Телевізійна публіцистика і. Риси та прояви публіцистичності на телебаченні

Нагадаємо про два погляди журналістикознавців на публіци- і шку, її розуміння в широкому й вузькому значеннях слова. Оскіль- мі и першому значенні публіцистика охоплює всі публічні виступи Ми ііктуальні суспільно-політичні теми, то правомірно зачислити до іи і будь-який за жанром журналістський виступ - від газетної ііімігки і радіо- чи телеповідомлення (навіть їхніх хронікальних pi шовидів) до нарису. Другий підхід передбачає розуміння і тлума­чення публіцистики у вужчому, професійно-журналістському зна- чі пні слова. Це вже не всі журналістські виступи, а лише їхня части- и,і, яка відіграє у ЗМІ особливу роль, бо тут журналіст, ідучи далі від інформування та коментування, набагато глибше і місткіше дослі- і-кує, аналізує й узагальнює події, факти, явища, відповідно вплива­ючи на суспільну свідомість. Тобто йдеться про публіцистику як один 11 потоків журналістської інформації та як окремий вид творчості¹.

Дослідники телевізійної журналістики, здебільшого, послугову- палися першим підходом, розуміючи публіцистику в широкому іначенні слова - як усю тележурналістику, зокрема й візуальну її частину. В цьому неважко переконати- і я, відкривши хоча б кншу О. Юров- ського "Телевидение - поиски и решения", видану у Москві 1983 р. У ній, зокрема, зазначено, що того­часне телебачення, як цілісна систе­ма, складалося з трьох підсистем, трьох типів програм відповідно до трьох родів повідомлень: публіцис-

Детальніше про це див.: Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості. - Львів, 2004.

тичного (у жанрах репортажу, коментарю, нарису, у формі вимуч ку новин тощо); художнього (у жанрах драми, опери, у формі концерн тощо); наукового (у жанрі лекції, у формі уроку тощо). Як бачим" ' подієву телеінформацію у її різних жанрових проявах досліднмі вважає публіцистикою. До речі, О. Юровський відніс до жур налістики все телебачення, зокрема, його художню та наукову шм системи. На його думку, такі художні передачі, як позастудійні трансляції спектаклів чи концертів, у роки становлення телебаченні в СРСР мали важливе значення для розвитку телепубліцистики, (ні мовляв, були близькими до "публіцистичного телерепортажу". А 1с ' що подієвий репортаж - публіцистичний жанр, в автора не мн кликало жодного сумніву. Про це він писав, згадуючи перші моо« ковські телерепортажі, які, на його переконання, одразу нее ни глядачеві публіцистичний образ, хоча й не були ще професіііип досконалими. Крім телерепортажу, до публіцистичних жанрів О. Юроц ський відніс також інтерв'ю, назвавши його головним діалогічнім жанром телепубліцистики.

Таким є один погляд на телепубліцистику, так розуміють її у широкому значенні слова. Проте, як зазначено вище, є й іншип вужчий, професійно-журналістський підхід до неї. Цей підхід, II.і думку проф. В. И. Здоровеги, яку ми повністю поділяємо, логічно, я головне, практично виправданий і дає змогу розуміти та сприймати публіцистику взагалі й телевізійну зокрема як цілісне внутрішні утворення. "Необхідність виділення й окремого тлумачення гіублі цистики, — писав В. И. Здоровега, - пояснюється декількома причм нами. По-перше, великим значенням, яке вона має у житті суспіль­ства. Будучи сьогодні одним із потоків журналістської інформації, публіцистика функціонувала й далі функціонує і поза ЗМІ. По-друге, публіцистика у пресі, на телебаченні відіграє не тільки особливу роль, але й своєрідно впливає на інші потоки журналістської ін­формації. По-третє, як і будь-яке важливе явище духовного життя, публіцистика зазнає постійних змін, трансформується, набуваючії певних нових властивостей"¹.

Ми, розглядаючи інформування як спосіб відображення дійс­ності на телеекрані, звертали увагу на таку можливу його ознаку, як

' Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості. - Львів, 2004. - С. 218.

Шгніщистичність. Ще більше ця ознака може виявлятися у тлума- ■»• чиї, коментуванні подій, фактів, явищ, їхньому аналізі, тобто в Шргдачах аналітично-ділового спрямування. Може - не означає му- Інні. Ось, наприклад, як зазначено у попередньому розділі, подієва [(інформація не раз привертає увагу високим громадянським звучан­ии м, образністю, іншими властивостями, притаманними публіцисти- [ її* ()днак часткове й далеко не постійне використання у теленовинах Пу(і 111 цистичного методу не означає, що це вже публіцистика хоча б |и>му, що цей метод тут аж ніяк не домінує. Тому правильно буде і ии рджувати, що в подієвій телеінформації (як у словесній, так і Шіуальній частинах), головно в оцінках подій, фактів, явищ, може Кроявлятися публіцистичність.

Один із відомих українських дослідників журналістики Д. М. При­тик у дещо призабутому посібнику "Теорія і практика журналіст- і ї м її творчості", виданому 1973 p., мінив, що публіцистичність відо- Ораження починається тоді, коли журналіст досліджені й осмислені ф.ІКГИ чи судження про них вклю­чно її ширшу й складнішу систему ршдумів, не боячись при цьому іспденційно і пристрасно виража- іи свої оцінки та висновки, своє І ІІІВЛЄННЯ до них. У повідомленні і коментуванні журналісти також можуть іноді виходити за межі факту, залучати нові дані, але їхні роздуми не мають відбитку ви­рл шо особистого й емоційного тлумачення відображуваного - на пер­шому плані там конкретність і діловитість, строга аргументованість і іоказовість думок. У цьому, як справедливо вважав дослідник, насам­перед полягає відмінність між подієвою інформацією і публіцистикою.

Д. М. Прилюк виділив характерні ознаки, риси і прояви публі­цистичності, які ми реферативно наведемо нижче за його книгою, підкинувши, зрозуміло, її (як і всіх інших тогочасних видань) виму­шену компартійну заідеологізованість. Це дасть змогу зрозуміти природу телепубліцистики як виду творчості.

За Д. М. Прилюком, публіцистичності як засобу відображення властивий, по-перше, вихід авторських роздумів за межі фактів: сут-ність одного або групи фактів зіставляють із більшою сутністю, і процесом розвитку, із закономірністю; окреме, одиничне розглядами у світлі особливого й загального, частку - стосовно цілого, зовнішні і у розкритті внутрішнього, наслідок - у причиновій зумовленості.

По-друге, на відміну від повідомлення і коментування, в пуіііііі цистичному розкритті виразно проявляється авторська особистість інтелект і темперамент, манера мислення і вираження. ВходяцЦ об'єктивно у зміст відображуваного, авторська особистість надиі йому, відображенню, особливої своєрідності, тому що одні й II * факти різні люди можуть сприймати і виражати по-своєму, не розхн дячись в оцінці сутності. Часто різні журналісти можуть відкривані в однакових фактах різні приховані аспекти. Нарешті, різні автори виражаючи своє розуміння фактів і процесів, що зумовили їх, завжди знаходять оригінальну форму викладу.

По-третє, на відміну від коментування, в публіцистичному ин світленні посилена роль емоційної аргументації викладу. Публіцік і завжди відгукується на реальні події сучасності, нерідко він самим ходом роздумів підводить читача, слухача або глядача до розумінн і сутності відображуваного. Пристрасність викладу, авторська схші льованість суттєво посилюють це розуміння і перетворюють його |м переконання. У цьому разі авторський монолог, асоціативна аналогії чи доречна гіпербола з успіхом замінює фактичні аргументи.

Отже, публіцистичність - складніший, місткіший спосіб відоЬ раження дійсності, бо порівняно з конкретним чи діловим коменту­ванням дає реципієнтові додаткове знання - авторське розуміння відображуваних подій і фактів, що виражається в різномасштабнії\ зіставленнях та асоціаціях і наснажене емоційно. Журналістська практика твердо розрізняє виступи публіцистичні та суто інформл ційні чи коментаторсько-ділові і керується не абстрактними мір­куваннями, а певними конкретними ознаками чи властивостями цих виступів.

Характерні риси публіцистичності як виражальної якості і способу відображення, виділені у книзі Д. М. Прилюка, такі.

До публіцистичного осмислення і вираження журналісти вда­ються далеко не завжди і не з приводу кожного буденного факту. Спалах публіцистичності зароджується на ґрунті політичної злобо­денності, гостроти ситуації, коли не можна мовчати або спокійно і безпристрасно повідомляти чи коментувати факти. Злободенність формується із знання реальних процесів дійсності, з розуміння жит­ії ин\ суперечностей, які хвилюють сьогодні громадськість. У поле тру публіциста мають потрапляти найважливіші політичні події і Н|ін()леми, а в гаму зображальних засобів - виразний струмінь емо- іііііііості, гостроти, свіжості.

Однак гострота політичної ситуації - лише підґрунтя публі- іии гичності. На ньому виростає чуття громадянськості, вболівання ін правильне розв'язання проблеми в інтересах суспільства. В ході нуічііцистичного відображення на ньому свідомо наголошують, і це рпоіпь його досить впливовим, бо заторкує інтереси багатьох. Грома- чііііі і.кість - риса соціальна, у ній виражається позиція журналіста як Громадянина, члена суспільства. Пильна увага до політичної гост­роти й актуальності ситуації пробуджує громадянські почуття жур- іміііста, викликає в ньому потребу по-своєму відгукнутися на на- I прілу проблему, по-своєму, але з позицій громадськості та в її ні ісрссах. Почавши розмову з приводу якогось окремого факту, публіцист, як звичайно, сягає у своїх роздумах усе далі. Адже факт •ні іі група фактів - це тільки прояви одиничного, а йому треба мі зобразити їхню причинову зумовленість, розкрити зв'язки із сут- нк по на рівні особливого чи й загального. Змінюється об'єкт розгля- iv змінюються й масштаби мислення та відображення дійсності.

Масштабності у публіцистиці досягають завдяки аналогіям і .и оціаціям, що дають змогу зіставляти, порівнювати або й розкривати і|мкти іншого ряду, безпосередньо не пов'язані з даними, але такими, що проливають нове світло на основну думку, поглиблюють її. '(ця яскравих аналогій та зіставлень, звичайно, потрібна неабияка ерудиція автора, а ще - його творча сміливість, яка виникає з глибо­кого знання фактів дійсності, соціальних процесів, що відбуваються и ній. Практично масштабність публіцистичного викладу може вияв- ія гись у часі: розмова про сьогодення й екскурси в минуле або розду­ми про прийдешнє; у просторі: від місцевого факту до роздумів про киття держави, людство і світ; у глибині сутності: від факту і,о внутрішнього змісту, від явища до визначення специфіки процесу чий закономірності.

У ході роздумів над фактом, у зіставленнях і порівняннях різ­ної масштабності журналіст часто стикається з неточними, помилко- ними, а то й супротивними міркуваннями і тому змушений спро­стовувати їх заради утвердження правильних, підказаних або перевірених життям. Інакше кажучи, він вступає у полеміку | опонентами. Полемічність є важливою рисою публіцистичності. Ці зіткнення, боротьба думок, ідей, інтересів, "поступу громаЛ ського", як висловлювався Іван Франко. Полеміка як з опонентами, так і з однодумцями повинна завжди бути доброзичливою, ком структивною, спокійною. Полемізування передбачає ділову кри тику, суперечку по суті, доведення істини, коректність І ПОВІНУ до людської гідності опонента. У суперечці важлива не особа, а II думки і погляди. Тому публіцист повинен не розвінчувати особу автора чи докоряти йому, а спростовувати його аргументи, іцоО з'ясувати істину. Дискутуючи і викладаючи правильні думки чи погляди, публіцист швидше завойовує собі однодумців. Тому на йот озброєнні такі випробувані засоби масового впливу, як гумор і доїси, цитування опонента та репліки в його адресу, використання літера* турних образів та народної фразеології. Творчість публіциста млі бути наснажена емоційно.

Емоційність - характерна риса публіцистичності. Вона завершує й увінчує виражальний спектр публіцистичності як способу відображення і надає своєрідності всім публіцистичним

творам. Справжні публіцис­тичні витвори завжди вирізня­ються авторською схвильованіс­тю, тією своєрідною наелектри- зованістю викладу, яка мимохіть передається читачам, глядачам чи слухачам. Іван Франко пи­сав, що в наукові й публіцис­тичні праці він вносить свій темперамент і цим розбуджує зацікавлення у людей до пору-

шуваних питань. Для журналіста не байдуже знати, що, крім зви­чайних людських переживань (радість і гнів, захоплення і непри­язнь), існують почуття, так би мовити, вищого порядку, зумовлені суспільним буттям людини. Психологи поділяють їх на інтелек­туальні (почуття захоплення або подиву, допитливості чи сумніву, впевненості чи невдоволення, почуття нового); моральні (почуття обов'язку, дружби, чесності й правдивості, любові до праці, по­чуття сорому і сумління та ін.); естетичні (полягають в оцінці фактів життя та їхнього відображення за законами краси). Емоційності до-і шиють і художньою образністю, що викликає естетичні почуття. In и,і річ, що в ході публіцистичного викладу художні образи - тіль­ки окремі спалахи, а не суцільна тканина, що вони лише допов­нюють поняттєву систему твору.

Такі риси публіцистичності, що проявляються в органічній єд- іи ни, виокремив Д. М. Прилюк. Як писав дослідник, публіцистику ііііцчнішє визначати за наявністю в її творах цих рис, тобто певної Ніч к ті, що відрізняє їх від творів художніх, наукових чи інфор- ІИмційних. Адже виділяємо ми художню літературу саме за худож- иііітю її творів, а наукову - за науковістю, бо це - визначальні риси. Той твір, у якому публіцистичність домінує, оцінюють як публіцистичний. А той, у якому переважають риси інформаційні, коментаторські або художні з проявами публіцистичності, треба розцінювати відповідно як інформаційно-публіцистичні, аналітико- Ііубліцистичні або художньо-публіцистичні. Тільки за цим крите­рієм можна правильно розрізняти величезну й строкату продук­цію, яку щоденно видають наші газети, радіомовлення і телебачен- Іія. Чимало серед неї і такої, що не має ознак публіцистичності. Д. М. Прилюк запропонував називати її, відповідно, інформацій­ною, коментаторсько-діловою, художньою. Такий поділ прий­нятний і для телебачення.

А ось, на думку Д. М. Прилюка, типові прояви публіцистич­ності (ми їх подамо через призму телевізійної публіцистики, проілю- і грувавши окремими прикладами з телепередач).

Підтекст - той особливий внутрішній зміст тексту публіци­стичного твору, який розкривається на телебаченні через жести, міміку, паузи. Кілька важливих рис, штрихів у слові чи зображенні несуть значний підтекст, що збуджує у нас роздуми над побаченим і почутим (наприклад, зморшки на обличчі або великим планом руки - натруджені чи випещені, спокійні або збуджені; а скільки підтексту можна "прочитати" в очах людини).

Риторичне запитання. Суть його у тому, що автор знає відпо­відь на нього, розуміє правду факту чи вчинку, але звертається до телеглядачів, щоб привернути до неї увагу багатьох, знайти одно­думців. Таке запитання ставлять для того, щоб ним же висловити ствердну думку. Воно готує телеглядачів до сприйняття наступної розповіді, пожвавлює її. (З телепередачі про Т. Г. Шевченка: "Хіба творчість Тараса Шевченка не пов'язує минуле України з її сучас­ним? Хіба нею великий Кобзар не проклав нам мости у майбутнє?").

Риторичне ствердження - особливе наголошення незапергч ності сказаного автором. (З теленарису, присвяченого Помаранчами революції: "Так! Воля Майдану непохитна! Бо це Майдан незалсж ності. Майдан демократії і свободи ").

Риторичні вигуки - виголошені з експресією слова, якими автор ніби припиняє розмову і просить уваги, - щось дуже важлит має сказати. Бажання це виникає з його переживань, схвильованос 11 ("Почекайте! Але " тощо).

Риторичне звертання - емоційне виголошення, яким автор їм че хоче погасити можливі репліки опонента ("Ви чуєте?" або "Ни бачите?"), щоб той мовчав і слухав та дивився. Риторичне звертап ня може бути адресоване й телеглядачам, щоб привернути їхню увагу до певного факту і посилити сприймання свого викладу.

Риторичне заперечення - зосередження уваги телеглядачів і їм якійсь думці за допомогою пояснення її у формі заперечення або іл стереження можливого іншого погляду. ("О ні! Не самі сльози ти зітхання тобі судились!" - звернені до багатостраждального ук раїнського народу слова Івана Франка з прологу до поеми "Мойссй",

що прозвучали в публіцистичній про­грамі Львівського телебачення).

Іронія. Зміст її у тому, що автор ніби схвалює щось негативне, а насправді засуджує; це приховане глузування зовні виражене в пози­тивному або навіть захопленому то­ні. Буває іронія-дотеп, іронія-жарт, іронія-репліка, іронія-усміх, іронія- докір, іронія-осуд, але буває й іро- нія-удар, що переростає в сарказм. Іронізуючи, автор стає вище над фактом чи явищем і викриває або по-своєму пояснює його.

Антитеза - стилістична фігура, за допомогою якої автор наго­лошує на протилежності двох суспільних явищ, життєвих фактів чи зіставлених думок. Таке протиставлення відтінює очевидність утвер­джуваного і посилює емоційний вплив на телеглядача. Антитеза - один із варіантів зіставлення для посилення значущості факту.

Зіставлення — прийом, який використовують для заперечення якихось фактів чи думок. Публіцистові мало сказати, що вони непра­вильні - треба переконати у цьому телеглядача. Тому він вдається до М|мктерного зіставлення - воно очевидне і має неабияку силу до­ми тості. {"Одні стрижуть пуделів, інші траву, ще інші — диві- ih'Hthi"...). Прийом зіставлення з метою заперечення дуже економний і ип ціочас ефективний: незвичністю, контрастністю він вражає уяву Ін цимієнта і примушує думати над почутим. Особливу роль відіграє и пі.ому разі контраст - прийом, що різко відтінює протилежність и, іавлення якостей на користь утверджуваного. Часто в публіци- і нічних виступах трапляються зіставлення асоціативні ("Я дивлю- , ч і мені здається..." тощо), або за аналогією, що лише віддалено інркаються висвітлюваних проблем чи думок. Вони допомагають емоційно осмислити ті чи інші факти.

Припущення - своєрідний прийом, що виник на ґрунті асоціа- і іншого мислення. Публіцист хоче щось виділити чи порівняти можливі наслідки або обставини і свідомо вдається до певної уявної киртини. Тоді важливість або недоцільність порівнюваного стає оче- шідною. "Уявіть собі, що ви, телеглядачу...", "Припустімо, що ми з нами...", "Уявімо на хвилину, що таке сталося..." - подібними ви­словами починають автори своєрідний публіцистичний хід, що і прияє розкриттю думки - він унодить телеглядача в можливі обставини, що їх заперечує автор, і переконує його в правильності .пітерської позиції.

Гіперболізація. Суть її у сві­домому перебільшенні відобра­жуваного - факту, думки, явища, але в такому, що не втрачає орга­нічного зв'язку з реальністю, а тільки посилює його. ("Якщо гля­нути з вершини Високого Замку,

ідається, що можеш окинути зором усю І аличину" - зі сценарію телефільму про Львів).

Гротеск. Ним публіцист послуговується, щоб окарикатурити вчинки і, передусім, людей, з яких зриває маску благопристойності. Гротеском публіцист висловлює глибоко емоційне ставлення до зображуваних предметів.

Повторення уже відомої фрази - це теж вияв публіцистич­ності, часто вживаний у журналістській практиці. Впливового ефек­ту досягають тим, що після викладу нових фактів чи подробиць та

їхнього осмислення повторена фраза насичується додатковим або й новим змістом і звучить вражаюче.

Публіцистичний заспів. Не завжди публіцистичний твір почи нається викладом факту. Часто йому передує публіцистичний заспім, який немовби задає тон подальшому відображенню фактів і думок, створює конкретний настрій. (Ось як звучить публіцистичний засіп и до телевізійного фільму про Львів у поєднанні з відеокадрами, пн яких відтворено старовинні зображення левів біля входів до Львін ської ратуші, Порохової вежі, гроту на Високому Замку, на Личакі» ському цвинтарі, в інших місцях: "Той, хто хоч раз був у Львові, не міг не помітити, що невід 'ємною частиною його пейзажу є леви. Вони дивляться на нас із фасадів будинків, впевнено підтримують балкони, їхні скульптури прикрашають парки і сквери, оберігають входи у громадські будівлі і палаци. Із сивої давнини прийшла до нас легенда про те, що кам'яні леви першими сповіщали мешканців Львова про небезпеку і будили їх своїм ревом. А коли гинули у бою і ворогом оборонці міста і не залишалося в живих уже нікого, тоді оживали леви, і ворог тікав ". Напливом титр - назва фільму: "Місто розкутих левів").

Публіцистичний відступ. Він часто трапляється у творчій практиці газет, радіо й телебачення. У ході розповіді в автора раптом виникає потреба сказати щось додаткове, але не менш важливе. І він на мить зупиняє виклад чи розвиток сюжету, вставляє у твір публі­цистично насичену частку, яка, однак, органічно зливається з сю­жетом. Ця частка-відступ наголошує якусь думку, її важливість або оригінальність.

Публіцистична теза - висловлена публіцистом теза на підставі всього попереднього його викладу, ніби підготовлена цим викладом.

Публіцистичний висновок - останній прояв публіцистичності у творі. Він органічно випливає з висловленої тези, але може бути посилений свідомим нагромадженням очевидних фактів і закликати до практичних дій - часто вони зрозумілі з підтексту.

У разі вибору того чи іншого публіцистичного прийому жур­наліст, зокрема телевізійний, має виходити зі змісту фактичного матеріалу та визначеної ідеї. Важливе значення при цьому має відчуття міри і журналістська вправність.

Д. М. Прилюк у посібнику навів найпоширеніші прояви публі­цистичності. І зробив це, як він зазначив, з єдиною метою: "довести, Нін публіцистичність - це суттєва якість і вона завжди конкретна, як її міма. Саме вона, публіцистичність, і підносить конкретний журна- ін к і.кий твір до публіцистичного роду творчості. А риси публіци- ' іпчіюсті та її прояви досить виразні й характерні"¹.

Усе сказане Д. М. Прилюком про риси та прояви публіцистич­ним її разом із нашими доповненнями стосовно телебачення допо- міїжо майбутньому журналістові навчитися розрізняти публіцистику и оперативну ділову журналістику. І хоча, як ми зазначили у попе- і" іиьому розділі, поділ цей відносний, він усе ж існує. Так є і на Ісисбаченні, де не вся журналістська продукція може і повинна бути публіцистичною, а найперше та, що не має ні рис, ні проявів пуб- шцистичності. Тому для того, щоб певну передачу віднести до публі­цистики, треба мати підстави, про які йшлося вище. Керуватися і.іким підходом - означає аналізувати й оцінювати тележурналістську практику професійно.