7. Основні питання філософіїі науки докласичного періоду у розвитку античної філософії

Перші філосфські вчення з'явилися не в самій Греції, а у іонійсь­ких містах Малої Азії, зокрема, в Мілеті, Починаючи з кінця УІІ ст. до н.е. тут творили такі філософи як Фалес, Анаксімандр і Анаксімен. Вони вважали, що філософія по­винна надати відповідь на питання про першоначало всього сущого: з чого все виникло?

Представники мілетської школи були досить обдарованими особистостями. Окрім власне філософських проблем цариною їх інтересів було широке коло природознавчих, математичних, астро­номічних питань.

У якості першоначала, першооснови сущого Фалес обрав воду. Для нього вода — не лише особлива речовина, з якої шляхом згущен­ня або розріження виникають всі речі; це — життєдайна сила Всесвіту, а також думка, мисленнєвий потік.

Орієнтація на той чи інший першоелемент — воду, землю, повіт­ря чи вогонь — взагалі була дуже поширеною серед античних натур­філософів. Ще один представник мілетської школи — Анаксімандр (приблизно 610-546 рр. до н.е.) навіть запропонував для позначення першооснови спеціальний термін — апейрон. Будучи прикметником, апейрон тлумачився як щось невизначене, нескінчене, безкрайне не лише у просторовому, але й у часовому контексті. Отже, апейрон завж­ди існував в якості «наповнювача» космоса. При «світоутворенні» із апейрона поступово виникали над Землею гідросфера, атмосфера та вища оболонка з вогня. Здібність життя Анаксімандр розглядав як властивість матерії, тобто вся матерія є живою. Така позиція має наз­ву гілозоїзма.

Усе, що виходить з апейрона, рано чи пізно повинно до нього ж і повернутися. Анаксімандр вважає, що за своє «самостійне» існуван­ня речі будуть покарані. Цим пояснюється народження та загибель цілих світів.

Анаксімен (585-524 рр. до н.е.) наполягав, що ані вода Фалеса, ані апейрон Анаксімандра не можуть задовільнити філософа, який шукає відповіді на питання «з чого все?», оскільки необхідно розгля­дати не закінчений стан, а процес, завдяки якому з першоречовини повинні були виникнути всі тіла, що існують. На думку Анаксімена, першоначалом може бути лише повітря. Унаслідок розріження по­вітря перетворюється на вогонь, внаслідок сгущення — у воду, зем­лю, навіть у каміння. Лише у безперервному і вічному русі повітря Анаксімен вбачає головну причину всього сущого. «Безмежне» повіт­ря також є джерелом дихання і життя. Вісь світ оточений і стримуєть­ся повітрям як тіло стримується душею.

Філософи Мілетської школи, попри оманливу наївність їх мір­кувань, заклали підстави і окреслили проблемне поле для всієї досок-ратовської філософії.

Найвідомішим представником ефеської школи був Геракліт (540-480 рр. до н.е.). Продовжуючи традиції Фалеса і Анаксімандра, Геракліт обрав за першоджерело вогонь. Вибір вогню в якості першоджерела пояснюється його мінливістю. За Гераклітом, єдиним началом сущого може бути лише закон світового процесу, закон одвічного переходу одного стану в інше. Будь-які знання, що не даються завдяки чуттєвому досвіду, позбавлені єдності, постійності. Тому постійна тільки непостійність. Космос, який утворюються з Хаоса за допомогою Логоса, може бути символічно виражений як вогонь. Взагалі, у цьому світі кінець одного є початком іншого: «Вогонь живе смертю землі, повітря живе смертю вогня, вода живе смертю повітря, земля — смертю води».

Підкреслена акцентуація на мінливості, взаємообумовленості цього світу робить Геракліта «батьком діалектики». Саме йому нале­жить відомий вислів «все тече» (рагіїа геі): «У ту ж саму річку вступає­мо і не вступаємо. Існуємо і не існуємо».

Діалектика Геракліта знайшла свій прояв у тому, що боротьба протилежностей проголошувалася філософом в якості внутрішнього джерела розвитку. Сталі зміни Геракліт пояснює різними способами: «Одне і те ж живе і мертве, те, що вже прокинулося, і те, що спить, мо­лоде і старе, оскільки перше зникає у другому, а друге — у першому

Геракліт одним з перших в античній філософії підіймає питання про сутність знання. Розглядаючи нерозривний зв'язок чуттєвого і раціонального, досвіда і фантазії, він віддає перевагу розуму. У ро­зумі відбивається об'єктивний розвиток світу, і як суб'єктивне умос-поглядання думка підпорядковується загальному принципу супереч­ності, тому знання має ймовірнісний, гіпотетичний характер. Лише виявлення загального об'єктивного закону — Логоса допомогає на­близитися до істини.

Вважається, що саме Піфагор впер­ше застосував термін «філософ» у значенні «любитель мудрості. Ранні піфагорейці (Алкмеон, Епіхарм, Архіт) визнавали пересе­лення душ, дотримувалися жорстких рекомендацій стосовно здоров'я, їжі і взагалі — способу життя,

Як бачимо, за абсолютне начало піфагорейці вважали число, у той час як власне матеріальним першоелементам відводилося друго­рядне місце. Число як таке було для піфагорейців началом всіх начал, причиною матеріального існування, де всяке походження постає як дублювання, копіювання з подібного зразка. Число є підставою для порівняння і вимірювання, співставлення сущого і належного, існуючого й ідеального.

Піфагорійці чимало зробили для розвитку математичного знан­ня. На підставі кількісного підходу вони розвивали вчення про гар­монію — у музиці, архітектурі, медицині. Віддавши перевагу числу як оформленій, впорядкованій сутнос­ті, здатній перетворити хаотичний стан Космосу в гармонійний, що надає йому міри, форми, організованості, піфагорейці свідомо закла­ли підстави ідеалістичної та метафізичної філософії.

Засновником елейської школи вважається Ксенофан (приблизно 570-478 рр. до н.е.) з міста Колофона, який підняв питання про межі та можливості людського пізнання. Протиставлення Ксенофаном суб'єктивної точки зору та об'єктивного знання знайшло подальший розвиток у гносеології елеатів, до яких відносяться Парменід, Зенон та інші.

Парменід (приблизно 540-470 рр. до н.е.) розглядає в якості першоджерела буття світу, яке він наділяв властивостями єдиного, незмінного, нерухомого, самототожнього. Вибір Парменіда на користь категорії буття свід­чить про еволюцію проблеми першоначала у напрямку формування вищої абстракції, коли про саме буття вже не можна сказати щось конкретне. . Буття не знає пустоти, отже, за Парменідом, рух, виникнення та знищення, будь-які зміни принци­пово неможливі. Світ єдиний, в ньому немає часток. Всіляка множи­на — лише омана наших почуттів, Гносеологічні погляди Парменіда характеризуються недооцін­кою чуттєвого досвіду. Він вважав, що лише абстрактне мислення, логічне міркування наближає до істини, на почуттях ґрунтуються су­перечливі і недостовірні погляди. Філософію Парменід вважав вчен­ням про «чисту» істину, яка не надана у чуттєвому сприйнятті.

Учень Парменіда Зенон (приблизно 490-430 рр. до н.е.), захища­ючи погляди свого вчителя від опонентів, вміло дискутував з ними, за що Аристотель назвав його творцем діалектики як мистецтва осяг­нення істини за допомогою суперечки або тлумачення протилежних поглядів. В історію філософії Зенон Елейський увійшов як автор так званих «апорій» — логічних парадоксів, спрямованих на доказ не­можливості руху.

У аналогічній апорії «Ахіллес» розповідається, що навіть швид­кий атлет не здогонить повільну черепаху, адже для цього він пови­нен спочатку досягти точки, з якої черепаха почала свій рух. За цей час остання просунеться вперед. І так знов до безкінечності. Ахіллес не може за конечний час пройти безкінечне число відрізків.

Матеріалістичну лінію античної натурфілософії продовжу­ють представники атомістичної школи, Найбільш відомим представником атомізму є Демокріт/ Демокріт наполягав, що проблему першоначала можна розкри­ти не синтетичним, але аналітичним шляхом, тобто на кожному рівні аналізу існують свої межі розкладання речей на складові. Абсолютною межею, за якою такий поділ далі неможливий, є атоми. Атоми вічні, різноманітні за розміром, формою, станом. Вони існували завжди, їх ніхто не створював, їх неможливо знищити. З цієї тези Демокріт ро­бить принциповий висновок про нестворюваність і незнищуваність матерії взагалі.

Атоми постійно рухаються за своїми траєкторіями, створюючи при зіткненні тіла. Все, що відбу­вається, здійснюється завдяки природній необхідності, яку Демокріт розумів як причинність, відкидаючи випадковість. За Демокрітом, живе похо­дить від неживого і відрізняється від нього лише наявністю великої кількості найдрібніших, найбільш рухливих, ідеально кулеподібних атомів. Саме з таких атомів, подібних до атомів вогню, складається душа. Як і всі речі, душа існує тимчасово, зі смертю людини, її атоми розсіюються.

Якщо почуття надають нам знання про оточуючий людину світ явищ, то його сутність — ато­ми і порожнеча — може бути осягнута лише розумом. Проте почуття є підставою для розумової діяльності. Розум пояснює те, що надають наші почуття, знаходить причини, основи існування, походження окремих речей і процесів.

Таким чином, у докласичний період свого розвитку антична фі­лософія пройшла важливий шлях від міфологічних до цілком раціо­нальних, власне філософських пояснень світобудови/ . всі перші давньогрецькі філософи були натурфілософами, яких починаючи з Фалеса цікавило насам­перед питання про першоначало (архе) речей і відношення його до багатоманітного світу явищ». Варіантами вирішення цієї проблеми були виокремлення конкретних речовин (води у Фалеса, повітря у Анаксімана, вогню у Геракліта), їх комбінацій (Емпедокл), ідеаль­них сутностей (число у піфагорейців, категорія буття у Парменіда) і матеріальних частинок (гомеомерії Анаксагора, атоми Левкіппа і Демокріта). Проте подібна орієнтація натурфілософії не могла роз­крити специфіки самого процесу мислення, поступово формуючи потребу в усвідомленні специфіки власне людської діяльності, в усві­домленні сутності духовного в його єдності і протиставленні до при­родного. Загальний поворот у міркуваннях стародавніх елінів від он­тологічних проблем до комплекса гносеологічних і антропологічних питань був пов'язаний з ім'ям Сократа і відкривав новий, класичний етап розвитку античної філософії.