1. Соціальна психологія – галузь психології, що вивчає закономірності поведінки і діяльності людей в умовах їх включення в соціальні групи, а також психологічні характеристики самих цих груп. Соціальна психологія - дочірня гілка соціології і психології, яка яка хоче бути більш індивідуальною по своєму змісту і більш експериментальною у своїх методах методах, чим інші галузі соціології. Порівняно з психологією особистості, соціальна психологія менше «звертає увагу» на відмінності між індивідами і більше - на тому, як люди в загальному оцінюють одне одного і впливають одне на одного. Соціальна психологія екзогенна наука; вона виявляє як соціальні умови впливають на поведінку. Соціальна психологія стикається з двома суперечливими критичними зауваженнями. По-перше вона тривіальна, оскільки засвідчує очевидне, по-друге, вона небезпечна, оскільки її відкриття можуть бути використані для маніпулювання людьми. Однією з найважливіших опор цієї науки є поняття про мене-концепцію. “Хто Я? ”, “Навіщо Я? ”, “З ким разом живу Я? ”. Як культура формує наше відчуття "Я"? Хто ви? Ви - унікальне і складне створіння і можете по-різному доповнити пропозицію "Я Соціологія і соціальний психологія справді загальні інтереси, вивчаючи, як поводяться в групах. Проте кожна наука робить свій акцент до вивчення поведінки людей групах. Соціологія вивчає групи (від малих до великих - товариств). Соціальна психологія вивчає - індивідів, людей, складових ці групи - якої думки людина про інші, як на неї впливають, як він ставиться до них. Сюди входять вивчення впливу групи на окремих осіб, а індивіда - на групу. Подібність соціальної з психології та психології особистості у тому, що обидві ці галузі психологічної науки вивчають індивіда. Проте, психологи, займаються вивченням особистості,фокусируют увагу до індивідуальних внутрішніх механізмах і розбіжностях між індивідами, формулюючи так запитання, наприклад, чому одні люди агресивніші, ніж інші. Соціальні психологи концентруються у тому, як і цілому люди оцінюють одне одного, як соціальні ситуації можуть змусити більшість людності надходити гуманно чи жорстоко, бутиконформними чи незалежними .

2. Соціальна психологія має багато методів отримання наукових фактів. Методи удосконалюються або повністю змінюються з ча-сом. Це пов’язано з розвитком суспільства і науки, боротьбою і співдружністю теорій, зміною парадигми. Багатоманітність методів отримання знань дає можливість отримати велику кількість мате-ріалу. Методи соціальної психології можна розглядати з точки зору виділення груп: методи емпіричного дослідження і спе-ціалізовані соціально-психологічні методи.

Методи емпіричного дослідження

До цієї групи методів належать спостереження, опитування (інтерв’ю, анкетування), бесіда, невербальна комунікація.

Спостереження – це науково цілеспрямоване, організоване і пев-ним чином фіксоване сприйняття досліджуваного об’єкта. Метод спос-тереження було застосовано вперше в дитячій психології. Спостереження застосовується головним чином у дослід-женні малих груп і первинних колективів. Зі збільшенням числа спостережуваних об’єктів зменшується число вимірюваних ознак. Бесіда, інтерв’ю – це допоміжні методи розмови з індивідом, які застосовуються в особливих умовах. За їх допомоги визначають гостроту тих або інших соціальних проблем, соціальних ситуацій. В інтерв’ю є можливість прослідкувати за реакціями, ставленням до тих чи інших подій в умовах особливої довіри, які не можуть бути відображені, наприклад, у тестуванні.

Тестування – це операція, за допомогою якої можна виявити індивідуальні відмінності для визначення сфер, де людина може себе реалізувати. Тестування проводиться за допомогою тестів – завдань стандартної форми, за якими йдуть іспити. Існують складні мето-дики їх складання, перевірки на валідність (тобто мірність) і надійність (отримання однакових результатів у разі повторного ви-мірювання), достовірність і багато іншого.

3/Кореляційне дослідження (від англ. correlation — співвідношен-ня, взаємозв’язок) проводиться з метою перевірки статистичної гіпо-тези про наявність зв’язку між двома або більше явищами. Наявність кореляційного зв’язку свідчить про залежність між досліджуваними явищами, однак не вказує на те, яке з них є причиною, а яке наслідком. Види кореляцій розрізняють, по-перше, за особливостями збору да­них. Такого роду дослідження широко використовуються у випадку ускладнення предмета, коли організація активних експерименталь­них дій неможлива, утруднена або небажана, оскільки процеси, що досліджуються, можуть утратити якісну специфіку, якщо їх штучно ізолювати. Крім того, кореляційне дослідження, на відміну від експерименту, дає змогу у більшості випадків швидко провести дослідження, зеконо­мити гроші й час. Слід зауважити, що в разі встановлення значущого зв'язку між змінними залишається можливою велика кількість пояснень (або тео­ретичних гіпотез) стосовно характеру і природи такого зв'язку. Іноді кореляція може бути обумовлена неоднорідністю вибірки. Наприклад, коли до вибірки були відібрані чоловіки — математики, а жінки — журналісти, можна встановити кореляцію між статтю і екс-травертованістю. Може також трапитися, що кореляція між змінними обумовлена випадком і не має за собою опосередкованого впливу прихованих змінних чи інших причин. Отже, в кореляційному дослідженні через відсутність заплановано­го впливу на залежну змінну використовуються ті характеристики, що вже існують, і це не дає змоги, як правило, встановити причинно-наслідкові залежності між змінними. Методичний етап дослідження припускає вибір загального плану експерименту, вибір об'єкта й методів дослідження, визначення незалежне й залежне змінних, визначення процедури досвіду, а також прийомів обробки результатів.  Експериментальний етап - проведення експерименту: створення експериментальної ситуації, керування ходом експерименту, вимір реакцій випробуваних, контроль змінних, що є неорганізованими, тобто вхідними в число досліджуваних факторів.  Аналітичний етап - кількісна обробка й інтерпретація отриманих фактів відповідно до вихідними теоретичного положеннями.  Залежно від підстави класифікації виділяють різні типи експерименту:   по специфіці завдання - наукові й практичні;  по характері експериментального плану - паралельні (наявність контрольної й експериментальної груп) і послідовні (експеримент "до й після"); по характері експериментальної ситуації - польові й лабораторні; по числу досліджуваних змінних – одно факторні й багатофакторні експерименти.  Прийнято вважати метод експерименту найбільш строгим і надійним методом збору емпіричних даних. Однак використання експерименту як основного методу збору емпіричних даних привело в 70-і роки до кризи експериментальної соціальної психології.  Експеримент із, насамперед , за його низьку екологічну валідність, тобто неможливість перенесення висновків, одержуваних в експериментальній ситуації, за її межі (у природні умови). Проте , існує точка зору, що проблема валідності експерименту полягає не в тім, що факти, отримані в експерименті, не мають наукової цінності, а в їх адекватній теоретичній інтерпретації. [15] Незважаючи на багато критичних оцінок цього методу, експеримент залишається важливим засобом одержання достовірної інформації.

4. Можна говорити про декілька стадій розвитку соціальної пси-хології. Б.Д. Пригін вказує на три стадії оформлення соціальної пси-хології як самостійної науки.

Перша стадія – це формування соціальної психології як на-прямку думки.

Друга стадія – це формування соціальної психології як си-стеми знань.

Третя стадія пов’язана з диференціацією прикладних розділів, відділення їх від загальної соціальної психології, перетворенням соціальної психології у загальну теорію і мето-дологічну основу людинознавства.

Формування соціальної психології як напрямку думки здійсню-валось на основі складання певних передумов, серед яких можна виділити такі.

Накопичення емпіричних даних на основі досвіду практичної діяльності людей. Це чисельні дані про механізми створювання пев-них психологічних станів у людей, про способи впливу на маси, які накопичено в історії людства.

Серед передумов формування соціальної психології як наукової думки визначну роль відіграють філософські джерела. Потрібно зауважити, що більшість проблем дослідження соціальна психологія бере з філософії. Роботи багатьох філософів античності присвячені соціально-психологічним питанням. В трактаті Аристотеля “Про по-літику” людина визначається як політична тварина, а політична орга-нізація — як психологічне об’єднання, в основі якого – інстинкти. Передумовою формування соціальної психології як напрямку думки стали також дослідження соціально-психологічних проблем в людинознавстві. Насамперед такі дослідження з’являються у мовознавстві (Лазарус, Штейнталь, Вундт) в зв’язку з вирішенням різних проблем, пов’язаних з міграцією народів, зокрема проблем мовного спілкування.

В роботах антропологів, етнографів, археологів соціально-пси-хологічні проблеми досліджувались у зв’язку з аналізом психологі-чних особливостей етносів (Л.Г. Морган), побуту людей первісної культури (Е. Тейлор), особливостями мислення людей стародав-нього світу (Л. Леві-Брюль). Основи соціально-психологічного підходу в соціології були створені французьким соціологом Емілем Дюркгей-мом, який доводив, що поведінка індивіда визначається сукупністю соціальних фактів, які здійснюють тиск на індивіда і штовхають його на ті чи інші вчинки.

В якості соціальних фактів Дюркгейм розглядав колективні уявлення, тобто певні способи мислення, відчуття і діяльності, яких людина набуває в ході соціалізації. Механізм регуляції соціальної поведінки людини він уявляє як дві можливі форми “соціального примушування”: з одного боку, соціальна поведінка людини регу-люється і обмежується зовнішніми об’єктивно існуючими правила-ми соціальної взаємодії, а з іншого – не менш дійовим способом ре-гуляції виступають інтеріоризовані соціальні норми і цінності. Ос-таннім Дюркгейм відводив головну роль, бо, як він стверджував, істинна основа солідарності в суспільстві полягає не в примушу-ванні, а в інтерналізованому моральному обов’язку по відношенню до норм групи. Таке розуміння регуляції соціальної поведінки було

успадковано соціальною психологією в подальшому. Також була успадкована ідея Дюркгейма про існування рівня колективних уяв-лень як одного з двох рівнів індивідуальної свідомості. Ця ідея, зок-рема, в переробленому вигляді використана в одній з основних кон-цепцій засновника теорії символічного інтеракціонізму в соціальній психології Дж. Г. Міда – понятті “узагальненого іншого”, яке розу-міється як результат інтерналізації людиною соціальних установок в ході соціалізації. Головна ідея Дюркгейма полягала в тім, що лю-дину робить людиною саме всезагальне, тобто символічно представ-лене в свідомості суспільство. 

5. Серед перших соціально-психологічних теорій, що виникли на Заході у середині XIX ст., виокремлюють концепції "психологія народів", "психологія мас" і теорію інстинктів соціальної поведінки. Засновниками концепції "психологія народів" були німецькі філософ Моріц Лацарус (1824—1903), мовознавець Герман Штейнталь (1823— 1893) та психолог і мовознавець Вільгельм Вундт (1832— 1920). Так, В. Вундт стверджував, що душа має надіндивідуальну цілісність, яка й становить народ, націю. Душа конкретної людини є лише частиною народної душі, психологія якої виражена у мові, традиціях, звичаях, релігії, фольклорі, міфах. До цієї концепції схвально ставився професор Харківського університету Олександр Потебня (1885—1891), який філософськи, етнопсихологічно обґрунтував виникнення, розвиток мови та її роль у суспільних взаєминах. На його думку, мова і слово є не тільки засобом тлумачення думки, можливістю спілкування, а й засобом творення свідомості, удосконалення думки. Адже з мовою пов'язані прогрес пізнання, активність свідомості, культурне успадкування, культурне життя, обмін думками і можливість спілкуватися. Втрата народом своєї мови означає і втрату національної самобутності.

Загалом концепція "психологія народів" тяжіла більше до етнопсихології, ніж до соціальної психології; вона абсолютизувала суспільне життя індивіда, ігноруючи його індивідуальну неповторність.

Представниками концепції "психологія мас" є французькі соціологи Гюстав Лебон (1841—1931) та Г. Тард, італійський юрист Сципіон Сігеле (1868—1918). Зокрема, Г. Лебон доводив, що на зміну ери еліти приходить масове суспільство, яке він ототожнював з натовпом. Цивілізацію вважав продуктом інтелектуально творчої еліти, а всі досягнення цивілізації — результатом її діяльності. Водночас він зазначав, що в сучасних йому умовах еліта витісняється з історичного процесу, оскільки на неї впливає розвиток промисловості, урбанізація, зростання впливу засобів масової інформації, що підвищує роль мас в історичному процесі. Лебон виокремлював такі головні ознаки маси (в його розумінні — натовпу): втрата відповідальності, знеособленість інтелекту, домінування почуттів над розумом. Масове суспільство соціолог характеризував як сліпу, руйнівну силу, де індивіди втрачають почуття відповідальності, потрапляють у владу догматизму, нетерпимості, всемогутності, тому що ними керує закон "духовної єдності народу". На основі цих міркувань він виступав проти всіх форм соціальної рівності й демократії. Прагнення з'ясувати соціальні явища та процеси за допомогою вроджених інстинктів виражала теорія інстинктів соціальної поведінки, обґрунтована англо-американським психологом Вільямом Мак-Дугаллом (1871— 1938) та його послідовниками. У книзі "Вступ до соціальної психології" Мак-Дугалл стверджував, що причиною соціальної поведінки людини є інстинкти ("схильності", "прагнення"). Особлива роль при цьому належить "стадному інстинкту", що утримує людей у спільноті і є основою більшості соціальних інстинктів. Інстинкт психолог тлумачив як внутрішні, успадковані прагнення до цілеспрямованих дій. Конкретному інстинктові, на його думку, відповідає певна емоція, наприклад інстинктові втікання — емоція страху. Емоція як короткочасний стан перетворюється на почуття, яке є стійкою й організованою системою схильностей до дії, що й зумовлює "інстинкт поведінки". У такий спосіб поведінка людини як соціальної істоти жорстко регулюється певною кількістю успадкованих, неусвідомлюваних нею інстинктів. Загалом учення про інстинкти розглядало поведінку, взаємодію людини з соціумом як похідні від вроджених її особливостей. Загалом перші історичні форми соціально-психологічного знання, а також значний прогрес у розвитку мовознавства, антропології, етнографії, археології, кримінології безпосередньо сприяли виокремленню соціальної психології в самостійну галузь знання.

6. Г. Лебон є автором одного з перших варіантів доктрини"масового суспільства". В якості фундаменту соціальноїеволюції він розглядав не розум, а ірраціонально-вольову, емоційну сферу психічного життя - почуття івірування. Розглядаючи натовп як, руйнівну силу, Лебонвважав, що поведінка індивіда в натовпі носитьнесвідомий і ірраціональний характер, йому властивінетерпимість, догматизм, втрата почуттявідповідальності, підвищена емоційність і розумовийпримітивізм.

У основі усіх соціальних змін лежить зміна ідей,навіюваних натовпам небагатьма ватажками задопомогою твердження, повторення і зараження.Ватажки, по Лебону, - це психічно неурівноважені,фанатичні, "вузьколобі" люди однієї ідеї, - саме вонитворять ситуацію, нав'язуючи масам певні вірування.Вони мають завидну сміливість, зухвалість, алевідрізняються досить низькими інтелектуальнимиздібностями, також для них характерна така особливариса як чарівливість, особиста або придбана. Лебон же кінець XIX- початок XX ст. характеризував якнастання "ери мас" і передбачав неминучий в зв'язку зцим занепад цивілізації. Внаслідок динамізмугромадських змін відповідно змінюється і природавождя. Преса породила свій власний тип лідера -публіцист. Відтепер лідер є деяким винахідником, якийспокушає масу за допомогою якого-небудьекстраординарного діяння. Він здатний справлятивраження завдяки залізній волі, орлиній гостроті погляду,сильній вірі, могутній уяві і неприборканій гордості. Зникнення свідомої особи і орієнтування почуттів і думоку відомому напрямі - головні риси, що характеризуютьнатовп, що вступив на шлях організації, - не вимагаютьнеодмінної і одночасної присутності декількох індивідів водному і тому ж місці. Лебон говорить про явище несвідомого, про те, що нашісвідомі вчинки витікають з субстрату несвідомого. Ціелементи несвідомого, раси, що утворюють душу, саме і єпричиною схожості індивідів цієї раси, що відрізняютьсяодин від одного, головним чином, елементами свідомого,- тим, що складає плід виховання або ж результатвиняткової спадковості. Ці загальні якості характеру,керовані несвідомим, з'єднуються в натовпі.

"У колективній душі інтелектуальні здібності індивідів і,отже, їх індивідуальність зникають, різнорідне потопає воднорідному, і гору беруть несвідомі якості" - пише Лебон. Уїльяма Мак-Даугалла (1871-1938). Він виходив з того, що “психологія свідомості” вона повинна бути “позитивною наукою про людську душу в усіх її формах і способах проявлення.

Первинною причиною і спонукальною силою соціальної поведінки людей він вважав їх вроджені інстинкти. Мак-Дауголл визнавав інстинкт як “спадкові чи вроджені психо-фізіологічні нахили, які наділяють тих, хто ними володіють, здатністю сприймати відомі об’єкти, звертати на них увагу.

Стверджується, що “інстинкти є першими двигунами людської діяльності”, і що “інстинктивні імпульси випереджають мету усякої діяльності. Докладно характеризується взаємо зв’язок деяких, основних інстинктів” і “первинних емоцій людини” в тому числі: інстинкту втечі від небезпеки і емоцій страху, інстинкту цікавості і емоції подиву, інстинкту самоприниження і емоції покірності, батьківського інстинкту і емоцій ніжності і т.д. Цілі розділи присвячені аналізу окремих інстинктів, таких як інстинкт розмноження і батьківський інстинкт, інстинкт войовничості і т.д.

Докладний аналіз ролі інстинктів в соціальній поведінці людей зроблений Мак-Даугаллом, сприяє тому, що на це звернули увагу інші психологи. Багато з них почали вивчати ірраціональні прояви психіки людини, перш за все інстинкти, їх існування і роль в діяльності людей, їх поведінки і між особистісного спілкування

7. Конкуренція, постійне впровадження винаходів у вироб­ництво, гонитва за максимальним прибутком спонукала до постій­ної раціоналізації виробництва і відтворення робочої сили з міні­мальною вартістю. А це вимагало зміни сутності самої концепції управління. Представники нового напряму вважали, що свідоме ставлення індивідів один до одного за умови дотримання певних норм забезпечує узгодженість між ними і порядок у суспільстві. У цей час було розпочато пошук нових джерел підвищення про­дуктивності праці та нових засобів регуляції соціальної поведінки. Першими роботами, що розгорталися в межах концепції людських відносин, були праці американських соціологів, психологів Мері-Паркер Фоллетт (1868-1933) і Елтона Мейо (1880-1949). М.-П. Фоллетт особливу увагу приділяла аналізу динаміки гру­пових процесів - спільній діяльності людей, спрямованій на розро­блення і практичну реалізацію планів; вияву ініціативи індивідів, їх уміння приймати і втілювати у життя рішення; використання по­тенціалу всіх громадян суспільства. Е. Мейо відомий також своїми "Хотторнськими експериментами". Перша група експериментів стосувалася впливу освітленості робочих місць на обсяги виробництва. Виявилося, що з поліпшенням освітленості приміщення продуктивність праці підвищувалася, але підвищувалася вона і з погіршенням освітленості. Зростала продуктивність праці і в контрольній групі, де умови взагалі не змінювалися. Дослідник зробив висновок, що на продуктивність праці впливають інші, невідомі, але набагато вагоміші, чинники, ніж фізичне середовище. Коли в організацію праці внесли певні зміни, які стосувалися тривалості роботи і перерв, можливості відпочити, а також унеможливили дію зовнішніх чинників відбулася стабілізація соціальної ситуації у групі. З перетворенням її на команду суттєво поліпшилися і результати її роботи. Це засвідчило, що такі чинники, як монотонність, втомлюваність, збільшення платні, хоч і впливають на ефективність праці, але не є основними. Головне - згуртованість групи, її високий корпоративний дух. Було доведено, що поведінка людей зумовлюється не стільки змінами фізичного середовища, скільки його соціальним сприйняттям. Тому керівники повинні більше уваги звертати на задоволення емоційних і соціальних потреб та інтересів підлеглих, адаптацію до зміни ситуації. Американський соціолог Чарльза-Хортена Кулі (1864-1929) запровадив у соціологію та соціальну психологію поняття «первинна група»  Він одним із перших довів, що група здатна жорстко контро­лювати трудову поведінку індивідів. Це зумовлюється психічною природою людини, тому суспільство не може існувати без психіч­них реакцій, почуттів, взаємних оцінок людини людиною. Ч.-Х. Ку­лі першим запровадив у науковий обіг поняття "комунікації", трак­туючи його як механізм існування та розвитку людських відносин.

Подальші експерименти в галузі соціальної психології пов'язують з іменами американського психолога Ф. Олпорта та ні­мецького психолога В. Меде, які вивчали вплив групи на індивідів під час конкретної діяльності. Йдеться про соціальну фасилітацію (з англ. - "полегшувати") та соціальну інгібіцію (з лат. - "стриму­вання, придушення"). Так, присутність інших людей (спостеріга­чів, суперників) позитивно впливає на кількісні характеристики діяльності й негативно - на якісні. За таких умов підвищується результативність простих різновидів діяльності й знижується - складних.

Особливості експериментальних досліджень у західній соціаль­ній психології були пов'язані з вивченням ефекту впливу одного індивіда на іншого, індивіда на групу, групи на індивіда. Саме то­му Ф. Олпорт вважав соціальну психологію наукою, яка вивчає по­ведінку індивіда у ситуаціях, коли вона стимулює інших людей або є реакцією на таку поведінку.

8. Сутність когнітивного підходу полягає у прагненні пояснити соціальну поведінку за допомогою опису переважно пізнавальних процесів, характерних для людини.

Найчастіше теоретичними джерелами для когнітивного напрямку виступають гештальтпсихологія й теорія поля К.Левіна.

До когнітивних теорій відносять:

1) теорія структурного балансу (Ф. Хайдер).

2) теорія комунікативних актів (Т. Ньюком).

3) теорія когнітивного дисонансу (Л. Фестингер).

Теорія структурного балансу

Згідно даної теорії, соціальну ситуацію можна описати як сукупність елементів (людей і об’єктів) і зв'язків між ними. Взаємодія елементів створює когнітивне поле і завдання полягає в тім, щоб виявити, який тип відносин між ними є стійким, збалансованим, а який викликає ситуацію дискомфорту.

Теорія комунікативних актів Т. Ньюкома

Т.Ньюкома полягає в наступному: коли дві людини позитивно сприймають одне одного й будують якесь відношення до третього (особи або об'єкту), у них виникає тенденція розвивати подібні орієнтації щодо цього третього – „симетрії ориентацій”. Причому Т.Ньюком припустив, що розвиток цих подібних орієнтацій може бути покращений за рахунок розвитку міжособистісної комунікації.

Теорія когнітивного дисонансу Л. Фестингера

Теорія когнітивного дисонансу, створена в 1957 році, і являє собою продовження розробки ідеї «соціального порівняння», якою Л.Фестінгер займався значно раніше. У цій області він виступає як учень і послідовник К.Левіна.

Вихідним поняттям для нього є „потреба в оцінюванні людиною себе з навколишніми”.

Л. Фестингер припустив, що тенденція порівнювати себе з іншими зменшується, якщо розходження між моєю думкою або здібністю та думкою або здібністю іншого зростає. Водночас, він зауважує, що мінімальна відмінність думок веде до конформізму - особистість легко змінює думку, яка незначно відрізняються від інших.

Л.Фестингер пропонує замінити термін „протиріччя” на „дисонанс”, а „погодженість” на „консонанс”,

Під дисонансом він має на увазі будь-яку розбіжність між нашими думками, здібностями, знаннями й відповідними характеристиками навколишніх.

Основні положення теорії:

а) між когнітивними елементами може виникнути дисонанс;

б) існування дисонансу викликає прагнення зменшити його або перешкодити його зростанню;

в) прояв цього прагнення включає: або зміну поведінки, або зміну знань, або обережне відношення до нової інформації.

Як приклад наводиться ситуація: людина курить, але разом з тим знає, що паління шкідливе. У неї виникає дисонанс, вийти з якого можна трьома шляхами: а) змінити поведінку, тобто кинути палити; б) змінити знання, у цьому випадку - переконати себе в тім, що всі міркування про шкоду паління як мінімум недостовірні, перебільшують небезпеку; в) обережно ставитися до нової інформації щодо шкоди паління, тобто попросту ігнорувати її.

В 80-90х р. виник неодисонанс, який наголошує, що дисонанс виникає у випадках невідповідності самих значимих для людини міркувань, що входять у її Я-Концепцію.

Усі запропоновані теорії мають певні недоліки, такі як недостатня визначеність з головними поняттями й обмеженість когнітивної структури індивіда трьома елементами.

9. Психоаналітична теорія базується на уявленні, згідно якого люди є складними енергетичними системами. У кожної людини є певна обмежена кількість енергії, яка підтримує психічну активність. Фрейд стверджував, що будь-яка активність людини (мислення, пам'ять, уявлення) визначається інстинктами. Вплив останніх на поведінку може бути як прямим, так і непрямим, замаскованим. У пошуках розгадки внутрішньої природи людини Фрейд звертаєть­ся до дитинства. Він робить акцент на тому, що переживання ран­нього дитинства відіграють критичну роль у формуванні дорослої людини. "Психоенергетична людина" формується в ранньому ди­тинстві. У спробах вирішити конфлікт між інстинктами і безкомп­ромісною реальністю у неї в цей період формується "его" - опосе­редковане кільце між соціальними обмеженнями і інстинктами. Лю­дина знаходиться не тільки у постійному внутрішньому, але й зов­нішньому конфліктові зі своєю групою і суспільством, які, в свою чергу, виникають як результат відтворення лібідних зв'язків індив­іда зі своїми батьками. Сім'я є прототипом для всіх наступних со­ціальних зв'язків, а батьки - прообразом майбутнього лідера. Со­ціальні інститути - це засіб захисту людини від його власних агре­сивних, ворожих, безсвідомих імпульсів. Поведінка людини детер­мінується скоріше генетичними і історично попередніми умовами, ніж актуальною ситуацією. Вона регулюється розподіленням пси­хічної енергії в системі особистості. Соціально-психологічна психоаналітична концепція Шутца

Згідно з цією теорією типи відносин людей в групі можуть бути класифікованими на основі трьох соціальних потреб: потре­би у включенні в соціальну спільноту, потреби в контролі (жес­том, словом) і потреби в позитивній емоційній оцінці. Атмосфе­ра в групі залежить від здатності і можливостей членів групи за­довольняти ці основні потреби. Найбільших змін у поглядах послідовників психоаналітично­го напрямку зазнало поняття "его". Права "его" було суттєво роз­ширено, і його роль була визначена інакше. "Его" не тільки не підпо­рядковувалось "ід", воно стало більш незалежним, воно було на­ділено власною енергією і функціями, які не зводились до енергії і функцій "ід". Більш того, багато хто з неофрейдистів висловлював­ся з приводу того, що "его" є незалежним від тих конфліктів, які виникають у сфері "ід". Одним із лідерів неофрейдистської его-психології, який най­більше зробив для розвитку соціальної психології, був Карл Гус­тав Юнг (1875-1961). Свою теорію він назвав аналітичною тому, що в ній надається великого значення протиборчим силам всере­дині особистості і прагнення до знайдення самості (індивідуаль­ності) шляхом процесу індивідуації (інтеграції). Відмінність між позиціями Фрейда і Юнга полягає в тім, що Юнг зробив спробу проникнути у безсвідоме глибше, ніж це вда­лось зробити Фрейду. Він добавив ще один вимір у розумінні без-свідомого: вроджений досвід людства як виду, який успадковано ним від своїх предків (колективне безсвідоме). Розробкою концепції колективного безсвідомого Юнг зробив суттєвий внесок в розви­ток соціальної психології.

Юнг виділяє два рівні безсвідомого: особисте безсвідоме і ко­лективне безсвідоме.

Особисте безсвідоме - це сфера безсвідомого, яка містить в собі утворення, які раніше знаходились на рівні свідомості, але потім були забуті або витіснені із свідомості. Цей рівень складається зі споминів, імпульсів і бажань, нечітких сприйнять та іншого особис­того досвіду. Він не є глибоким, події, що там знаходяться, легко можуть бути відтвореними у свідомості. Еріксон створив теорію, в якій суспільству і людям надається однакове значення у формуванні особистості протягом всього жит­тя. Це положення орієнтує людей, які працюють у сфері соціальної допомоги, оцінювати проблеми зрілого віку скоріше як нездатність знайти вихід із основної кризи цього періоду, ніж бачити в них лише залишковий вплив конфліктів і фрустрацій раннього дитинства.

Теорію Еріксона відрізняють такі моменти: 1) акцент на змінах, які відбуваються в процесі розвитку протягом всього життя людини;

наголос на "нормальному", або "здоровому", а не патологічному;

особливе значення, яке він надавав досягненню почуття ідентич­ності; 4) спроби поєднати клінічні спостереження з вивченням куль­турних і історичних факторів у поясненні структури особистості.

Описані Еріксоном "вісім вікових періодів людини" є його найбільш оригінальним і важливим внеском в теорію особистості. Його спроба показати вплив культури на розвиток особистості була стимулом для всіх, хто досліджує поведінку людини, розробляти нові підходи у вивченні головних психологічних проблем, з якими стикається сьогодні людство.

10. Когнітивний напрямок в соціальній психології виник як анти­теза необіхевіоризму. Тому навіть існує думка, що будь-яке пояс­нення когнітивної теорії повинно розпочинатись з її співставлення з принципами біхевіоризму. Згідно когнітивістам, люди не просто отримують, але й оброб­ляють отриману інформацію. Кожна людина є творцем своєї ре­альності. Люди не просто реагують на стимули, вони структурно організують їх і надають їм певного смислу. Згідно когнітивних теорій, у вирішенні найрізноманітніших задач людьми керує впев­неність у своїх силах і здатностях, а не тільки підкріплення реакції, яка слідує за стимулом. Вони вважають людей цілісними істота­ми, які здатні планувати і обмірковувати задачі у всіх відношен­нях. Крім того, вони вважають, що розуміння, переконання, уста­новки і цінності відіграють важливу роль в соціалізації особистості.  когнітивісти створили модель „людини когнітивної" -істоти, яка володіє здатністю до сприйняття і переробки інфор­мації, керується у своїй поведінці суб'єктивним образом дійсності та прагне до досягнення внутрішньої гармонії, логічності, несу-перечливої картини світу. Центральним поняттям в когнітивних теоріях є „когніція". Не існує єдиного його визначення. Воно визначається то як те, що лю­дина знає про себе, свою поведінку, своє оточення (Л.Фестінгер), то як процеси, завдяки яким будь-яка сенсорна інформація пере­робляється і використовується (Майсер). В соціально-психологіч­них теоріях мова йде, як правило, про соціальне середовище. Ще більш неузгодженим є поняття „когнітивна структура", хоча більшість когнітивістів єдині в тому, що в цілому вона організована ієрархічно, тобто, що більш складна конструкція визначає значен­ня складових її конкретних елементів. Когнітивні теорії включають декілька різних напрямків: 1) структуралізм Жана Піаже; 2) інформаційний підхід; 3) соціальні когнітивні теорії.

Структуралізм Ж. Піаже

Піаже підкреслює, що інтелект не пасивно сприймає інформа­цію, він є активним інтелектом. Його активність обумовлена пев­ною структурою. Якщо відомості, які отримує людина, відповіда­ють структурі її інтелекту, то ці відомості, образи і переживання "ро­зуміються" або, мовою Піаже, асимілюються. В основі теорії Піаже лежить думка про те, що в процесі роз­витку дитина діє активно, а не просто реагує на вплив зовнішньо­го середовища.

Основною одиницею дослідження для Піаже є схема, тобто гнучка структура, яка в процесі зростання дитини може змінюва­тись як кількісно, так і якісно. Спочатку схеми мають сенсорний характер, але пізніше стають когнітивними.

Піаже вважав, що інтелект є конкретним прикладом біологіч­ної адаптації. Він передбачав, що всі люди володіють двома функ-ційними інваріантами - організацією і адаптацією.

Адаптація втілює в собі два взаємодоповнюючих процеси: ассим-іляцію, завдяки якій індивід включає інформацію у вже існуючі струк­тури, і аккомодацію, завдяки якій існуючі структури змінюються, щоб відповідати впливам зовнішнього середовища, яке змінюється.

Піаже передбачав, що когнітивний розвиток - це послідовне просування через чотири якісно відмінні стадії: сенсорну, доопера-ціональну, конкретних операцій і формальних операцій. Інформаційний підхід в когнітивному напрямку в поясненні процесу соціалізації особистості використовує аналогію з комп'ю­тером у дослідженні мислення та інтелекту в цілому.

На відміну від точки зору про стадійність розвитку інтелекту, вони вважають, що розвиток людини, зокрема когнітивний, відбу­вається не стрибкоподібним, а безперервним, інкрементальним ру­хом вперед. Як і теоретики научіння, прибічники інформаційного підходу намагаються розробити науку про людську поведінку. Когнітивний розвиток в соціальному контексті

Цей напрямок акцентує увагу на тому, що когнітивний розвиток дітей є свого роду "учнівство", в ході якого батьки, учителі та інші направляють цей розвиток. Отже, дитина - це соціальна істота.

Основи цього напрямку когнітивної психології було закладено в роботах видатного російського вченого Льва Семеновича Ви-готського (1896-1934). Його цікавив не тільки розвиток інтелекту і психіки в соціальному контексті, але й історичний розвиток знань і розуміння на рівні суспільства. Центральним питанням його досл­іджень було питання про те, як ми колективно осмислюємо наш світ. Виготський намагався об'єднати аспекти соціології, антропології і історії, щоб поглибити розуміння індивідуального розвитку. Він дійшов висновку, що світ набуває для нас смислу завдяки засвоєн­ню значень, які поділяються оточуючими.

11. У 20-ті — 30-ті роки XX ст. пошук вітчизняною соціальною психологією власного шляху відбувався як у дискусіях з основними школами зарубіжної науки, так і в процесі засвоєння та застосування марксистських ідей. Хоч авторами публікацій у 20-ті роки були представники різних наук (психологи В. Артемов, Б. Бєляєв, невропатолог і психіатр В. Бехтєрев, психолог і філософ Г. Челпанов, юрист М. Рейснер, філолог Л. Войтоловський та ін.), домінували соціологічний і психологічний підходи до явищ соціальної психології. У той час відомий учений Олександр Богданов (1873— 1928) розробив Концепцію загальної організаційної науки (тектології), покликаної розв'язувати завдання триєдиної організації — людей, ідей та речей. Соціально-психологічні аспекти наукового управління відобразилися в діяльності теоретика і практика менеджменту, директора Центрального інституту праці Олексія Гастєва (1882—1941). Значний інтерес виявляли до них учені Всеукраїнського інституту праці (м. Харків) на чолі з професором Федором Дунаєвським, який відомий і як автор концепції "адміністративної місткості", здатності безпосередньо керувати певною кількістю людей. На його думку, якість керівництва залежить від обдарованості керівника, його характерологічних рис. Для забезпечення її оптимального рівня необхідні ретельний добір, ефективна підготовка персоналу, раціональні методи планування і стимулювання праці. Представник концепції людських відносин Микола Вітке вважав, що в системі управління потрібно дбати про раціоналізацію трудового процесу, що здійснюється окремою людиною у взаємодії з речовими чинниками виробництва, і раціоналізацію взаємодії людини з людиною. Він також зазначав, що розвиток виробництва вимагає вдосконалення системи управління. Вітке чітко виокремлював управління людьми і речами, акцентуючи на управлінні людьми як учасниками єдиного трудового процесу. Суттєвим доробком його школи є рекомендації щодо стилів керівництва, етики взаємин керівників з підлеглими, логіки дій керівників. На 30-ті роки XX ст. припадає пік розвитку соціально-психологічних досліджень у прикладних галузях, особливо в педології (сукупність концепцій про розвиток дитини) і психотехніці. Активно, зокрема, проводилися дослідження з проблем взаємин колективу й особистості, чинників формування і функціонування дитячих колективів, психологічних проблем безпритульності та ін. Особливий внесок у розвиток прикладних аспектів соціальної психології зробив видатний педагог Антон Макаренко (1888—1989), вчення якого про колектив, стадії його розвитку, формування взаємин, типологію конфліктів, шляхи їх розв'язання дотепер не втратило своєї актуальності. Його педагогічна праця полягала у перевихованні неповнолітніх правопорушників. Це стало основою для розробки теорії і методики виховання в колективі. Головну його мету Макаренко вбачав у формуванні колективіста, проголошуючи пріоритет колективу над особистістю. Погляди педагога відповідали тогочасній ідеології, відповідно впливаючи на педагогіку і соціальну психологію.

12. Соціальне оточення впливає па самосвідомість: опинившись в групі іншої культури, раси чи статі, ми ясно усвідомлюємо свою відмінність і чуйно реагуємо на те, як нас сприймають інші. Я-структура: віра в себе, яка організовує і направляє обробку інформації, що стосується самого себе.

Концепції (специфічні переконання, за допомогою яких ви визначаєте, хто ви є) - це ваші Я-структури. Структури - це психічні моделі, за допомогою яких ми організовуємо наше життя. Я-структури (сприйняття себе самого як спортсмена, як людину з надмірною вагою, як людину енергійного і т. д.) дуже впливають на те, як ми обробляємо соціальну інформацію. Вони впливають на те, як ми сприймаємо, запам'ятовуємо і оцінюємо інших людей і себе. Наша Я-концепція включає в себе не тільки наші переконання в тому, хто ми зараз, але також і те, ким ми могли б стати - наші можливі Я. Хейзел Маркус і її колеги відзначили, що наші можливі Я містять в собі те, якими ми бачимо себе в наших мріях, - багатий Я, худий Я, пристрасно улюблений і люблячий Я. Вони також містять в собі Я, яким ми боїмося стати, - безробітний Я, хворий Я, відстає у навчанні Я. Почуття Я допомагає нам організувати свої думки та дії. Коли ми переробляємо інформацію, що стосується нас, то запам'ятовуємо її добре (феномен, званий «ефект посилання па себе»). Елементи нашої Я-концепції - особливі Я-структури, які керують переробкою інформації, що відноситься до нас, і можливими Я, про які ми мріємо або яких лякаємося. Самоповага - всеосяжне почуття власної гідності, яке впливає на те, як ми оцінюємо свої особливості і здібності.

Самопізнання, однак, має слабкі сторони. Ми часто не знаємо, чому поводимося так, а не інакше. Якщо сильний вплив на нашу поведінку не впадає в очі спостерігача, ми теж можемо його не помітити.

Люди розрізняються своїми Я-концепціями.

Одні, особливо в індивідуалістичних західних культурах, приймають концепцію незалежного Я. Інші, часто в Азії і культурах країн третього світу, - взаємозалежного Я. Ці протилежні ідеї сприяють культурним відмінностям в соціальній поведінці. Існують незаперечні свідчення того, що люди іноді підносять себе не такими, які вони насправді. Найбільш наочний приклад, однак, не помилкова гордість, а помилкова скромність. Можливо, тепер ви пригадуєте випадки, коли дехто не звеличував себе до небес, а займався самознищенням. Таке нехтування до себе може бути дуже тонким нахилом на користь свого Я, Перешкоди, які ми створюємо собі самі - захист свого Я-образу за допомогою знаходження відповідного виправдання власної невдачі. визначаються такі аспекти ідентичності:

- " уявлення про собі " - " поведінка (самопрезентація) " (Бернс, 1986; Столин, 1983, 1985; Goffman, 1959; Harre, Secord, 1972; Banaji, Prentice, 1994);

- " соціальне Я " - " персональне Я " ( " соціальна ідентичність " - " персональна ідентичність " ) (Джемс, 1991; Кон, 1981, 1984; Tajfel, 1974; Tajfel, Turner, 1979, 1985);

- " реальне Я " - " ідеальне Я " (Rosenberg, Kaplan, 1982; Бернс, 1986; Хорні, 1998);

- " наявне Я " - " можливі Я " (Markus, Nurius, 1986). У маємо цікава тенденція розширювати наш Я - образ, переоцінюючи чи недооцінюючи ступінь той факт, що інші думають чи надходять як і ми, - феномен званий " ефектом помилкового консенсусу " . Коли дивитися на думка, ми знаходимо підтримку наших позицій, вважаючи, що на нас відповідно до більшість. Можна стверджувати, що помилковий консенсус зустрічається т. до. ми робимо узагальнення з обмеженою вибірки. Що ж до наших здібностей чи ситуацій, частіше зустрічається ефект удаваної унікальності. Таке сприйняття почасти виникає з мотиву підтримати й тимчасово підвищити самооцінку - спонукання, яка рятує від депресії, але сприяє недооцінки і групового конфлікту. Самопрезентація належить до нашого прагненню уявити бажаний образ як аудиторії поза (інші люди), так аудиторії всередині (ми). Ми висловлюємо своє самовизначення показуючи себе, немов певний тип людини. Для деяких свідома самопрезентація - спосіб життя. Ті, хто має високі показники за шкалою тенденції до самомониторингу діють як соціальні хамелеони, т. е. пристосовують свою поведінку відповідно до зовнішніми ситуаціями. Люди з низькими показниками самомониторинга менше переймаються тим, що про неї думають інші. Вони вже керуються внутрішніми відчуттями, тому вони говоритимуть і продовжує діяти як відчувають насправді. Проблема самомониторинга досить актуальна нашого часу. У різного рівня ми є самомониторами, ми звертаємо увагу до нашу поведінку і регулюємо його, щоб зробити бажане впечатление.

13. . Самоефективність впливає на декілька аспектів

психосоціального функціонування. Те, як людина оцінює власну ефективність,

визначає для неї розширення чи обмеження можливості вибору діяльності;

зусилля, які їй необхідно буде прикласти для подолання перешкод та

фрустрацій; наполегливість, з якою вона буде вирішувати завдання. Коли

виникає проблема, сильне відчуття самоефективності допомагає людині

зберігати спокій та шукати рішення, а не міркувати про власну неадекватність. Самоефективність у вітчизняній психології розглядалася лише через призму

таких категорій, як самоконтроль, самовизначення, компетентність, здібності.

Тут становлення та зрілість особистості, у першу чергу, визначалися здатністю

здійснювати, формувати свідомий вибір. За допомогою поняття самоефективності можна оцінити здатність людей до

усвідомлення власних здібностей та до їхнього використання оптимальним чином.

А.Бандура акцентував увагу на тому, що навіть при наявності скромних здібностей,

майстерне їхнє використання дозволяє людині досягати високих результатів.

Розвиток самоефективності особистості забезпечується за допомогою

формування когнітивних вмінь будувати свою поведінку, набувати

опосередкований досвід, реалізувати вербальне самонавіювання та

переконання, пластично входити у стан фізичного та емоційного підйому, який забезпечуватиме успіх [1]. Оптимістична віра у власні можливості приносить

дивіденди. Віра людей у власну ефективність має такі джерела: досягнення

високих результатів у певній діяльності, соціальне моделювання, соціальне

стимулювання та зниження гострих фізіологічних реакцій чи змінення способів

інтерпретації власних фізіологічних реакцій. За А. Бандурою, дорослі та діти,

які володіють відчуттям самоефективності, більш завзяті, менш тривожні та

рідко впадають у депресію/ А. Бандура чималу увагу приділяв дослідженню процесу формування

особистості у соціумі, спираючись при цьому на те, що люди володіють

різними когнітивними здібностями. Вміння оцінити власні здібності допомагає

людині справитися з різними соціальними ситуаціями, керує її поведінкою.

Особистість протягом життя може втрачати силу самоефективності з причини

життєвих обставин та подій. Вчений вважав, що психолог здатен допомогти

людині активувати її власні можливості для того, щоб справитися з конкретною

соціальною ситуацією, в якій та опинилася, допомогти їй по-новому, по-

іншому подивитися на власні навички та здібності

14. Вона не тільки допомагає без самообману пізнати себе, але й повірити в свої сили. В експериментах люди, які вважають себе працьовитими і процвітаючими, краще справлялися зі складними завданнями, ніж ті, хто вважав себе невдахою. Подумайте про ваших позитивних можливостях, і ви успішніше будете будувати плани і діяти.

Висока самоповага також приносить дивіденди. Якщо порівняти людей з високим і низьким самоповагою, то виявляється, що люди з почуттям власної гідності щасливіші, менш невротичні, менше страждають від різного роду виразок і безсоння, менш схильні до наркоманії та алкоголізму.

Додаткові дослідження локусу контролю і придбаної безпорадності підтверджують, що той, хто вважає себе компетентним і результативним, перебуває в більш вигідному становищі. Альберт Бандура об'єднав ці дослідження в концепцію, названу концепцією самоефективності, - свого роду наукову трактування мудрості, що міститься в позитивному мисленні. Приносить дивіденди також і оптимістична віра у свої власні можливості. Люди з високою самоефективністю більш наполегливі, менш тривожні і менш схильні до депресій, краще вчаться. Локус контролю - ступінь, в якій люди сприймають своє життя як контрольовану зсередини за допомогою власних зусиль і дій або контрольовану ззовні випадком або зовнішніми силами.

Ті, хто віднесе себе до людей з внутрішнім локусом контролю, з більшою ймовірністю добре вчаться в школі, кидають курити, користуються прив'язними ременями, використовують контрацептиви, самі вирішують свої сімейні проблеми, заробляють багато грошей і відмовляються від хвилинних задоволень заради досягнення стратегічних цілей.

Наскільки компетентними і ефективними ми відчуваємо себе, залежить від того, як ми пояснюємо невдачі. Можливо, ви знали студентів, які вважали себе жертвами. Вони покладали провину за свої погані оцінки на речі, які не залежать від їхнього контролю, - скажімо, на рівень власного інтелекту, «поганих» вчителів, нікчемні підручники або контрольні роботи. Якщо ж з такими студентами додатково займалися, щоб вони засвоїли більш прогресивну установку: повірили, що зусилля, хороші навчальні навички та самодисципліна можуть змінити становище, їх позначки поліпшувалися.

Успішні люди, швидше за все, оцінять невдачу як випадковість чи подумають: «Потрібен новий підхід». Експерименти, проведені Роттером, і спостереження, зроблені під час клінічної практики, дали йому можливість припустити, що «деяким людям властиво постійне почуття, що все, що відбувається з ними, визначається зовнішніми силами того чи іншого роду, в той час як інші вважають те, що відбувається з ними в значній мірі результатом їх власних зусиль і здібностей »Роттер назвав цю установку локусом контролю. Разом з Перетц він розробив 29 парних тверджень для вимірювання індивідуального локусу контролю

15. Для опису цілісності й унікальності особистості Олпорт уводить понитие проприума. На думку Олпорта, проприум являє собою позитивне, творче, прагнуче до росту і властивіст людської природи, що розвивається. Це якість, "усвідомлюване як найбільш важливе і центральне". Це не що інше, як самость, це якась організуюча й об'єднуюча сила, призначення якої – формування унікальності людського життя. Дорослі люди мають позитивне представлення пр самих себе і, таким чином, здатні терпимо відноситися як кразочаровывающим або дратівним явищам, так і до власних недоліків, не озлобляючи внутрішньо і не озлобляючи. Вони вміють також справлятися з власними емоційними станами (наприклад, пригніченістю, почуттям гніву або провини) таким чином, що це не заважає благополуччю навколишніх. Наприклад, якщо в них поганий день, вони не зривають зло на першому зустрічному. Виражаючи свої думки і почуття, вони вважаються з тим, як це вплине на інші. Зріла людина демонструє реалістичне сприйняття, досвід і домагання. Психічно здорові люди бачать речі такими, якими вони є, а не такими, якими б вони хотіли них бачити. У них здорове почуття реальності: вони не сприймають її перекручено, не пересмикують факти в угоду своєї фантазії і потребам. У них досить досвіду й уміння, щоб мати справа з реальністю; вони прагнуть до досягнення особисто значимих і реалістичних цілей. Гумор, яким його бачив Олпорт, - це здатність посміятися над самим улюбленим (включаючи свою власну персону) і все-таки продовжувати цінувати його. Переконання характеризуються високою мірою впевненості. Якщо я в чомусь переконаний, то інші можливості, інші погляди для мене не мають ніякої цінності. У цьому сила переконань – бо, спрямовуючи нашу діяльність в одному якомусь напрямку, даючи одне якесь обгрунтування нашим діям, переконання позбавляє людину вагань і сумнівів.

У цьому і слабкість переконань – бо одновимірність спричиняє брак самокритичності, консенсусу. Маючи на увазі саме цю властивість переконання, Ф.Ніцше стверджував, що потреби в переконаннях – це потреби людей слабких і духом, і тілом. Згідно Ф.Ніцше, людина, що потребує переконань, не має чіткої мети в житті, уникає фізичного і духовного зусилля, здатна на покору, терпіння і необмеженого над собою насильства. Вона не хоче, або боїться бачити те, що існує і тому є противником істини. Віру й надію розглядають як форми наближення до такої універсальної складової світогляду, якою є любов. Вона є вищою християнською чеснотою, головною ознакою християнського ідеалу. У християнстві Бог ототожнюється з Любов’ю.Вона поєднує діяльне і споглядальне, реальне та ідеальне ставлення Людини до світу.

Усі елементи світогляду у своєму взаємозв’язку дають можливість людині сприймати весь свій світ як цілісність. Світогляд передбачає одночасно і вивчення світу, і вивчення людини, взятих в їх нерозривному зв’язку. Людина намагається пізнати світ як цілісність, тому що вона є частиною цього світу. Предметом світогляду є і вивчення співвідношення між людиною-природою, людиною-суспільством, людиною-історією, людиною-суспільством-історією.

16. Дослідники И. Джонс і Т. Питтман ,розуміють під самоподачей(самопрезентацией)поведінкову реалізацію прагнення до влади вміжособових стосунках. Вони виділяють п'ять видів владиі пропонують відповідно п'ять стратегій її досягнення. Перша стратегія самопрезентации називається"Старання сподобатися"(ingratiating). Стараннясподобатися - спроба представити себе привабливим вочах інших. На думку авторів, той, хто намагаєтьсясподобатися, повинен приховувати реальну мету своєїактивності, або він досягне зворотного ефекту. Перша стратегія самопрезентации називається"Старання сподобатися"(ingratiating). Стараннясподобатися - спроба представити себе привабливим вочах інших. На думку авторів, той, хто намагаєтьсясподобатися, повинен приховувати реальну мету своєїактивності, або він досягне зворотного ефекту. Третя стратегія отримання влади, по И. Джонсу і Т.Питтману, - це залякування(intimidation). Той, що залякуєповинен постаратися переконати об'єкт в тому, що вінпотенційно небезпечний, тобто може і буде причиноюнеприємностей, якщо об'єкт відмовиться робити те, щовід нього вимагають. Це також небезпечна стратегія. По-перше, той, що залякує може виглядати грубим. По-друге,людям не подобаються ті, хто їх залякує, і вониспілкуються з ними, маючи на те серйозні причини.

Четверта стратегія досягнення міжособового впливу -пояснення прикладом(exemplification). Той, що обрав цюстратегію повинен переконати об'єкт, що він можеслужити прикладом, скажімо, чесності або моральнихдостоїнств. Таким чином, той, що є прикладомзаймається, в якомусь сенсі, самопродвижением. Протетой, що просуває себе демонструє компетентність, тоді яктой, що пояснює прикладом демонструє значущість своєїособи. Ця стратегія також небезпечна.

Службовець прикладом ризикує, що об'єкту відкриється:насправді він не представляє з себе те, що намагаєтьсяпродемонструвати.

П'ята стратегія - благання(supplication), демонстраціяслабкості і залежності. Благання працює, на думкуавторів, тому, що в західній культурі широко поширенанорма - піклується про нужденну людину. Але благаннятакож не завжди гарантує успіху, крім того, слабкість незавжди приваблива. Самомониторинг(self - monitoring) є характеристикою індивідуальних відмінностей, яка визначає, по-перше,здатність і прагнення відстежувати через самоспостереження ісамоконтроль своє експресивне поведінку і, по-друге, реалізацію цієї здатності в реальнійситуації.

17. Дослідники розглядали установку як предмет соціальної психології. В їхньому розумінні соціальна установка означає певний психічний стан переживання індивідом цінності, значення або смислу соціального об'єкта. А зміст переживання, своєю чергою, визначається зовнішніми, тобто локалізованими в соціумі, об'єктами. Загалом, соціальна установка —не пояснювальне поняття для визначення суб'єктивних орієнтацій індивіда як члена групи (суспільства) на ті чи інші цінності, соціальні об'єкти. Названі орієнтації диктують індивідові певні, соціально прийнятні способи поведінки. Соціальна установка розглядалась як елемент структури особистості й водночас як елемент соціальної структури. Саме тому вона набула такого широкого визнання в соціальній психології: в ній вбачали ту пояснювальну категорію, вихідну одиницю, яка може подолати дуалізм соціального та індивідуального, визначити соціально-психологічну реальність в її цілісності.

Усі численні визначення соціальної установки передбачали виокремлення її основних функцій: випереджувальної та регулятивної. І визначення соціальної установки як готовності до дії, як її передумови фіксує насамперед ЇЇ регулятивну й випереджувальну функції. Систематизуючи та узагальнюючи різні дефініції установки, Г. Ол-гюрт визначав її як стан психонервової готовності індивіда до реакції на всі об'єкти чи ситуації, з якими він пов'язаний. Таким чином, роблячи цілеспрямований і динамічний вплив на поведінку, установка завжди є залежною від минулого досвіду. Подібне розуміння соціальної установки суттєво різниться від того, як її визначали В. Томас і Ф. Знанецький, адже вони вважали аттитюд дуже близьким до колективних уявлень. Стосовно визначення Г. Олпорта, то соціальна установки — це суто індивідуальне утворення. Г. Олпорт прослідкував три основних джерела виникнення поняття «аттитюд». Одне з перших джерел — експериментальна психологія кінця XIX століття, яка у своїй практиці використовувала попередників аттитюду — м'язову установку, установку на завдання та ін. Вважається, що саме в цей час були закладені основи типологізації установок, експериментальна база їх виявлення й диференціації. Другим джерелом є соціологія, зокрема, класичні соціологічні доробки В. Томаса та Ф. Знанецького. Третім джерелом виникнення аттитюду став психоаналіз. Завдяки подальшим дослідженням і розширенню уявлень про структуру соціальної установки вдалося зробити висновки про якості самої структури: рівні інтенсивності,

спрямованості, компактності, стійкості визначених компонентів. Загалом більшість авторів соціальну установку розглядають як стійке, фіксоване, ригідне утворення особистості, яке надає стабільність спрямованості її діяльності, поведінці, уявлень про світ і самого себе. Відома низка теорій, де установки самі утворюють структуру особистості, а в інших — соціальні установки посідають лише певне місце серед якісних рівнів особистісної ієрархії.