11..Аграрні реформи в Україні в XIX ст.

Панщинна система господ.в Східній Галичині, Закарпатті та Буковині, що входили до складу Австрійської імперії, була так само, як і в Східній Україні, малоефективною, гальмувала розвиток господарства і вимагала ліквідації кріпацтва. Тому в 1781 —1782 рр. імператор Йосиф II проголосив свої­ми патентами ряд змін в аграрній сфері краю, які передбачали: звільнення селян від особистої залежності від поміщиків; суд над селянами мав здійснювати не пан, а спеціально призначений державний чиновник; чітко визначався розмір панщини — до 30 днів на рік; заборонялося збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок "прирізки" селянських земель; сільським лихварям (як правило, євреям), які

17 квітня 1848 р. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 року цей закон було поширено на Буковину.

Закон (патент) про ліквідацію панщини в Галичині було проголошено народові 22 квітня 1848 року на Великдень. Селяни оголошувалися вільними громадянами держави і звільнялися від панщинних повинностей.

Селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Як компенсацію за ліквідацію панщини пани-дідичі отримували відшкодування з державної скарбниці.

Незважаючи на перелічені недоліки, аграрна реформа в цілому сприяла розвитку господарства, розчистила шлях для інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, формування індустріального суспільства.

Не випадково цар Олександр II саме у 1856 р. вперше офіційно заявив про необхідність його ліквідації.

. На його підставі Редакційна комісія підготувала "Положення", яке цар Олександр II підписав 19 лютого 1861 р. Водночас був проголошений офіційний Маніфест про скасування кріпацтва. Ці документи були обнародувані в Петербурзі і Москві 5 березня, а в містах і селах України — з 9 березня до 2 квітня.

Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння. Майже повсюди зменшилися селянські земельні наділи, якими селяни користувалися до реформи. Виділення землі та її межування реформа віддавала на розсуд місцевих поміщиків. Як правило, селянам віддавали землю гіршої якості, а іноді й взагалі непридатну для хліборобства. Крім того, селянський наділ роздрібнювався на кілька ділянок у різних місцях. Селяни були фактично позбавлені пасовищ, луків, лісів та інших угідь.

В Україні існувала численна група (майже 50%) державних селян, долю яких було вирішено спеціальним законом про поземельний устрій від 1866 р. Згідно з ним, селяни мали право викупити свій наділ, а до того часу вони повинні були сплачувати щорічний державний податок.

Разом з тим, реформа 1861 р. створила сприятливі умови для активізації господарської діяльності, перетворила селян-кріпаків у вільних людей.

Селянські реформи 1848 р. в Австрійській та 1861 р. у Російській імперіях створили сприятливіші умови для індустріального роз­витку. Земля стала об'єктом купівлі-продажу, розвивалося селянське підприємництво, розширювалися ринкові відносини. Водночас реформи мали і ряд недоліків. Зокрема, усі питання були розв'язані на користь поміщиків. Залишалася низка пережитків панщинно-кріпосницької системи господарвання: поміщицьке землеволодіння, незабезпеченість селян землею, викупні платежі тощо. Реформи не зрівняли селян у громадських правах з іншими суспільними верствами. Все це гальмувало господарську ініціативу і культурний розвиток селянства.

Найзначнішою в діяльності П. Столипіна була аграрна реформа. Указ від 9 (22) листопада 1906 р. скасовував обов'язкові "земельні общини" і надав кожному селянинові право вимагати виходу з общини і виділення йому землі в одному масиві, що отримав назву "відруб". Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати "хутір" (найпоширеніший в Україні). Цей захід повинен був служити перебудові земельних відносин, створити стан заможних селян-фермерів.

Іншим важливим кроком аграрної реформи П. Столипіна було створення Селянського земельного банку і надання йому права давати селянам вигідні кредити для купівлі землі, реманенту тощо. Це сприяло також торгівлі поміщицькою зем­лею та придбанню ЇЇ селянами.

Ще один важливий напрямок реформи — переселення селян із густозаселених регіонів європейської частини Російської імперії у Сибір, за Урал та на Далекий Схід, де був надлишок вільної землі.

За неповних чотири роки четверта частина господарств в Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1916—1917 рр. селяни купили, головним чином у поміщиків, понад 7 млн. десятин землі. Внаслідок цього напередодні Лютневої революції 1917 р. в руках селян було вже 65% усієї землі, й на одне господарство припадало 8,6 га. У результаті реформи на Правобережній Україні й Полтавщині, де общинне землеволодіння було слабо поширене, майже вся селянська земля стала приватною.

У цілому столипінська аграрна реформа мала успіх в Україні. Нею скористалися, перш за все, селяни, які хотіли і вміли господарювати. Однак модернізація українського села здійснювалася повільно порівняно з країнами Західної Європи і була перервана війною 1914

. 12..Світове господарство в період Першої світової війни та подолання її наслідків.

По-іншому розвивалося в ці роки господарство США. Країна вступила у війну тільки у 1917 p. Вона торгувала практично з усіма воюючими країнами. Ця обставина допомогла США втричі збільшити виробництво промислової продукції. Надзвичайно зріс попит на американську сільськогосподарську сировину та продовольство. В кінці війни США перетворилися на провідну, економічно могутню країну. Американська валюта, потіснивши своїх конкурентів, посіла панівне місце у світовій фінансово-кредитній системі. Втричі зріс експорт США. У роки війни відбувався процес концентрації промисловості, банківської справи, фермерства. Великобританія, хоч і виграла війну, вийшла з неї знесиленою, значно відстаючи від США. Світова фінансова столиця з Лондона перемістилася в Нью-Йорк. Великобританія втратила третину національного багатства. Фабричне устаткування помітно відставало від США, зокрема у таких галузях, як гірничодобувна, сталеплавильна, текстильна, суднобудівна. Франція, як і Великобританія, була серед країн-переможниць. Однак у роки війни вона ще більше постраждала. Німеччина окупувала 13 найрозвиненіших департаментів Франції, більшість з яких були зруйновані. Нестача палива, сировини примушувала промисловців інтенсифікувати виробництво, впроваджувати механізацію, раціоналізацію, нові технології, стандартизацію. Колосальні витрати на війну дещо підірвали стабільність французької валюти. Країна перестала відігравати роль світового кредитора, особливо після того, як більшовики відмовилися повернути мільярдні інвестиції, вкладені Францією в Росії. Японія в роки першої світової війни, як і США, значно зміцнила свій економічний потенціал. Як член Антанти вона по суті не брала участі у війні. Скориставшись воєнними труднощами своїх європейських конкурентів, Японія нав'язала Китаю в 1915 p. кабальний договір. Вона одержала монопольне право займатися в Китаї промисловою та комерційною діяльністю, кредитуванням будівництва залізниць і промислових підприємств. У суднобудуванні вона зайняла третє місце у світі. Сільське господарство відставало від динамічно зростаючої промисловості. Зростання цін на рис (основний продовольчий про-дукт), з одного боку, збагачувало власників землі — самураїв, а з другого — погіршувало становище селян-орендарів. У післявоєнному економічному розвитку країн світу важлива роль належала Версальському договору, підписаному у 1919 p. 27 країнами-переможницями і Німеччиною. Країни Антанти одержали необмежені права проводити в Німеччині комерційну і господарську діяльність. На певної час Німеччина перестала бути економічним конкурентом Великобританії та Франції

.13.. Світова економічна криза 1929-1933 рр.

Криза почалась з паніки на Нью-Йоркській біржі 24 жовтня 1929 p., коли за один день акції впали в ціні на мільйони доларів. Це був крах ринку цінних паперів. Так неодмінно мав завершитись спекулятивний бум і штучне завищення їх курсу. Але крах на біржі був лише зовнішнім проявом кризи в економіці. За крахом фондового ринку настав спад вир-ва. У провідних країнах падіння сягало 38%.Ця криза завершила історичну еволюцію типу господарювання, притаманного кінцю XIX - початку XX ст. Однією з головних причин економ. кризи, яка є неминучою і необхідною умовою економічного циклу, вважають невідповідність між вир-во (пропозицією) і попитом, тобто на ринку вироблених товарів було більше, ніж попиту на них. Це криза відносного перевиробництва і перенакопичення капіталу. Щоб звільнитися від затоварювання, виробники під час кризи занижують ціну, скорочують вир-во, звільняють робітників, припиняють капіталовкладення. Коли вир-во товарів і попит на них вирівнюються, починається вихід з кризи в новий економічний цикл. Це була типова картина другої половини XIX - початку XX ст. Але економічна криза 1929-1933 pp. була незвичайною. Циклічна криза перевир-ва збіглася з структурною кризою і з нижчим щаблем так званої довгої хвилі розвитку капіталізму. Під довгими хвилями маються на увазі періодичні коливання економічної активності тривалістю 40-60 років. Такі коливання фіксуються з кінця XVIII ст. і на 1929-1933 pp. приходиться, як вважають економісти, четверта хвиля в найнижчій фазі. В ці періоди з інтервалом у 50 років проходить зміна технічної і технологічної бази економіки і розширення її на всі галузі гос-ва. Нова техніка і технології, створені в 20-30-ті роки могли забезпечити масове вир-во, але цей процес оновлення не міг вийти на рівень піднесення без забезпечення умов масового споживання. Для масового вир-ва потрібен був масовий покупець. Інша гостра проблема, виявлена кризою, - його небувалий затяжний характер. Це свідчило про те, що традиційний ринковий механізм виходу з кризи повинен бути доповнений механізмами державного регулювання. Криза породила також небачене безробіття (у 1932 р. в 32 країнах зареєстровано 26,4 млн. безробітних), загрозу голоду для багатьох сотень тисяч людей, небезпеку стихійного виступу, повстання, тобто загострились соціальні проблеми, вирішення яких було можливе лише після зміни соціальних функцій держави. Криза 30-х років, на відміну від попередніх, охопила відразу всі країни світу і найбільшого удару зазнали країни, що були сировинними придатками індустріально розвинутих країн. Зрештою, це дало могутній поштовх до пошуку цими країнами шляхів забезпечення економічної незалежності. Єдина країна, якій вдалось уникнути руйнівних наслідків кризи, був СРСР, де саме в цей час розгорталась індустріалізація. Глибина і тривалість кризи визначались значною мірою тим ударом, якого завдали світовому гос-ву світова війна і держави-переможці після неї. Традиційні господарські зв'язки були порушені. Світова економіка була перевантажена борговими зобов'язаннями. Війна породила безпрецедентне зростання американської економіки і перетворила США у світового кредитора. Американські позики дозволяли Німеччині сплачувати репарації, які своєю чергою поверталися в США у вигляді платежів Англії та Франції за воєнними боргами. Вся світова економіка стала залежною від благополуччя американської економіки, але саме цього не було. Криза відбилась і на міжнародних відносинах. Країни Заходи віддали перевагу діям, які перекладали труднощі кризи один на одного, а не пошуку спільного шляху виходу з кризи. Митні І торговельні війни загострили відносини між провідними країнами і паралізували їх здібність підтримувати світовий порядок. Цим скористалися агресивні держави. В деяких країнах кінець кризи припадає на 1933 р, в інших пізніше, але для усіх країн, безсумнівно, 1929-1933 рр. запам’ятались, як одні з найважчих.