55

Черкаський інститут банківської справи Університету банківської справи

Національного банку України (м. Київ)

Кафедра фінансів

Курсова робота

з дисципліни “Гроші та кредит”

на тему: “Парабанківська система та її елементи”

Студента 2 курсу групи ФБС-311

напряму підготовки Фінанси і кредит

спеціальності Банківські технології та процеси

Жовтка Андрія Ігоровича

Керівник к.е.н., доцент Мартюшева Л.С.

Національна шкала ________________________

Кількість балів: _______Оцінка: ECTS _______

Члени комісії: ______________ ________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

______________ ________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

______________ ________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

______________ ________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

______________ ________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

м. Черкаси - 2013 рік

Черкаський інститут банківської справи

Університету банківської справи

Національного банку України (м.Київ)

фінансово-кредитний факультет

кафедра фінансів

РЕЦЕНЗІЯ

на курсову роботу з навчальної дисципліни “Гроші та кредит”

Студента Жовтка А. І. групи ФБС-311

На тему: Парабанківська система та її елементи

№ п/п	Критерії оцінки	Шкала оцінювання (балів)	Результат оцінювання (балів)
1.	Якість виконання дослідження*:	60
1.1	- чітке визначення актуальності теми дослідження, об’єкта і предмета дослідження	3
1.2	- чітке визначення головної мети курсової роботи і її завдань	3
1.3	- огляд наукової літератури (посилання, цитування)	5
1.4	- наявність і глибина опрацювання та аналізу теоретичного матеріалу (монографії, підручники, навчальні посібники, журнали, інші періодичні видання, інтернет-джерела тощо)	4
1.5	- якість практичного дослідження та його аналіз	15
1.6	- шляхи вдосконалення, перспективи розвитку	10
1.7	- якість висновків, відповідність одержаних результатів щодо поставлених завдань	10
1.8	- оформлення списку використаної літератури відповідно до Методичних вказівок	3
1.9	- повнота і якість додатків до роботи	4
1.10	- загальна якість оформлення роботи	3
Рейтинг вионання роботи		60
2.	Захист курсової роботи:	40 балів
2.1	- аргументоване доведення проблеми (повнота розкриття питання)	20
2.2	- чіткість, логічність, лаконічність викладення матеріалу	5
2.3	- повнота, вичерпність відповідей на запитання членів комісії	10
2.4	- культура мовлення, впевненість, емоційність та переконаність	5
Підсумковий рейтинг роботи		100

Рецензент: к.е.н., доцент Мартюшева Л.С. ____________________ (підпис)

„_____” ______________20___р.

ВСТУП

Ринкова трансформація національної економіки прискорила розвиток фінансового сектора України, передусім у площині формування його інститутів, як банківських, так і небанківських. За умов економічної кризи особливої актуальності набули проблеми розвитку саме небанківських фінансових інститутів, які в цій фазі економічного циклу ефективно здатні конкурувати з банками на фінансовому ринку, надаючи вузькоспеціалізовані фінансові послуги.

Водночас нерозвиненість вітчизняних інститутів фінансового ринку обумовлює високі трансакційні витрати в процесі залучення коштів суб’єктами господарювання, отже, особливого значення набуває підвищення ефективності діяльності небaнківських фінансових інститутів, які надають вузькоспеціалізовані фінансові послуги для домогосподарств і різноманітних суб’єктів господарювання.

Питання про значення фінансових посередників у підвищенні рівня ефективності функціонування національної економіки та добробуту суспільства завжди перебували у полі зору дослідників. Вагомий внесок у дослідження сутності фінансових посередників та їхньої суспільної ролі зроблено економістами кінця XIX – першої половини XX ст. М.Туган-Барановським, А.Маршаллом, Дж.М.Кейнсом, А.Пігу, Й.Шумпетером та іншими. Усі провідні школи і напрями економічної думки другої половини XX ст. приділяли значну увагу аналізу діяльності фінансових посередників, вагомий внесок у теорію їх функціонувaння зробили Дж.Герлі, А.Гершенкрон, Р.Голдсміт, Ф.Мишкін та інші. Дослідженню проблеми становлення і розвитку інституту фінансового посередництва в умовах перехідної економіки присвячені роботи багатьох вітчизняних науковців: В.Бaзилевича, З.Ватаманюка, Н.Внукової, О. Дзюблюка, Б.Івасіва, В.Корнєєва, М.Крупки, Б.Луціва, І.Лютого, І.Малого, А.Мороза, С.Науменкової, А.Пересади, М.Савлука, В.Ходаківської, В.Шелудько та інших.

Однак в українській економічній літературі бракує комплексного дослідження небанківських фінансових інститутів. Їх здебільшого розглядають або відокремлено, наприклад, страхові компанії як інститути страхового ринку, недержавні пенсійні фонди як елементи пенсійної реформи, інститути спільного інвестування як професійні учасники ринку цінних паперів, або загалом у контексті дослідження ринкової інфраструктури чи кредитної системи. Відсутній також системний aналіз процесу становлення небанківських фінансових інститутів в Україні.

Метою дослідження э вивчення і наукове обґрунтування ролі небанківських фінансових інститутів на фінансовому ринку України.

Об’єктом дослідження є процеси функціонування небанківських фінансових інститутів на фінансовому ринку.

Завданням дослідження аналіз і формування заходів що до вдосконалення діяльності парабанківських інститутів, за для підвищення рівня ефективності функціонування національної економіки та добробуту суспільства.

Предметом дослідження є теоретичні засади становлення небанківських фінансових інститутів на фінансовому ринку та практичні аспекти їх функціонування в Україні.

Формування і розвиток небанківських фінансових інститутів, які відповідали б вимогам ринкової економіки, актуалізує дослідження низки науково-теоретичних, методологічних і практичних проблем, пов'язаних з визначенням їх сутності, структури, закономірностей функціону­вання та розвитку в умовах невизначеності.

Все це обумовило вибір теми курсової роботи, її мету, основні завдання, предмет, об’єкт та методологію дослідження.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ІСНУВАННЯ ПАРАБАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ (НЕБАНКІВСЬКИХ ФІНАНСОВИХ ІНСТИТУТІВ)

1.1 Суть парабанківської системи

В Україні банківська система вже сформована та досить ефективно функціонує. Вона представлена різними типами банків та має відносно повноцінне нормативно-правове забезпечення. Натомість, парабанківська система перебуває лише на етапі становлення та повинна подолати високий бар'єр недовіри з боку економічних суб'єктів.

У науковій літературі наводиться кілька тлумачень дефініції «парабанківська система».

Так Гладчук О.М. наводить таке визначення: парабанківська система — система, елементами якої є сукупність різноманітних видів небанківських фінансово-кредитних інститутів у їх взаємозв’язку та взаємозалежності, яка існує в тій чи іншій країні в певний історичний проміжок часу та функціонує в межах єдиного фінансового механізму [3, с. 44].

Версаль Н.І. під парабанківською системою розглядає сукупність небанківських фінансових посередників, які акумулюють грошові кошти економічних суб’єктів, спеціалізуючись на виконанні кількох операцій або обслуговуючи обмежене коло клієнтури, і підпорядковуються різним регулюючим органам [2, с. 91].

Дубина М.В. практично поділяє думку Гладчук О.М. й вважає, що парабанківська система - це система, елементами якої є сукупність різноманітних видів небанківських фінансово-кредитних інститутів у їх взаємозв'язку та взаємозалежності та функціонує в межах єдиного фінансового механізму [6, с. 46].

Парабанківська система, переважно, функціонує у вузьких секторах ринку, де вимагаються спеціальні знання та технічні засоби і прийоми, особливо в таких сферах, як: залучення дрібних заощаджень домогосподарств; фінансування інноваційної діяльності; страхування; мікрокредитування; забезпечення соціальних гарантій; довгострокове інвестування капіталу; розміщення цінних паперів промислових підприємств.

Парабанківські (небанківські) фінансово-кредитні установи відрізняються від банківських наявністю вузької спеціалізації запропонованих послуг. Крім того, основною сферою банківської діяльності є виконання трьох базових операцій - депозитних, кредитних та розрахункових. У сукупності їх можуть здійснювати лише банківські установи. Ті ж фінансові посередники, для яких такі операції не є базовими, відносяться до парабанківських [2, с. 98].

Найвагомішими складовими, що повинні характеризувати систему парабанківських посередників як цілісний суб’єкт фінансового ринку, враховуючи теорію системного аналізу, є: її складові (підсистеми, елементи), взаємозв’язок із зовнішнім середовищем та головна мета діяльності даної системи у цілому.

Таким чином, аналізуючи існуючі визначення, під системою парабанківських посередників розглядається сукупність парабанківських посередників та зв’язків між ними, що взаємодіють із зовнішнім середовищем та мають спільну мету, яка полягає в акумулюванні тимчасово вільних коштів економічних суб’єктів та перетворенні їх в інвестиційні ресурси, тобто перетворення пасивних грошей в активні [9, с. 8].

Cутність та роль фінaнсових посередників досліджувалися представниками класичної економічної думки (А. Смітом, Ф. Бастіа, К.Марксом), маржиналістської теорії (А. Маршаллом), українськими науковцями (М. Туган-Барановським, Б. Матросом) й іншими економістами. В їх роботах визначено передумови виникнення фінансових посередників, однак їх роль в економіці пов’язували лише з функціями забезпечення трансформації заощаджень в інвестиції.

Виокремлення небанківських фінансових інститутів як об’єкту дослідження зумовлене існуванням певних відмінностей в їх посередницькій діяльності в порівнянні з діяльністю банків, що відображено у таблиці 1.1. Системний характер формування і функціонування небанківського сектору як сукупності небанківських фінансових інститутів, що в своїй діяльності спрямовані на задоволення різноманітних індивідуалізованих коротко-, середньо- та довгострокових потреб у фінансових ресурсах домогосподарств та різноманітних суб’єктів господарювання шляхом надання вузькоспеціалізованих фінансових послуг, які відрізняються від банківських установ, зорієнтованих на надання стандартизованих фінансових послуг.

Таблиця 1.1

Порівняльна характеристика діяльності банків та небанківських фінансових інститутів*

Бaнки	Небанківські фінансові інститути
Приймають вклади (депозити) від юридичних і фізичних осіб	Не мають права приймати грошові вклади від клієнтів (крім депозитних інститутів)
За рaхунок залучених коштів надають кредити на власних умовах і на власний ризик	Розміщують залучені кошти від свого імені, на влaсних умовах і на власний ризик на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій
Прерогативою банків є розрахунково-касове обслуговування суб’єктів ринку	Можуть здійснювати розрахункове обслуговування своїх клієнтів за умови одержання ліцензії нa здійснення окремих банківських операцій
Розміщуючи свої резерви в позички, спроможні створювати нові депозити і впливати на пропозицію грошей	В основному не створюють депозитів і не впливають на динаміку пропозиції грошей
Посередницькa діяльність є більш універсальною	Посередницька діяльність є вузькоспеціалізованою

* складено на основі аналізу [1; 7]

Так, інститути спільного інвестування, головним чином, надають послуги з довгострокового інвестування фінансових ресурсів домогосподарств і суб’єктів господарювання, недержавні пенсійні фонди – довгострокового пенсійного захисту населення, страхові компанії – середньострокового страхування фізичних і юридичних осіб, кредитні спілки – середньострокового кредитування домогосподарств, фінансові компанії – середньо і довгострокового кредитування та інвестування фінансових ресурсів фізичних і юридичних осіб, ломбарди – короткострокового кредитування домогосподарств.

Функції небанківських фінансових інститутів, полягають в:

- акумуляції заощаджень індивідуальних інвесторів в єдиний пул і подальшому диверсифікованому вклaденні накопиченого капіталу;

- забезпеченні рівноваги на ринку капіталів через погодження пропозиції і попиту на фінансові ресурси;

- перерозподілі та зниженні фінансових ризиків (небанківські фінансові інститути торгують ризиками, перерозподіляючи їх між агресивними і консервативними учасниками ринку);

- забезпеченні підвищення ліквідності фінaнсових вкладень шляхом професійного портфельного управління активами.

1.2 Елементи парабанківської системи

До складу парабанківської системи входять спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (СКФІ) та поштово-ощадні установи.

Діяльність спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів (СКФІ) полягає в обслуговуванні певних типів клієнтів (часто на пільгових умовах) або поширюється на такі сфери кредитування, які є ризикованими для комерційних банків (сільське господарство, будівництво, дрібне підприємництво).

Поштово-ощадні установи, в свою чергу, займаються мобілізацією дрібних заощаджень громадян через поштові відділення та кредитуванням на цій основі інших фінансово-кредитних установ та держави.

Основними елементами парабанківських фінансово-кредитних установ є:

— інвестиційні компанії та фонди;

— лізингові компанії;

— факторингові компанії;

— брокерські та дилерські фірми;

— страхові компанії;

— страхові компанії;

— пенсійні фонди;

— фінансові компанії;

— ломбарди;

— кредитні товариства;

— трастові компанії тощо [2, с. 99].

Інвестиційні кампанії — це різновидність кредитно-фінансових інститутів, які акумулюють кошти приватних інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів, та вкладають їх в акції, облігації та інші активи підприємств своєї країни та закордоном. При цьому, доходи, отримані у вигляді дивідендів та процентів, розподіляються інвестиційною компанією серед її акціонерів, а прибуток від підвищення біржового курсу цінних паперів, зараховується, як правило, до резервів. Інвестиційні компанії відрізняються від інвестиційних банків тим, що повністю виражають інтереси інвесторів.

Інвестиційні компанії бувають двох типів: відкритого і закритого. У першому випадку інвестиційні компанії зобов'язуються викупити свої акції в акціонерів, у другому - ні.

Лізингові компанії - установи, які купують предмети довгострокового кредитування (машини, обладнання, споруди виробничого призначення, транспортні засоби тощо) і надають їх в довгострокову оренду (на 5-8 років і більше) фірмі-орендарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна. Таке майно є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Лізинг, як правило, здійснюється за відповідним договором, який регулює правовідносини між суб'єктами угоди, і, залежно від особливостей здійснення таких операцій, може бути фінансовим або оперативним.

Оперативний лізинг являє собою угоду, за якою лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингової компанії основні засоби на строк, менший від строку, за який амортизується 90 % їх вартості, визначеної в день укладення такої угоди. Після закінчення строку дії договору, лізингоодержувач має право його продовжити, або повернути об'єкт лізингу лізинговій компанії.

Фінансовий лізинг визначається як договір, внаслідок укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення угоди. Після закінчення строку дії договору об'єкт лізингу переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. При цьому ризик випадкової втрати майна чи його пошкодження, всі види цивільної відповідальності, витрати на страхування та технічне обслуговування майна здійснюються за рахунок лізингоодержувача.

У лізингових операціях, як правило, беруть участь три сторони: виробник (постачальник) машин і обладнання; організація, що фінансує лізингову угоду (лізингодавець) і організація, яка використовує орендоване майно у своїх інтересах (лізингоодержувач).

Факторингові компанії - це фінансові організації, на користь яких з боку виробників здійснюється переуступка права отримання платежів від покупців за постачання товарів або надання послуг.

1. Виробник товарів, послуг укладає договір про факторингове обслуговування з факторинговою компанією.

2. Виробник передає покупцю товари, роботи, послуги. 2а. Здійснюється акцепт розрахункових документів.

3. Виробник передає супровідні комерційні документи (рахунки-фактури) факторинговій компанії.

4. Факторингова компанія протягом 2-3 днів оплачує виробнику продукції 70-90 % вартості рахунку.

5. Покупець оплачує факторинговій компанії заборгованість за придбану продукцію.

6. Факторингова компанія повертає підприємству-виробнику залишкові 10-30 % вартості рахунку, знімаючи при цьому комісійну винагороду за факторингове обслуговування.

Факторинг включає не лише кредитно-розрахункове, а й бухгалтерське, інформаційне, страхове та юридичне обслуговування клієнтів [2, с. 101].

Страхові компанії - це фінансові інститути, які функціонують з метою охорони майнових й особистих інтересів фізичних та юридичних осіб, шляхом відшкодування їм втрат, що виникають внаслідок стихійного лиха, нещасних випадків або інших несприятливих умов.

Страхові компанії, здебільшого, спеціалізуються на одному виді страхування, серед яких прийнято розрізняти:

- майнове (або загальне) страхування, об'єктом якого виступають різноманітні цінності - будинки, споруди, обладнання, машини та інше майно. Окрема роль у цьому виді належить транспортному страхуванню - морському, автомобільному, авіаційному;

- особисте страхування, при якому об'єктом страхових відносин є події у житті фізичних осіб (вік, здоров'я, працездатність людини). В такому випадку страхування служить як матеріальною допомогою при несприятливих обставинах, так і формою організації заощаджень до певного віку або на певні цілі; страхування відповідальності, предметом якого є відповідальність перед третіми особами за можливими зобов'язаннями по відшкодуванню збитків (наприклад, гарантії банкам і фінансовим компаніям у випадку неплатоспроможності позичальника);

- перестрахування, що полягає у страхуванні вже застрахованих об'єктів з метою зниження ризику та перерозподілу відповідальності по оплаті страхових збитків.

Залучені у формі страхових внесків кошти, а також власний капітал страхові компанії вкладають в акції і облігації приватних корпорацій, а також у державні боргові зобов'язання. У зв'язку з тим, що строки нагромадження коштів страховими компаніями (особливо пов'язаними з особистим страхуванням) є дуже тривалими й, ці установи виступають основними постачальниками довгострокових капіталів на фінансових ринках.

Окрім цінних паперів, страхові компанії можуть використовувати свої ресурси для видачі довгострокових кредитів підприємствам різних галузей економіки (переважно у формі іпотеки), а також вкладень у нерухомість. У зв'язку з цим страхові компанії вступають у конкурентну боротьбу з інвестиційними банками, фондами та іншими інститутами кредитної системи, що оперують на ринку довгострокових капіталів.

Пенсійні фонди - це спеціалізовані фінансові установи, що займаються мобілізацією та використанням коштів пенсійного призначення.

Пенсійні фонди утворюються за рахунок внесків працюючих та роботодавців, і володіють досить значними сумами грошових коштів. За формою власності пенсійні фонди можуть бути приватними або державними.

Приватні пенсійні фонди створюються різними фірмами і корпораціями для виплати пенсій та допомог своїм робітникам і службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку підприємств, а також за рахунок прибутку від операцій самих фондів.

Як і діяльність страхових компаній, операції пенсійних фондів пов'язані з нагромадженням значних сум коштів на тривалі строки, що надає широкі можливості у здійсненні довгострокових інвестицій. Дані обставини визначають структуру активів пенсійних фондів, основна частина яких належить цінним паперам приватних підприємств, а також державним борговим зобов'язанням. Досить часто значна питома вага у вкладеннях пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його створила, що дозволяє впливати на її політику.

У зв'язку з тим, що майбутні виплати пенсійних фондів у значно більшій мірі піддаються чіткому розрахунку та плануванню, ніж виплати за пасивами страхових компаній, пенсійні фонди відзначаються значно вищим рівнем фінансової стійкості, що надає їм можливість підтримувати власну ліквідність на мінімальному рівні. У свою чергу це сприяє формуванню пенсійними фондами активної інвестиційної політики, спрямованої на досягнення більшої дохідності за вкладеннями, причому не лише у цінні папери, але й за рахунок довгострокових кредитних операцій.

Державні пенсійні фонди створюються за ініціативою центральних та місцевих органів влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з бюджетів різних рівнів, а також внесків працівників державних структур. Як правило, розміщення активів державних пенсійних фондів здійснюється на основі більш обережної інвестиційної політики, ніж приватних і передбачає вкладення коштів здебільшого в облігації державних позик.

Фінансові компанії є кредитними інституціями, що спеціалізуються на наданні споживчих позик, кредитуванні дрібних та середніх підприємств, оформленні чеків та залученні строкових вкладів. Крім того, фінансові компанії можуть здійснювати торгівлю нерухомістю, факторингові операції, страхування тощо.

У технологічно та промислово розвинутих країнах інтенсивний розвиток фінансових компаній пов'язаний з потребами виробників товарів у швидкому збуті та просуванні своєї продукції до покупця в періоди економічних спадів та зниження купівельної спроможності користувачів. Це, насамперед, актуально для автомобілебудівної промисловості, виробництва електротоварів та інших побутових приладів [2, с. 102].

Ломбарди - це фінансові установи, виключним вилом діяльності яких є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам за рахунок власних або залучених коштів, під заставу рухомого майна на визначений строк під визначений відсоток, а також надання супутніх ломбардних послуг.

До супутніх послуг ломбарду належать: прийом під заставу та відповідальне зберігання майна; оцінка заставленого майна відповідно до чинного законодавства та/ або умов договору; надання посередницьких послуг зі страхування предмета застави на підставі агентського договору зі страховою компанією; реалізація заставленого майна відповідно до чинного законодавства та/або умов договору.

Ломбарди видають позички на строк від 1 дня до 3 місяців у розмірі 75 % від вартості оцінки заставлених речей і до 90 % вартості виробів із дорогоцінних каменів, металів, годинників у золотій оправі тощо. Відсоткова ставка за кредит встановлюється ломбардом самостійно, зазвичай, у розмірі 0,46 % за добу. Оцінка речей, що здаються на зберігання або під заставу для одержання позички, здійснюється за домовленістю сторін, а вироби з дорогоцінних металів - за державними розцінками. Для розвитку своїх операцій ломбарди можуть користуватися банківським кредитом.

Кредитні товариства - це установи, що утворюються для задоволення потреб їх членів (кооперативів, підприємств малого і середнього бізнесу, фізичних осіб) у кредитуванні. Капітал цих фінансових організацій формується шляхом купівлі членських паїв та сплати спеціального внеску учасниками. Основними вилами діяльності кредитних товариств є падання коротко- і середньострокових кредитів, а також здійснення посередницької діяльності.

Кредитні спілки - це громадські організації, створювані на добровільних засадах з метою фінансового та соціального захисту їх членів через залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Засновниками кредитних спілок є група фізичних осіб, об'єднаних спільними ознаками (територіальними, професійними тощо). Видача позик кредитними спілками здійснюється під мінімальні відсоткові ставки. Базуючись на засадах кооперації, кредитні спілки фінансують підприємницькі проекти своїх членів, при цьому не маючи на меті отримання прибутку.