1. Організаційний механізм Європейського Союзу - це система інститутів і інших органів, за допомогою яких дана організація здійснює свою компетенцію.

З погляду своєї структури (внутрішньої будови) організаційний механізм складається із двох частин. Для найменування кожної з них використовуються спеціальні терміни.

Керівні органи, наділені, як правило, владними повноваженнями, іменуються в праве Європейського Союзу інститутами. Саме на інститути покладене здійснення завдань Європейських співтовариств і Союзу в цілому, саме в особі своїх інститутів Європейський Союз реалізує ті суверенні права, які були делеговані йому країнами-членами.

Інститутів у Європейських співтовариств спочатку було чотири, нині їх п'ять: Європейський парламент, Рада, Комісія, Суд і Рахункова палата (параграф 1 ст. 4 ДЄС).

Інститути утворюють центр, ядро організаційного механізму кожного Європейського співтовариства і Європейського Союзу в цілому. Інші його елементи, набагато більше численні, позначаються в праві Європейського Союзу терміном "орган". Причому зазначене поняття розглядається як самостійне, у результаті чого в статтях установчих договорів і нормативних актах нерідко можна зустріти вираження "інститути й органи". [17]

Наділі, звичайно, кожний інститут одночасно виступає як орган Співтовариств і Союзу. Але зворотне вже не буде вірним: інститутів як керівних органів п'ять, кількість же "просто" органів у залежності от способу підрахунку можна виміряти десятками або навіть сотнями (якщо враховувати різного роду допоміжні комітети консультативного характеру).

У цьому зв'язку з обліком теоретичних й практичних міркувань наведену вище нормативну характеристику структури організаційного механізму Союзу можна трохи змінити: інститути й інші органи. Перші - центральна ланка, другі часто носять допоміжний і/або консультативний характер (наприклад, Економічний і соціальний комітет як консультативний орган, що включає представників різних класів і професій на території ЄС).

Багато хто з категорії "других органів" засновані самими інститутами Союзу, складаються при інститутах або навіть є їх структурними підрозділами.

Зі сказаного, однак, не слід робити висновок, що "просто" органи Союзу (тобто ті, які не одержали статусу інституту) завжди є чим-небудь маловажним, несуттєвим. Серед розглянутої категорії зустрічаються й такі, значення яких у політичній системі Союзу дуже велике. Як приклад можна привести Європейська рада, що включає вищих керівників всіх країн-учасниць і Голови Європейської комісії.

Слід зазначити, що поняття "орган" у праві Європейського Союзу використовується в дуже широкому значенні. До категорії органів тут відносять і такі утворення, які в країнах позначаються терміном "установи", наприклад, Європейський соціальний фонд або Європейське агентство з питань навколишнього середовища.

Сюди ж включаються й ті частини організаційного механізму, що мають власну правосуб'єктність, відмінної от правосуб'єктності Співтовариств і Союзу в цілому. В адміністративному праві деяких країн подібні установи мають статус публічної юридичної особи (на відміну від приватноправового: акціонерне товариство й т.п.), а в офіційних документах Союзу їх іноді іменують "децентралізована організація" (дослівно - організм) або "організація публічного права, створена на підставі установчих договорів".

Отже, структуру організаційного механізму можна охарактеризувати як дворівневу. Перший (базовий) рівень становить інституційний механізм (система п'яти інститутів), для другого (інші органи) характерне різноманіття організаційно-правових форм і загальних умов діяльності.

Кожний інститут Європейського співтовариства є тимчасово інститутом для двох других, "секторних" Співтовариств (з 1967 р.), а дорівнює (з 1993 р.) - інститутом Європейського Союзу в цілому. Наприклад, Європейський парламент - це парламент і ЄС, і ЕОВС, і Євратому, і Парламент усього Союзу. Це ж саме відноситься до інших інститутів. [17]

Відповідно при прийнятті рішень вони діють в одному випадку як інститут Європейського співтовариства й керуються його установчим договором, в іншому - застосовують правила договорів в ЕОВС або Євратомі.

Правила діяльності інститутів у рамках різних опор Союзу (або навіть усередині їх) можуть бути різні, але у всіх випадках від імені Союзу виступають одні й те ж керівні органи. Єдиний інституційний механізм є однією із ключових умов організаційної єдності Європейського Союзу як інтеграційна організація.

Незважаючи на те що інститути є загальними для всього Союзу, основи їхнього правового статусу закріплюються в установчих договорах Європейських співтовариств. Цьому питанню в Договорі про ЄС присвячена окрема частина - частина п'ята "Інститути Співтовариства".

Саме тут встановлені порядок формування, склад, а також загальний порядок діяльності всіх п'яти інститутів ЄС і Союзу в цілому, а також деяких інших органів (Європейський інвестиційний банк, Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів).

Що стосується повноважень, то вони можуть випливати з різних норм установчих документів, як Співтовариств, так і Союзу (у рамках ЄС головним джерелом повноважень, нагадаємо, служить частина третя установчого договору "Політика Співтовариства"). [7]

Для деяких інститутів і органів Союзу детальні правила їхньої внутрішньої організації й діяльності виділені й закріплені в уставах, прикладених як протоколи до установчих договорів.

Правове положення багатьох органів Союзу закріплюється в нормативних актах інститутів і інших джерел вторинного права. Наприклад, для Омбудсмана таким є рішення Європарламенту про загальні правила й умови його діяльності, для Військового штабу і Військового комітету - спеціальні рішення Ради Європейського Союзу; Європол функціонує на основі спеціальної конвенції в його установі.

Нарешті, кожний інститут і багато інших органів Союзу мають свої внутрішні регламенти (для судів - процесуальні регламенти). Так називаються документи, у яких встановлюються процедурні правила. Із цієї причини в англомовних джерелах зазначені документи йменуються "правила процедури".

2. Створення у 1992 році на базі Європейських співтовариств Європейського Союзу вимагало розповсюдити повноваження інститутів Співтовариств на сфери суспільного життя, що знаходяться за рамками першої, коммунітарної опори (яка, як відомо, представлена вона була Співтовариствами), тобто на сферу зовнішньої політики и політики безпеки (ЗППБ) та співробітництва поліції та судових органів в кримінально-правовій сфері (СПСО).Юридично це виявилося у визнанні інститутів Європейських співтовариств в якості керівних органів Європейського Союзу. Саме в цьому полягає сутність одного із основних принципів інституційної системи або інституційного механізму Союзу – принципу єдності.

До Лісабонського договору принцип єдності інституційної системи ЄС був закріплений у ст.3 Договору про Європейський Союз (стара редакція): «Союз обслуговується єдиною інституційною структурою, яка забезпечує узгодженість і наступництво діяльності, що здійснюється з метою досягнення його цілей, одночасно поважаючи та розбудовуючи acquiscommunautaire». Таким чином, кожен інститут Європейського співтовариства був одночасно інститутом Євратому ( до 2002 року і інститутом ЄСВС), а також інститутом Європейського Союзу в цілому. Відповідно під час прийняття рішень інститути діяли в одному випадку як керівні органи Співтовариств, і керувалися їх установчими договорами, в іншому випадку – діють на підставі положень спеціальних розділів Договору про Європейський Союз, які були присвячені ІІ-й або ІІІ-й опорам, тобто ЗППБ або СПСО.

Правила діяльності інститутів у рамках різних опор Союзу, або навіть у межах однієї І-ї опори, могли суттєво відрізнятися, але у всіх випадках від імені Європейського Союзу виступали одні й ті самі керівні органи. Таким чином, передбачені установчими договорами інститути, що мали однакову назву, розрізнялися за своїми статусом та роллю в системі в залежності від того, чи були вони інститутами Співтовариств чи інститутами Союзу. Проблема можливих колізій вирішувалася переважно на політичному рівні. Це знаходило свій прояв у тому, що основні орієнтири діяльності усіх інститутів визначалися Європейською радою (нині вона виконує ті ж практично функції в якості інституту ЄС).І хоча акти цього органу не були юридично обов’язковими, на практиці вони ставали тим основним політичним стрижнем, який дозволяв об’єднати і спрямувати у єдине русло діяльність інститутів Співтовариств і Союзу. Відповідно, під час вивчення конкретних інститутів, їх статусу, порядку діяльності і прийняття рішень слід було розрізняти у якій саме якості діяв той чи інший інститут.

З моменту підписання Маастрихтської угоди система інститутів зовні не зазнала кардинальних змін. Однак, у функціях інститутів та інших органів з’явилося чимало нового, що прямо витікало із самого факту створення Європейського Союзу.

Слід зазначити, що Амстердамська (1997 року) та Ніццька (2000 року) угоди, що внесли зміни до установчих договорів Європейських співтовариств та Європейського Союзу, які в тому числі стосувалися статусу і порядку функціонування інститутів ЄС, також підтвердили існування та розвиток принципу єдності інституційної системи Союзу.

Принцип єдності інституційної системи або інституційного механізму передусім стосується семи керівних органів ЄС. Хоча принцип єдності у його первинному розумінні і не закріплений у установчих договорах у Лісабонській редакції, оскільки такої потреби на сьогоднішній день не має, тим не менше у трансформованому вигляді він прочитується у Договорі про ЄС та Договорі про функціонування ЄС. Передусім це випливає із змісту ст. 13 ДЄС, в якій мова йде про мету функціонування інституційної системи. Ця мета є єдиною для усіх інституцій ЄС – «поширювати цінності Союзу, реалізовувати цілі Союзу, служити інтересам Союзу, його громадян та держав-членів та гарантувати узгодженість, ефективність та послідовність політик та дій Союзу».

Таким чином, основою створення інтеграційного об'єднання є прихильність його учасників загальним цінностям та ідеалам. Вони забезпечують стійкість і стабільність інтеграційної структури. Вся життєдіяльність інтеграційного об'єднання підпорядкована досягненню загальних цілей і захисту спільних інтересів. Вирішенню цих завдань відповідає наділення інтеграційного утворення певними повноваженнями і компетенцією. Вони передаються цьому об'єднанню державами-членами допомогою установчих договорів і закріплюються в системі правових норм, вироблених на їх грунті.

Здійснення спільних цілей і завдань забезпечується створеваним для цього організаційним механізмом. Він виступає у вигляді єдиної системи інститутів, органів і організацій. На них покладається здійснення переданої компетенції, захист спільних інтересів та просування спільних цінностей. У результаті вибудовується загальна схема взаємодії. Єдині цінності - загальні цілі і завдання - єдина інституціональна система. Саме цій внутрішній логіці підпорядкована інституційна структура Європейського Союзу.

3.

4. Парламент Європейського Союзу