3. Зародження і розвиток телебачення в україні

історія телебачення України розпочалася від 1928 p., коли тала-

тому фізикові-експериментатору Борисові Грабовському, синові

і мої о українського поета Павла Грабовського, вдалося зробити

ні і мі і \ и колишньому СРСР і в цілому світі телевізійну передачу.

Тоді винахід нашого земляка, на жаль, не зміг відіграти в: т-И шальної ролі. Однак і замовчати його не вдалося. Один з історика І теоретиків телебачення колишнього СРСР О. Юровський, ніби правдовуючи негативне ставлення до відкриття українського вігаїВ хідника, писав, що це був труд одинака, а в такій країні, як СР-^Т1 мовляв, мають значення тільки колективні досліди. Насправді -І крім політичних міркувань, пояснення тут таке: "телефот" Грас ського був розрахований на електронний спосіб передавання зобраВ ження на відстань, а тогочасна нерозвиненість електронної прошюИ ловості не давала змоги швидко реалізувати відкриття.

Загалом же у 30-ті роки XX ст. в колишньому СРСР, до яі:: лИ належала Україна, услід за США, Англією, Францією, почало роззаН ватися так зване механічне телебачення (диск Ніпкова), про йшлося вище. Зокрема, дослідні передачі механічного телебаченаИ проводили в Одесі. У 1939 р. першу телепередачу здійснено в Кі: в-И Проте відомий дослідник телебачення України Іван Мащенко у кнззИ "Телебачення України" назвав й іншу дату, посилаючись на єшснеИ лопедичний словник "Українська Радянська Соціалістична Респу :--И ка" (Головна редакція Української енциклопедії. К., 1987), де у і і Д "Телебачення і радіомовлення" повідомлено, що телевізійний п.Г'.-И давач у Києві почав працювати 1938 р. Першими передачами КІз-Н ського телецентру були концерти майстрів мистецтв, у яких участь незабутні М. І. Литвиненко-Вольгемут, І. С. Паторжинсь- Я О. А. Петрусенко та інші відомі артисти. Телебачення сприймал

тоді лише як засіб "транспортукгвИ ня" і "тиражування" (хоча й невелям кого через обмежені можливості . fl регляду) творів інших мистеїгз Я Аудиторія перших трансляцій с далася з кількох десятків власшгкаИ телеприймачів у Києві. ПерерЕ.-~-Я освоєння можливостей телебач війна. Київський телецентр було згуі-Ш новано.

У 1949 р. на Хрещатику, 26 р: -fl почалося будівництво нового т:" : Н центру. Через два роки було за.з.т-Я

Ні■ и'іун В. Винахід Бориса Грабовського // За вільну Україну. - 2000. - IN цист,

~ено першу чергу Київського телецентру - передавальну станцію з нежею, висота якої сягала понад 190 м. Тривало будівництво апа- татно-студійного комплексу. Ще не було павільйонів, тому першими тередачами стали два художні кінофільми. А після того, як став до ладу "малий павільйон", з нього 1 травня 1952 р. передано в ефір великий святковий концерт за участю оперних співаків столичного театру ім. Т. Г. Шевченка. Згодом уведено в дію "великий павіль­йон" № 1 площею 270 м². У 1951-1952 роках Київ увійшов у першу десятку європейських столиць, де постало електронне телебачення. Над руїнами Хрещатика виріс Київський телецентр, збудований у

е стислі терміни. Однак телевізори були рідкістю. Спочатку в І

Києві їх налічувалось 200-220, у 1952 - понад півтори тисячі. А 1953 р. київську телестанцію приймали уже 7 тис. телевізорів - спо­чатку одноканальних, а згодом - триканальних. Подивитися передачі ходили до сусідів, родичів, друзів.

Отже, більш-менш регулярне мовлення Київської телестудії почалося у 1952 р. Першими дикторами були Новела Серапіонова та □льга Даниленко. До речі, один із перших дослідників телебачення у • олишньому СРСР В. Саппак так писав про побачену на телеекрані j Даниленко: "Красуня-українка ніби зійшла зі святкового плака­та". У лютому 1956 р. кияни побачили перший випуск "Останніх ;:стей", точніше, почули - диктор читав з екрана усні повідомлення. .Інше через три роки, у 1959 р., в інформаційних випусках з'явився зоровий ряд. Передача новин мала назву "Телевізійний кіножурнал".

Поява першої на українському телеекрані аналітичної передачі "ов'язана з приходом у студію журналістів - учорашніх газетярів, працівників радіо. Ставало зрозуміло, що телебачення, передусім, є :лсобом масової інформації, тобто полем діяльності нового розділу жур­налістики. Подібно до відповідних наділів газет і редакцій радіо, на те­лебаченні створили галузеві редакції.

У 1956 р. почала діяти друга після Київської - Харківська студія телебачення. Через рік засвітилися голубі екрани в Донецьку й Одесі. У 1957 р. стала до ладу і Львівська

телестудія. На 700-му році існування міста Лева тут, на верхів'ї гори Високого Замку, побудовано телевізійну вежу, а трохи нижче - апаратно-студійний комплекс Львівського телебачення. У квартирах кількох десятків львівських сімей 24 грудня 1957 р. уперше засві­тився екран телевізора. Цього зимового вечора з ложі місцевого оперного театру звернулася з привітанням до нечисленних глядачів чарівна жінка - перший диктор Львівського телебачення Стефанія Харчук. З 1958 р. почали працювати телестудії у Дніпропетровську і Луганську, а з 1959 р. - у Сімферополі, Херсоні, Запоріжжі та Ми­колаєві.

У 1965 р. вперше вийшла в ефір загальноукраїнська (загально­республіканська) телепрограма, яку підготувала для УТ Харківська телестудія; цим започатковано "виходи" місцевих телестудій на Ук­раїнське телебачення, хоча провідну роль у ньому й надалі відіграва­ла Київська телестудія.

У 1969 р. в Україні з'явилось кольорове телебачення.

Новий телецентр у столиці разом із телевежею будували від 1967 до 1973 р. Місце під будівництво знаходилося на 92-метровій висоті над рівнем моря. Висота самої вежі - 383 м. Радіус дії - понад 100 км. Сконструював вежу Інститут електрозварювання - на чолі з Борисом Патоном. Унікальність конструкції полягала в тому, шо вона - перша у світі цільнозварна і не має аналогів. І хоч вежа, як і весь ком­плекс, розрахована на п'ять програм, завдяки закладеному резерву нині має 20 телепередавачів.

Наприкінці 80-х років телебачення охоплювало територію Ук­раїни, де проживало 97% населення, серед нього - практично все сільське населення. Другу і третю програми мали змогу дивитися, відповідно, 93% і 65%. Це були найвищі технічні показники в ко­лишньому СРСР.

Досягнуто цього, як кажуть, всілякими правдами і неправдами. Адже розподіл техніки повністю залежав від Москви. Українське телебачення було складовою частиною всесоюзного (центрального) телебачення і перебувало у його технічному, адміністративному та, особливо, політичному підпорядкуванні. Тоталітарній системі по­трібно було слухняно-лакейське телебачення, яке обслуговувало ін­тереси комуністичного партапарату. Партійне керівництво телеба­ченням, як й іншими засобами масової інформації (ЗМІ), проголошу-ми ні шдкрито, повну ж підпорядкованість УТ Москві всіляко за­тим .кували. А ось коли почалися процеси демократизації, все ви­мін ці на поверхню. Відверта українофобія стала невід'ємною рисою !і|ип> нічно всіх центральних у СРСР засобів масової інформації, зо- ці. м і й колишнього центрального телебачення.

і ухваленням Верховною Радою "Закону про телебачення і ра­ції імшіпення", утворенням Державного комітету телебачення і радіо- Мніїїи'іііія України (Держтелерадіо) і Національної телекомпанії Украї­ни (ПІКУ), яку створено як юридичну особу на місці безправних мірі і*цій телепрограм, Українське телебачення перестало бути додат­нім ні "центрального", а стало цілком самостійною телесистемою.

Нині передавально-розподільна мережа УТ-1, УТ-2 і УТ-3 м и і.и 11,ся з 57 потужних телестанцій. Кожна з них покриває площу и |и цусі від 50 до 100 кілометрів. Програми до цих станцій над-

і. багатоканальними радіорелейними лініями, довжина яких

• ішіішить 15 тис. км. Ця система забезпечує телеглядачів програма­ми н.і исій території України. Однак протягом останніх років через ін ни іатнє фінансування про ці можливості можна говорити лише ні про потенційні. Більшість передавачів працює за зниженою в

прип'ять разів потужністю і зменшеним радіусом дії. А це особ-

іМНіні позначається на сільському населенні, якого у нас 15-16 млн. І••• < -і і«» сіл сьогодні є в зоні інформаційного вакууму, бо можливості Приймати УТ-1 і УТ-2 порівняно з 1992 р. знизились щонайменше уциічі.

Уведення в дію приватно-комерційними структурами сотень Міітнютужних телепередавачів для власних програм лише створює ми іпмість гараздів щодо забезпеченості Кін ічц ііня телебаченням. Адже радіус їх­ні. и ції усього 5-10 км, а встанов- і. їх переважно в обласних цент­ри чи у великих містах, де глядацька г, теорія, головно, одержує програми {чіп пі далеко не національного і дер­ії ііншці.кого змісту). Водночас сільське и и і и ими щораз більше втрачає мож- иіііііі и. приймати хоча б один із загаль- мшональних телеканалів. Тому та-ким важливим і невідкладним завданням є збереження потужності державної передавальної і розподільної мережі, належне її фінан­сування.

...Сказати, що без телебачення нині жити неможливо, — це ба­нально. А завтра, попереджують нас, без "телеока" і взагалі кроку не зробити. Нам обіцяють, що в недалекому майбутньому частина лю­дей буде працювати, не виходячи з дому, - комп'ютер разом із теле­баченням здійснять чергову технічну революцію, яка змінить наш побут, працю, дозвілля. Добре це чи погано - покаже час .