4. Етапи середньовічної філософії. Схоластика і містика як напрями середньовічної філософії.

В історії середньовічної філософії виділяються два періоди: патристика і схоластика.

1. Патристика (від грецької patris – батько) – II(VII ст. –діяльність батьків церкви, філософське обґрунтування догматів християнської релігії, боротьба проти єресей і язичества. Для філософії періоду патристики характерний зв'язок з ідеями Платона і неоплатонізму. В II-VI-ому століттях в Римській імперії і Візантії співіснували дві культурних філософських традиції: з одного боку до VI століття триває антична культурна традиція, з іншого боку – розвивається і зміцнюється християнська. Причому, якщо Римська імперія була завойована варварами, то в Візантії антична культурна традиція не переривалася. Саме візантійські мислителі, наприклад, Псевдо(Діонісій Ареопагит (V ст.), інтерпретували християнське вчення в термінах неоплатонізму. Візантійська і західноєвропейська філософія в середні віки розвивалася в рамках християнської традиції, були тісно пов'язані і відчували сильний взаємовплив.

Патристика у свою чергу ділиться на три періоди.

(1). Апологетика (від апологет – захисник) – II(III ст. –захист християнської релігії, перші спроби побудувати філософську систему на основі християнських догматів. Серед апологетів виділяється фігура – Орігена (біля 185(253 або 254рр.), який розробляє доктрини про три смисли Біблії – “тілесний” (буквальний) (моральний) і “духовний” (філософськи-містичний); вчення про апокатастасіс – неминучість повного “порятунку” просвітителя і об'єднання з богом всіх душ і духів; у Орігена вперше зустрічається термін “боголюдина”. Під час чергової хвилі антихристиянських репресій Оріген був кинутий у в'язницю і підданий катуванням, від яких незабаром помер.

(2). Другий період патристики – IV(V ст. – характеризується систематизацією доктрини християнської релігії на основі ідеалістичного умовиводу. Найбільш відомі філософи цього періоду.

Василь Великий Кесарійський (біля 330(379 рр.) – глава каппадокійського гуртка у Візантії, куди входили Григорій Богослов, Григорій Нісський. Василь відомий як автор “Шестиднева” – тлумачення біблійної книги Буття про шість днів творення. В православній традиції – один із трьох головних “святителів” церкви (поряд з Григорієм Богословом і Іоанном Златоустом).

Григорій Богослов. Григорій Назіанзін (біля 330(біля 390рр.) відомий способами адекватного опису християнської концепції ступенів пізнання бога в термінах філософії. Його автобіографічні поеми “Про сенс життя”, “Про мою долю” і “Про страждання моєї душі” вирізняються глибоким психологізмом і культурою самоаналізу.

Григорій Нісський (біля 335(біля 394 рр.) – під впливом_ідей Платона і Оригена наближався до неортодоксальної позиції, наприклад, у вченні про людину виходив не з ідеї індивіда, а з ідеї людства, як органічного цілого (плерома), якоїсь колективної особистості, сутність якої вбачається в інтелекті.

Августин Аврелій, Блаженний (354(430 рр.) відомий розробкою двох нових проблем: динаміки людської особистості – “Сповідь” і динаміки людської історії – “Про град Божий”, написаному під враженням взяття Рима ордами Алариха в 410 році Августин виділяв два види людської спільності: “град земний”, державність, яка заснована “на любові до себе, доведеній до презирства до бога” і “град божий” – духовна спільність, яка заснована “на любові до бога, доведеній до презирства до себе”.

(3). Третій період патристики – VI_VIII ст. – характеризується стабілізацією доктрини, підпорядкуванням теології всіх наук впливом арістотелізма. Великий внесок у систематизацію догматів внесли:

Боецій (біля 480(425 рр.) – відомий як перекладач і коментатор Аристотеля, вплинув на формування схоластики; твір “Розрада філософією”, написаний у в'язниці і присвячений темі свободи духу серед текучої видимості життєвих справ, був одним із творів, які читаються протягом цілого тисячоліття.

Іоанн Дамаскін (біля 675(помер до 753 рр.) – візантійський філософ, вирішував завдання щодо упорядкування наук під егідою теології і на основі арістотелівської логіки, створив основи схоластичного методу. Праці Дамаскіна були першими філософськими творами, перекладеними на старослов'янську мову, і, дуже вплинули на формування філософії східних слов'ян.

2. Схоластика1 (від school – школа) – XI_XIV ст. – тип релігійної філософії, підпорядкованої теології, для якої характерні зв'язок догматів з раціоналістичним поясненням і особливий інтерес до формально(логічної проблематики. В схоластиці виділяються також три періоди: рання, зріла і пізня.

(1). Рання схоластика – IX_XII ст. – сформувалась в умовах підйому феодалізму і папської влади, під впливом августиновского платонізму. В цей період вперше виявляються протилежні позиції в суперечці про універсалії: реалізм – номіналізм.

Ансельм Кентерберійський (1033(1109 рр.) – теолог, архієпископ Кентерберійський розумів віру як передумову раціонального знання: “Не шукаю порозуміння, щоб увірувати, але вірую, щоб порозуміти”, розвивав онтологічний доказ бога, який виводить його буття із самого поняття бога, як щонайдосконалішої сутності; в трактаті “Чому бог оприлюднився?” намагався логічно довести необхідність втілення бога в людині.

П’єр Абеляр (1079(1142 рр.) – учень Росцеліна і Гільома із Шампо, виступаючи проти крайнього реалізму і номіналізму, створив власне вчення – концептуалізм (докладніше дивися в цій главі); вважав розум попередньою умовою віри; “розумію, щоб вірити”; у творі “Та і ні” розробляє схоластичний метод, як логічний аналіз протилежних думок по якому-небудь питанню.

Михайло Пселл (90(і рр. XI ст.) – візантійський письменник, філософ, історик, учений – енциклопедист, прагнув до створення синтезу античного і християнського поглядів, включав в нього окультизм неоплатонівського типу, хоча в той же час критикував уявлення про чудесне.

(2). Зріла схоластика – XII_XIII ст. – розвивалась в середньовічних університетах (загальноєвропейським центром був Паризький університет); платонізм поступово витісняється арістотелізмом. Ідеї філософії Арістотеля прийшли в Європу через арабську філософію і були по(різному тлумаченні: у

дусі аверроізму1 – Сігер Брабантський (біля 1235-біля 1282 рр.) і в ортодоксальному напрямку – Альберт Великий (біля 1193-1280 рр.) і Фома Аквінський.

(3). Пізня схоластика – XIII'XIV ст. – пізнала вплив суперечливого розвитку феодалізму.

Іоанн Дунс Скот (біля 1266(1308 рр.) протиставив інтелектуалізму системи Фоми Аквінського свій волюнтаризм, відмову від завершеної системи і гострий інтерес до індивідуального буття.

Вільям Оккам (біля 1285(1349 рр.) – англійський філософ, логік, політичний діяч; представник номіналізму, відстоював теорію двоїстої істини, пріоритет свободи над розумом, передбачив деякі ідеї Реформації і емпіризму як методології досвідченого знання.