18. Учення Арістотеля про матерію і форму

Основою природничо-наукових поглядів Арістотеля є його вчення про матерію і форму.

Аристотель вважає, що суть буття речі – її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Аристотеля є ототожнення її із суттю речі. У Аристотеля форма як суть буття речі – це той чи інший вид певного роду. Саме видове – головне, вирішальне начало буття і знання. Форма – не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні на які інші види. Види Аристотеля – це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом – форму ніхто не творить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається з активної форми і пасивної матерії – наступниці форми. При цьому під матерією Аристотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити.

Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ. Першоматерія позбавлена усякої форми, усяких-властивостей і якостей. Це субстанція, що не має визначеності. Поєднуючись з найпростішими формами, вона утворює перші елементи, з яких складаються всі речі. Найпростіші форми — тепле, холодне, сухе, вологе. У поєднанні з першоматерією вони утворюють чотири першоелементи: вогонь, повітря, воду й землю. Першоелементи у світі розташовані у визначеному порядку, який задає структуру Космосу.

Однак саме формі, а не матерії Арістотель явно віддає перевагу, переконаний у тому, що саме в ній, а не в пасивній матерії міститься джерело індивідуалізації і діяльності.

19. Соціально-філософські погляди Арістотеля

Свої соціально-філософські погляди Арістотель найповніше представив видатною працею «Політика». Людина, вважав філософ, є «істота політична». На відміну від усієї живої природи, лише людина має здатність до чуттєво­го сприйняття таких понять, як «добро» та «зло», «справедли­вість» та «несправедливість». Саме тому людина й живе у «сус­пільстві», фундамент якого, на думку Арістотеля, становлять сім'я та держава. Моральне підґрунтя — засада засад життя людини в суспільстві. Без моралі, вважав філософ, людина пе­ретворюється на «нечестиву» й «дику» істоту, «низьку в своїх статевих та смакових інстинктах». Найглибшою моральною до­мінантою суспільного життя Арістотель вважав справедливість. Будучи політичною (й моральною), людина, згідно з Арістотелем, є водночас істотою діяльною. Призначення людини — розумна діяльність, а призначення досконалої людини — пре­красне виконання розумної діяльності, узгодження будь-якої справи з особливою доблестю, що характеризує її. Діяльність, вважав Арістотель, має бути добродійною. Умовами ж останньої є: 1) свідомість людини щодо своєї діяльності; 2) розгляд діяль­ності не як засобу, а як самоцілі; 3) твердість у дотриманні пев­них принципів, головним з яких є принцип справедливості. Ді­яльність, яка збігається з внутрішніми якостями людини, є бла­женством. Найвище блаженство — у побуті, що є самоціллю будь-якої діяльності. Згідно з Арістотелем, блаженство у побуті здійсненне лише для вищих верств (класів) суспільства. Що сто­сується рабів, то їхня доля — фізична праця. Поділ суспільства на рабів та рабовласників для Арістотеля є фактом природним і незаперечним. «Для однієї людини, — писав філософ, — корис­но й справедливо бути рабом, для іншої — паном, так само, як потрібно, щоб один елемент підкорявся, а інший панував у ме­жах того володарювання, яке дароване йому природою». Як бачимо, Арістотель є прихильником і захисником рабо­власницького устрою. Інституцію рабства він пояснює «природ­ним плином подій». Статус раба визначає, згідно з Арістотелем, його душевний стан: «Хто за природою своєю, — писав філо­соф, — належить не самому собі, а іншому, той за природою є раб». «Приналежність іншому», у свою чергу, визначається розумовими здібностями людини. Рабом, згідно з Арістотелем, завжди виявляється той, хто має розуму лише стільки, скільки потрібно для виконання наказів іншого. Люди шляхетного по­ходження не можуть називатися «рабами» навіть тоді, коли вони потрапляють у полон у результаті війн, військових зіткнень. Отже, питання «раба» більшою мірою стосується «варварів», а не греків, як людей вільного й гордовитого духу та шляхетно­го походження. Ідея «рабства», як природно зумовленої системи підпорядку­вання одних людей іншим, зроблена Арістотелем засадовою сто­совно «правильного державного устрою», який виникає у сім'ї та з об'єднання сімей у поселення. Згідно з Арістотелем, все суспільне життя людей відбуваєть­ся в межах держави, яка є «різновидом спілкування». Головни­ми напрямками спілкування є: 1) спілкування в рамках сім'ї; 2) спілкування в контексті ведення суспільних справ; 3) спілку­вання для обміну благами. Якщо хтось живе за рамками держа­ви, той, на думку Арістотеля, або знаходиться «вище людини», або є нерозвиненою істотою щодо моралі. Вивчивши різноманітні типи держав — афінську демократію, спартанський устрій життя, македонську монархію та інші, Арістотель дійшов висновку, що для побудови ідеальної держа­ви «революційні зміни», спрямовані на «перетворення» люд­ської природи, не потрібні. Треба лише вдосконалювати суспіль­ний устрій згідно з природним розподілом суспільства на класи та з урахуванням внутрішньої природи людини. Серед паную­чих класів треба забезпечити злагоду. Цього можна досягти «усередненням власності». Найкращий державний устрій досягаєть­ся там, де стерті протиріччя між дрібними та великими власни­ками, де головну масу суспільства становить «середній елемент». Під «середнім елементом» Арістотель, знову ж таки, мас на увазі лише один з панівних класів — рабовласників. Термін «се­редній» означає у Арістотеля середній розмір майна стосовно багатших та бідніших верств рабовласників. На відміну від Платона, ідеальна держава, згідно з Арістоте­лем, можлива не в минулому, а в майбутньому. Він не тікає від дійсності, як Платон, а намагається розібратися в її протиріч­чях, тенденціях, обріях розвитку. Це дає підстави вважати Аріс­тотеля більшим реалістом у розв'язанні соціальної проблемати­ки, ніж Платона. За всієї утопічності прагнень Арістотеля щодо побудови іде­альної держави, його соціальні погляди входять до скарбниці загальнолюдських надбань як пошук розв'язання соціальних проблем через злагоду та «усереднення». Політичне вчення Аріс­тотеля, зазначає В. Ф. Асмус, має надзвичайно велику теоретич­ну й ще більшу історичну цінність. Проект ідеальної держави, окреслений Арістотелем, як і будь-яка утопія, є сумішшю рис вигаданих, на відміну від існуючих форм державності, та рис, Що відбивають реальні історичні відносини суспільства, в якому цей проект було розроблено. Особливість Арістотелевої «Полі­тики» полягає в тому, що в ній риси реальні, історичні перева­жають над утопічними.

20. 4. Елліністична філософія — останній період розвитку філософії Стародавньої Греції, після Аристотеля, в період еллінізму — поширення грецької культури за межі старогрецьких колоній після завоювань Александра Македонського. Часові рамки елліністичної філософії обмежують виникненням неоплатонізму. До основних рис елліністичної філософії відносять етичну спрямованість і адаптацію східних релігійних моментів.

Кініки

Найвідомішими представниками кініків були учень Сократ а Антисфен (бл. 450 - бл. 360 до н. Е..) І його учень Діоген (бл. 400 - бл. 325 до н. е..). Антисфен виступав за спрощення життя, вважав, що філософія повинна бути ближче до природи. «Тонке» мудрування він вважав нікчемним. За його словами, не повинні існувати ні уряду, ні держави. Антисфен зневажав багатство і розкіш.

Прославив Антисфена його учень Діоген. Збереглося безліч переказів, легенд і забавних випадків, пов'язаних з цим філософом. Вважається, що жив Діоген у бочці. Він, як і його вчитель, ненавидів багатство, вважаючи його явищем випадковим. Розум для кініків був єдиною цінністю. Діогена вважають першим прихильником космополітизму, він не визнавав жодних кордонів і держав, вважаючи людину - вищим благом. Світ, за Діогеном, дуже поганий, тому необхідно навчитися жити окремо від нього, позбувшись усього наживна.