15..Індустріалізація і колективізація в Україні та їх наслідки.*

Новий етап розвитку радянського суспільства – етап соціалістичної реконструкції народного господарства. Проголошено курс на індустріалізацію країни. Офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР.

Індустріалізацію планувалось проводити плановими методами, високими темпами. Кожний із планів був розрахований на 5 років і називався „п’ятирічкою”. На перше місце ставився розвиток важкої промисловості: металургії, енергетики, важкого машинобудування.

Проголошений курс на індустріалізацію одразу наштовхнувся на низку об’єктивних труднощів: хронічний недостаток коштів, кваліфікованих кадрів, дефіцит обладнання. Розпочинався другий після політики „воєнного комунізму” штурм, який дістав офіційну назву „наступ соціалізму по всьому фронту”. Почалось згортання непу. Економіка з інтенсивного шляху була переведена на екстенсивний і приріст промислового виробництва досягався за рахунок будівництва нових підприємств. Для здійснення таких авантюристичних намірів, партія з 1929 р. як і в роки громадянської війни, переходять до примусової продрозкладки, забороняється торгівля, запроваджується карткова система постачання у містах, збільшується емісія грошей. Незважаючи на труднощі, за роки першої п’ятирічки був побудований фундамент соціалізму. Відбулася докорінна реорганізація економіки України. Практично заново було створено важку індустрію, включаючи машинобудування, оборонну промисловість, хімічне виробництво. Проте грандіозні плани першої п’ятирічки повністю не були виконані. З 1933 р. політика стрибкоподібного директивного нарощування темпів розвитку промисловості припиняється. На другу п’ятирічку (1933-1937 рр.) було запропоновано помірковані середньорічні темпи зростання промислового виробництва. Відбулися зрушення щодо ставлення до матеріального стимулювання праці. Інтенсивніше почала впроваджуватися нова техніка, більше уваги приділялося організації виробництва й підготовці кадрів. Хоч жодна з перших п’ятирічок не була виконана у повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства. ХV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.), визначив курс на колективізацію сільського господарства. У сталінських планах передбачалося, що колективізація – це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а й промисловості – сировиною і робочою силою. Цей процес мав здійснюватися поступово, на основі добровільного об’єднання одноосібних селянських господарств в колективи (комуни, артілі). 1929 рік був проголошений роком великого перелому. Пленум визнав недостатніми накреслені ХV з’їздом партії темпи колективізації і проголосив перехід до суцільної колективізації.

Колективізація передбачалась у формі артілі – із залишенням селянинові присадибного господарства. Починаючи з лютого 1930 р. почали масово усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю. Селян насильницьки заганяли до колгоспів. Це викликало протидію з боку заможного селянства, що отримало назву „куркулів”. Закономірно, що колективізація супроводжувалася „політикою ліквідації куркульства як класу”. Перша хвиля розкуркулювання прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Селянство чинило опір сталінській політиці. Вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав республікам директивного листа „Про колективізацію”. Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію. Форсовані темпи і переважно адміністративні методи здійснення колективізації призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років, його невпинного вповзання у кризу. Урожай 1932 р. був значно менший ніж попередніх років. До того ж селянство не бажало безоплатно віддавати державі плоди своєї праці. Під загрозою зриву опинився надзвичайно напружений план хлібозаготівель для України. В Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим. Хлібозаготівлі на селі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 р. Після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод. Проти колгоспників, які, щоб вціліти, приховували справжні розміри врожаю, почалися репресії. 7 серпня 1932 р. з ініціативи Сталіна було прийнято постанову, згідно з якою селян засуджували за кілька підібраних на колгоспному полі колосків до розстрілу або на 10 років ув’язнення. Вилучивши у селян хліб, за вказівкою В. Молотова, забирали все. За офіційними даними, голодомор 1932-1933 рр. в Україні забрав життя понад 5 млн. чоловік. Колгоспний лад, що виник внаслідок соціально-економічних перетворень 1929-1939 рр., являв собою одну з головних підвалин командної економіки, економічний фундамент тоталітарного режиму. Перетворення селянина на колгоспника означало, по суті, позбавлення його власності на засоби виробництва. Незважаючи на зовнішньо колективну форму колгоспної власності, здійснене у відповідності з комуністичною програмою усуспільнення виробництва в сільському господарстві, перетворило колгоспи на одержавлені підприємства, а колгоспників – у найману робочу силу.