договори, які набули чинності, мають бути зареєстровані у Секретаріаті ООН. Реєстрація може бути проведена однією або кількома сторонами договору чи самою ООН, якщо вона є стороною чи депозитарієм договору. Крім Секретаріату ООН, міжнародні договори часто реєструються і в інших міжнародних організаціях – МОП, ІКАО, МАГАТЕ, ВПС тощо. Реєстрація договору в одній з міжнародних організацій не позбавляє його сторін обов’язку зареєструвати договір також і у Секретаріаті ООН.

       Реєстрація договору не впливає на його юридичну силу, проте на договір, не зареєстрований у встановленому порядку, сторони не можуть посилатися в установах системи ООН.

       Крім міжнародної реєстрації договорів законодавством держави може передбачатися і їх національна реєстрація. Так, відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону України „Про міжнародні договори України” чинні міжнародні договори України реєструються у Міністерстві закордонних справ України.

       Офіційна публікація міжнародних договорів здійснюється як на міжнародному, так і на національному рівні.

       Усі міжнародні договори, зареєстровані у Секретаріаті ООН, підлягають опублікуванню Секретаріатом (Секретаріат ООН видає періодичний бюлетень “Treaty Series”). У межах Ради Європи європейські конвенції публікуються у збірнику “European Treaty Series”. Публікація багатосторонніх міжнародних договорів, прийнятих, прийнятих в рамках СНД, здійснюється в офіційному виданні “Содружество. Информационный вестник Совета глав государств и Совета глав правительств СНГ”.

       Порядок опублікування міжнародних договорів на національному рівні визначається внутрішнім законодавством.

       Відповідно до ст. 21 Закону України “Про міжнародні договори України” чинні міжнародні договори України публікуються українською мовою в “Зібранні діючих міжнародних договорів України” та інших офіційних друкованих виданнях (такими, зокрема, є бюлетені “Відомості Верховної Ради України” та “Офіційний вісник України”, газети, “Голос України” та “Урядовий кур’єр”).

       За загальним правилом, міжнародний договір, що набрав чинності, зворотної сили на має. Однак, відповідно до ст. 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. положення договору не є обов’язковими для учасника договору щодо будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності для визначеного учасника, або щодо будь-якої ситуації, яка перестала існувати до цієї дати, якщо інший намір учасників договору не випливає з договору або не встановлений в інший спосіб. Вказане положення дозволяє учасникам договору передбачити зворотну дію договору в цілому чи окремих його положень, при чому це може бути зазначено як у самому договорі, так і в будь-який інший прийнятний для сторін спосіб.

       Можливість встановлення у договорі положень про його зворотну дію підтверджується і міжнародною судовою практикою. Так, у 1952 р. Міжнародний Суд ООН у справі “Ambatielos” (Греція проти Великобританії) дійшов висновку, що міжнародний договір може мати зворотну силу, якщо існує явно виражене застереження чи особлива причина ретроактивного застосування міжнародного договору. Проте, кількість міжнародних актів, що мають зворотну силу, надзвичайно мала. До таких актів, наприклад, можуть бути віднесені Статути Нюрнберзького (1945 р.) та Токійського (1946 р.) трибуналів, трибуналів по колишній Югославії (1993 р.) та Руанді (1994 р.).

       Тлумачення міжнародного договору – це встановлення справжнього змісту договору, його завдань та функцій.

       При тлумаченні міжнародного договору вивчається не лише його текст (основна частина, преамбула, заключні положення, додатки тощо), а й ратифікаційні документи, умови, в яких укладався та діє міжнародний договір тощо.

       Розрізняють такі види тлумачення міжнародних договорів:

· автентичне – тобто таке, що здійснюється самими учасниками договору у формі спеціальних угод, додаткових протоколів, обміну листами, нотами і т.п. Як правило, таке тлумачення має найвищу юридичну силу;

· міжнародне – тлумачення, яке здійснюється міжнародними органами, найчастіше міжнародними судами чи арбітражами. Можливість такого тлумачення або прямо передбачається договором, або погоджується його сторонами. Наприклад, Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї 1993 р. передбачає, що її сторони за взаємною згодою можуть звертатися до Міжнародного суду ООН для тлумачення положень конвенції;

· одностороннє – це тлумачення, що здійснюється лише однією стороною, як правило, у формі заяв, нот, внутрішніх судових чи адміністративних актів. Особливістю такого виду тлумачення є те, що воно якщо і має юридичні наслідки, то лише для сторони, яка таке тлумачення здійснює;

· неофіційне (в т.ч. доктринальне) – це тлумачення, що здійснюється окремими особами (політиками, вченими тощо) і не тягне правових наслідків.

       Виділяються такі загальнотеоретичні способи тлумачення міжнародних договорів, як граматичне, логічне, історичне та систематичне тлумачення.

       Тлумачення міжнародних договорів, автентичні примірники яких укладені на різних мовах, може мати деякі особливості. Автентичні тексти, незалежно від того, на якій мові вони укладені, мають однакову силу, тому один із цих текстів може мати превагу лише тоді, коли про це сторони домовилися попередньо. У випадку виявлення невідповідності змісту текстів договорів повинне використовуватися те значення, яке більшою мірою відповідає предмету та завданням договору.

                5. Припинення, зупинення та визнання міжнародних договорів недійсними

        Припинення міжнародного договору, тобто втрата ним чинності або вихід із нього учасника здійснюються у відповідності з умовами самого договору, а за згодою інших сторін – у будь-який прийнятний час та спосіб.

        Виділяються такі підстави припинення дії міжнародних договорів:

1. Закінчення строку на який договір був укладений, якщо сторони не домовилися про продовження строку його дії (пролонгація договору). Про продовження строку дії міжнародного договору сторони можуть домовитися як під час укладення міжнародного договору, так і після набрання ним чинності.

2. Повне виконання зобов’язань, передбачених договором.

3. Скасування міжнародного договору за спільною згодою усіх його учасників.

4. Заміна договору новою угодою, що регулює ті ж відносини між тими ж суб’єктами.

5. Вихід з договору:

     а) денонсація договору – тобто відмова держави чи міжнародної організації від договору з попереднім (а іноді і наступним) попередженням інших учасників договору, якщо можливість такої відмови передбачена міжнародним договором. Як правило, у міжнародних договорах визначаються такі елементи процедури денонсації: строк, коли держава вправі заявити про денонсацію, строк після оголошення заяви про денонсацію, по закінченню якого договір припиняє чинність для цієї сторони, умови денонсації, форма та зміст повідомлення про денонсацію і т.д. інколи право держав на денонсацію міжнародних договорів обмежується. Зокрема, Женевські конвенції про захист прав війни 1949 р. не можуть бути денонсовані під час війни.

     б) анулювання договору – це відмова держави чи міжнародної організації від міжнародного договору за наявності достатніх підстав, передбачених міжнародним правом. До таких підстав відносяться істотне порушення умов договору іншими учасниками, неможливість його виконання (втрата об’єкту договору), а також докорінна зміна обставин. За наявності таких обставин може бути анульований будь-який міжнародний договір, не залежно від того, чи передбачена у ньому можливість анулювання чи ні.

        Зупинення міжнародного договору – це тимчасове припинення дії договору у відповідності з його умовами або за згодою сторін. Зупинення дії міжнародного договору не призводить до розриву відносин між його сторонами і не може перешкоджати іншим учасникам договору користуватися належними їм правами. Під час зупинення дії міжнародного договору сторони зобов’язані утримуватися від дій, які можуть призвести до неможливості відновлення дії договору.

        Підстави визнання договору недійсним визначаються Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р. Такі підстави поділяються на підстави абсолютної недійсності договору та підстави відносної недійсності договору.

        За наявності абсолютних підстав укладений договір є нікчемним і не тягне жодних юридичних наслідків. Такими підставами є:

· згода держави на обов’язковість договору була виражена внаслідок застосування сили чи погрози силою до цієї держави чи її представника;

· договір суперечить імперативній нормі jus cogens, не залежно від того, коли така норма виникла –  до, під час, чи після укладання договору.

        Наявність відносних підстав безпосередньо не впливає на дію договору, проте сторона отримує право оспорювати його чинність. Відносними підствами визнання договору недійсним є:

· порушення внутрішнього права держави, яке визначає повноваження органів і посадових осіб укладати міжнародні договори;

· укладення договору під впливом помилки;

· укладення договору внаслідок обману;

· укладення договору внаслідок прямого чи непрямого підкупу представника сторони.

Положення міжнародного договору, визнаного недійсним, не мають юридичної сили. Якщо на підставі такого договору були вчинені певні дії, то кожна сторона вправі вимагати від іншої, коли це можливо, відновлення попереднього становища (двостороння реституція). Дії, добросовісно виконані до посилання на міжнародний договір, незаконними не визнаються. Якщо договір визнаний недійсним внаслідок протиріччя з нормами jus cogens, то його учасники зобов’язані ліквідувати наслідки будь-яких дій, вчинених відповідно до такого договору, якщо ці дії суперечать нормам.

Перші міжнародні договори, зафіксовані у письмовій формі з’явилися досить рано, орієнтовно у сер. І тис. до н.е. Про міжнародні договори згадується вже у Законах Ману, а в Артхашастрах їм присвячено окремий розділ. Як правило, це були двосторонні договори, що регулювали питання торгівлі, війни та миру. Поступово коло договірного регулювання міждержавних відносин істотно розширилося – почали укладатися договори про кордони, дипломатичні відносини, мореплавство тощо. Відтоді договір набуває значення основного джерела міжнародного права, а міжнародна практика створює певні звичаєві правила щодо укладення, дії, виконання і припинення міжнародних договорів.

       До початку буржуазно-демократичних революцій XVIII-XIX ст. виконання міжнародних договорів забезпечувалося в основному клятвами, релігійними обрядами, мораллю сторін. Навіть у ХVІІ-ХVІІІ ст. головним, хоча і ненадійним, фактором обов’язкової сили міжнародного договору була мораль монархів. Уявлення про те, що міжнародне право повинне містити у собі гарантії та механізми чіткого і неухильного виконання державами взятих на себе міжнародних зобов’язань („pacta servanda sunt”), остаточно закріплюється у першій половині ХХ ст. і є основним принципом сучасного права міжнародних договорів.

       Право міжнародних договорів – це галузь міжнародного публічного права, яка об’єднує в собі норми і принципи, що регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права з приводу укладення, дії і припинення міжнародних договорів.

       Поряд із цим терміном у літературі часто зустрічаються і інші, наприклад, „міжнародне договірне право” та „міжнародне договірне право держави”. І якщо перше поняття є синонімом поняття „право міжнародних договорів”, то друге є значно вужчим і означає сукупність міжнародних договорів, укладених певною державою. Ця система норм є надзвичайно широкою, зокрема, Україна є учасником декількох тисяч міжнародних договорів, конвенцій, угод, протоколів тощо.

       Як галузь міжнародного права, право міжнародних договорів займає специфічне місце у системі міжнародного права. З одного боку, воно є самостійною галуззю міжнародного права, а з іншого – відіграє головну роль у регулюванні міжнародних відносин, визначаючи порядок утворення та реалізації переважної частини міжнародно-правових норм. Право міжнародних договорів є також основою міжнародного процесуального права, з ним так чи інакше пов’язане формування та функціонування всіх інших галузей та інститутів міжнародного публічного права.

       Тривалий час право міжнародних договорів існувало переважно у вигляді сукупності звичаєвих норм, які віддзеркалювали тисячолітню практику укладання та виконання державами різноманітних договорів. На початку ХХ ст. ряд учених-міжнародників, зокрема, П. Фіоре, Й. Блюнчлі та інші розпочали роботу з кодифікації міжнародного права, в т.ч. і права міжнародних договорів. Найвідомішою доктринальною розробкою у сфері кодифікації права міжнародних договорів, став Гарвардський проект, розроблений групою юристів Гарвардського університету і опублікований у 1935 р. Ця кодифікація і зараз користується популярністю як збірник міжнародно-правових звичаїв.

       Першим регіональним міжнародно-правовим актом, який узагальнював норми міжнародних договорів, стала Міжамериканська конвенція про міжнародні договори 1928 р., що складалася лише з 21 статті.

       У 1968 р. була скликана Віденська конференція з права міжнародних договорів, яка завершилася прийняттям у 1969 р. Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Ця Конвенція складається із 85 статей та додатка, який визначає особливості процедури розгляду спорів, пов’язаних з визнанням міжнародного договору недійсним. Ця конвенція представляє собою загальну кодифікацію права міжнародних договорів, що укладаються між державами у письмовій формі. За межами її регулювання залишилися угоди, хоча б однією із сторін яких є не держава, а інший суб’єкт міжнародного права, наприклад, міжнародна організація чи рух національного опору, а також угоди, які укладаються між державами не у письмовій формі. Проте Конвенція встановила, що це не позбавляє такі угоди юридичної сили, а також не виключає можливості застосовувати до таких угод норми цієї Конвенції, щоправда лише в якості звичаєвих норм. З метою врегулювання цієї прогалини у 1986 р. була прийнята Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями. По-суті, ця Конвенція є адаптацією Конвенції 1969 р. до міжнародних договорів, в яких хоча б однією із сторін є міжнародна міжурядова організація: вона має таку ж структуру, нумерацію зміст статей, як і Конвенція 1969 р. Так само вона поширюється лише на міжнародні договори, що укладаються у письмовій формі.

       Питання правонаступництва прав та обов’язків за міжнародними договорами мають визначатися Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.

       Незважаючи на наявність цих конвенцій, роль звичаю як джерела права міжнародних договорів не зменшується, що зумовлюється низкою факторів. По-перше, Конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., хоча і набула чинності, але багатьма країнами не ратифікована. Конвенції ж 1978 р. та 1986 р. взагалі не набули чинності. По-друге, останнім часом у міжнародному праві виникають і розвиваються нові інститути, які не є міжнародними договорами, але виконують ті ж самі функції. Зокрема, це стосується т.зв. “політичних угод” та „м’якого права”, які не мають прямої безпосередньої сили, але виражають спільну політичну волю двох чи більше держав і виконуються ними виключно з метою підтримання власного авторитету. Норми названих конвенцій до подібних угод не застосовуються, тому їх укладання, виконання та припинення регулюється саме звичаєвими нормами. Наприклад, в рамках Наради з безпеки та співробітництва в Європі діють такі політичні угоди, як Заключний акт 1975 р. та Паризька хартія для Нової Європи 1989 р. Ці документи зовні нагадують договори, але держави-учасники НБСЄ вирішили не надавати їм силу міжнародних договорів.

       Положення норм міжнародного права, що стосуються конвенційних процедур, знаходять своє відображення і внутрішньодержавному законодавстві, зокрема, у Законі України від 29.06.2004 р. № 1906-IV “Про міжнародні договори України”, Положенні про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.1994 р. № 422, та деяких інших актах.

       Закон України “Про міжнародні договори України” визначає особливості різних видів міжнародних договорів, учасником яких може бути Україна, врегульовує порядок укладення, виконання і денонсації міжнародних договорів. В цілому норми цього Закону є результатом трансформації норм Віденських конвенцій та відповідних міжнародно-правових звичаїв.

       Суб’єктами права міжнародних договорів є держави, міжнародні організації, а в окремих випадках – також народи, що борються за своє звільнення в особі органів національно-визвольного руху. Держави в силу свого суверенітету ipso facto володіють універсальною договірною правоздатністю. Договірна правоздатність міжнародних організацій визначається її установчими актами, прийнятими у відповідності з ними рішеннями і резолюціями, а також практикою діяльності самої міжнародної організації. Інші специфічні суб’єкти міжнародного права (міжнародні неурядові організації, ТНК, фізичні особи тощо) не володіють публічною договірною правоздатністю і не можуть бути суб’єктами права міжнародних договорів. Навіть якщо вони і вступають у договірні відносини з державами чи міжнародними організаціями, такі договори мають приватноправовий або неправовий характер.

 

            2. Поняття, правова природа та класифікація міжнародних договорів. Форма та структура міжнародного договору

      На позначення міжнародного договору як загального родового поняття у міжнародному крім власне договору, можуть використовуватися і інші терміни, наприклад, угода, конвенція, протокол, домовленість, пакт, трактат тощо. Незалежно від назви всі міжнародні договори в рівній мірі обов’язкові для їх учасників та мають однакове значення щодо утворення міжнародних прав та обов’язків. Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. міжнародний договір – це міжнародна угода, укладена між державами у письмовій формі і врегульована міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

        Слід зауважити, що таке визначення не охоплює усієї сукупності міжнародних договорів, до якої, крім договорів у письмовій формі, відносяться також угоди у будь-якій іншій формі, укладені як між державами, так і між іншими суб’єктами міжнародного права, перш за все міжнародними організаціями. Тому у доктрині міжнародного права набуло більш широке розуміння міжнародного договору.

        Міжнародний договір – це угода, що добровільно укладається між суб’єктами міжнародного права, як правило у письмовій формі, з метою встановлення, фіксації, зміни чи припинення їх прав і обов’язків у певній сфері міжнародних відносин.

        Об’єктами міжнародного договору найчастіше виступають матеріальні та нематеріальні блага, дії та утримання від дій. Міжнародне право не містить яких-небудь обмежень щодо вибору державами та міжнародними організаціями об’єкта договору. В залежності від наміру сторін це може бути будь-яке питання як зі сфери міжнародних відносин, так і зі сфери внутрішніх справ держав. Як правило, об’єкт визначається у преамбулі або у тексті самого міжнародного договору. Наприклад, об’єктом Статуту ООН є дії держав пов’язані зі створенням та функціонуванням ООН, а об’єктом Європейської конвенції про громадянство 1997 р. – дії держав, спрямовані на врегулювання відносин громадянства.

        Сторонами договору можуть бути тільки суб’єкти міжнародного права, що володіють договірною правоздатністю. Віденська конвенція 1969 р. визнає таку правоздатність за державами (ст. 6), а Конвенція 1986 р. – за міжнародними організаціями, які мають право укладати міжнародні договори у відповідності до їх засновницьких актів (ст. 6).

        У цих Конвенціях, а також у практиці міжнародних відносин на позначення осіб (держав або міжнародних організацій), що беруть участь у відносинах, врегульованих договором, вживаються такі терміни:

· учасник переговорів – держава чи міжнародна організація, яка брала участь у складенні та прийнятті тексту договору;

· договірна сторона – держава або міжнародна організація, яка погодилася на обов’язковість для себе міжнародного договору, незалежно від того, чи набрав договір чинності чи ні.

· учасник договору – держава чи міжнародна організація, яка погодилася на обов’язковість для себе міжнародного договору і для якої договір є чинним;

· третя держава (міжнародна організація) – держава або міжнародна організація, яка не є учасником договору.

        Класифікація міжнародних договорів може бути здійснена за різними критеріями.

        Так, за колом осіб, договори бувають двосторонні і багатосторонні. В свою чергу, багатосторонні договори можуть бути універсальними (розрахованими на участь всіх держав світу), регіональними (регулюють міжнародні відносини в межах певного регіону) та партикулярними (тобто договорами з обмеженим колом учасників). Більшість міжнародних договорів, які стосуються прав людини, зокрема, такі, як Конвенція про рабство 1926 р. або Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., є універсальними. Прикладами регіональних договорів можуть бути Європейська соціальна хартія (переглянута у 1996 р.) та Європейська конвенція про імунітет держав 1972 р. Партикулярні договори, як правило, укладаються для врегулювання двосторонніх міждержавних відносин. Класичними прикладами партикулярних договорів можуть бути договори про встановлення дипломатичних або консульських відносин між державами, договори про кордон тощо.

        Залежно від можливості та процедури приєднання нових учасників, розрізняють договори відкриті, закриті і напівзакриті. Учасниками відкритих договорів можуть бути будь-які держави. Закриті договори – це такі, вступ (приєднання) до яких нових учасників не допускається самим договором або неможливий в силу специфічної природи такого договору. Напівзакриті договори допускають приєднання до них нових учасників, але, як правило, за згодою всіх або переважної більшості інших учасників. Практично всі універсальні договори є відкритими, регіональні договори, як правило, носять напівзакритий характер, а партикулярні – закритий.

       За строком дії договори можуть бути строковими (тобто певний строк їх дії фіксується у самому тексті) або безстроковими, що або також визначається у тексті, або випливає із суті договору. Наприклад, двосторонні договори про державний кордон завжди є безстроковими, хоча часто у договорі про це й не зазначається. Крім того, існують договори, дія яких у часі яких обмежується виконанням певних дій чи досягненням певної мети. Зокрема, у рамках СНД часто приймалися договори, дія яких розрахована на “перехідний період” (Угода про Об’єднані збройні сили на перехідний період 1993 р., Угода між Україною та Російською Федерацією про Об’єднане командування Чорноморським флотом на перехідний період 1993 р. і т.п.).

       За об’єктом регулювання договори можуть бути політичними, економічними, науково-технічними, науково-культурними тощо.

       За порядком виконання сторонами взятих на себе зобов’язань міжнародні договори поділяються на самовиконувані та несамовиконувані1. Самовиконуваними договори міжнародного права – це договори міжнародного права, які не вимагають прийняття додаткового імплементаційного законодавства для свого ефективного застосування в національній правовій системі. Міжнародні договори, що вимагають прийняття стороною додаткоаих актів внутрішнього законодавства називаються несамовиконуваними.

       У внутрішньому законодавстві держав, як правило, містяться класифікації міжнародних договорів залежно від органів чи посадових осіб, від імені яких договори укладаються. За цією ознакою ст. 3 Закону України “Про міжнародні договори України” виділяє такі їх види:

· міждержавні, які укладаються від імені України Президентом України або за його дорученням;

· міжурядові, які укладаються від імені Уряду України Кабінетом Міністрів України або за його дорученням;

· міжвідомчі, які укладаються від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів цими міністерствами (органами).

       Такий поділ має виключно внутрішньодержавне значення, тому будь-які з цих договорів у міжнародних відносинах розглядаються як договори України.

       Від імені України укладаються міжнародні договори України:

       а) політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

       б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;

       в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

       г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

       ґ) про використання території та природних ресурсів України;

       д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер.

       Від імені Уряду України укладаються міжнародні договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України.

       Міжвідомчими договори України укладаються з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

       Форма міжнародного договору – це сукупність способів та засобів, за допомогою яких виражається воля договірних сторін (держав та міжнародних організацій).

       Щодо форми міжнародного договору у міжнародному праві та практиці міжнародних відносин склалися два загальновизнані принципи: по-перше, при підготовці договору сторони вправі обрати будь-яку прийнятну для них форму, а по-друге, питання форми не впливають на дійсність та юридичну силу договору.

        Міжнародні договори можуть укладатися у письмовій формі (у формі єдиного документа чи кількох пов’язаних документів), формі обміну нотами або листами, усній чи будь-якій іншій зручній для сторін формі.

        До структури міжнародного договору, як правило, входять такі його складові частини:

· назва. Назви договорів можуть бути різноманітні (угода, конвенція, договір, пакт статут, хартія, протокол тощо). Самостійного юридичного значення конкретне найменування не має, угода під будь-якою назвою створює взаємні права і обов’язки для сторін;

· преамбула, в якій зазначається мета укладання договору, а іноді окреслюється і коло відносин, на які поширюється дія конкретного договору. Крім того, преамбула часто використовується для тлумачення змісту договору;

· основна частина, що містить відповідні міжнародно-правові норми і складається зі статей (артикулів, параграфів тощо). Останні можуть об’єднуватися у розділи, глави, частини, книги тощо;

· заключна частина, в якій часто викладаються умови набуття договором чинності та припинення його дії, визначається мова, на якій укладено договір, місце та порядок зберігання його автентичних примірників і т.п.;

· додатки. У випадку, коли в тексті договору має місце безпосереднє посилання на додатки як невід’ємну частину договору, його положення мають таку ж саму силу, як і положення самого договору, а у випадку, коли такого посилання договір не містить, додатки до нього носять рекомендаційний характер, зокрема можуть використовуватися для тлумачення норм міжнародного договору.

        Мова, якою складається договір, обирається його сторонами. Двосторонні угоди, звичайно, укладаються на двох мовах, а іноді – й на третій (нейтральній) мові. При цьому для тлумачення подібних договорів найчастіше застосовується саме примірник договору, укладений на нейтральній мові. Багатосторонні договори укладаються на одній чи більше мовах, обраних сторонами. Договори, що укладаються під егідою ООН та інших міжнародних організацій, складаються на офіційних мовах цих організацій. Наприклад, офіційними мовами ООН є китайська, французька, російська, англійська, арабська та іспанська, а офіційними мовами Міжнародного суду ООН – англійська та французька мови, тому більшість багатосторонніх міжнародних договорів укладаються саме цими мовами.

        Тексти договорів, укладених на різних мовах є автентичними і мають однакову юридичну силу.

 

                                  3. Укладення міжнародних договорів

       Процес укладення міжнародного договору – це сукупність стадій і дій, спрямованих на встановлення та закріплення взаємних прав і обов’язків суб’єктів міжнародно-правових відносин.

       Дії, спрямовані на укладення міжнародних договорів, можуть вчинятися лише повноважними представниками сторін (держав і міжнародних організацій). Такі повноваження можуть видаватися компетентними органами держави як на всі стадії укладення договору, так і на вчинення яких-небудь окремих дій.

       Відповідно до ст. 7 Віденської конвенції 1969 р. право приймати участь у веденні переговорів та підписувати міжнародні договори без пред’явлення спеціальних повноважень мають:

· глави держав, урядів та міністри закордонних справ – щодо вчинення всіх договорів;

· глави дипломатичних представництв – щодо вчинення договорів між акредитуючою державою та державою, яка їх акредитувала;

· представники держав при міжнародних організаціях, їх органах та на міжнародних конференціях – щодо вчинення договорів на конференції, в організації чи її органі.

       Такий же перелік посадових осіб, які не потребують спеціальних повноважень на ведення переговорів та підписання міжнародного договору закріплено і у ст. 6 Закону України “Про міжнародні договори України”. Усі інші особи повинні отримати повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів, що видаються: щодо договорів, які укладаються від імені України, – Президентом України; щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України, – Кабінетом Міністрів України або за його дорученням Міністерством закордонних справ України, щодо міжвідомчих договорів – відповідним міністерством (відомством) спільно з Міністерством закордонних справ України.

       Міжнародну організацію представляє особа, що має таке право згідно з засновницькими документами, або якій видані спеціальні повноваження.

       Виділяються два основні способи підтвердження повноважень: якщо договір двосторонній – відбувається обмін повноваженнями, якщо договір багатосторонній – повноваження подаються депозитарію договору або до виконавчого органу міжнародної конференції, або міжнародної організації, в рамках якої укладається договір.

       Процес укладення міжнародного договору охоплює такі стадії:

       1) договірна ініціатива зацікавленої сторони – це попередня стадія, пов’язана з висуненням пропозиції однієї чи кількох держав, або міжнародної організації укласти договір з наданням проекту тексту майбутнього договору. Порядок реалізації цієї стадії, як правило, визначається внутрішнім законодавством держави або установчими документами міжнародної організації.

       Відповідно до ст. 4, 5 Закону України “Про міжнародні договори України” пропозиції щодо укладення міждержавних та міжнародних договорів подаються Міністерством закордонних справ

України Президентові України (щодо міждержавних договорів) або Кабінету Міністрів України (щодо міжурядових договорів). Інші органи державної влади подають такі пропозиції  Президентові або Уряду через Міністерство закордонних справ. Пропозиції про укладення міжнародного договору підлягають обов’язковій експертизі, яка проводиться міністерством юстиції України щодо відповідності проекту договору Конституції та законам України.

       Рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України приймаються відповідно Президентом України(щодо міждержавних договорів), Кабінетом Міністрів України (щодо міжурядових договорів), чи іншими органами виконавчої влади за погодженням з МЗС України (щодо міжвідомчих договорів). Про прийняте рішення дипломатичними каналами повідомляється інша сторона (сторони) майбутнього міжнародного договору;

       2) підготовка тексту договору – тобто погодження волі та інтересів договірних сторін щодо встановлення тих чи інших правил поведінки.

       Підготовка тексту договору може проходити в трьох формах: шляхом ведення переговорів, на міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях.

       Переговори як форма підготовки тексту договору, як правило, застосовується при укладенні договорів з незначною кількістю сторін. Такі переговори проводяться або безпосередньо, або через дипломатичні канали. При цьому сторони пропонують контрагентам свої пропозиції щодо майбутнього договору чи представляють конкретні його проекти та шляхом взаємних поступок і компромісів виробляють прийнятний для усіх сторін варіант договору.

       Міжнародні конференції, так само як і міжнародні організації, використовуються державами для підготовки багатосторонніх договорів. Часто певна проблема, що потребує міжнародного врегулювання, розбивається на окремі питання, які розглядаються спеціалізованими комітетами (комісіями), після чого узгоджений проект договору розглядається на загальних пленарних засіданнях конференції (організації);

       3) встановлення автентичності тексту договору (попереднє прийняття тексту договору) – це визнання розробленого тексту договору таким, що відповідає справжньому волевиявленню сторін та є остаточним. Відповідно до ст. 10 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. після встановлення автентичності тексту договору внесення змін до нього не допускається.

       Попереднє прийняття тексту міжнародного договору може здійснюватися шляхом голосування, парафування, підписання ad referendum чи у будь-якій іншій прийнятній для сторін формі.

       Шляхом голосування, як правило, приймається текст договору на міжнародній конференції або в міжнародній організації. Це рішення оформляється резолюцією, яка приймається більшістю голосів (простою або кваліфікованою в залежності від правил, встановлених конференцією або прийнятих в організації). Часто замість голосування для прийняття рішень використовується метод консенсусу – загальної згоди при відсутності заперечень з боку будь-якої держави.

       Парафування – скріплення ініціалами уповноважених осіб кожної сторінки договору на знак згоди з текстом. Така форма попереднього прийняття тексту договору використовується при укладанні договорів з обмеженою кількістю учасників. Парафований договір підлягає остаточному прийняттю.

        Підписання ad referendum – умовне підписання, яке вимагає наступного підтвердження відповідною державою або міжнародною організацією;

        4) остаточне прийняття тексту договору тягне за собою певні юридичні наслідки для його учасників, зокрема, дає право стороні договору затвердити його та зобов’язує сторону не змінювати цілі та об’єкт договору. Основною формою остаточного прийняття тексту договору є його підписання сторонами. При підписанні двостороннього договору держави додержуються правила альтернату, тобто чергування підписів. В автентичному екземплярі двостороннього договору, призначеному для однієї сторони, назва держави і підписи уповноважених осіб розміщуються на почесному місці – зліва, а назва держави-контрагента і підписи її представників – праворуч. На екземплярі, призначеному для другої сторони, підписи розташовуються навпаки. В багатосторонніх угодах назви сторін і підписи розташовуються зверху вниз у алфавітному порядку. Як правило, підписання багатосторонніх договорів відкрите до певної дати або до набрання договором сили.

        5) надання згоди на обов’язковість договору, тобто визнання державою або міжнародною організацією норм міжнародного договору обов’язковими для себе. Ст. 11 Віденської конвенції 1969 р. встановлює, що згоду держави на обов’язковість для неї договору може бути виражено підписанням договору, обміном документами, затвердженням, приєднанням або будь-яким іншим способом, про який домовились сторони.

        Підписання – це форма надання згоди на обов’язковість договору, при якій підписання договору є одночасно як підтвердженням прийняття тексту договору, так і вираженням згоди на його обов’язковість. Найчастіше така форма надання згоди на обов’язковість договору застосовується стосовно міжвідомчих міжнародних договорів.

        Обмін документами – це спрощена процедура укладення міжнародного договору, змістом якої направлення однією стороною іншій стороні (сторонам) листа або ноти з пропозицією щодо врегулювання певного питання і направлення останньою листа (ноти) у відповідь з повідомленням про прийняття пропозиції.

        Ратифікація (прийняття, затвердження) – це надання згоди на обов’язковість договору одним з вищих органів державної влади (як правило, парламентом або головою держави) у відповідності до процедури, встановленої національним законодавством. У міжнародному праві та законодавстві більшості держав світу склався підхід, згідно з яким ратифікація здійснюється парламентом, а прийняття та затвердження – главою держави або урядом. Такий механізм закладено і у Законі України “Про міжнародні договори України”.

        Відповідно до ст. 9 цього Закону ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід’ємною частиною якого є текст міжнародного договору. На підставі підписаного та офіційно оприлюдненого Президентом України закону Голова Верховної Ради України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордонних справ України, якщо договором передбачено обмін такими грамотами.

        Ратифікації підлягають міжнародні договори України:

        а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні;

        б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;

        в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України;

        г) про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

        ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;

        д) що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об’єктів права державної власності України;

        е) виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України;

        є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України.

         Затвердженню згідно зі ст. 12 Закону України “Про міжнародні договори України” підлягають такі міжнародні договори, які не потребують ратифікації і передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України або Кабінету Міністрів України. Міжнародні договори, що укладаються від імені України, а також міжнародні договори, що укладаються від імені Уряду України, але встановлюють інші правила, ніж ті, що містять акти Президента, затверджуються Президентом України. Кабінетом Міністрів України затверджуються міжнародні договори, що укладаються від імені Уряду України (крім тих, що мають затверджуватися Президентом), а також міжвідомчі договори, які встановлюють інші правила, ніж ті, що містять акти Кабінету Міністрів України.

         Приєднання (accession) – це акт надання згоди державою на обов’язковість міжнародного договору, у підготовці та прийнятті якого вона не брала участі. Порядок і умови приєднання зазначаються у самому міжнародному договорі. Як правило, держави приєднуються до тих міжнародних договорів, що вже вступили в силу шляхом ратифікації (затвердження), надіслання ноти про приєднання, підписання протоколу про приєднання тощо. Майже завжди приєднання здійснюється щодо договору в цілому; приєднання лише до частини договору можливе лише за умови, що це передбачено договором або з цим погоджуються інші сторони договору (ст. 17 Віденських конвенцій).

         На будь-якій стадії укладення міжнародного договору держава або міжнародна організація може зробити застереження до нього.

         Застереження – це одностороння заява, шляхом якої держава-учасниця (або міжнародна організація) особисто для себе скасовує або змінює окремі положення договору.

            Застереження може бути зроблене при підписанні, ратифікації або іншому акті надання     згоди на обов’язковість договору.

            Держава може зробити застереження за таких умов:

· воно не повинне суперечити цілям і об’єкту договору;

· договір не повинен забороняти застережень;

· застереження не повинно виходити за рамки дозволених договором застережень;

· застереження повинне бути зроблене в письмовій формі і доведене до відома інших учасників договору;

· застереження не повинно змінювати правовідносини щодо інших учасників договору.

         Якщо договір двосторонній, то застереження повинно прийматися обома сторонами. Учасник договору, який зробив застереження, має право зняти його в будь-який момент дії договору.

         Застереження до міжнародного договору не допускаються, коли вони заборонені міжнародним договором, коли договір передбачає лише окремі види застережень, до яких дане застереження не належить, коли застереження суперечить об’єкту і цілям договору.

         Правові наслідки застереження можуть бути різними залежно від того, чи визнали інші сторони договору заявлене стороною застереження. У відносинах з державами, які визнали застереження, застосовуються відповідні норми договору з урахуванням застережень, а у відносинах з державами, які такого застереження не визнали, не застосовуються ні норми застереження, ні відповідні норми договору.

         Крім застережень, сторони на будь-якій стадії укладення міжнародного договору можуть робити інтерпретаційні заяви, що розкривають їхню позицію щодо того чи іншого положення договору. Такі заяви носять політичний характер і не тягнуть юридичних наслідків.

         Укладені примірники двосторонніх договорів передаються на зберігання сторонам. Укладення ж багатосторонніх договорів вимагає призначення депозитарію, який здійснює обслуговування укладеного договору, зокрема, зберігає оригінал договору та пов’язані з ним документи (ратифікаційні грамоти, акти застережень, заперечення проти застережень тощо). Депозитарієм може бути одна або кілька держав, міжнародна організація або її посадова особа.

         Функції депозитарію:

· збереження оригіналу договору, а також таких документів як повноваження, ратифікаційні грамоти, документи про приєднання;

· підготовка і розсилка завірених копій учасникам договору та іншим державам і міжнародним організаціям;

 · інформування учасників договору та інших суб’єктів міжнародного права з питань, пов’язаних з договором;

· реєстрація договору та ін.

 

           4. Набрання чинності міжнародним договором, його реєстрація, опублікування та тлумачення

       Набрання чинності міжнародним договором означає, що його сторони набувають права та несуть обов’язки, передбачені цим договором. Лише міжнародний договір, який набрав чинності, має юридичні наслідки.

       Відповідно до ст. 24 Віденської конвенції про право міжнародних договорів порядок та дата набуття договором чинності визначається у самому договорі або погоджується його сторонами.

       Порядок набрання договором чинності, як правило, залежить від особливостей самого договору.

       Договори, що не підлягають ратифікації, можуть набувати чинності з моменту підписання (напр., Угода між СРСР та США про взаємне попередження ядерної війни 1973 р. або Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору 1997 р.); після закінчення певного строку після підписання або з дати, вказаної у договорі (напр., в Угоді про співробітництво між Угорським Національним банком та Національним банком України 1992 р. спеціально вказано, що вона набуває чинності 22.05.1992 р.).

       Порядок набрання чинності міжнародними договорами, які підлягають ратифікації дещо складніший. Двосторонні договори, що підлягають ратифікації, можуть набувати чинності з дня обміну ратифікаційними грамотами (напр., Договір між Україною та Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки 2003 р.), по закінченню певного строку після обміну ратифікаційними грамотами (напр., ст. 20 Договору між Україною та Грузією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання 1997 р. передбачає, що цей договір набуває чинності через 30 днів після обміну сторонами ратифікаційними грамотами), або з іншого прийнятного для сторін моменту (так, Договором між Україною та Словацькою Республікою про соціальне забезпечення 2000 р. передбачено, що він набуває чинності в перший день першого календарного місяця після місяця, в якому відбувся обмін ратифікаційними грамотами). Багатосторонні договори, що підлягають ратифікації, можуть набувати чинності в день передачі на зберігання депозитарію визначеної кількості ратифікаційних грамот (так, Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об’єктами 1972 р. набула чинності після здачі на зберігання 5-ї ратифікаційної грамоти), по закінченню певного строку після здачі на зберігання визначеної кількості ратифікаційних грамот (напр., Конвенція ООН з морського права 1982 р. набула чинності через 12 місяців після здачі на зберігання 60-ї ратифікаційної грамоти).

       Відповідно до ст. 102 Статуту ООН та резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14.12.1946 р. міжнародні договори, які набули чинності, мають бути зареєстровані у Секретаріаті ООН. Реєстрація може бути проведена однією або кількома сторонами договору чи самою ООН, якщо вона є стороною чи депозитарієм договору. Крім Секретаріату ООН, міжнародні договори часто реєструються і в інших міжнародних організаціях – МОП, ІКАО, МАГАТЕ, ВПС тощо. Реєстрація договору в одній з міжнародних організацій не позбавляє його сторін обов’язку зареєструвати договір також і у Секретаріаті ООН.

       Реєстрація договору не впливає на його юридичну силу, проте на договір, не зареєстрований у встановленому порядку, сторони не можуть посилатися в установах системи ООН.

       Крім міжнародної реєстрації договорів законодавством держави може передбачатися і їх національна реєстрація. Так, відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону України „Про міжнародні договори України” чинні міжнародні договори України реєструються у Міністерстві закордонних справ України.

       Офіційна публікація міжнародних договорів здійснюється як на міжнародному, так і на національному рівні.

       Усі міжнародні договори, зареєстровані у Секретаріаті ООН, підлягають опублікуванню Секретаріатом (Секретаріат ООН видає періодичний бюлетень “Treaty Series”). У межах Ради Європи європейські конвенції публікуються у збірнику “European Treaty Series”. Публікація багатосторонніх міжнародних договорів, прийнятих, прийнятих в рамках СНД, здійснюється в офіційному виданні “Содружество. Информационный вестник Совета глав государств и Совета глав правительств СНГ”.

       Порядок опублікування міжнародних договорів на національному рівні визначається внутрішнім законодавством.

       Відповідно до ст. 21 Закону України “Про міжнародні договори України” чинні міжнародні договори України публікуються українською мовою в “Зібранні діючих міжнародних договорів України” та інших офіційних друкованих виданнях (такими, зокрема, є бюлетені “Відомості Верховної Ради України” та “Офіційний вісник України”, газети, “Голос України” та “Урядовий кур’єр”).

       За загальним правилом, міжнародний договір, що набрав чинності, зворотної сили на має. Однак, відповідно до ст. 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. положення договору не є обов’язковими для учасника договору щодо будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності для визначеного учасника, або щодо будь-якої ситуації, яка перестала існувати до цієї дати, якщо інший намір учасників договору не випливає з договору або не встановлений в інший спосіб. Вказане положення дозволяє учасникам договору передбачити зворотну дію договору в цілому чи окремих його положень, при чому це може бути зазначено як у самому договорі, так і в будь-який інший прийнятний для сторін спосіб.

       Можливість встановлення у договорі положень про його зворотну дію підтверджується і міжнародною судовою практикою. Так, у 1952 р. Міжнародний Суд ООН у справі “Ambatielos” (Греція проти Великобританії) дійшов висновку, що міжнародний договір може мати зворотну силу, якщо існує явно виражене застереження чи особлива причина ретроактивного застосування міжнародного договору. Проте, кількість міжнародних актів, що мають зворотну силу, надзвичайно мала. До таких актів, наприклад, можуть бути віднесені Статути Нюрнберзького (1945 р.) та Токійського (1946 р.) трибуналів, трибуналів по колишній Югославії (1993 р.) та Руанді (1994 р.).

       Тлумачення міжнародного договору – це встановлення справжнього змісту договору, його завдань та функцій.

       При тлумаченні міжнародного договору вивчається не лише його текст (основна частина, преамбула, заключні положення, додатки тощо), а й ратифікаційні документи, умови, в яких укладався та діє міжнародний договір тощо.

       Розрізняють такі види тлумачення міжнародних договорів:

· автентичне – тобто таке, що здійснюється самими учасниками договору у формі спеціальних угод, додаткових протоколів, обміну листами, нотами і т.п. Як правило, таке тлумачення має найвищу юридичну силу;

· міжнародне – тлумачення, яке здійснюється міжнародними органами, найчастіше міжнародними судами чи арбітражами. Можливість такого тлумачення або прямо передбачається договором, або погоджується його сторонами. Наприклад, Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї 1993 р. передбачає, що її сторони за взаємною згодою можуть звертатися до Міжнародного суду ООН для тлумачення положень конвенції;

· одностороннє – це тлумачення, що здійснюється лише однією стороною, як правило, у формі заяв, нот, внутрішніх судових чи адміністративних актів. Особливістю такого виду тлумачення є те, що воно якщо і має юридичні наслідки, то лише для сторони, яка таке тлумачення здійснює;

· неофіційне (в т.ч. доктринальне) – це тлумачення, що здійснюється окремими особами (політиками, вченими тощо) і не тягне правових наслідків.

       Виділяються такі загальнотеоретичні способи тлумачення міжнародних договорів, як граматичне, логічне, історичне та систематичне тлумачення.

       Тлумачення міжнародних договорів, автентичні примірники яких укладені на різних мовах, може мати деякі особливості. Автентичні тексти, незалежно від того, на якій мові вони укладені, мають однакову силу, тому один із цих текстів може мати превагу лише тоді, коли про це сторони домовилися попередньо. У випадку виявлення невідповідності змісту текстів договорів повинне використовуватися те значення, яке більшою мірою відповідає предмету та завданням договору.

                5. Припинення, зупинення та визнання міжнародних договорів недійсними

        Припинення міжнародного договору, тобто втрата ним чинності або вихід із нього учасника здійснюються у відповідності з умовами самого договору, а за згодою інших сторін – у будь-який прийнятний час та спосіб.

        Виділяються такі підстави припинення дії міжнародних договорів:

1. Закінчення строку на який договір був укладений, якщо сторони не домовилися про продовження строку його дії (пролонгація договору). Про продовження строку дії міжнародного договору сторони можуть домовитися як під час укладення міжнародного договору, так і після набрання ним чинності.

2. Повне виконання зобов’язань, передбачених договором.

3. Скасування міжнародного договору за спільною згодою усіх його учасників.

4. Заміна договору новою угодою, що регулює ті ж відносини між тими ж суб’єктами.

5. Вихід з договору:

     а) денонсація договору – тобто відмова держави чи міжнародної організації від договору з попереднім (а іноді і наступним) попередженням інших учасників договору, якщо можливість такої відмови передбачена міжнародним договором. Як правило, у міжнародних договорах визначаються такі елементи процедури денонсації: строк, коли держава вправі заявити про денонсацію, строк після оголошення заяви про денонсацію, по закінченню якого договір припиняє чинність для цієї сторони, умови денонсації, форма та зміст повідомлення про денонсацію і т.д. інколи право держав на денонсацію міжнародних договорів обмежується. Зокрема, Женевські конвенції про захист прав війни 1949 р. не можуть бути денонсовані під час війни.

     б) анулювання договору – це відмова держави чи міжнародної організації від міжнародного договору за наявності достатніх підстав, передбачених міжнародним правом. До таких підстав відносяться істотне порушення умов договору іншими учасниками, неможливість його виконання (втрата об’єкту договору), а також докорінна зміна обставин. За наявності таких обставин може бути анульований будь-який міжнародний договір, не залежно від того, чи передбачена у ньому можливість анулювання чи ні.

        Зупинення міжнародного договору – це тимчасове припинення дії договору у відповідності з його умовами або за згодою сторін. Зупинення дії міжнародного договору не призводить до розриву відносин між його сторонами і не може перешкоджати іншим учасникам договору користуватися належними їм правами. Під час зупинення дії міжнародного договору сторони зобов’язані утримуватися від дій, які можуть призвести до неможливості відновлення дії договору.

        Підстави визнання договору недійсним визначаються Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р. Такі підстави поділяються на підстави абсолютної недійсності договору та підстави відносної недійсності договору.

        За наявності абсолютних підстав укладений договір є нікчемним і не тягне жодних юридичних наслідків. Такими підставами є:

· згода держави на обов’язковість договору була виражена внаслідок застосування сили чи погрози силою до цієї держави чи її представника;

· договір суперечить імперативній нормі jus cogens, не залежно від того, коли така норма виникла –  до, під час, чи після укладання договору.

        Наявність відносних підстав безпосередньо не впливає на дію договору, проте сторона отримує право оспорювати його чинність. Відносними підствами визнання договору недійсним є:

· порушення внутрішнього права держави, яке визначає повноваження органів і посадових осіб укладати міжнародні договори;

· укладення договору під впливом помилки;

· укладення договору внаслідок обману;

· укладення договору внаслідок прямого чи непрямого підкупу представника сторони.

Положення міжнародного договору, визнаного недійсним, не мають юридичної сили. Якщо на підставі такого договору були вчинені певні дії, то кожна сторона вправі вимагати від іншої, коли це можливо, відновлення попереднього становища (двостороння реституція). Дії, добросовісно виконані до посилання на міжнародний договір, незаконними не визнаються. Якщо договір визнаний недійсним внаслідок протиріччя з нормами jus cogens, то його учасники зобов’язані ліквідувати наслідки будь-яких дій, вчинених відповідно до такого договору, якщо ці дії суперечать нормам.

10. Бернська та Всесвітня конвенції як найавторитетніші міжнародні конвенції у сфері охорони авторського права.

Міжнародні конвенції про охорону авторського права і суміжних прав.

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 р. Ця Конвенція багато разів переглядалася і останній раз — у Парижі 24 липня 1971 р. зі змінами від 2.жовтня 1979 р. Багаторазовий перегляд Конвенції зумовлювався і буде зумовлюватися розвитком суспільних відносин у сфері літературно-художньої діяльності. Це об'єктивний і закономірний процес удосконалення міжнародної охорони творів науки, літератури і мистецтва. У преамбулі Бернської конвенції проголошується її мета: охороняти настільки ефективно і однаково, наскільки це можливо, права авторів на їхні літературні і художні твори. Держави, що підписали Конвенцію чи приєдналися до неї, утворили Союз для охорони прав авторів на їхні літературні і художні твори. Основними засадами зазначеної Конвенції є: 1) національний режим, відповідно до якого твори, створені в одній із країн-членів Союзу, повинні одержувати у всіх інших країнах-членах Союзу таку саму охорону, яку ці країни надають своїм власним громадянам; 2) принцип автоматичної охорони, відповідно до якого національний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, тобто охорона надається автоматично і не зумовлюється формальними умовами реєстрації, депонування тощо. Тобто твір українського письменника, виданий у Франції, підлягає такій самій охороні як і твори французьких письменників, оскільки обидві країни є членами Паризького Союзу; 3) принцип незалежності охорони, відповідно до якого права іноземного автора із країни-члена Союзу охороняються в іншій країні-члені Союзу, незалежно від того, чи вони охороняються на батьківщині походження твору. Об'єктом правової охорони Бернська конвенція проголошує будь-які твори літератури, науки і мистецтва незалежно від форми і способу їх вираження. Перелік творів, що мають охоронятися національним законодавством і яким надається охорона даною Конвенцією, невичерпний. Це можуть бути твори будь-якого наукового чи художнього рівня, жанру, призначення тощо. Стаття 2 Конвенції проголошує, що терміном «літературні і художні твори» охоплюються усі твори у сфері науки, літератури і мистецтва. Проте національні законодавства можуть містити певні категорії творів, які не охороняються законом. Національні законодавства мають навести чіткий і вичерпний перелік творів, яким правова охорона не надається. Похідні твори за Конвенцією охороняються нарівні з оригінальними творами. Національні законодавства мають визначати правовий режим офіційних текстів законодавчого, адміністративного і судового характеру. Збірники літературних і художніх творів, наприклад, енциклопедії і антології, що є результатом інтелектуальної творчості за підбором і розташуванням матеріалів, охороняються як твори без шкоди правам авторів творів, що ввійшли до зазначених збірників. Усі ці твори користуються охороною в кожній із країн-членів Союзу. Бернська конвенція визначає чіткі критерії для надання правової охорони. Одним із важливих положень Конвенції є положення, що стосується творів фольклору, хоча цього терміна Конвенція не вживає. Вона передбачає, що у разі, коли невідомо, хто є автором твору, але є підстави гадати, що автором цього твору є громадянин країни-члена Союзу, законодавець цієї країни може призначити відповідний компетентний орган, який має здійснювати захист прав такого автора. Суб'єктами прав на твори науки, літератури і мистецтва визнаються автори та їх правонаступники. Авторами можуть бути будь-які фізичні особи. Правовій охороні підлягають як випущені, так і не випущені у світ твори за умови, що їх автори є громадянами однієї із країн-членів Союзу або вони мають постійне місце проживання у ній. Під випущеними у світ творами слід розуміти такі, що випущені зі згоди автора, яким би не був спосіб виготовлення примірників, за умови, що ці примірники випущені в обіг у кількості, придатній задовольнити розумні потреби публіки, враховуючи характер твору. Не є випуском твору представлення драматичного, музично-драматичного чи кінематографічного твору, виконання музичного твору, публічне читання літературного твору, сповіщення по проводах або передача в ефір літературних чи художніх творів, показ творів мистецтва і спорудження твору архітектури. Твір вважається випущеним у світ одночасно в кількох країнах, якщо він був випущений у двох або більше країнах протягом тридцяти днів після першого його випуску. Бернська конвенція чітко визначає особисті немайнові і майнові права авторів. До особистих немайнових прав за Конвенцєю належить право авторства і право протидіяти будь-якому перекрученню твору, його спотворенню, а також будь-якому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі і репутації автора. Майновими правами авторів є право на переклад, право на відтворення творів будь-яким способом і в будь-якій формі (що включає будь-який звуковий або візуальний запис (ст. 9 Конвенції), право на публічне виконання драматичних, музично-драматичних і музичних творів (ст. 11), право на передачу в ефір або публічне сповіщення засобами бездротового і дротового зв'язку, за допомогою гучномовця або іншого подібного апарата (ст. llbls), право на публічне читання (ст. llter), право на переробку, аранжування та інші зміни твору (ст. 12), право на кінематографічну переробку і відтворення творів (ст. 14). Так зване право «часткової участі», передбачене ст. 141ег (щодо оригіналів творів мистецтва і оригіналів рукописів), є факультативним і застосовується лише тоді, коли це допускається законодавством країни, до якої належить автор. Передбачена охорона може бути витребувана в будь-якій країні Союзу за умови, що законодавство країни, до якої належить автор, це дозволяє в обсязі, що допускається законодавством країни, в якій витребовується ця охорона. Бернська конвенція передбачає також випадки використання творів без дозволу автора і без виплати йому певної винагороди. Тобто права автора можуть бути обмежені на користь третіх осіб. Це так зване «вільне використання». Паризький акт Бернської конвенції. Бернська конвенція, незважаючи на численні її перегляди, у певних своїх принципових положеннях не відповідала тим соціально-економічним і політичним змінам, що сталися у світі. Тому в 1971 р. до Бернської конвенції був розроблений і доданий додатковий розділ, який передбачає певні пільги для країн, що розвиваються. Країн, що стали незалежними, стало багато і з ними не можна було не рахуватися. Передусім був полегшений вступ цих країн до Бернського союзу, тобто приєднання до Конвенції. Зазначеним країнам були надані пільги щодо перекладу і відтворення творів іноземних авторів. Додатковий розділ до Конвенції істотно розширив перелік виключень із загального правила про виключність прав автора. Були передбачені обов'язкові невиключні ліцензії на переклад і відтворення творів іноземних авторів з метою освіти, які не могли передаватися іншим особам. Всесвітня конвенція про авторське право Конвенція підписана в Женеві 6 вересня 1952 p., переглянута в Парижі 24 липня 1971 р. Бернська конвенція в основному була розрахована на розвинені країни Західної Європи. її членами не були США та ряд інших країн. США з їх потужною поліграфічною промисловістю та величезним книжковим ринком, таким чином, випадали з орбіти Берн-ської конвенції. Тому відразу після закінчення другої світової війни почалися пошуки шляхів охоплення США та інших країн міжнародною конвенцією з авторського права. Принципової різниці між Бернською і Женевською конвенціями немає. Є істотні відмінності в окремих положеннях. Всесвітня (Женевська) конвенція не містить широкого переліку творів науки, літератури і мистецтва, що підпадають під її охорону. Немає у цій Конвенції і детальної регламентації щодо охорони окремих об'єктів авторського права. У ст. І наводиться лише примірний перелік творів науки, літератури і мистецтва, що підпадають під правову охорону. Всесвітня конвенція нічого не говорить про твори прикладного мистецтва і фотографії. Всесвітня конвенція також базується на принципі національного режиму. Кожна держава-член Всесвітньої конвенції надає іноземним авторам таку саму охорону, як і власним авторам. Ця Конвенція містить специфічні норми щодо формального оформлення авторських прав, виходячи з того, що багато країн у своїх національних законодавствах містять норми щодо формальностей. Конвенція прийняла компромісне рішення, за яким формальності, передбачені національним законодавством (депонування примірників, реєстрація, виробництво або випуск у світ твору на території даної держави тощо), вважаються виконаними щодо будь-якого твору, що користується конвенційною охороною, якщо будуть дотримані формальності, встановлені самою Конвенцією. Строк охорони об'єктів авторського права Всесвітня конвенція встановляла не менше 25 років після смерті автора. На відміну від Бернської ця Конвенція не передбачає охорони особистих немай-нових прав. На Паризькій конференції 1971 р. з приводу цієї проблеми точилася тривала дискусія. Проте позитивного рішення не було прийнято, оскільки ряд держав, у тому числі і США, не визнають особистих немайнових прав. Досить детально Всесвітня конвенція регламентує право на переклад. Стаття V Конвенції проголошує: «Права, згадані в статті І, включають виключне право автора перекладати, випускати в світ переклади і дозволяти переклади і випуск у світ перекладів творів, що охороняються на підставі цієї Конвенції». Проте кожна держава, що є членом Конвенції, може своїм внутрішнім законодавством обмежити право перекладу письмових творів відповідно до умов, визначених Конвенцією. Якщо автор протягом семи років від дня першого виходу в світ свого твору не випустив у світ перекладу і не дав дозволу на випуск у світ перекладу твору однією із мов даної держави, то компетентний орган цієї держави має право видати будь-якому громадянинові цієї держави ліцензію на переклад твору відповідною мовою. Право на переклад підлягає охороні в усіх державах-членах Конвенції. На Паризькій конференції було прийнято рішення включити до Всесвітньої конвенції правила щодо обмеження права на переклад. Суть цього нововведення полягає у тому, що відповідно до побажань країн, які розвиваються, обмежується право на переклад автора твору і на розповсюдження шляхом видачі примусових ліцензій. Під випуском у світ Всесвітня конвенція визнає відтворення в матеріальну форму примірників твору і надання необмеженому колу осіб можливості читати його або знайомитися з ним шляхом зорового сприйняття. Статус країни, що розвивається, надається ООН за клопотанням цієї країни. Норми Всесвітньої конвенції не застосовуються і правова охорона не надається творам, які на момент набуття чинності Конвенцією, перестали охоронятися або взагалі ніколи не охоронялися на території держави-члена Конвенції. Конвенція встановлює спеціальний режим щодо невипущених у світ творів. Автори таких творів користуються в державах-учасницях Конвенції, в яких вони є правовою формою реалізації авторських прав. Отже, головною метою Римської конвенції є охорона суміжних прав. Це перша міжнародна угода такого виду. Перша стаття Римської конвенції визначає, що охорона суміжних прав має здійснюватися в такий спосіб, щоб не зашкодити авторським правам. Об'єктами охорони Конвенції є права на виконання, права виробників фонограм та права організацій ефірного мовлення на свої передачі (програми). Суб'єктами зазначених прав є виконавці, виробники фонограм та організації ефірного мовлення. Конвенція передбачає можливість надання охорони суб'єктам суміжних прав незалежно від того, чи охороняються літературні і художні твори, використані виконавцями, виробниками фонограм та організаціями ефірного мовлення. Членами Римської конвенції можуть стати лише члени Бернської або Всесвітньої конвенції, які є і членами ООН. Основним принципом Конвенції є принцип національного режиму, за яким виконавцям, виробникам фонограм та організаціям ефірного мовлення з однієї держави-учасниці Конвенції в іншій державі-учас-ниці надається така сама правова охорона, як і власним громадянам та юридичним особам. Проте Конвенція встановлює мінімальний рівень охорони, нижче якого опускатися не дозволяє. Римська конвенція визначає чіткі критерії застосування національного режиму. Національний режим виконавцям надається за таких умов: — виконання має місце в іншій договірній державі; — воно включене до фонограми, що охороняється Конвенцією; — виконання транслюється в живому виконанні у передачі, що є об'єктом правової охорони Конвенції; — незалежно від того, до якої держави належить виконавець, де мало місце виконання. Національний режим надається виробнику, якщо він є громадянином іншої договірної держави (критерій національності) або перша фіксація була здійснена в іншій договірній державі (критерій фіксації), або фонограма була вперше чи одночасно випущена у світ в іншій договірній державі (критерій випуску у світ). Національний режим організаціям ефірного мовлення надається за умови, що постійне місцезнаходження цієї організації перебуває в іншій договірній державі (принцип національності) або, якщо передача транслювалася з передавача, розташованого в іншій договірній державі, незалежно від розташування початкової організації ефірного мовлення (принцип територіальності). Договірні держави можуть заявити, що вони забезпечать охорону радіо- і телепередач лише у тому разі, якщо умови національності і територіальності задовольняються щодо однієї і тієї самої договірної держави. Виконавці мають право дозволяти чи забороняти: — передачу в ефір або сповіщення до загального відома живого виконання; — здійснення запису незафіксованого виконання; — відтворення фіксації виконання за умови, що початкова фіксація була здійснена без згоди виконавця або відтворення здійснюється з метою, недозволеною Конвенцією або виконавцем. Виробники фонограм мають право дозволяти або забороняти пряме чи опосередковане відтворення їх фонограм. Організації ефірного мовлення мають право дозволяти чи забороняти: — одночасну ретрансляцію їх передач; — фіксацію їх передач; — відтворення недозволених фіксацій їх передач або відтворення законних фіксацій з протизаконною метою; — сповіщення до загального відома їх телевізійних передач за допомогою приймачів, встановлених у місцях, доступних для публіки, за плату. Римська конвенція містить також і певні обмеження прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення. Деякі з них встановлені самою Конвенцією, деякі встановлюються національним законодавством договірної держави. Мінімальний строк охорони, передбачений Римською конвенцією, становить 20 років, починаючи від кінця року, в якому була здійснена фіксація, що стосується фонограм і виконання, включених до них; або мало місце виконання щодо виконань, не включених до фонограм; або щодо радіо- і телепередач часу такої передачі. Римська конвенція є першим міжнародним документом у галузі суміжних прав, що активно розвиваються і тому потребують більш детального правового опосередкування. Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм від 29 жовтня 1971 р. Прийняття цієї Конвенції, відомої як Конвенція про фонограми, було зумовлено зростаючими масштабами незаконного відтворення фонограм, що має місце в усьому світі. Конвенція визначила чіткі поняття: 1) «фонограма» — виключно звуковий запис звуків; 2) «виробник фонограми» — будь-яка фізична чи юридична особа, яка першою здійснила запис звуків на фонограмі; 3) «копія» — матеріальний носій, що містить звуки, записані безпосередньо чи опосередковано з фонограми, і який містить всю або значну частину звуків, записаних на цій фонограмі; 4) «розповсюдження серед публіки» — будь-який акт, засобом якого копії безпосередньо чи опосередковано пропонуються публіці взагалі або будь-якій її частині. Кожна держава-учасниця зобов'язується охороняти виробників фонограм, які є громадянами інших держав-учасниць, від виробництва копій фонограм без згоди виробника і від ввозу таких копій кожного разу, коли згадане виробництво чи ввезення здійснюються з метою їх розповсюдження серед публіки, а також від розповсюдження цих копій серед публіки. Строк охорони прав виробників фонограм визначається національним законодавством кожної держави-учасниці Конвенції. Держави-учасниці Конвенції можуть у своїх національних законодавствах передбачати і певні обмеження прав виробників фонограм, що можуть бути такими, які встановлені цим законодавством для авторів творів. Проте обов'язкові ліцензії можуть бути передбачені лище у тому разі, якщо дотримані такі умови: — відтворення призначається для використання виключно для навчання або наукових досліджень; — ліцензія дає право відтворення лише на території держави-учасниці, компетентні органи якої надали ліцензію і вона не поширюється на експорт копій; — відтворення, здійснене на підставі ліцензії, зумовлює право на справедливу винагороду, що визначається зазначеним органом з урахуванням, поряд з іншим, кількості копій, що будуть вироблені. Норми цієї Конвенції не можуть бути витлумачені таким чином, що обмежують або завдають шкоди охороні інтересів авторів-вико-навців, виробників фонограм або органів радіомовлення. Кожна із держав-учасниць визначає межі дії охорони інтересів авторів-вико-навців, виступи яких записані на фонограму, а також умови, за яких вони можуть користуватися такою охороною. Держава-учасниця не зобов'язана дотримуватися норм Конвенції щодо фонограм, які були записані до набуття чинності цією Конвенцією на території даної держави. Міжнародне бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності збирає і публікує інформацію щодо охорони фонограм. Кожна держава-учасниця безвідкладно повідомляє Міжнародному бюро про усі нові закони та офіційні тексти, що стосуються охорони фонограм. Договір ВОІВ з виконання і фонограм Договір ВОІВ прийнятий дипломатичною конференцією з деяких питань авторського права і суміжних прав 2—20 грудня 1996 р. в Женеві. Його прийняття зумовлене необхідністю подальшого удосконалення міжнародно-правової охорони виконань і фонограм. Стаття 1 цього Договору проголошує, що він ні в якій мірі не применшує значення Римської конвенції. Охорона, що надається за цим Договором, ніяким чином не завдає шкоди охороні авторського права на літературні і художні твори. Договір містить визначення деяких понять для цілей цього Договору: 1) виконавці — це актори, співаки, музиканти, танцюристи та інші особи, які грають роль, співають, читають, декламують, грають на музичному інструменті, інтерпретують або іншим чином виконують літературні, мистецькі або фольклорні твори; 2) фонограма — це запис звуків виконання або інших звуків, або відображення звуків, крім звуків у формі запису, що включений до кінематографічних або аудіовізуальних творів; 3) запис — це втілення звуків або їх відображень, що дозволяють їх сприйняття, відтворення або сповіщення за допомогою відповідних пристроїв; 4) виробник фонограми — це фізична або юридична особа, яка бере на себе ініціативу і відповідає за перший запис звуків виконання чи інших звуків або відображень звуків; 5) опублікування запису виконання або фонограми — це пропозиція запису виконання або фонограми публіці зі згоди правоволодільця і за умови, що примірники пропонуються публіці в розумній кількості; 6) ефірне мовлення — це передача засобами бездротового зв'язку звуків зображень і звуків або їх відображень для сприйняття публікою; така передача, що здійснюється через супутник, також визнається ефірним мовленням; передача кодованих сигналів буде ефірним мовленням, якщо засоби декодування надаються публіці організацією або з її згоди; 7) сповіщення для загального відома виконання або фонограми — це передача для публіки будь-яким засобом, крім ефірного мовлення, звуків виконання або відображень звуків, записаних на фонограму. Для цілей ст. 15 Договору «сповіщення для загального відома» включає доведення звуків або відображень звуків, записаних на фонограму, до слухового сприйняття публікою. В основі Договору лежить національний режим, за яким його сторони надають охорону, передбачену Договором, виконавцям і виробникам фонограм, які є громадянами інших сторін Договору. Особливістю цього Договору є те, що він надає охорону і особистим немайновим правам виконавців. Виконавці мають право вимагати визнання себе виконавцями, а також протидіяти будь-яким перекрученням або спотворенням чи іншій зміні своїх виконань, що можуть нанести шкоду репутації виконавця. Виконавці наділяються виключним правом щодо своїх виконань дозволяти: — ефірне мовлення і сповіщення для загального відома своїх незаписаних виконань, за винятком випадків, коли виконання уже передавалося в ефір; — запис своїх незаписаних виконань. Виконавці користуються також виключним правом дозволяти пряме або побічне відтворення своїх виконань, записаних на фонограми, будь-яким чином і в будь-якій формі. Виконавці мають виключне право на розповсюдження записів своїх виконань, на прокат своїх виконань, на доведення своїх виконань для загального сповіщення публіки. Права виробників фонограм. Виробники фонограм також наділяються виключним правом на відтворення, розповсюдження та прокат примірників своїх фонограм, а також робити фонограми доступними для публіки. Виконавці і виробники фонограм користуються правом на одноразову і справедливу винагороду за пряме чи побічне використання фонограм, опублікованих з комерційною метою, для ефірного мовлення чи будь-якого сповіщення для загального відома. Національні законодавства сторін Договору можуть містити норми щодо обмежень прав виконавців і виробників фонограм або винятки з них. Строк охорони прав для виконавців за Договором встановлений у 50 років, рахуючи з кінця року, в якому виконання було записано на фонограму. Строк охорони прав виробників фонограм за Договором встановлений у 50 років, рахуючи з кінця року, в якому фонограма була опублікована. Якщо публікації фонограми не було — то протягом 50 років з моменту запису фонограми. Договір ВОІВ про авторське право Договір ВОІВ прийнятий Дипломатичною конференцією з питань авторського права і суміжних прав у грудні 1996 р. Дипломатична конференція з метою подальшого удосконалення системи міжнародно-правової охорони авторських прав на літературні і художні твори підписала цей Договір 20 грудня 1996 р. До нього включені деякі нові міжнародні правила, дано більш чітке тлумачення деяких існуючих правил. Договір врахував також глибокий розвиток і зближення інформаційних і комунікаційних технологій та їх вплив на створення і використання літературних і художніх творів. Наведені чинники зумовлюють ще більшу необхідність посилення авторсько-правової охорони як основного стимулу до літературної і художньої творчості. Водночас не можна не рахуватися з необхідністю урівноважувати інтереси і права авторів з інтересами широкої публіки. Цей Договір є спеціальною угодою щодо ст. 20 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Договір уточнює, що авторсько-правова охорона поширюється на форму вираження, а не на ідеї, процеси, методи функціонування або математичні концепції як такі. Комп'ютерні програми охороняються як літературні твори. Компіляції даних чи іншої інформації у будь-якій формі, що за підбором і розташуванням є результатом інтелектуальної творчості, охороняються. Проте охорона не поширюється на самі дані чи інформацію і не зачіпає яке-небудь авторське право, що стосується даних чи інформації, що складають зміст у компіляції. Договір наділяє авторів літературних і художніх творів виключним правом дозволяти доведення до загального відома оригіналу і примірників своїх творів шляхом продажу або іншої передачі у власність. Ці ж автори користуються виключним правом на прокат комп'ютерних програм, кінематографічних творів і творів, втілених у фонограмах. Проте це правило не поширюється на комп'ютерні програми, якщо програма не є основним об'єктом прокату, і на кінематографічні твори, якщо такий прокат не призводить до широкого копіювання цих творів, що може завдати істотної шкоди виключному праву на відтворення. Автори літературних і художніх творів користуються виключним правом дозволяти будь-яке сповіщення своїх творів до загального відома по проводах або засобами бездротового зв'язку, включаючи доведення своїх творів до загального відома таким чином, що представники публіки можуть здійснювати доступ до таких творів із будь-якого місця і в будь-який час за їх власним вибором. Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники (1974 р.) Ця Конвенція передбачає обов'язок кожної держави-учасниці Конвенції вживати належних заходів щодо запобігання незаконному розповсюдженню на своїй території чи зі своєї території будь-якого несучого програми сигналу, що передається через супутники. Розповсюдження визнається незаконним, якщо на нього не було одержано дозвіл від організації, за загальним правилом, радіо- або телемовної організації, що прийняла рішення про складові елементи програми. Цей обов'язок існує щодо організацій, які виступають як «громадяни» держави-учасниці Конвенції. Проте положення цієї Конвенції не застосовуються, коли розповсюдження сигналів здійснюється із супутників прямого мовлення. Угода про співробітництво у сфері авторського права і суміжних прав підписана 24 вересня 1993 p., ратифікована Верховною Радою України 27 січня 1995 р. Враховуючи сучасну роль авторського права у формуванні національного культурного потенціалу в міжнародному культурному обміні, а також у розвитку рівноправних міждержавних торговельно-економічних відносин, необхідність співробітництва в галузі взаємного культурного обміну культурними цінностями шляхом використання творів науки, літератури і мистецтва з метою визначити умови і порядок взаємної охорони авторського права і суміжних прав, держави СНД (далі — держави-учасниці) підписали цю Угоду. Передусім держави-учасниці взяли на себе зобов'язання забезпечити на своїх територіях виконання міжнародних зобов'язань, що випливають із участі колишнього СРСР у Всесвітній конвенції про авторське право (1952 p.). Зазначені в Угоді держави-учасниці застосовують Всесвітню конвенцію про авторське право (1952 р.) у відносинах між собою як до творів, створених після 27 травня 1973 р., так і до творів, які за законодавством держав-учасниць охоронялися до цієї дати, на тих самих умовах, що встановлені законодавством щодо своїх авторів. За національним законодавством держав-учасниць встановлюються строки охорони авторського права і суміжних прав. Держави-учасниці взяли на себе зобов'язання вжити необхідних заходів щодо розробки і прийняття законопроектів, які мають забезпечити охорону авторського права і суміжних прав на рівні вимог Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, Женевської конвенції про охорону виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм, Римської конвенції про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення. Держави-учасниці зобов'язалися проводити сумісну роботу щодо боротьби з незаконним використанням об'єктів авторського права і суміжних прав і через свої компетентні органи сприяти розробці конкретних програм і заходів. Вони будуть також сприяти створенню і функціонуванню національних авторсько-правових організацій у сфері управління авторськими правами на колективній основі, шляхом укладення цими організаціями між собою угод про співробітництво. Держави-учасниці мають вирішити у відповідних угодах питання про уникнення подвійного оподаткування авторської та іншої винагороди, визначити порядок взаємних розрахунків і сприяти їх своєчасному здійсненню. Цю Угоду підписали 11 держав СНД.