3. Опора на позитивне в дитині.

Цей принцип ґрунтується на закономірності, що сприйняття особистістю виховних впливів залежить від її ставлення до вихователя. Останнє у значній мірі походить від того, наскільки вихователь задовольняє потребу учня в самоствердженні. Орієнтація на позитивні якості особистості і є однією із найважливіших умов її самоствердження, а отже і позитивного ставлення учня до вихователя та виховних впливів.

Принцип опори на позитивне вимагає виявляти у кожного учня позитивні якості і, спираючись на них, розвивати інші, недостатньо сформовані риси. Вихователю доводиться спілкуватися з учнями, які перебувають на різних рівнях вихованості. Серед них, як правило, є такі, що погано навчаються, ледарюють, зневажливо ставляться до інтересів колективу, своїх обов'язків і доручень. Однак, навіть у "найважчих" дітей є потреба у визнанні, позитивному ставленні з боку оточуючих, прагнення до самовдосконалення, яке можна легко зруйнувати, якщо звертатися до дітей лише за допомогою крику, погроз і нотацій. Це прагнення можна підтримати і посилити, якщо вчитель вчасно помітить і підтримає вихованця, підкаже йому соціально прийнятні способи самоствердження.

Вступаючи в боротьбу з недоліками дитини, слід шукати союзника в ній самій. Виявляючи в учня позитивні якості і спираючись на них, педагог мов би передбачає позитивне ставлення і піднесення особистості. Досвідчені вихователі не скупляться на похвалу, щедро авансують майбутні позитивні досягнення. Вони проектують добру поведінку, викликають впевненість в успішному досягненні високих результатів, виявляють довіру вихованцям, підбадьорюють їх при невдачах. Якщо учень оволодіває новими формами поведінки, домагається відчутних успіхів у роботі над собою, він переживає радість, задоволення, що, в свою чергу, зміцнює Його віру у власні сили, прагнення до подальшого самовдосконалення.

Велику помилку роблять ті вчителі, які вважають, що їхня виховна стратегія досягне мети тоді, коли вони зосереджуватимуть увагу насамперед на негативних рисах у характері і поведінці учнів. Така позиція вчителя завдає великої шкоди формуванню особистості школяра. Під її впливом може створюватись хибне уявлення про себе, свої якості, деформується почуття власної гідності - стрижнева риса особистості. Вихованці, яким часто нагадують про їхні недоліки, втрачають віру в себе, свої сили і можливості.

4. Поєднання поваги до особистості дитини з розумною вимогливістю до неї.

Цей принцип базується на тій закономірності, що позитивна реакція особистості на виховні впливи обумовлюється врахуванням її потреб, інтересів і можливостей. Якщо ж вихователь буде ставити вимоги до учня без належної поваги до нього, то він зустріне опір. "Якомога більше вимогливості до вихованця і якомога більше поваги до нього" - неодноразово повторював А.С.Макаренко. Розкриваючи суть цієї вимоги, він вказував, що мірою поваги до особистості повинна бути міра вимогливості: чим більше я тебе поважаю, тим більше від тебе вимагаю.

Важливо, щоб вимогливість проявлялася на тлі загального доброзичливого ставлення педагога до вихованців, глибокої віри у їхні можливості. У цьому випадку вимогливість буде сприйматися як необхідність, а не як особиста примха вчителя. Лише коли учень відчує доброзичливе ставлення з боку вихователя, між учасниками виховного процесу може виникнути духовний контакт - невід'ємна умова ефективності виховної діяльності.

Вимогливість до учнів повинна органічно поєднуватися з вимогливістю вчителя до себе.