IV Рекомендована література

Основна література:

1. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів I-IV рівнів акредитації. –К., 2001. С.8-32.

2. Степанов Віктор. Філософія для студентів та аспірантів медичного фаху. Навчальний посібник. – Вінниця, 2003. стор. 246-250.

Додаткова література;

1. Канке в.А.Философия. Исторический и систематический курс. - м., 2001.

2. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифология. –М., 1993.

3. Мамардашвили М. Как я понимаю философию. – М., 1990.

4. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х томах. М. - 1998.

5. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. – М., 1992.

6. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – 2-е изд., перераб. и допол. – М., 2001.

Самостійна робота №2

Кількість годин – 1

Тема: Філософія і медицина Стародавнього світу

І. Актуальність теми:

ХХІ століття особливо гостро поставило питання про буттєві засоби людини, що спричинило підвищення інтересу до різних форм людського самовиявлення та самоусвідомлення. Деякі особливості античного філософствування (домінування цілого над частковим, афористичність думки та інш.) змушують звертатися до нього в пошуку відповідей на наболілі проблеми сьогодення. Особливо цінними постають оригінальні набутки філософської думки Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура.

Етична, деонтологічна проблематика завжди об’єднувала філософію і медицину. Уявлення Епікура про щастя, стоїків про гідність, кініків про свободу не втратили свого значення так само як і етичні принципи медичної діяльності, сформульовані в Клятві Гіппократа

II. Навчальна мета самостійної роботи:

Студент повинен знати:

• Етику Сократа.

• Дуалізм Платона.

• Поняття матерії і форми Арістотеля

• Філософію щастя Епікура

• Характеристику розвитку античної медицини

• Вчення Гіппократа про людину, природу та причину хвороб

Студент повинен вміти:

• Порівнювати між собою провідні ідеї філософії Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура ;

• Виділяти у філософських текстах саме те, що є характерним для західного типу мислення;

• Оцінювати світоглядну цінність ідей античної філософії.

ІІІ. Матеріалі самостійної роботи

III.1. Базові знання, необхідні для вивчення теми

(міждисциплінарна інтеграція)

Дисципліни	Знати
Культурологія Історія медицини	Розвиток медицини в античному світі

III.2. Зміст теми:

1. Етичні принципи Сократа. Платон, Арістотель, Епікур, їх філософські ідеї.

Сократ (470-399 рр.), що став розмірковувати не про космос, а про долю і життя людини (антропоцентризм) Філософ нічого не писав, його думки нам відомі, головним чином, з розказів його учнів, передусім, Платона.

Батько Сократа був скульптором-каменотесом, а мати –акушеркою (повитухою). Останньою обставиною він пишався й говорив, що він, як і його мати, допомагає народитися, але не дитині, а істині. Сократ отримав звичайну афінську освіту: гімнастичну (фізичну) та музичну (гуманітарну). У 18 років він прийняв присягу і став громадянином Афін. У цей час в Афінах за переписом налічувалося 14 040 громадян (вільних чоловіків, здатних носити зброю).

Сократ повертає філософію від проблеми устрою космосу до проблеми людини. В людині він бачить концентрування всіх загадок буття.

Наслідуючи заклик Фалеса, вважає головним пізнання самого себе і висуває принцип "пізнай самого себе". Але, як говорив Сократ, найганебніше неуцт­во — "вигадувати, наче знаєш те, чого не знаєш". Тому цей свій принцип він доповнює ще й іншим: "Я знаю, що я нічого не знаю".

Якщо людина говорить "я знаю, що я нічого не знаю", то це вже багато. "Я не знаю" — значить, я хочу знати, я шукаю істину й на віру не приймаю освячені традицією догми. Знати лише те, що говорять інші, значить володіти пам'яттю, але не розумом. "Я нічого не знаю" означає, що, як би далеко я не просунувся в пізнанні, я не обдурюю себе ілюзією, неначе збагнув остаточну істину. Щодалі я рухаюсь, то ширше розсовуються горизонти майбутнього пізнання. Тому на схилі життя людина має ще більшу підставу, ніж раніше, сказати: "Я знаю, що я нічого не знаю".

Головною людською якістю Сократ вважає доброчесність — уміння правиль­но, добре діяти, а для цього необхідно знати, які вчинки доброчесні. Тому причи­ну аморальних вчинків, поганої поведінки він бачить у незнанні. З цим пов'яза­не переконання Сократа, що не можна брати плату за знання, як це робили софісти.

Уперше в історії філософії Сократ поставив завдання дослідження сутності та визначення таких загальних понять, як "добро", "істина", "краса". Він розуміє знан­ня як спомин і вважає, що істину треба шукати в своїй душі.

На вулицях та майданах Афін Сократ вів бесіди зі всіма бажаючими і в діалозі показував хибні погляди, характерні для звичайного здорового глузду, та необґрунтованість впевненості в своєму розумі та знаннях. За це він отримує неприязнь та переслідування. Заздрісні звинувачують його в розбещуванні молоді та вигадуванні нових богів. І демократичний суд Афін (судді обиралися за жере­бом) засуджує його до смерті (280 суддів з 500). На суді, і помираючи від отрути Сократ вів себе мужньо та гідно. Він використав суд для пропаганди своїх поглядів і заявив, що судді незабаром будуть суворо покарані за несправедли­вий вирок. Згодом так і трапилося.

Сократ мав надто непривабливу зовнішність, вирізнявся мужністю, непримх­ливістю та аскетизмом. Можливо, він був хворий на епілепсію (є свідчення, що періодично він впадав у стан непорушності на декілька годин). Існують припущення, що під час правління 30 тиранів, прибічників Спарти, Сократ був пов'язаний з ними (їхній голова Критій та інші були його учнями). Філософ ставився з недовірою до демократії за жеребом, бо вважав, що всіма важливими справами повинні займатися фахівці. Не виключено, що саме це політичне підґрунтя було прихованою причиною суду над Сократом.

Усі наступні давньогрецькі філософи (і не тільки вони), певним чином, знахо­дились під впливом особистості та ідей Сократа. У нього було багато учнів, найвідоміший з них — Платон.

Платон Афінський (427(347 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ, засновник платонізму, об'єктивного ідеалізму. Він народився на острові Егіна (недалеко від Афін) у знатній аристократичній сім'ї; у молодості захоплювався літературою, музикою, живописом; філософії вчився у Кратіла і Сократа. В 399 році після страти Сократа залишає Афіни на 12 років, багато подорожує, служить при дворі Діонісія Молодшого на Сіракузах, намагається на практиці здійснити ідею мудрого державного правління. Одного чудового дня Платон стає неугодним тиранові і обертається в рабство. В 40 років, визволений із рабства друзями, філософ повертається в Афіни і у гаю героя Академа створює свою школу – знамениту Платонівську Академію. Ідеї платонізму були центральними в пізній античній і ранній середньовічній філософії.

Філософія Платона – це об'єктивний ідеалізм: поряд зі світом речей, який сприймається почуттями, є самостійно існуючий світ ідей (ейдосів).

Космологія. Космос по Платону – жива істота, наділена душею і розумом, і народився він воістину, за допомогою божого провидіння. “У центрі космосу – незрима світова душа, яка дає початок “неминучого і розумного життя за всіх часів”. Небесні тіла, нерухливі зірки – “вічносущі божественні істоти”. Надсвітова душа втілюється послідовно в усі менш піднесені форми творіння: зірки, сонце і планети, земля, олімпійські боги, люди і, нарешті, тварини. Вчення Платона, телеологічне1 весь світ у своєму розвитку має мету – прагнення до Блага.

Теорія пізнання. Пізнання Платон трактує як пригадування (анамнезис) душі того часу, коли вона була в царстві чистих ідей і знала все. Навчання Платон визначає, як постійне бажання пізнання буття, здатність споглядання істини, якою вона є; завзяття душі поєднане з правильним міркуванням.

Методологія. Платон слідом за Сократом розробляє суб'єктивну діалектику, тобто показує мінливість, суперечливість людського пізнання, використовуючи для цього свій образний метод і стиль творів – діалог. Багато творів Платона написані у вигляді діалогу, центральним персонажем багатьох діалогів є Сократ. Спочатку діалектика визначається як діалог – мистецтво вести ефективне сперечання, вона спрямована на взаємне зацікавлене обговорення проблем, з метою досягнення істини шляхом протиборства думок.

Етика. Сократ і Платон – творці етичного раціоналізму. Мудрість, стверджували вони, є вища чеснота; знання – достатня умова моральності. Якщо людина знає, що таке добро і зло, справедливість і несправедливість, вона не буде поводитися погано. Ці ідеї пізніше були розвинені в філософії Просвітництва. Етика є основним і зв’язуючим началом філософії Платона; свою діалектику він ілюструє, визначаючи етичні категорії: добро – зло, справедливість – несправедливість, правда – неправда, користолюбство – безкорисливість і т.п.

Етика і психологія служать Платонові як основи моделі ідеальної держави. Трьом початкам людської душі (прагнення, запал, розважливість) відповідають три основних чесноти (помірність, мужність, мудрість) і три класи в ідеальній державі: ремісники, воїни, і правителі(мудреці.

Обґрунтовуючи ідею просвіченої монархії, Платон стверджував, що поки в містах не будуть царювати філософи, або щиро і задоволено філософствувати нинішні царі і володарі, поки державна сила і філософія не об’єднаються, доти ні для держав, ні для людського роду не буде кінця злу. Історії поки не вдалося здійснити цю ідею, однак, пам'ятаючи, що філософи завжди могли заглядати далеко в майбутнє, не будемо вважати її абсолютною утопією.

Арістотель (384(322 рр. до н.е.) – філософ і вчений – енциклопедист, засновник теоретичної школи. В філософії Арістотель виділяє три частини:

Теоретична (умоглядна) – перша філософія (метафізика) і фізика, і фізика яка вивчає першопричини буття; мета теоретичної філософії – знання заради знання.

Практична філософія, мета якої – знання заради діяльності – етика і політика.

Поетична (творча) філософія – знання заради творчості – риторика і поетика. Логіка не самостійна наука, а пропедевтика до всіх наук. Якщо Сократ і Платон розробляли діалектичну логіку, то Арістотель – автор формальної логіки. Пізніше, в середні віки, формально(логічна частина вчення Аристотеля була відірвана від змістовної і канонізована, використовувалася як методологічна основа середньовічної схоластики.

Учнем Платона був Арістотель (384-322 рр.) — син придворного лікарю ма­кедонського царя та вчитель великого полководця Олександра Македонського. Аристотель систематизував усі знання свого часу про неживу і живу природу, психологію людини, будову держави, пізнання. Він розробив основні поняття етики (добро, щастя, блаженство тощо), створив першу систему категорій (10 ка­тегорій), основними з яких є наступні: добро, щастя, доброчесність, моральний вибір. Щастя Аристотель розуміє як "діяльність душі згідно з доброчесністю", тобто як творіння блага (добра), що приносить блаженство. Найдосконаліше бла­женство — у спогляданні.

Аристотель вперше застосував поняття "організм", описав більш як 500 видів тварин, і, по суті справи, заснував порівняльну анатомію, ембріологію та фізіо­логію, першим почав писати наукові трактати з правил логіки, а не діалоги та поеми, як це було до нього.

Державу розуміє як панування порядку, що базується на законі. У держані можуть існувати два типи господарювання:

• економіка, мета якої задовольняти потреби громадян;

• хрематистика, що існує заради наживи.

За політичним устроєм Аристотель ділить усі держави на правильні та не­правильні.

Правильні держави (мета — загальна користь):

• монархія (законна влада);

• аристократія (влада кращих);

• політія (республіка, влада більшості).

Неправильні (вироджені держави (мета — власні інтереси):

• олігархія (влада багатих);

• демократія (влада незаможних в їхніх інтересах).

При цьому монархія краще аристократії, аристократія краще політії, а у вироджених, навпаки, демократія краще олігархії, а олігархія краще тиранії. Тобто, демократія — це краща форма держави серед гірших. Найгірша форма — охлократія (влада натовпу), коли взагалі немає закону та порядку.

Аристотель одноосібно започаткував таку науку, як логіка. Після смерті Платона він організував у передмісті Афін Ликеє свою школу, де проводив заняття у галереї (перипатосі), інколи прогулюючись з учнями. Учні отримали ім'я перипа­тетиків — тих, що прогулюються.

Аристотель вирізняв три види душі: рослинну, тваринну і розумну (у людини). Він критикував платонівське подвоєння світу. Платона ми любим, він наш вчитель, але істина дорожче. У вченні Платона є протиріччя. Наприклад, стверджується, що кожна властивість речей зумовлена відповідною ідеєю; краса речей — ідеєю краси, білий колір — ідеєю білизни і т. ін. Але кожна річ має не одну, а безліч властивос­тей. Отже, кожна з них повинна бути зумовлена не однією, як стверджує Платон, а безліччю ідей. З іншого боку, за Платоном, ідея — це сутність речі, й разом з тим він впевнений, ідо ідея існує поза речами в потойбічному світі. Виходить, що речі існують без своєї сутності. Нарешті, як можуть нематеріальні ідеї впливати на матерію, формуючи з неї світ речей? У Платона відповіді на це питання немає.

Безтілесні ідеї Платона — загальне й сутнісне. Проте, як вказує Аристотель, "ніщо загальне не існує окремо, поза одиничними речами". Кожна одинична річ ("перша сутність") — це складене ціле: єдність матерії як начала, що визнача­ється, та форми як начала, що визначає. Матерія — це те, з чого складаються всі речі ("матеріальна причина"), а форма — це сутність і суть буття, завдяки якій усяка річ така, яка вона є ("формальна причина"). Матерія та форма співвідно­сяться між собою як можливість та дійсність. Так, глина по відношенню до цегли— матерія, а цегла по відношенню до глини— форма. В свою чергу, цегла — це матерія, а будинок — форма.

Епікур (341-270 рр.) розвиває єдину в стародавності концепцію людини, в якій утверджується цінність людської особистості й пропонується усунення всього, що заважає щастю. Щастя — це мудрість, уміння задовольнятися малим і дося­гати спокою духу, бути вільним від тілесних та духовних страждань, не боятися смерті, богів та загробної розплати. Тому епікурейська община уявлялася лю­дині того часу — безвідносне до того, яке становище в суспільстві вона займала (членами епікурейської общини могли бути раби і жінки) — своєрідним "шпита­лем", де виліковуються недуги, За місцем її розташування школа Епікура отри­мала назву «Сад Епікура».

Мета життя людини, вважає Епікур, — щастя. Для того, щоб бути щасливою, людина повинна позбутися страждань, болю, бути здоровою і фізично, і психіч­но. Крім того, повинна мати вдоволення від задоволення своїх потреб. Всі людські потреби він поділяє на такі:

• природні та необхідні;

• природні та не необхідні;

• неприродні та не необхідні.

Розумна людина прагне тільки до задоволення перших потреб та вміє цінува­ти те, що має. А кожна людина має найцінніше І найпотрібніше: життя, сон, повітря, воду, друзів.

Епікур розвиває вчення Левкіппа та Демокрита про атоми. Він вважає, що атоми здатні спонтанно змінювати напрямок свого руху, завдяки чому знаходиться місце не тільки необхідності (як у Демокрита), а й випадковості. Це призводить до визнання свободи, волі людини, можливості вибору нею одного з декількох варіантів поведінки, звідки, в свою чергу, виникає й відповідальність за вчинки.